IX.

Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика, занести батька церкву; як ховали, то читали євангелию трохи не коло кожноі хати; після похорона справили багатий обід. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священикові на сорокоуст.

На четвертий день після похорона, Карпо и Лаврін почали ділитись батьківськими спадками.

— А що, Лавроне, сказав Карпо: розділім тепер грунт по половині, а то батько одрізав міні города, неначе вкрав.

— То й розділім, сказав Лаврін: чи підемо в волость, чи обійдемось и без волости.

— А нащо нам здалася та волость! одміримо по половині город та по половині садок та й годі, сказав Карпо: хіба таки самі собі не дамо ради.

— Про мене, міряймо город и самі, сказав Лаврін.

Карпо взяв довгу та рівну ліщину и почав з Лавроном міряти город вздовж та впоперек. Переміривши город, вони розділили ёго вздовж по половині и позабивали на межі кілки.

— А що, Лавроне, чи будемо городити тин, чи може, й без тину обійдеться, сказав Карпо.

— А навіщо той тин здався. Адже ж у нас двір коло хати спільний, хоч на ёму стоять и твоя й моя повітка та загорода, сказав Лаврін.

— Про мене, нехай буде так, сказав Карпо.

— Але не знаю, як ще наші жінки скажуть, сказав Лаврін, про матір вже й не згадуючи.

— Хіба в мене жіночий розум, щоб я жінок слухав, сказав Карпо.

Тільки що вони переміряли город та садок, с хати вибігла Мотря. Вона вийшла на город и окинула ёго оком з гори вниз, а з низу на гору, потім вийшла на гору и ще раз поміряла грунт очима. Лавронова частка здалась для неі більшою, мабуть тим, що в чужих руках шматок хліба все здається більшим. Вона скинула с себе пояс та давай міряти город попереду впоперек: на Лавроновій половині вийшло більше на один пояс. Переміряла вона вдруге, ой лишичко! Лавронова частка була більша на два пояси.

— Бодай вас лиха година міряла, як ви оце переміряли, сказала сама до себе Мотря и заходилась міряти поясом грунт вподовж: ой гвалт! Лавронова половина виходила довша на цілий пояс, ще й висунулась ріжком на улицю в бузину.

— Потривайте ж! крикнула Мотря на ввесь город: це мабуть свекрушище помагала ім міряти! Це вона припустила собі на оден пояс вздовж та на два пояси в поперек, ще й ріжок у бузині собі одтягла.

Мотря прожогом побігла до хати, держачи в руках пояса, та репетувала на ввесь город. Коло причілка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лавроном міряв город. Мотря вхопила хворостину и кинулась у двері кулею, як птиця.

— Це ви, мабуть, з матірю так міряли город, бодай вас міряв сей та той, крикнула Мотря на порозі так, що двері з обох хат разом одчинились, и з дверей повискакували всі: и Карпо, й Лаврін, и Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитріщали очі на Мотрю.

— Чого вилупили баньки, неначе мене з роду не бачили? Як це ви переміряли город? Та нехай ёго чорти спечуть с такою мірою! крикнула не своім голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною, так що вона аж захурчала.

— Хррр! захурчав насмішкувато Лаврін, чого це ти кричиш, неначе на батька.

— Кричи на свою матір! Я тобі захурчу отією хворостиною, коли хоч. Як ви міряли город, коли Лавронова половина більша и вздовж и впоперек!

— Твого розуму не спитали, бо твого, бач, нема, сказав скривджений Лаврін.

— Неправда твоя, Мотре, спокійно сказав Карпо, заклавши руку за спину.

— Бреши сам! ось я тілько що сама міряла. Йди в волость, нехай волость нас розділить, а не свекруха, репетувала Мотря.

— Одчепись од мене, сатано! я й дома не була, як вони міряли. Це правдива причепа! сказала Кайдашиха: бере моє добро, ще й мене лає.

— Йдіть міряйте на моіх очах, а як ні, то я ваші кілки на межі геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, кричала Мотря.

Мотря вибігла с сіней и побігла на город: за нею пішла Кайдашиха з Мелашкою, а за жінками пішли чоловіки. Мотря росперезалась и почала міряти город поясом: впоперек Лавронова половина вийшла більша на два пояси.

— А що, чия правда?

— Як ти міряєш? Піддури кого дурніщого, а не мене, крикнула на ввесь куток Кайдашиха: свою половину міряла, то потягувала аж пояс тріщав, а Лавронову половину міряла то аж пояс бгався. Гень, погана! Дай я сама переміряю з Мелашкою.

Кайдашиха переміряла ввесь город впоперек и знов обидві половини були однакові.

— А що, чия тепер правда! крикнула Кайдашиха: ти міряєш собі, то натягуєш, а чужому міряєш, то стягуєш: ти б людей стидалася! Тобі тілько б сидіти з жидівками в крамницях та обдурювати на аршині людей.

— Це якийсь жіночий сажень видумала Мотря, що стягується й ростягується, як кому треба, сказав насмішкувато Лаврін.

— А оттой ріжок, що в бузину ввігнався, яким сажнем будеш міряти? Не бійсь міні не оддаси? сказала Мотря.

— То одкуси ёго зубами! А де ж ёго діти, коли він вигнався на улицю, сказала Мелашка.

Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотіла. Вона причепилась до Лаврона за батьтівські спадки.

— Чом же ви не розділили пасіки? сказала вона: аджеж пасіка батькова! Гаращо все загарбали собі в руки! На Лавроновій половині в садку більше двома групами и однією яблунею.

— А ти вже й полічила? спитав Лаврін.

— А вже ж полічила и своім не поступлюсь. Садок не твій а батьківський, сказала Мотря.

— То візьми ті груші та пересади на свою половину, крикнув Лаврін.

— Який іх чорт подужає пересадити! Пересадиш, то підвередисся, сказала Мотря.

— О, підвередисся, Мотре, коли Карпо не поможе, сказав сміючись Лаврін.

— Вже хоч підвережусь, чи ні, а таки свого докажу, крикнула Мотря и вдарила кулаком об кулак: ходім зараз в волость, нехай нас волость розсудить, а не ти с свекрухою. Дайте лиш нам половину пасіки, а як ні, то бери, Карпе, сокиру та й рубай груші. Я вам свого не подарую, кричала й сичала Мотря.

— Та подивись лишень! на твоій половині все старі груші, а на моій — щепи! сказав Лаврін.

— Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасіку, половину овець та свиней, сказав Карпо.

— Овва! який розумний! Забери половину котів та собак! кричала Кайдашиха: а батька хто лупив у груди? Лаврін хоч батька не бив.

— Не бив, тільки трохи вола не роздерли за роги вдвох з батьком, сказав спокійно Карпо.

— А ти забув, що я ще живу на світі? И я маю якесь право на батькове добро. Ти радий мабуть мене живого в землю закопати! говорила Кайдашиха: ти хочеш с своєю Мотрею мене сироту скривдити? Ні, Карпе, нехай нас громада розсудить.

— Як громада, то й громада! Ходімо в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, сказав Карпо.

Карпо з Лавроном та с Кайдашихою пішли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались на дворі коло волості.

Волость присудила Лавронові та матері батьківське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за батька. Як почула про те Мотря, то мало не скрутилась и наробила крику та голосу під волостю.

Од того часу між Кайдашенками й іх жінками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лавроном та с Кайдашихою и перестали заходити до іх у хату.

Карпо й Мотря завидували Лавронові. Тепер Лаврін був богатійший од іх, після батьковоі смерти. С того часу як Карпо одділився од батька, він набрався багато лиха, поки зібрався на господарство. Правда, батько дав ёму пару волів и воза, але до того ще треба було багато всякоі справи: и сокири, й свердла, й долота, й верёвок, и мазниці, й струга, звичайно, як буває в господарстві. Після батьковоі багатоі хати, повноі всякаго добра, Карпова хата здавалась пусткою. Мотря перебравшись в свою хату, сіла на скрині, як цариця на троні, але перед іі очима були порожні кутки, порожній мисник. На полиці стреміло два горшки, а на стіні висів один образ. Карпо й Мотря бачили, що Лаврін зостався в батьковому теплому гнізді и, з досади, не знали що й робити. Вони почали мститись над ним, над Мелашкою, а найбільше над матірю.

— А що, Мотре, виграла? Здобрій тим, що тобі волость присудила, дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.

— Дражніть уже, дражніть, як ту собаку, говорила Мотря и трохи не плакала од злости.

— Обидві сімъі насторчились одна проти другоі, як два півні, готові кинутись один на другого. Треба було однієі искорки, щоб скотилася пожежа. Та искорка впала поперед усего на сміття.

Раз у ранці Мелашка вимела хату й половину сіней, обмела коло своєі призьби, змела сміття до порога та й пішла в хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. Саме тоді Мотря вибігла с сіней и вгляділа коло порога сміття. Сміття було підметене аж під Мотрину призьбу.

— Доки я буду терпіти од тієі иродовоі Мелашки! крикнула Мотря на ввесь двір: вона вхопила деркача та й роскидала сміття попід Лавроновою призьбою.

Мелашка вийшла с хати з рядниною. Коли гляне вона, сміття роскидане геть попід іі призьбою й по призьбі.

— Хто це порескидав сміття? спитала Мелашка в Мотрі.

— Я роскидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, сказала з злістю Мотря.

— А зась! не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа, сказала Мелашка и почала змітати сміття до купи до порога.

— Не мети до порога, бо міні треба через поріг ходити! ляснула Мотря.

— А вже ж велика пані. Покаляєш, княгине, золоті підківки, сказала Мелашка.

— Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кітку, та натовчу мордою в сміття, щоб вдруге так не робила, сказала Мотря.

Мотрині слова були дуже докірливі. Мелашка спахнула од сорому.

— А ти, паскудо! то ти смієш міні таке говорити? Хіба ти моя свекруха! Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? роскричалася Мелашка: то ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобі, ось тобі!

И Мелашка підкидала сміття деркачем на Мотрину призьбу, на стіни, на вікна, аж шибки в вікнах дзвеніли, а що було мокре, те поприставало до стіни.

Мотря глянула й рота роздявила. Вона не ждала од Мелашки такоі сміливости и спочатку не знала, що казати.

— То це ти так! То це та овечка, що од свекрухи втікала?

— Ти міні не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму и мовчати тобі не буду! Ось тобі на, ось тобі на!

Деркач свистів, як шулік на повітрі в Мелашчиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видерати деркача з рук. Мелашка була слабіща й випустила ёго з рук. Мотря замахнулась на неі деркачем. Карпо сидів у хаті, почув що в вікна щось порощить. Ёму здалось, що в вікна бє град.

— Що це за диво! небо ясне, а в вікна порощить град, подумав він.

— Гвалт! гвалт! закричала Мелашка. Якого ти дідька чепляєсся до мене, сатано.

С хати вибігла Кайдашиха просто од печі с кочергою в руках. Вона вгляділа, що Мотря підняла деркач угору и готова почастувати Мелашку, и махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, кочерга попала в Мотрине вікно. Шибка дзенькнула, а дрібне скло посипалось на призьбу.

С хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Три молодиці вчепилися до кочерги та до деркача, кричали, тягались, сіпали ті причандали на всі боки. Деркач розірвався. Нехворощ посипалась з деркача, як піря з гуски. Чоловіки розборонили жінок и розігнали іх.

— Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут пропасти! кричала Мотря: бери, Карпе, сокиру та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й захожусь коло хати.

— Чи ви показились, чи ви попились! говорив Карпо: хто це розбив вікно?

— Твоя мати! Це вже пішлося, наче с петрового дня! Одна обпаскудила міні стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! ось тобі! крикнула Мотря и почала хапати рукою с калюжі грязь и кидати на Мелашчину хату. Біла стіна стала ряба, неначе іі обсіли жуки та гедзи.

— Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочергою, крикнула Кайдашиха и погналась за Мотрею. Мотря втікла за причілок, виглядала зза угла и кричала та кляла Кайдашиху.

— Лавроне! одривай іх хату. Про мене нехай Мотря йде жити під три чорти, або під греблю, я з нею з роду з віку не буду жити під однією покрівлею, кричала Кайдашиха.

— Карпе! одривай хату, бо я спалю и іх и себе та й на Сібір піду, кричала Мотря.

— Лавроне! одривай іх хату, бо я готова до сусід вибратись. Зараз піду в волость, та нехай громада зійдеться та роскидає іх хату; про мене нехай розірве та роскидає саму Мотрю по бурянах, кричала Кайдашиха.

С тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побігла в волость позивати Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав, що він не думає одривати хати, а то тільки полаялись та побились молодиці. Волосний вигнав Кайдашиху с хати. Слідком за Кайдашихою прибігла в волость Мотря и почала росказувати, починаючи од сміття. Волосний слухав, слухав та й плюнув.

— Йдіть ви собі ик нечистій матері, та про мене повибивайте й очі, не тільки вікна, сказав волосний та й пішов у кімнату ще й двері причинив.

Того ж таки вечера, Кайдашиха повечеряла з дітьми и вже лагодилась лягати спати. Коли чує вона, на горищі закиркали на сідалі кури, закричали й кинулись с сідала.

— Ой тхір на горищі! сказала Кайдашиха.

— А може злодюга лазить, сказав Лаврін.

Кайдашиха вхопила лямпу й вискочила в сіни; за нею вискочили Лаврін та Мелашка.

В сінях було ясно. Хтось лазив на горищі с світлом.

— Хто там лазить! крикнув Лаврін.

З горища ніхто не обзивався, тільки одна курка киркала на все горло, неначе іі хто душив. Лаврін вискочив на драбину и заглянув на горище. Там стояла Мотря с куркою в руках.

— Якого ти нечистого полохаєш наших курей! крикнув Лаврін, стоячи на щеблі.

— Хіба не бачиш? Свою курку піймала на вашому сідалі.

— Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? крикнув Лаврін: чи шапку перед нею здіймали, чи що?

— Верни лишень міні яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі.

Мотря лазила по горищі та збірала по гніздах яйця. Сполохані сліпі кури кидались по горищі, падали в сіни на світ.

— Ой Боже мій! Це не Мотря, а бендерська чума! Вона мене с світа зжене! говорила с плачем Кайдашиха: ще хату підпалить лямпою. Покарав мене тобою Господь, та вже й не знаю за що?

— Мабуть за вашу добрість, обізвалась Мотря з горища и спустила з горища на щебель здорову ногу с товстою литкою.

Одна курка впала з горища й погасила світло. В сінях стало темно. Лаврін стояв, спявшись, на драбину. Мотря сунула ёго пятою в зуби. Він сплюнув у сіні. Мотря сунула ёго по носі другою пятою. Горяча литка посунулась по ёго лиці. Мотря була вже готова сісти ёму на голову.

— Куди ти сунесся на мою голову! крикнув Лаврін и почав трясти драбиною: не лізь, бо я тебе, сяка така душе, скину з драбини!

Лаврін скочив у сіни и почав трясти драбиною. Драбина стукала об стіну.

— Скинь іі з драбини додолу, нехай собі голову зверне, щоб знала як лазити на наше горище, кричала в темних сінях Кайдашиха.

Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина Мотрі тиліпалась на стіні, а друга половина вчепилась в бантину, як кішка, однією рукою та ліктем другоі руки. Мотря держала в руці курку, и не хотіла іі пускати, а в пазусі в неі були яйця, дуже делікатний крам. Мотря боялась наробити в пазусі яєшні, держалась за бантину и ніяк не могла видертись назад на горище. Низча половина тягла іі вниз.

— Ой лишечко! ой упаду! ой, ой, ой! гвал…т! зарепетувала Мотря не своім голосом.

Од того гвалту Карпо не всидів у хаті и вискочив у сіні с світлом. Лаврін стояв серед сіней з драбиною Мотря тиліпалась на стіні як павук на павутині.

— Драбиною іі плещи, та добре! кричала Кайдашиха: не хай не збірає яєць на нашому горищі.

Кайдашиха кинулась до драбини и була б справді почастувала низчу половину Мотрі драбиною, але Карпо вирвав драбину в Лаврона, пхнув матір так, що вона трохи не перекинулась, и підставив драбину під Мотрю. Вона злізла до долу с куркою в руках.

— Оддай міні яйця, злодійко! нащо ти покрала наші яйця? репетувала Мелашка.

— Це моя курка нанесла! говорила Мотря, втікаючи в свою хату.

— А хіба ж твоя курка іх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я піду в волость, говорила Кайдашиха.

— Про мене йдіть и за волость, кричала Мотря с своєі хати, витираючи ганчіркою яєшню в пазусі.

Мелашка засвітила світло, половила в сінях своі курки и повикидала іх на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав помаленьку, як хвиля на воді після вітру, доки зовсім не затих.

— Одривай хату од цих злиднів! говорила Мотря в своій хаті Карпові.

— Чи ти здуріла чи що? неначе хату одірвати так легко, як шматок хліба одкраяти. Ти знаєш, що то буде коштувати?

— Щоб там не коштувало, одривай, а ні я сама одірву, говорила Мотря.

— А ну, ну, попробуй. Оце видумала таке, що й купи не держиться.

Одначе швидко після того Карпо побачив, що Мотря говорила таке, що держалось купи.

На другий день Кайдашиха прибралась и пішла до священника жалітись на Мотрю. Вона росказала все діло не так священикові, як матушці. Матушка дала бабиним онукам коржиків та бубликів, печених с сахаром. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Мелашчиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці и повибігали в сіни. Кайдашиха роздала й ім по бубликові.

— Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка, крикнула Мотря с своєі хати.

Діти забрали гостинці, та давай махати рученятами на бабу та промовляти ті слова, що ім доводилось не раз чути од матері.

— Баба погана, баба злодійка! лепетали діти.

— А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте, сказала Кайдашиха и заплакала.

Мотря вискочила с хати, пооднімала од дітей бублики та й кинула собакам.

— Чи ти людина, чи ти звірюка, сказала Кайдашиха, втераючи слёзи.

Того таки дня Мотрин старший хлопець напився Мелашчиним кухлем води коло Мелашчиноі діжки, бо в сінях стояло дві діжки з водою: Мотрина по один бік, Мелашчина по другий. Малий хлопець, не розбіраючи материнського погляду на право власности, вхопив кухоль с тієі діжки, що стояла до ёго близче, але якось не вдержав кухля в руках, впустив та й розбив.

Кайдашиха вискочила с хати и наробила шелесту.

— Бач, иродова душе! вчила дітей мене лаяти, а твоі діти міні шкоду роблять, крикнула Кайдашиха до Мотрі в двері: йди лишень сюда та подивись!

Мотря вискочила с хати й подивилась. Черепки лежали долі, а хлопець стояв, засунувши пальці в рот и схиливши винну голову.

Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кухоль з Мотриноі діжки та хрёп ним об землю.

— Оце чорт ёго й видав! Старе як мале! зовсім баба з глузду зъіхала. Що вам дитина заподіяла? крикнула Мотря.

— Твоі діти такі зміюки, як и ти. Наплодили вовчинят, то не пускай іх до моєі діжки.

— То сховайте свою діжку в пазуху, а кухля міні купіть, бо ви не дитина, сказала Мотря.

— Овва! гаращо роспустила своіх дітей, як зіньських щенят. Не діждеш, сказала Кайдашиха.

— Коли так, то я й вам віддячу! сказала Мотря.

С тими словами вона побігла в Лавронову хату, вхопила с полиці горшка и хрепнула ним об землю. Мелашка й Лаврін тільки роти пороздявляли.

Мотря вибігла с хати. Мелашка за нею.

— Коли так, то й зугарна до московськоі закуциі, закричала Кайдашиха, як несамовита, вбігла в Мотрину хату, вхопила с припічка здорову макітру, та хрёп нею об землю.

Карпо схопився з лави. Ёму здалося, що мати з ума зійшла.

— О стонадьцять чортів вам з Мелашкою разом! За таку макітру я знаю, як вам віддячити, закричала Мотря, бліда, як віск. Вона вскочила в Лавронову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купі горшків, що сохли на лаві. Горшки застогнали; черепки посипались до долу.

Кайдашиха, не довго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача та в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горшки на полиці, Мелашка частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипались с полиці, як яблука з яблуні, неначе тряслася.

Кайдашенки так здивувались, що ім здалось, що молодиці зовсім показились. Лавронові впала на ум думка, чи не покусала часом матері скажена собака. В Карпа була така сама думка. Ёму здалось, що до Мотрі вже приступає. Але глянули вони, що с полиці сипляться горшки, а з мисника миски, та давай обороняти полицю та мисник. Карпо насилу поборов матір и одняв од неі кочергу. Лаврін висмикнув з Мелашчиних рук рогача и спас жизнь трём полумискам.

Всі три молодиці насилу дихали. Вони разом кричали, гвалтували, лаялись. Клекіт у хаті був такий, що не можна було нічого розібрати.

— Ти — змія люта, а не свекруха! кричала Мотря: буду я чортова дочка, коли не розібю тобі кочергою голови.

— Хто? ти? міні? своій матері? сичала Кайдашиха: Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти так говориш міні, своій матері? Карпе! візьми вірёвку та повісь іі зараз в сінях на бантині, бо як не повісиш, то я ій сама смерть заподію.

— Карпе! візьми налигача та привяжи на три дні й три ночі свою матір серед вигона коло стовпа, як скажену собаку, нехай на неі три дні собаки брешуть, нехай на неі три дні вся громада плює! Вона мене або отроіть, або зарубає, верещала Мотря.

— Що ти кажеш? щоб мене мій син, моя кров, та привязав налигачем серед вигона на сміх людям? сичала Кайдашиха: ось я візьму мішка та накину тобі на голову, як скаженій собаці, бо ти нас всіх покусаєш.

Кайдашиха витягла спід лави порожнёго мішка и кинулась до Мотрі.

Карпо тільки очі витріщив и не знав, кого слухати: чи вішати жінку, чи привязувати налигачем матір.

— Ти злодійка! ти покрала в нас яйця! кричала Кайдашиха и кинулась до Мотрі з мішком у руках.

— Брешеш, не докажеш! ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік. Я на тебе робила, як на пана панщину, кричала Мотря.

— А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? пищала Кайдашиха: чом тебе чорти не понесли на Басарабію або за границю?

— Овва! за таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! гвалтувала Мотря: ти злодюга, ти змія, ти відьма!

— Хто? я? я відьма? я злодюга? сичала Кайдашиха: ось тобі на!

Кайдашиха тикнула Мотрі дулю та не потрапила в ніс, та в око. Мотря вхопила диркача й сунула держалном Кайдашисі просто межи очі.

— Ой лишечко! виколола проклята змія міні око! заплакала Кайдашиха и вхопилась за праве око.

В неі з ока потекла кров. Лаврін та Мелашка побачили кров и разлютувались. Вони кинулись обороняти матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторкача на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю и пхнув Лаврона. Лаврін ударився об мисник. Три полумиски, спасені Лавроном од наглоі смерти, посипались ёму на голову.

— Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину с твоєю проклятою матірю, с твоім иродовим родом, кричала Мотря.

— В волость іі, сучу дочку, розбишаку! в тюрму іі! Одривай, Лавроне, іх хату, бо я сама полізу, та буду зривати кулики.

Лаврін и справді розлютувався. Він ухопив драбину, при ставив до стріхи, вискочив на покрівлю и почав зривати кулики с Карповоі хати. Кулики сипались на землю. На хаті заблищали крокви й лати, як сухі ребра.

Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всему виду, замазала в кров пазуху, повисмикувала спід очіпка волосся та й побігла до священика, а потім в волость и наробила там гвалту.

— Ой Боже мій! дзвоніть у всі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лаврона, вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в Бога вірує! кричала не своім голосом Кайдашиха в волості: скликайте громаду та зараз, зараз!

Волосний и писар, побачивши окрівавляну Кайдашиху, полякались и побігли до Кайдашенків. За ними бігла Кайдашиха та кричала на все село. Волосний с писарем прибігли в двір и вгляділи живого Лаврона, котрий сидів на хаті та зривав кулики. С хати вибігла Мелашка, зовсім жива, а за нею Мотря.

— Рятуйте мене! голосила Мотря: як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай вся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в Бога вірує!

— Чого це ти кричиш? сказав голова: аджеж ти жива, ще й кричиш на все село.

— Рятуйте мене! вона мене вже вбила! репетувала Кайдашиха.

— Чи ви показились, чи що, сказав писар: бігає до двору й кричить, що іі вже вбили. Що тут у вас скоілось?

— Ось що скоілось! тикнула пальцем на своє око Кайдашиха.

— А ти що робиш ото на хаті? крикнув голова до Лаврона, зараз міні злазь та давай одвіт перед нами.

— Не злізу, доки не одірву Карповоі хати, говорив Лаврін и швиргонув куликом волосному на голову.

— Якого ти нечистого кидаєсся куликами? Зараз міні злазь, а то я полізу та сам тебе стягну та всиплю тобі сотню різок, кричав волосний.

Лаврін трохи прохолов, зірвавши півсотні кудиків, и зліз до долу. Волосний с писарем пішов у хату: в Лавриновій и в Карповій хаті валялись купами черепки.

С хати повибігали діти, вгляділи страшне окрівавляне бабине лице и підняли гвалт. Собаки брехали на писаря та на голову аж вили. С села почали збігатись люде. Волосний с писарем, та с кількома громадянами повели в волость Кайдашенків, іх жінок и Кайдашиху. Вони насилу росплутали іх діло и присудили Карпові одірвати хату и поставити окроми на своєму городі, бо Лаврін, як менчий син, мав право зістатись в батьковій хаті и за те був повинен додержати матір до іі смерти. Громада присудила розділити грунт між Кайдашенками по половині.

Волосний таки посадив Мотрю за бабине вибите око в холодну на два дні.

Після такоі колотнечі стара Кайдашиха заслабла. В неі нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона всліпла на праве око.

— Господи! од чого це в нас почалася колотнеча в сімъі? думала Кайдашиха: це воно недурно: це, мабуть, майстрі закладали хату не на смерть, а на колотнечу.

Кайдашиха надумалась піти до священика и попросити ёго, щоб він освятив хати. Не сказавши нічого Лавронові й Карпові, щоб вони часом тому не спротивились, Кайдашиха побігла до священика и попросила ёго посвятити хати.

Наступав храм в семигорській церкві и молодиці на селі почали мазати хати. Мелашка й Мотря, як раз того дня полізли в печі, щоб іх вимазати.

Кайдашиха прийшла до дому с священиком; з ними прийшов и дяк с паламарем. Одчиняє священик в хату двері, дивиться, с припічка теліпаються дві нозі с пальцями до гори, пятами вниз. Мелашка полізла в піч и лежала там, перекинувшись до гори та мазала в печі небо.

— Оце заходилась мазати піч! загомоніла Кайдашиха. Зараз вилазь та піди приберись.

Мелашка с печі почула, що в хаті заспівали дяки, и почала висовуватися с печі. На ній була драна стара свита; на свиті були скрізь дірки, дірки спереду, дірки ззаду. Через дірки світилося тіло. Бідна молодиця засоромилась, и кинулась в сіни та й утікла на горище.

Священик покропив свяченою водою хату й сіни. Кайдашиха просила ёго посвятити и Карпову хату; ій все таки жаль було сина. Карпо не любив попів и, тільки зачув в Лавриновій хаті дяків голос, зараз дременув с хати в повітку.

Кайдашиха одчинила двері в Карпову хату, а там знов с припічка тиліпались ноги пятами до гори, пальцями вниз. Товсті литки стреміли, як дві деревини. В печі лежала Мотря.

— Що це таке, Кайдашихо, в твоій господі? Куди не повернись, скрізь стремлять ноги, сказав священик, осміхаючись.

Священик покропив Карпову хату, а жартовливий дяк взяв кухоль с прилавки и, позад священика, покропив Мотрині ноги.

— Який там чорт хлюпається водою? крикнула Мотря с печі? Ось я вилізу то так тебе покроплю віником, що не знатимеш, куди втікати…

Мотрі здалося, що то грається котра небудь дитина.

Кайдашиха заплатила священикові, а Карпо виглядав с повітки, доки піп та дяк вийшли з двору, и тоді вернувся до хати.

— Нащо, ви, мамо, навели в мою хату попів та дяків? Хіба я вас просив, чи що? сказав матері Карпо.

— На те, щоб твоя жінка не била горшків та не вибивала очей, сказала Кайдашиха: нашу хату майстрі закладали на твою Мотрю.

— То святіть, мамо, попереду себе, бо й ви не безвинні: набили горшків у двох з Мелашкою більше од Мотрі, сказав Карпо.

— Не жартуй сину! ти ще молодий. Памятай, в тебе діти, в тебе худоба. Гляди лишень……

— Та вже святіть не святіть мою хату, а я іі одірву та й не буду закладати на колотнечу, сказав Карпо и зараз заходився одривати хату та ставити на своєму грунті.

Двір був невеликий, а як ёго розділили, то очевидячки обидві половини стали ще менчі. Стара хата стояла на улицю боком, бо хати в селах ставлять вікнами й дверима на південь, а південь припадав не на улицю. Карпо поставив свою хату недалечко од лавроновоі. Вона стояла до лавронових дверей задвірком. Мотря кричала, щоб Карпо загородив такий тин, щоб и птиця через ёго не перелетіла. Карпо мусів перегородити и двір й огород.

— Оттак би ти, Карпе, давно зробив, то були б и горшки цілі, и в твоєі матері очі не повилазили б, говорила Мотря.

Перебули Кайдашенки зіму на окромних дворах и дві сімъі по трохи миритись. Попереду почали забігати з однієі хати в другу діти. Ім байдуже було про батьківську колотнечу. За дітьми почали забігати один до другого батьки для своєі господарськоі справи: то за стругом то за свердлом, то за сокирою, попереду в повітки а потім и в хати, а вже за ними почали любенько через тин розмовляти и жінки. Тільки Кайдашиха не ходила до Мотрі: сліпе око на віки загородило ій стежку до неі. На кайдашевій давній оселі повіяло миром. Щоб не бігати кругом через ворота, Карпо й Лаврін зробили в дворі через тин перелаз.

Мир між братами ствердився ще більше задля господарськоі справи, задля спільноі вигоди.

Карпо, одрізнившись од батька, спочатку таки набрався багато лиха, поки зібрався на своє господарство. Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. В ёго була тільки пара волів и, як ёму треба було спрягатись під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а шукав спільників між чужими людьми. В Лаврона зосталась пара батькових волів. Карпо спрягався з Лавроном и вони вдвох орали попереду карпове поле, а потім лавронове. Карпо ходив за плугом, а Лаврін був за погонича. Спільня вигода присилувала іх помагати один другому и в оранці, и в сійбі, и в заволікуванні, и в возовиці.

Саме тоді пішла залізна дорога с Киіва недалечко од Семигор. Селяне почали держати коней и ставали під хуру, возити на залізну дорогу сахар з близчих сахарень, борошно с панських та жидівських млинів. Карпо й Лаврін купили й собі по коняці. А так як на одному коневі далеко не заідеш и багато краму не завезеш, то вони спрягали коней під одну хуру и ділились баришами по половині.

Податі були великі, плата за землю була чимала; и Карпо й Лаврін побачили, що поле ненастачить ім грошей на податі, и мусіли шукати заробітків в осінній та зімній безробітній час.

Громада в волості вибрала Карпа за десяцького. Карпо чоловік гордий та жорсткий, з ёго буде добрий сіпака, може ёго боятимуться хоч баби та молодиці, говорила громада.

— А може, панове громада, ми виберемо за десяцького Мотрю, прикинув слівце один жартовливий чоловік.

— Не можна! вона повибиває всіх бабам очі! гукнули чоловіки сміючись.

Прийшов приказ з волості рівняти дороги, поправляти мости, та насипати на болотах греблі. Карпо загадував людям на роботу и поперед усего звелів скопати той капосний горбок на горі, вище свого города, на котрому ёго батько поламав десятків зо два возів.

— А ну, Лавроне, бери заступа та йди на роботу! загадував Карпо братові.

— Піди вижени на роботу свою Мотрю, промовила стара Кайдашиха.

— И Мотрю вижену, й Мелашку вижену. Ви думаєте, що пожалую? говорив Карпо.

Він и справді мусів вислати на роботу и свою Мотрю. Люде прокопали вивіз навскоси, так як колись радив старий покійний Кайдаш, ще й горбик молодиці знесли в приполах під Карпів тин.

Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась и почала встоювати за свою вигоду, за своє громадське право. Громаді прийшлось полаятись с паном.

Недалеко од села був хутір. Там на семигорському полі текла невелика річка. Багатий пан в давні часи загатив іі здоровою греблею и вийшов здоровий на верству ставок. Пан поставив на ставку питель. Але вище од ставка с тієі річки одділялась течія, вже не на панському, а на людському полі, в городі одного чоловіка. За часів панщини пан загатив и ту течію греблею, бо тоді вся земля була панська. Тепер семигорська громада почала медитувати, що та гребля на течіі на громадській землі. Карпо нараяв дуже хитру штуку: прокопати через огород чоловіка канаву, вище панськоі греблі, пустити в неі воду з річки, та й поставити в городі громадський млин, щоб було чим оплачувати волость, та громадську пошту.

— Е! добре ти радиш, Карпе! гукнула громада. Подаваймо лист до мироваго посередника.

Подала громада лист, посередник дозволив ставити млин. Карпо зібрав людей. Канаву прокопали в одну ніть, накупили деревні, найняли майстрів — и громадський млин виріс, як з землі.

Але панський питель перестав молоти на одно колесо. Пан налічив на громаду кільки тисяч карбованців и подав бумагу в суд. А громадський млин меле собі потроху та заробляє гроші на громадські справи, доки суд не рішив, що громадське діло про млин правдиве.

Пан розсердився и заборонив селянам пускати череду на свою толоку. Прийшлось селянам погано. Доки людський хліб стояв у полі, не можна було пасти череди в озимині та ярині. Громадськоі толоки було мало. Випасу зовсім не було. Громада загомоніла.

— Що це таке с паном! Ми ёму збіраємо хліб за невеликі гроші, а він не пускає череди на свою толоку. Змовмося та берімо більшу плату за роботу на лану та на буряках! кричав Карпо: нехай знає, як шанувати громаду.

Громада підняла плату за роботу. Пан не схотів поступитись, а чоловіки и молодиці, закинувши сапи на плечі, повертались с поля до дому. Іконом догнав іх аж коло царини, вернув на буряки и поступився більшою платою.

Пан поступився більшою платою за роботу, а на випас все таки було трудно. Карпо й Лаврін мусіли спродати кілька овець та свиней. Карпові й Лавронові було трудно хазяйнувати. Й літом и зімою вони заробляли то на полі в пана, то ставали під хуру, и все таки ім трудно було широчити своє господарство. Викуп за землю, подушне, плата на волость, на школу, на пошту, все те витягало останні гроші с скрині.

Господарство в Кайдашенків не широчилось, а все стояло на одному місці. Лаврін зовсім не вдався в батька: він и в рот не брав горілки, а Карпо тільки в ряди-годи, часом любив випити по чарці з добрими людьми. Заробляні гроші не розлітались марно, а все таки и не зоставались в скрині.

Тим часом громада знов почала діло с паном. Один багатий жид з містечка заплатив панові добрі гроші и купив собі право поставити в селі на панській землі шинки. Він заквічав своіми шинками село с чотирёх боків и пустив горілку по дешевшій ціні, ніж у громадському шинку. Люде кинулись за горілкою до жидівських шинків. Громадський шинк стояв порожний; в ёго ніхто й не заглядав.

Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді.

— Панове громада! говорив Карпо: нехай ніхто с села не купує горілки в жидівських шинках. Посадімо коло шинків десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей.

— Я сам сяду з дрючком и буду одганяти, хоч би й свою рідню! гукав Лаврін: нехай жиди посидять дурнички ціле літо над своіми бочками. Посидять та й підуть.

— Добре Кайдашенки говорять! загула громада. Посадімо людей та й не пускаймо нікого в панські шинки.

Громада порадилась и розійшлась.

Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки одніс волосному; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинк десять чоловік таких, що заправляли громадою, и поставив ім ціле відро горілки.

— Чого нам змагатись, говорив хитрий жид: нащо вам мене обіжати. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своіх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу на волость сорок карбованців одчіпного.

— Чи вже заплатиш? гукнули чоловіки.

— Ой, ой! чом и не заплатити для добрих людей: ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема! Я готов и на церкву дати. Ет! та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете віри!

И жид перехрестився зовсім по християнський.

— Чи ти ба! жид хреститься! гомоніли люде.

— Ви думаєте, що я не поважаю вашоі віри? Та я готов жити з вами, як з братами, підлещувався жид. От вам ще відро горілки! Суро! а винеси гостям оселедців та паляниць! гукнув жид до жидівки.

Сура здихнула на всю кімнату, так ій було шкода оселедців, але вона винесла и поклала перед людьми на столі.

— Іжте, люде добрі! ви думаєте, що я жалую для вас? говорила Сура: ой, вей мир, ой, ой! прикинула вона вже тихенько виходячи с хати.

Люде пили, закушували та слухали Берка, а Берко неначе грав ім на цимбалах своіми облесливими словами.

Давні панщанники порозвішували вуха та слухали Берка. Ёго слова, підсоложені горілкою та приправляні оселедцями, так и влазили в іх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців, и за оселедці, и за ту горілку, що вони в ёго дурнички пють, з іх таки кишень, то недоливками, то водою, підлитою в горілку, та вищою платою.

Люде ростали, як віск, и почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім пяненькі.

— Так що ж, панове! та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на ицькову сучку, благав Берко мужиків: так що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати міні й свій шинк и будете пускати людей в моі шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинк зараз покладу гроші на стіл!

— А добрий, бісовоі парі, жид! гукнув один пяненький мужик, ще й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за ёго!

— А вже ж будемо, ще й на церкву покладе! А перехрестися, Берку! Чи ти ба, як бісова пара кумедно хреститься!

Берко хрестився и сплёвував на бік.

Саме в той час Карпо Кайдашенко іхав з ярмарку, вглядів коло шинка купи людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки не любить и на сході йде все проти ёго. Він сховався в кімнату.

— Здоров був, Карпе! гукнув Грицько и почав обнімати та цілувати Карпа. Гостра неголяна Грицькова борода колола Карпове лице, як голками.

— Та здоров був… говорив Карпо, одвертаючи лице: та годі вже годі.

— Здоров був, соколе! та зайди бо в шинк та випий хоч чарочку з нами! говорив Грицько и знов ухопив Карпа руками за шию и цмокнув ёго в щоку.

Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила.

— Та одчепись ик нечистій матері! оце припало, пробі, цілуватись! Аж кров виступила на щоці.

— Серце! голубчику! Чи вже ти оце не випєш з нами хоч по одній чарці, хоч пів чарки! Та тут же такий добрий жид! а! що вже й казати! аж хреститься сучий син!

Грицько розвів знов руки и наставив губи.

— Та одчепись собі! Піди обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуватись, говорив Карпо: а чого це ви горілку пєте в жидівському шинку, спитав Карпо.

— Та бодай не казати… сказав Грицько: тут такий добрий жид, такий добрий, чорт ёго знає, де він такий добрий взявся. Благодареніе Богу и всім святим, він и на церкву дає, ще й перехрестився! Ото кумедія!

— А ви забули, що самі на громаді постановили…

— Серце, голубчику, сивий лебедику! говорив пяний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс: та не цурайся нашого хліба, солі.

Карпо бачив, що с пяним розмовляти тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився.

— Карпе! Карпе! та зайди бо та хоч по крапельці, хоч пів крапельки! гукав ззаду Грицько и біг за возом.

На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо и вдивився. Громада співала вже инчоі; волосний та писар тягли за громадою и кричали, щоб оддати Беркові и громадський шинк, не тілько що пускати людей по горілку и в жидівські шинки… бо Берко зараз платить гроші…

— Панове громада! погана ваша рада; я не пристаю на це! сказав понуро Карпо и одійшов од громади на бік.

Громада оддала Беркові громадський шинк, хоч Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив пяних мужиків.

Громада дорого потім заплатила хитрому жидові…

Берко приймав за горілку не тільки пашню, а навіть сіно й солому. Понесли люде мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки бороду гладив білою рукою, дивився, як пяні мужики валялись під ёго шинком, та зараз таки підняв чортячу ціну на горілку у всіх шинках.