Камена/Філемон і Бавкіда

Камена
Микола Зеров
III. Римляни
Філемон і Бавкіда
(Овідій)
Київ: Слово, 1924
ФІЛЕМОН І БАВКІДА.
 
Овідій, Метаморфози VIII, 611—724.
 

Так закінчив Ахелой, і та повість його незвичайно
Всіх здивувала. Один лиш наваживсь сміятися з неї
Впертий отой богоборець, Іксіонів син невгамовний:
„Це-ж небилиці плетеш, Ахелою, ти: надто могучі
В тебе боги Олімпійські, як можуть всі речі зміняти“.
Всі остовпіли: жахнулися слів нерозважних. І тільки
Старший літами, розсудний Лелег так на те відгукнувся:
„Ні, не кажи, Піритою, — безмірна небесная влада,
Краю нема і кінця їй: схотіли безсмертні — і сталось.
Сумнів твій тут не до речі. Ось слухай!.. На горах Фригійських
Десь і понині стоїть стіною обнесена липа;
Дуб многолітній росте біля неї, а вколо — болото…
Я побував там, як Піттей мене посилав у дідичне
Батькове царство… Куток той родючий, залюднений здавна,
Нині багнищем лежить, дозвілля чайкам та гагаркам.
В людському вигляді раз завітав сюди батько Юпітер
З сином своїм Атлантенком, звістовником неба крилатим.
Сотні осель обійшли олімпійці — благали спочинку,
В сотнях осель олімпійців не пущено. Радо зустріла

Іх тільки хижа одна, очеретом болотяним крита.
Жив там старий Філемон і бабуся старенька Бавкіда.
Там оселились вони, ще за літ молодих поєднавшись,
Там і постарілись, в тій таки хаті. Жили-бідували,
Але на те не вважали, і вбожество їх не гнітило,
Слуг-би ти в них не знайшов; їх двоє жило на господі,
Хазяйнували самі і самі-ж собі вірно служили.

Ледве безсмертні боги завітали до вбогих пенатів,
Й голови низько схиливши, в тісненькі просунулись двері,
Тут їх старий Філемон запроша́є сідать на ослоні,
А працьовита Бавкіда рядном той ослін покриває.
Потім до огнища йде і в попелі ще не холоднім
Жар вигрібає, кори докидає і листу сухого,
Трудно і пильно старечим диханням огонь здобуває,
Зносить з гори після того трісок та всілякого хмизу,
Дрібно ламає його, під казан мідяний підкладає,
Й ту, що з грядок поприносив господар, городину чистить.
А Філемон бере вила двузубі тимчасом у руки
І хребтовину задимлену з чорної балки здіймає.
З тої свинини, що довго про свята держали під дахом,
Він невеличкий шматок одрізає і варить в окропі.

Щоб не занудились гості, щоб час їм минав веселіше,
Розпочинають старенькі розмову. — Прип'яте за вушко,
Висіло в хаті корито; його наливають водою,
Вишнім богам присувають — обмити натомлені ноги.
Ліжко було в них старе, з вербового дерева збите,

Був і сінник з осоки, на вербовій простелений рамі.
Ковдрою вкрила сінник господиня, — так тільки у свята
Ліжко вона застеляла, хоч ковдра, стара і дешева,
Тільки й годилась на те, щоби ліжко вербове вкривати.
От і злягли олімпійці. Приносить тоді господиня
Стіл, — але стіл припадає на ногу; малий черепочок
Вирівняв ногу старому служаці, а м'ята зелена
Зверху старанно його для почесної учти натерла.
Ставить тоді господиня двохкольорові маслини,
Терен осінній смачний, прозорим налитий розсолом,
Редьку, цикорій і сир, а з сиром одціженим поряд —
Яйця, що в попелі злегка спекла для гостей подорожніх
Все те на глиняній чистій посуді. Вино розмішали
В глинянім чистім крате́рі; поставили букові кубки,
Пильно, уважно натерті пахучим з середини воском.
Хутко пото́му на стіл і гаряча з'явилася страва,
З нею й вино молоде… Згодом трохи все те одсувають,
Щоб переміну нову на тісному столі розмістити.
Тут і горіхи, і смоква, і дактилі сушені, в зморшках,
Сливи солодкі, пахучі, у кошику яблука стиглі,
А посередині меду стільник. І миліші від страви —
Щира і щедра гостинність та ясні обличчя старечі.

От примічають старі, що як стане кратер порожніти,
То вже й незнать відкіля самохіттю вино прибуває.
Вражені дивом таким, затремтіли дідки богобійні,
Просять дивочних гостей пробачить за страву убогу…
Був на господі у них гусак, що за сторожа правив —

Сторожа того вони й прирікають на жертву безсмертним.
Довго він крилами бив, все з-під рук виривався старечих,
Поки не вдавсь до гостей та й під ноги до них не забився,
Гості йому врятували життя і, підвівшись з-за столу:
„Так, ми безсмертні боги!“ прорекли. „Ми йдемо покарати
Селище ваше за гріх і блюзнірство. Та ви не страшіться:
Кара на вас не впаде. Отже вашу оселю лишіте
Й разом за нами ідіть на шпилі й полонини нагірні“.
Божому слову коряться старі і, що сили обпершись
На подорожні ціпки, помаленьку здіймаються вгору.

Вже недалеко були й від вершини гірської, так, певне,
Пущена з луку стріла долетіла-б, — оглянулись (горе!):
Все, що в долині було, затяглося болотом і тільки
Іхня хатина зосталась. Та поки дивуються диву,
Поки недолю сусідську оплакують, видко стареньким,
Як та хатина мала, що й для них затісною здавалась,
Храмом величним стає: замісць cox піднеслися колони,
Замісць гнилої соломи блищить непідроблене злото,
Двері різьблені, важкі і мармором висланий танок.
Чують, ласкаві слова син Сатурнів до них промовляє:
„Праведний старче і ти, достойна та праведна жено!
Що-б ви хотіли від нас?“ Поспитавшися ради в дружини,
Спільне бажання тоді Філемон одкриває безсмертним:
„Хочемо бути жерцями і храму святого глядіти;
Та як у згоді дійшли до кінця свого віку земного,
Дайте і вмерти відразу обом, щоб мені не прийшлося
Бачить дружини в огні та і їй — щоб мене не ховати“.

Так по їх волі і сталось. І храму вони доглядали,
Поки точилось життя. Раз, знеможені віком і кволі,
Вийшли із храму на ганок вони; обступили їм пам'ять
Давні події; стоять, розмовляють, аж бачить Бавкіда:
Зазеленів Філемон; придивився старий: його жінка
Криється листом — і от вже шумить верховіття над ними.
Поки ще можна було, розмовляли обоє, а потім:
„Друже, прощай!“ проказали та й одночасно корою
Іхні уста поросли. І досі ще люди тамтешні
Вказують двоє дерев, що старе заступили подружжя.

Так повіда̀ли мені старі та й поважані люди.
Правду святу говорили. Я бачив вінки там на віттю,
І покладаючи свіжу свою плетеницю, промовив:
„Люди, шануйте богів, то й вам тоді шана до віку“.

——————

Цілий гурт героїв зібрався в гостях у річного бога Ахелоя. Ахелой тільки що розповів про дивне походження островів на його гирлі. Підіймається суперечка, в якій найзапальніше проти богів говорить Піритой, царь Лапітів: його батька Іксіона віддано в підземному царстві на страшну муку (прив'язано до колеса). Оповідання про Філемона й Бавкіду становить відповідь другого героя, богобоящого й розважного Лелега. В „Метаморфозах“, що уявляють собою perpetuum carmen — безконечний ланцюг байок, що одна за одну чіпляються — це звичайний композиційний засіб.

З сином своїм Атлантенком — Гермесом (Меркурієм).

Син Сатурнів до них промовляв — Юпітер.