Камена/Життя поетове

Камена
Микола Зеров
III. Римляни
Життя поетове
(Овідій)
Київ: Слово, 1924
ЖИТТЯ ПОЕТОВЕ.
 
Овідій, Тристії IV, 10.
 

Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий перейшов я, —
 Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.
Мила отчизна моя — Сульмон, на джере́ла багатий;
 Дев'ятдесят туди миль треба від Риму пройти.
Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив,
 Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді.
З діда і прадіда рід наш поважний із кінників римських,
 Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.
Парость не перша в сем'ї, — коли я на світ появився,
 Був уже брат у батьків, старший од мене на рік;
Але Зірниця одна привітала народження наші,
 День святкувався один, тільки на два пиріжки.
Був то один із п'яти, зброєносній Мінерві відда̀них
 Днів, коли перші бої в цирку кривавлять пісок.

В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:
 В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав.
Брат мій ще з літ молодих вінець красномовства вподобав,
 Форума сварки гучні вабили серце його.

Серцю-ж моєму з дитинства подобались святощі неба,
 Муза до тихих пісень кликала душу мою.
Часто мовляв панотець: „Не за хлібне ти діло берешся
 Славен Гомер, але й він так і помер нуждарем!“
Батькове слово узяв до душі я і, муз призабувши,
 Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, —
Тільки-ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,
 Що-б не почав я писать, вірші складались самі.

Роки тим часом минали — нечутною перше ходою,
 Вільної тоги настав день для обох юнаків,
Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий,
 Нахили серця проте не відмінилися в нас.
Брат мій подвоїти встиг в житті своїм десять лиш років, —
 Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.
Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,
 Членом колегії трьох де-який час я пробув.
Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний,
 Бо не по силі моїй був той почесний тягар;
Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,
 А честолюбство мені завжди огидне було;
Сестри до того-ж Аонські шептали про творче дозвілля,
 Що уявлялось і так даром найкращим мені.

Як шанував, як любив прославлених Римом поетів!
 В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.
Слухав я Макра старого читання — поему про „Птахів“
 Та про отрутних гадюк, та про цілюще зело.

Часто Проперцій мені довіряв свою сповідь огненну:
 Щира й правдива приязнь нас сполучала обох.
Басс, знаменитий сатирою, славний гексаметром Понтик
 Спільники любі були тих товариських зібрань;
І незрівняний Горацій втішав нас багацтвом мелодій,
 Пісні химерно-тонкій рідну навчивши струну.
Тільки на образ Вергілія знав я, і смерть передчасна
 Увирвала з мого життя дружбу, Тибулле, твою.
Галле, він твій спадкоємець, його спадкоємець – Проперцій,
 Я в тому колі з'явивсь вже як четвертий співець.

Як я старіших колись, так мене привітали молодші;
 Хутко Талія моя стала відомою всім.
А виступав я з читаннями перед громадою в Римі, —
 Ледве чи й раз поголить бо́роду вправився я.
Хист мій співецький збудила прославлена в місті Коринна,
 Так неправдивим ім'ям владарку звав я свою.
Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,
 Сам — вибагливий співець — кидав в огонь без жалю…
Правда, тоді, як я йшов на вигнання, багато спалив я
 Навіть достойних пісень, в гніві на музу свою.

Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;
 Часто з найменших причин поломеніло воно.
Але хоч був я такий, хоч займавсь од найменшої искри,
 Та на іменні моїм плям і чуток не було.
Мало не хлопцем мене оженили; немила та жінка
 Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям.

Друга її заступила; не смію догани їй скласти,
 Але недовго й вона ложе ділила моє.
Третя й остання діждала зо мною поважного віку,
 Та й на заслання мене випало їй виряжать.
Мав і дочку я єдину і внуків од неї діждався,
 Двох вона мала дітей, але і шлюб не один.

От уже шлях свій промірявши, вмер панотець мій спокійно,
 Дев'ять десятків прожив він на своєму віку.
Гірко я плакав за ним, так-би й він оплака̀в свого сина,
 Скоро й паньматці своїй почесть останню я склав.
Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,
 Що мого вислання день їх в домовині застав.
Щастя й моє що недоля мене не при них перестріла,
 Не довелося старим гірко за мною тужить.
Та як од мертвих не тільки ім'я на землі зостається,
 І од високих кострів тінь одлітає легка;
І як про горе моє прилине до вас поголоска,
 І по-над Стиксом мутним будуть судити мене, —
Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання —
 Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.

Мертвим належне оддав я; для тебе, читачу сердечний,
 Знову продовжую я повість скорботну свою.
Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,
 В кучері чорні мої позапліталася скрізь,
І переможний їздець на моєму віку Олімпійський
 Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком, —

Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,
 Де Чорноморський бурун в західні б'є береги.
Кари моєї причина і так аж занадто відома,
 Але про власну біду свідчить не вільно мені.
Зрада сопутників, прикрости слуг — що я згадувать маю? —
 Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.
Тільки-ж дух мій не схитнувсь, не скорився лихій я негоді,
 Скупчив всі сили свої, щоб перетерпіть біду, —
Бід-же на мене звалилося стільки на суші й на морі,
 Скільки зірок золотих в небі високім горить.
Давні дозвілля, солодке життя довелося забути
 І в непривичній руці зброю належну піднять.
Берег Сарматський, суміжний із племенем Гетів стрілецьким,
 Зрештою нас привітав після набридлих блукань.
Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,
 На самотині свою пісню складаю сумну.
І хоч нікого нема, хто-б її привітав благодушне,
 Але скорочує день, час забірає вона.

Дяка, о музо, тобі, що живу і страждання я зношу,
 І що це трудне життя не надломило мене.
Ти бо потіху даєш, ти приходиш до мене як ліки
 І заспокоюєш ти серце турботне моє.
Вождь і сопутник єси: пориваєш мене від Дунаю,
 На Геліконі мені місце почесне даєш;
Ти, що нерясно буває, мені за життя ще з'єднала
 Славу й потужне ім'я, шану посмертну співців.

Заздрість, що все сьогочасне принижує завжди і ганить,
 В пащі неситій моїх не поглинула пісень.
І хоча наша доба породила великих поетів,
 Але прихильні були людські й для мене уста.
І хоч на думку мою є багацько співців поважніших,
 Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач.
Передчування-ж співецьке говорить мені — та чи правда? —
 Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.
Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з'єднали, —
 Дякую красно тобі, любий читальнику мій!

——————

Tristia (Смутні пісні) — велика в 5 книжках збірка елегій Овідієвих, написаних на вигнанню.

Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді — 43 р. перед Хр., коли обидва консули не дожили до кінця своїх повноважень.

рід наш поважний із кінників римських. Кінники — ordo equester — другий, після сенаторського, стан у римській державі. Овідій пишається своєю приналежністю до давнього всадницького роду, — за часів Августа кінництво давалося доволі легко на підставі маєткового цензу.

зброєносній Мінерві відданих — Овідій народився на другий день п'ятиденного свята Мінерви — 20 березня.

Вільної тоги настав день для обох юнаків. Тогу дозволялося носити з 17 років; це був знак повноліття громадянського.

широкий рубець пурпуровий — означав, що юнаки мають виступати кандидатами на магістратські посади.

Членом колегії трьох — членом „свирепой коллегии, надзиравшей за тюрьмами и творившей скорый, правый, но немилостивый суд над всяким уличным сбродом“ (Зелинский).

та звузив я рубчик червоний. Одмовився од магістратської кар'єри. Курія — сенат.

Сестри… Аонські — музи.

Хутко Талія моя… Талія, одна з дев'яти муз.

І переможний їздець на моєму віку Олімпійський. Ігрища в Олімпії відбувалися через кожні 4 роки. Овідій помилково рахує — п'ять. Отже на заслання він пішов уже людиною літньою, 50 років.

Де Чорноморський бурун… Місцем заслання був г. Томи (нині Кюстендже, в Румунії).

На Геліконі мені місце почесне даєш. Гелікон — гора муз в Середній Греції.