НА КОСТЯХ.
 
Вергілій, Георгіки I, 483—497.
 

В ті вікопомні дні все віщувало нам
Криваві зграї бід. Нелагідним богам
О як даремне ми офірами годили:
В утробі наших жертв лише зловісні жили
Знаходили жерці; кров била в джерелах,
І ніч розносила по вимерлих містах
Погрозливе виття голодної вовчиці.
Серед ясного дня спадали блискавиці
Й комети в темрявих палали небесах.
В лихій усобиці, в погибельних боях
Знов зустрічалися братерські легіони,
І вдруге римська кров точилася червона
Під мурами Філіпп, на ярий цвіт долин.
Колись настане час, і мирний селянин,
В тім краї ідучи облогом-новиною,
Віднайде меч і спис, поточений іржою,
І білим лемешем у чорній борозні
Натрапить на шолом і стріли мідяні,
І стане, вражений розбіжними чуттями,
На полі тім страшнім, над білими костями.

——————

Один з ліричних одбігів Вергілієвої поеми, присвячений римським настроям по смерті Цезаря.