Кобзарь (1876)/Том 1/Гайдамаки/Гупалівщина

Гупалівщина.

Зійшло сонце; Україна —
Де палала, тліла,
А де шляхта, запершися,
У будинках мліла.
Скрізь по селах шибениці;
Навішано трупу —
Тілько старших, а так шляхта —
Купою на купі.
На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони
Їдять шляхту, клюють очі;
Ніхто не боронить.
Та й нікому: осталися
Діти та собаки:
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.
Оттаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти, —
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли.
Треба розъєднаться!
Треба крови, брата крови,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і на дворі,
І весело в хаті!
„Убьем брата! спалим хату!“
Сказали, і сталось.
Все б, здається; ні, на кару
Сироти остались.
В слёзах росли, та й виросли;
Замучені руки
Розвязались, — і кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих славян діти
Впились кровью, а хто винен?
Ксёндзи, езуіти.13

Мандрували гайдамаки
Лісами, ярами,
А за ними і Галайда
З дрібними слёзами.
Вже минули Воронівку,
Вербівку; в Вільшану
Приїхали. „Хиба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю.“
А тим часом гайдамаки
Й Вільшану минають.
Питається у хлопчика:
„Що, титаря вбили?“
— „Ба ні, дядьку: батько казав,
Що ёго спалили
Отті ляхи, що там лежять,
І Оксану вкрали;
А титаря на цвинтарі
Вчора поховали.“
Не дослухав... „Неси, коню!“
І поводи кинув.
„Чом я вчора, поки не знав,
Вчора не загинув!
А сёгодні, коли й умру,
З домовини встану
Ляхів мучить. Серце моє!
Оксано! Оксано!
Де ти?“

 Замовк, зажурився,
Поїхав ходою.
Тяжко-важко сіромасі 20)
Боротись з нудьгою.
Догнав своїх. Боровиків
Вже хутір минають.
Корчма тліє з стодолою,
А Лейби немає.
Усміхнувся мій Ярема,
Тяжко усміхнувся.
От-тут, от-тут позавчора
Перед жидом гнувся,
А сёгодні... та й жаль стало,
Що лихо минуло.
Гайдамаки по-над яром
З шляху повернули. 21)
Наганяють півпаробка.
Хлопець у свитині
Полатаній, у постолах,
На плечах торбина.
„Гей, старченя! стрівай шшень!“ 22)
— „Я не старець, пане!
Я, як бачте, гайдамака.“
— „Який же поганий!
— „Відкіля ти?“
 — „З Керелівки.“ 14
— „А Будища 15 знаєш?
І озеро коло Будищ?“
— „І озеро знаю,
От-там воно; оцім яром
Втрапите до ёго.“
— „Що, сёгодня ляхів бачив?“
— „Нігде ні одного;
А вчора було багато.
Вінки не святили:
Не дали ляхи прокляті.
За те ж їх і били!
І я, й батько святим ножем;
А мати нездужа,
А то й вона б.“
— „Добре, хлопче.
Ось на ж тобі, друже,
Цей дукачик, та не згуби.“
Узяв золотого,
Подивився: „Спасибі вам!“
— „Ну, хлопці, в дорогу!
Та чуєте? без гомону.
Галайдо, за мною!
В оцім яру є озеро
Й ліс по-під горою,
А в лісі скарб. Як приїдем,
То щоб кругом стали,
Скажи хлопцям. Може, лёхи
Стерегти осталась
Яка погань.“
 Приїхали,
Стали кругом ліса;
Дивляться — нема нікого...
„Ту їх до-сто-біса!
Які груши уродили!
Збивайте, хлопьята!
Швидче! швидче! От-так! от-тас!“
І конфедерати
Посипалися до-долу,
Груши гнилобокі.
Позбивали, упорались;
Козакам нівроку,
Найшли лёхи, скарб забрали,
У ляхів кишені
Потрусили, та й потягли 23)
Карати мерзених
У Лисянку.16