Квітка на багні/V
| ◀ IV | Квітка на багні V |
VI ▶ |
|
Ось знайомі широкі, рясно освітлені сходи. Якось до цього часу Арсен не відчував, що має серце; нічим воно не виявляло своєї присутности в грудях. А тепер нагло почув, що воно десь є. Вистукує як годинник, ні, стукає, як нервова рука до дверей, коли хтось у заперті хоче вирватися на волю.
Арсен аж пристанув на сходах, щоб заспокоїтися.
На хвилину завагався, чи не відступити. Та щось підсвідоме, сильніше як ясна думка, спокуса, що одного тягне заглянути до провалля, другого — морфініста приневолює роздобути кілька ґрамів солодкої отрути — щось подібне тягнуло Арсена до „Імперіялю”.
Ось і двері відчинилися. Двері — наче до клітки з левами; вони самі, як левова паща — роззявилися… маґнетичною силою притягають до себе… Арсен глибоко відітхнув і з чистим холоднавим вечірнім повітрям втягнув у себе рішучість. Він пригадав собі наказ Петра: ввійти у звязок із Трубайлом.
У вестибулі, як завжди, було кілька кельнерів з білими серветками, перекиненими через ліву руку. В цім гурті Арсен відразу пізнав Трубайла. Другого знайомого кельнера — Жоржа тут не було. Он він іде через салю. Але не пливким, елястичним кроком кельнера, а поважним, спокійним і серветки через руку не має.
Арсен зупинився біля широко відчинених дверей, завішаних червоними портієрами. Кивнув на Трубайла; той хутенько підскочив і став, нахилившися наперед.
— Хочемо щось зїсти… Може є у вас качки. Я „люблю смажені дикі качки”… — звернувся до нього не дуже голосно Арсен.
У дверях показався Жорж і вклонився гостям.
Трубайло усміхнувся і почав голосно по московськи:
— Нині у нас „заєць у сметані… індик, дуже смачний… наша спеціяльність… На жаль, качок нема… Що прикажете, товариші?
Відповіддю Трубайла Арсен був трохи збитий зпантелику, але не показав цього по собі і весело звернувся до товариша:
— Заєць — боягуз, індик думав і здох… що волієте, Сергію Павловичу?
— Мені однаково…— Тоді ми зробимо так: попросимо нам дати зайця та індика… А покищо закусочки… і по чарці…
В салі вибрали собі столик біля стіни, трохи оподалік від інших столів. Це місце дозволяло їм мати в полі зору всю салю і сцену.
Поволі прибували гості і заповняли салю.
Більший стіл напроти сцени стояв із прислоненими до нього кріселками зарезервований.
Арсен обкинув оком салю.
— Оце вся теперішня ваша сметанка?
Сергій прижмурив ліве око і насмішкувато відповів:
— Комуна! Як люди кажуть: „кому — на́”… одна катеґорія і друга: „кому — ні́”… Ця решта — всі ми, 99% громадян. Але це ще не вся верхівка… Ще не бачу тут „політкомів”, „воєнруків” або представників „чека”.
Трубайло приніс закуску, горілку. Орхестра заграла „Інтернаціонал”, „Марселієзу”, потім почала грати марші. Почалася кабаретова програма.
Слухаючи веселої музики, Арсен обдумував тяжку справу: чому то Трубайло не відповів йому умовленим знаком? Що то значить? Чи не зрозумів? Чи Петро помилився? А може… може цей Трубайло вже перейшов на бік большевиків? Ото була б історія! Бо ж він звірився йому… Правда, ця фраза про качки така звичайна, але… але ж цей кельнер знає, що це умовлений знак… Рука несамохіть намацувала в кишені бравнінґ…
„Треба шукати початку… когось… чогось, за що можна б зачепитися”…І хоч як Арсен обдумував, хоч як шукав ріжних ниток — то всі вони вели його до одного клубка: Кетті! Треба з нею порадитися; насамперед треба її побачити і довідатися, чим вона тепер дихає.
Полагодивши так одним висновком свої службові справи, — Арсен уже не стримував своїх думок; вони розсипалися по салі, зиркали на сцену, заглядали до ґардероби — де, де „вона”?
Боліла його думка, що вона тепер там за сценою приготовляється до такого самого виступу, як раніше. Змінилися люди і прапори, але вона не змінила свого підходу до них — професійного. Та якби її не було тут, тоді він почував би себе ще більше безрадним, загубив би ту єдину ниточку, по якій сподівався що зможе дійти до клубка…
Музика заграла якусь пісеньку; на сцену випурхнула шансонетка, заспівала.
Арсен навіть не обернувся: не вона… це Ванда…
Частіше почали появлятися кельнери на салі і що хвилини поринали у таємничі коридори. Ніздрі лоскотав запах тютюну та алькоголю. „Кому — ні” могла собі пити „самогон”, їсти бараболю, а „кому — на” могла собі дозволити і на зайця, і на індика підливаного коняком.
На салі зробився рух. Кілька кельнерів бігли наперед до зарезервованого столика; відставляли крісла, розставляли посуду, поправляли квіти у дзбанках.Жорж, кланяючися, супроводив ґрупу людей: кількох військових у „френчах” і двох цивільних у „піджаках”.
Сергій стрепенувся.
— Прошу вважати, пане товаришу: це вже надтягає верхівка. Оцей цивільний у чорнім — це Блінов… настоящій москаль…
— Це видно… — усміхнувся Арсен: — комісар?
— Неабиякий!… Начальник прифронтової „чека”!
— Ого! Груба риба! А ті військові?
— Штабовики… ближче не знаю, хто вони…
Голосно розмовляючи, ґрупа засіла навколо стола. Крісла ще не всі були заняті.
— Ага — подумав Арсен — ще хтось має бути…
В тій безжурній атмосфері, де люди прийшли призабути про всі свої буденні, урядові справи, Арсен відчував перший подих небезпеки. Це не те, що в полі, де можна ховатися і боронитися. Підійдуть, обступлять, оглянуть лєґітимацію, виведуть спокійно дверима до задньої кімнати і — шкода буде зайця та індика. Треба було випити.
— За новий лад, Сергію Павловичу! — тихо додав: — той, що прийде…
— Будьмо здорові!…
Чарки задзвеніли, а разом з ними заляскотіли оплески: шансонетка закінчила свою точку.
Хто… хто там далі? Коли ж то вже „вона” вийде?Хоч би вже скор… Арсен увірвав думку: а що, як ця нова зустріч принесе йому гірке розчарування? Він тільки у своїх мріях опоетизовує — кого? Звичайнісіньку кабаретову співачку! Ні, не за цим він сюди приїхав.
Силоміць старався завернути хід своїх думок. Вів легку розмову з товаришем, а сам стежив за ґрупою військових за більшим столом напроти сцени.
— Штабовики — майнула думка: — штаб армії… От би дістати кілька останніх оперативних і ситуаційних наказів — і вже можна б мати дані і про розміщення частин, їх силу, резерви, навіть про намічені пляни… Для цього не треба зачіпати „грубих риб”, звичайні урядовці легко можуть дістати копії наказів… Якби так найти дорогу до писарів операційного відділу…
Рій думок сполохали звуки нового співу. Знайомий голос. Шарпнувся… ні, не вона… Це Люсі співає масненькі кабаретові куплєти. Гості від великого стола, фаміліярно плещуть у долоні.
„Ага — знайшла собі вже другого Ямба. Добре казав, Петро, що дівчатам з кабарету не можна вірити, бо це — метелики, що живуть сьогоднішнім днем…”
Трубайло приніс мясиво. Арсен допитливо споглядав на нього, чи з погляду, виразу обличчя, або якогось натяку не можна буде вичитати, чи той зрозумів його гасло. Але Трубайло був тільки кельнер: підхлібно усміхався, запобігливо обслуговував і не мав у собі ні рисочки змовника. Кепська справа…
Арсен відчув такий голод, начеб на височинах, де досі тримали його мрії, людина мусіла забути про те, що має тіло із шлунком.
На сцені комік оповідав гуморески.
Арсен поглянувши на салю, побачив Люсі, Ванду і ще одну шансонетку вже в товаристві при великому столі. Коло чорного „піджака” ввесь час стояло крісло вільне…
Орхестра заграла бравурну пригривку до популярної большевицької пісеньки „Ех, яблочко, куда котішся”.
На сцені малий моряк. Зпід моряцької без дашка шапочки, білої з синіми стрічками, визирали зухвалі золотисті кучерики; біла блюзка з широким виложеним коміром, широкі білі штани обгортали зграбну фіґурку; чимсь веселим і молодечим віяло від неї.
|
Ех, яблочко, куда котішся? |
Арсен бачить її нарешті на сцені, але не сміє свобідно повернути голови, зумисне відвертає її в інший бік. Не хоче, щоб перше вражіння не вразило його занадто сильним розчаруванням. Шукає в самому голосі натяків, чи вона — сумна чи весела, чи вже забула про розстання…
Ледве перемігши себе, кинув погляд на сцену. Побачив гарного, милого хлопчика, з лукавою усмішкою і збиточним поглядом синіх очей. В міру припудрована, Кетті, не мала в собі нічого вульгарного, якто часто буває в тих естрадових артисток.
Приємно вразило Арсена й те, що Кетті співала не масні куплєти, а популярні „чабарашки”, підфарбовані сатирою на „злобу дня”.
|
Я на бочке сіжу, |
— Гарна артисточка… шкода, що кабаретярка! — озвався Сергій із захопленням.
Останні слова товариша наче облили його холодною водою; навіть гірше, боляче дряпнули його. „Шкода, що кабаретярка”… Щирий оклик був такий зневажливий, що Арсен аж почервонів: добре, що товариш не знає його таємниці. Арсен у думках збирав відповідь: А може Сергій помиляється — чи ж усі кабаретові співачки, однакові? Чи нема між ними чесних, як про це нераз читаємо в романах…
Кетті збирала бурю оплесків. Найбільше тріскотів середній стіл, а чорний „піджак” аж скочив із крісла, плескаючи в долоні. Для Арсена новий удар; адже він не сліпий: він бачить як пнеться той „піджак”… Отже між ним і Кетті є вже якийсь звязок. Чи було б у цьому щось дивного, незвичайного? Добре остерігав його Петро. Чи варт було братися за таке діло і йти сюди, до самого дідька в пащу?… І для кого? Для чого?…А служба? А обовязок? А важна та відповідальна місія?!
Тепер він візьме себе в руки. Не буде думати про „неї”. Яке йому діло до тієї кабаретярки, яку кожний може купити за гроші, немов рукавичку і кинути так само? Ні, думати, можна і треба. Адже можна би її використати для своїх цілей. Треба стежити, з ким вона тепер пє. Мабуть, з тим чорним „піджаком”… Хто то? Ага — чекіст, начальник прифронтової „чека”, права рука командира червоної армії… Треба спробувати…
Он вона вже йде… ну, так… просто до стола.
Арсен відвернувся до стіни, ніби випадково, коли Кетті проходила повз них. Не хотів показати себе, поки якслід не зорієнтується.
Дійсно Кетті сіла на вільне крісло поруч із Бліновим. Добре, що вони сидять спиною до нього — можна вільніше їх обсервувати.
Щоб оправдати свою дальшу поведінку, Арсен пустився на маленькі хитрощі. Звертаючися до Сергія, він недбало кинув:
— Кажете, що той москаль у чорнім „піджаку” то чекіст?
— Так… комісар Блінов — тихо відповів той.
— Чи не залицяється він до тої гарної бльондиночки… артистки?
— Можливо… Тепер на це тільки комісари можуть собі дозволяти…
— Ану, цікаво постежити… як вони будуть поводитися…
— Добре…Заїдаючи печеню, молоді люди кидали погляди на салю.
Ось „піджак”, повернувся до золотистої голівки і голубої суконки. Зігнувся півдугою — щось подає, припрошує. Золотисті кучерики відкидаються назад. Гостя пє. Чорний „піджак” повернувся до стола. Їдять. За мінуту — чорна голова, усміхнена по вуха, щось розповідає ясній. Ясні кучері тремтять — стрясаються від сміху. Віддаль між чорним „піджаком” і голубою сукнею з пів метра. Та ось вона зменшується — „піджак” присувається до суконки. Один рукав ліг на спинці крісла, зробивши чорну смугу на голубім тлі. Суконка кокетує, відсувається: мабуть чує доторк і не піддається. Голубий рукав стає поміж суконкою і „піджаком”. Пальчик підноситься вверх у жартівливій погрозі: не вільно! Але „піджак” поновлює свої атаки, підсуваючися ще ближче, частуючи, примовляючи. Прозорої віддалі поміж „піджаком” і сукнею нема: межують одна, з одною, як дві частини двокольорового прапору. Чорний рукав зі спинки крісла намагається лягти на голубу спину, може трохи нижче — на стан. Голубий рукав у своїй обороні бє серветкою чорного влізливця.
— А дивіться — скрикнув Сергій: — їй-Богу, він хоче її обняти! Дивіть… дивіть…
Арсен хутко обернувся до тієї пари. Обороняючися жартівливо від Блінова, Кетті зробила глибший вихиляс. З розгону її голівка повернулася майже назад — і це в той мент, коли Арсен глядів просто на них.
Хвилина — і їхні очі зачепилися, як два прохожі на розі вулиці: здивувалися і не годні рушитися з місця; це-ж — давні знайомі не знали одне про одного, що вони в тому самому місті!
Музика грала вязанку пристрасних циганських романсів. Легкий з початку вечора гомін на салі тепер перетворювався в галас. Бомбами вибухали зриви сміху і розсипалися як луна від скорострілів. Хмари тютюневого диму нависали над столиками і запаморочували. Вечеря переходила у гульню.
Арсенові здавалося, що Кеттині очі аж поширилися від здивування. Але в них не можна було вичитати, чи вона пізнала його чи ні.
Ось вона знову схиляється до чорного „піджака”. А що як вона тепер прихильна до большевиків, і оце виявляє Блінову, що на салі зявився переодягнений український старшина зі штабу?
Відрухово рука потяглася до кишені: бравнінґ на місці… Почув небезпеку — у ньому прокинувся бойовик, що кілька років воював у першій лінії фронту — колись московсько-німецького і ще так недавно українсько-большевицького. Ні, здається, покищо нічого нема підозрілого. Ось Кетті підвелася, усміхаючися щось говорить до свого „кавалера”, вийшла до вестибулю і за кілька хвилин уже знову на свому місці. В сторону Арсена більше не глянула — мабуть не пізнала.Арсен замовив каву. За деякими столами пяні голоси заводили пісень.
З шумом закінчив вечерю середній стіл. Мужчини пішли до вестибулю, шансонетки за сцену. Одягнені у плащі мужчини видно — чекали на жіноче товариство.
Арсен тратив терпець, хотів прослідити з ким Кетті піде чи поїде.
Наче відчувши Арсенову нетерплячку, Трубайло підбігає закінчувати рахунок. На салі стало менше гостей. Трубайло нахилився до Арсена — і той нагло стрепенувся, як жовнір на чатах, почувши умовлений сиґнал:
— „Свійські качки смачніші”… Вас післав пан сотник Ямбо?
Так само тихо відповів Арсен:
— Так… сотник Ямбо… маю до вас справу… Це мій товариш… наш чоловік, — додав, показавши на Сергія. — Можемо говорити сміливо…
Трубайло витягнув з кишені камізольки малий звиточок паперу.
— Це для пана… від панни Кетті…
Похапливо Арсен розгорнув записку: „Жовтодзюбику, йди просто до мене і жди коло хати, коли б мене ще не було. Кетті”.
Арсен аж почервонів, витер піт з чола.
— Добре… Дякую… А з вами, товаришу Трубайле, я маю окремо говорити… Де нам найкраще зустрінутися?
Трубайло почав міркувати:— Гадаю, що найкраще в мене в хаті, завтра вранці.
— Гаразд… Де ви мешкаєте?
— Вулиця Спадиста, число 11.
— Чекайте мене коло 8 години.
— Добре…
Заплативши за вечерю, Арсен звернувся до товариша:
— Дякую вам, Сергію Павловичу, за товариство… Ночувати у вас сьогодні я не буду… Взагалі я боявся би наражати ваш дім на небезпеку. Дякую за те, що досі зробили для мене. Тепер я вже звязався з нашими людьми…
— Як уважаєте — відповів той: — В усякому разі памятайте про нас. Дякую вам за вечерю і приємно проведений час… А що зробити з вашими речами та кіньми?
— Дам знати пізніше. Покищо нехай будуть у вас. Речі добре сховайте поза хатою, а коні, як гадаєте… — Гаразд.
Скорими кроками Арсен перейшов ясно освітлені вулиці і завернув у бічну темну вуличку.
Одна записочка зворохобила його — всі дотеперішні сумніви розвіялися. Отже вона чекала на нього, пізнала від першої хвилини — не тільки оком, а серцем.
Вечірня прохолода тверезила гарячі думки:
„А може це тільки засідка? Нехай і не засідка, а попросту охота продовжувати корисне знайомство. Вона напевне не сподівалася, що він буде такий щедрий… Як пояснити свій поворот? Чи вона повірить, що він вернувся тільки для неї? Вона-ж розуміє, яка це небезпека. А коли в ній пробудиться сумнів, що це не для неї, тоді вона тримає його в руках, як павук муху… Та не піти не можна було. Це-ж не тільки любовна зустріч, а дипльоматичне завдання…”
Арсенові найважче було відповісти собі ясно, чому він так спішиться: чи тому, що його товариші ждуть якнайшвидших звісток від нього чи тому, що він побачить дівчину, про яку так багато думав від того опянілого вечора…
Чи добре, чи не добре зробив — пропало! Тепер уже відвороту нема.
Двері відхилилися на ланцюжку.
— То ти, Жовтодзюбику?
— Я.
— Прошу, зайди…
Арсен переступив поріг і мав таке вражіння, якби входив до підземної келії змовників.