Кайдашева сімя̀/VIII
| ◀ VII | Кайдашева сімя̀ VIII |
IX ▶ |
|
В Кайдашевій хаті стало тихо: свекруха помирилась з невісткою. Зате на дворі, між двома господарями, старим та молодим, почався нелад. Лаврін вже вважав на себе, як на господаря. Він був менчий син у батька, и все батьківське добро, по украінському звичаю, припадало менчому синові. Лаврін знав, що батькова хата, батькові вила й вози, все батьківське добро, все то ёго добро. Він перестав слухати батька, а батькові хотілось порядкувати в господарстві. Кайдаш постарівся и став ще частіще заглядати в корчму, запиваючи давне панщанне горе. Всі гроші, що він заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку. Він не давав Лавронові грошей у руку, и Лавронові стало важко покорятись дражливому та лайливому батькові.
В Петрівку починалась косовиця та грабовиця, а тим часом поспів и ранній ячмінь рихоль.
Старий Кайдаш загадав звечера Кайдашисі та Мелашці гребти сіно, а Лавронові косити ячмінь. Кайдашиха з Мелашкою вранці пообідали и зібрались у поле. Мелашка взяла на руки дитину, причепила на спині колиску й треноги для колиски; Кайдашиха забрала граблі, тикву з водою и вони вирядились у поле.
Старий Кайдаш порався в повітці коло свого майстерства. Коли дивиться він, серед двору Лаврін запрягає воли, а коса лежить на призьбі.
— Чом це ти, Лавроне й досі не йдеш у поле? чи ти не бачиш, що сонце вже от-от поверне на полудень? спитав Кайдаш: та нащо ж ти оце запрягаєш воли?
— Поіду до млина: казала мати, що нема борошна, обізвався Лаврін, завертаючи воли до воза.
— А я ж тобі велів ити косити ячмінь!
— Постоіть до-завтра, ні де дінеться: не втече.
— Ти ж знаєш, що ячмінь зовсім стиглий; зараз висиплеться.
— Ячмінь ще не зовсім стиглий, ще й два або й три дні постоіть, обізвався Лаврін. Гей перістий! ший ставай! крикнув він на вола.
— Йди в поле косити, кажу тобі! Як треба буде до млина, то я сам поіду.
— И я дорогу знайду. Идіть, тату, в повітку та майструйте коло воза.
Син не слухав батька и все таки заганяв воли до ярма. Кайдаш розсердився и приступив до воза.
— Лавроне! кажу тобі, йди до ячменю! Нащо тобі здався той млин: гень покинь воли! сказав батько и штовхнув перістого вола в морду.
Віл махнув рогатою головою и ёго шия вискочила з ярма.
— Тату, одчепіться од мене! Схочу, піду на поле, схочу, поіду до млина: гей перістий! ший ставай! крикнув Лаврін и підставив волові ярмо.
Перістий віл знов покірливо засунув шию в ярмо. Лаврін хотів уже засунути заноза.— Гей перістий з ярма! крикнув батько и вхопив вола за ріг.
— Ший ставай, проклятий! крикнув Лаврін и вхопив вола за другий ріг.
Віл не знав, що робити й кого слухати. Дві руці тягли ёго за роги, неначе хотіли роздерти ёму голову. Він спересердя крутнув головою так, що ярмо полетіло на землю, а батько с сином ледві встигли одвести на бік руки.
Карпо вийшов с сіней, став на порозі, заклавши руки за спину, и тільки дивився, міцно здавивши своі тонкі губи та насупивши брови.
— Не запрягай, кажу тобі! кричав батько.
— Ба запряжу! кричав син.
— Зажени води в загороду, бо я тобі спину побю оцим занозом, кричав батько и вихопив заноза з ярма.
— Ба таки запряжу й поіду до млина, хоч ви міні й спину побєте: гей сірий! цабе, бісова паро! кричав Лаврін на вола и влущив ёго по ребрах пужалном.
— Навіщо ти бєш вола! навіщо ти нівечиш скотину! цабе сірий в загороду! крикнув батько и сам не счувся, як влущив сірого по ребрах занозом.
Лаврін ухопив у руки налигача и тяг воли до воза. Старий Кайдаш и собі вхопився за налигача и одтягав воли од воза. Воли крутились, не знали, куди йти, мотали головами, а далі вирвались тай дременули в садок.
Старий Кайдаш плюнув и пішов у повітку, а Лаврін погнався з батогом за волами.
Воли прибігли до тину и стали поклавши на тин голови. Лаврін вхопив в руки налигача, повів воли до воза, запріг та й поіхав до млина. Над вечір він вернувся з борошном, зніс мішки в комору, а батькові й слова не казав и не питався ёго, неначе ёго й дома не було.
— Заженуть мене синки швидко на піч, думав старий Кайдаш, майструючи в повітці.
Другого дня Лаврін узяв косу и пішов з Мелашкою та з матірю до ячменю. Батько мовчав та тільки поглядав на Лаврона.
— Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? спитав Лаврона батько.
— А хіба ж Карпо вас питається, як иде на поле? А чим же я гірший од Карпа, обізвався Лаврін, кинувши косу й перевесла на плечі.— А як прийдеться платити подушне та за землю, то й тоді мене не спитаєсся? сказав Кайдаш.
— Ви берете гроші в своі руки, то ви й платіть. Давайте міні гроші в руки, то й я буду платити, сказав Лаврін.
— Може ти хочеш, щоб я й тобі виділив твою частку поля, як Карпові?
— Нащо? Ваша частка й моя частка; ви сёгодня господар, а я завтра, сказав Лаврін.
— Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе Господь за мене, а як не тебе, то твоіх дітей, сказав батько.
— Не питай старого, а питай бувалого, сказав Лаврін: карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку и без Господа: буде з нас тієі кари.
С того часу Лаврін загарбав господарство у своі руки. Батько мусів мовчати и рідко коли вмішувався до господарства. Він більше майстрував, зарабляв гроші, постив усі пятниці та з горя сливе щодня вертався в вечері додому с шинку пяний. Ёго голова стала сива, аж біла, тільки брови чорніли на широкому блідому лиці, та темні очі блищали, неначе десь у ямах, глибоко позападавши під бровами.
Раз у спасівку старий Кайдаш пішов в суботу на вечерню. Сонце стояло над лісом. Церква була порожня. В бабинці стояла одним одна баба. Кайдаш став на коліна и бив поклони. Дяк співав жалібну та смутну церковну пісню. Коли це чує Кайдаш, щось потягає тоненьким голосом за дяком. Голос лявся, як срібло, десь зверху. Він підняв очі и глянув на иконостас. Зверху на иконостасі стояв чималий золотий хрест с терновим вінком на перехресті, а по боках коло хреста стояли навколішки два позолочені янголи. Кайдаш глянув на янголів, вони роскривали роти и співали разом з дяком тоненькими голосами. Кайдаш стревожився й одвів очі. Коли гляне він на намісні образи, и вони роскривають роти и співають. Він глянув на дванайцять апостолів поверх царських врат и почув, що й вони співають, а разом з ними співають всі образи в церкві… Кайдаш перелякався и став на ноги. Слухає він и дивується. Коли це чує він, дяк ні с сего, ні с того, як закукурікає на всю церкву, зовсім як півень, а далі як зареве на все горло поволячий, а потім як завиє пововчий страшним диким голосом. Кайдаш повертав головою на всі боки, всі образи співали. Дивиться він на образ Варвари, Варвара почала ворушатись, заворушила пальцями, повернула очима; на ій одежа замаяла. Він глянув на новий великий образ Параскеви Пятниці з роскішними роспущеними по плечах кісми, с квітками на голові и той образ співав. Квітки на голові задріжали, неначе од вітру. Параскева Пятниця повернула очима на ёго, як жива.
Кайдаш вийшов с церкви. У притворі на стіні висів здоровий образ страшного суда. Кайдаш глянув на ёго скоса; на образі внизу була намалёвана в пеклі здорова кінська голова, з білими гострими зубами; та голова засміялась до ёго. Полумя в іі роті загойдалось, як свічка од вітра. Невеличкі фигурки грішників та чортів в зубах заворушились, як комашня. Маленькі хвостаті та рогаті чортики висолопили до ёго язики. Кайдаш перелякався, одвів очі од страшноі картини и вийшов на двір. Він сів на східцях и схилив голову. На дворі було тихо, як у хаті. Сонце стояло низько над самим лісом и пронизувало світом верхи ліса, густі як руно, зелені як трава на степу. Довгий ряд крутих горбів, вкритих густим дубом, кидав тінь на село, а за горбами блищала широка западина, прикрита легким золотим туманом. Серед тієі долини піднімався зелений шпиль, як густе руно, кинуте зверху на ліс. Над лісом од сонця тяглися неначе довгі стяжки та стрічки, виткані с туману та золота. Над самим шпилем стояла одним одна хмарка на чистому небі, вся золота с червоними краями.
Смутне Кайдашеве бліде лице освітилось рожевим світом, як лице мерця. Він підняв блискучі очі, глянув на ліс и побачив диво дивне: над самим шпилем, серед ліса, на повітрі стояла свята Пятниця, похожа на образ у церкві. Вона стояла в білій блискучій, неначе витканій с срібла, широкій одежі. Довга одежа закривала іі ноги, бгалась під ними купами, неначе срібна хмара, спадала позад неі широкими та довгими семипілками, розстелялась далеко понад лісом и зливалась з зеленою дібровою та с синім небом в далекому тумані. Чорні густі коси розсипались по плечах; на голові блищали червоні та жовті квітки, а над квітками блищав золотий вінець, обсипаний дорогим камінням. Од того вінця падали на срібну одежу широкі червоні та жовті стрічки, неначе по одежі блищала огнева блискавка. Широкий золотий пояс спустився до самого долу и був засипаний зорями. Пятниця держала в одній руці золоту чашу, в другій золотий хрест. Іі біле лице с чорними бровами, іі руки були прозорчасті, як туман, и світилася наскрізь проти сонця. Широкі пілки срібноі одежі на краях були облиті рожевим світом.
— Це свята Пятниця! блиснула думка в Кайдашевій голові: вона мене кличе! так здавалось Кайдашеві.Кайдаш устав и пішов з гори до того дива. Він зійшов униз, глянув на верх ліса, а те диво одійшло далі од ёго на саму середину ліса. Кайдаш пішов далі шляхом, а те диво одсунулось од ёго ще далі за ліс. Він вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставляну горами, вкритими лісом; в долині блищала Рось, а те диво вже стояло над долиною; білі пілки срібноі одежі с червоними кінцями висіли високо над долиною, як хмари, облиті червоним світом сонця.
Кайдаша тягла якась сила за тим дивом. Він пішов з гори, а те диво посунулось за Рось и стало над дібровою. Він глянув на право, проти того дива по синёму блискучому небі йшла велика церква, вся біла, як хмара, с сотнею золотих бань та хрестів. Та церква йшла зза густого ліса и все наближалась до Святоі Пятниці. Церква була похожа на Киівську Лавру, тільки була широка та висока, з золотою покрівлею, вся облита червоним золотом, з золотими дверима, с срібними вікнами. Вона йшла тихо, як хмара, все наближалась до святоі Пятниці и стала проти неі.
На дворі почало темніти. Кайдаш зійшов на греблю и глянув на те диво. Церква почала росходитись, як густа хмара. Одна баня з золотим верхом одчахнулась и поплила по-над лісом до Богуслава; друга одстала, полетіла в небо та й потонула в ёму. Роскішна срібна одежа на Пятниці росплилася понад лісом и пішла по небу червоними хмарами. Лице, квітки й золотий вінець на голові стали тонкі, як тінь. Через іх було видно на небі зорі, и все те диво ростало й розлилося, як туман.
Кайдаш стояв на греблі коло млина и не знав, чи йти далі, чи вертатись. Колеса в млині крутились; вода шуміла и розливала голосний гук по долині. Коло млина стояли вози, вештались люде. Проз ёго проіхав чоловік возом, а далі пролетів пан на баских конях и трохи не зачепив ёго колесом. Кайдаш оступився на кінець греблі и трохи не полетів у воду. Він напрудив своі сили, одскочив на бік и опамятувався……
— Боже мій! де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи міні треба було йти до млина, чи в Бієвці? питав сам у себе Кайдаш. Він згадував, згадував и нічогісінько не згадав. Він неначе спав, бачив якісь дивні сни, прокинувся и ніяк не міг опамятуватись. Він забув, звідкіль він йшов, де він був, не знав, куди йшов. Він вернувся в Семигори и тільки тоді згадав, що був у церкві, що з ним там діялось щось чудне, щось дивне.Кайдаш вже пізно вернувся до хати. Сімя вже повечеряла и полягала спати. Він підійшов під двері и хотів постукати. Коли гляне, зза угла кинулась на ёго собака, здорова, як годований кабан, с кінською головою, з рогами, и заблищала страшними очима. Він оступився назад и махнув на неі руками. Коли гляне, до ёго лащиться сірий Борбос.
Кайдаш увійшов у хату, Кайдашиха засвітила керасинову лямпу и думала, що він був у шинку и зараз почне коверзувати. А Кайдаш сів кінець стола, блідий, як смерть, и задумався.
— Боже мій! що це зо мною діялось? думав Кайдаш: чи це мене Бог карає за гріхи, чи показує свою ласку за правду?
— Де це ти бродив? Чого ти став такий жовтий, як віск? питала в Кайдаша жінка.
Кайдаш махнув рукою, постлався на лаві и ліг спати. Другого дня, в неділю Кайдаш ходив цілий день смутний, та задуманий. В Понеділок він пішов в поле косити, а нудьга давила ёго, як камінь. Вертаючись с поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинк и випив пів кварти горілки. Йде він через греблю попід вербами, коли гляне на воду, с під греблі вискочив чорненький хлопчик з маленькими ріжками, з здоровою головою та й побіг за ним слідком. Кайдаш пішов скоріще, а чорний хлопчик біжить за ним та приказує за кожним ёго ступінем: туп, туп, туп, туп. Кайдаш обернувся и махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввійшов. Кайдаш пішов через місток, коли оглянеться, а хлопець знов біжить за ним по містку та все приказує: туп, туп. Кайдаш пішов стежкою понад ставком; з берега плигали цілими сотнями маленькі, як жаби, чортики, пирнали, знов виринали и дражнились з ёго язиками.
Кайдаш прийшов до дому. Входить він у двір, дивиться в той куток, де росли густі колючки, аж там замісь колючок, ростуть маленькі чортики з ріжками, похожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою, и ёму здалося, що ті чортики полягли покосами, та тільки ніжками дригають. Він викосив всі колючки, коли гляне за двір, аж и там, замісь кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш давай косити кропиву.
С хати повиходили сини й невістки. Карпо крикнув до батька.
— Що ви, тату, робите! Чи вам діла нема, що ви косите на улиці кропиву?
— Еге, кропиву. Добра кропива. Хіба ти не бачиш, скільки наросло тих чортів, бий іх сила Божа. Ось я вас проклятих усіх викошу! А дай, Карпе, мантачку! я наклепаю косу.Сини й невістки бачили, що батько пяненький, и почали над ним глузувати. Кайдашиха вийшла с хати и почала ёго лаяти.
В той час с поля ишла череда. На улицю з гори посипались, як з мішка, свині, вівці, корови. Попереду бігли шинкареві кози. Кайдашеві здалося, що на козах сидять дідьки с козиними головами, з людськими чорними видами. За козами посипались свині. Кайдашеві здалося, що на кожній свині сидить верхом по чортові. Чорти волокли довгі хвости по землі, штовхали свиней під боки ногами и поганяли іх макогонами та кочергами. Свині вибрікували, як баскі коні, а чорти гецали зверху та махали руками.
— Жінко! чи ти бачиш, що то іде верхом на свинях? крикнув Кайдаш до жінки.
— Схаменися, пянице! Чи ти здурів, чи ти знавіснів! Гаращо вже горівки напився!
— Еге здурів! Чи ти ба! Чорти ідуть верхом на свинях! А бий вас сила Божа! Дух святий при нас и при хаті! А ондечки на панському бугаєві який сидить пузатий, та витрішкуватий, та рогатий! Такого оканя та пузаня я й між панами не бачив. А бодай вас хрест побив! А ондечки між вівцями скільки іх плутається!
— Та йди в хату та вечеряй! крикнула на Кайдаша жінка: та протри своі пяні баньки!
Кайдаш увійшов у хату. На комині блищала лямпа без скла и більше смерділа, ніж світила. Глянув Кайдаш за стіл, на покуті сидить чумак, с котрим він стрічався в Криму, ще як парубком чумакував з батьком. Коло того чоловіка сидить Кайдашів покійний батько и неначе розмовляє с тим чоловіком. Кайдаш придивлявся до іх, впізнав чумака й батька, сів и собі кінець стола и почав з ними балакати.
В хаті всі стревожились. Усім було не до сміху. Кайдашиха перестала вже лаятись.
— Омельку! стань та помолись Богу! Що це с тобою діється!
— Еге! а хіба ж ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гості та ще с херсонським чумаком, говорив Кайдаш.
Молодиці полякались. Мелашка побігла до сусід и покликала кільки чоловіків. Чоловіки прийшли и почали вговорювати Кайдаша, щоб він помолився Богу та лягав спати. Кайдаш став перед образами и почав голосно молитись, як моляться маленькі діти. Кайдашиха хрестила ножем вікна й двері, достала пляшечку свяченоі води и дала Кайдашеві напитись. Мотря побігла за бабою Палажкою. Палажка на селі була знахуркою. Кайдашиха на той час забула про свою змажку та колотнечу с Палажкою.
Одчинились двері, с темних сіней увійшла в хату баба Палажка, повагом та тихо, в білій катанці, завязана чорною хусткою. Вона так загоріла в жнива, що іі вид чорнів, та ще проти білоі свити, неначе був помазаний сажею. Маленькі чорні очі блищали як жар.
— Чорна, як сам чорт, подумала Кайдашиха: ще перелякає мого чоловіка.
Баба Палажка переступила поріг и зараз почала хреститись та нашіптувати. Вона вступила в хату, неначе піп з молитвою.
— Чи ти ба! На Палажчиній голові чортячі роги! сказав Кайдаш.
— Мя-ца-й-сина и святого Духа. Свят, Свят, Свят Господь Бог! Оксана в вишнях! Иду я, раба Божа Палажка, до раба Божого Омелька все лихо одганяти, из ёго жил, из ёго жовтоі кости, из ёго червоноі крові, из семидесяти суставів, из ёго сивого волоса, из ёго голови, из ёго булави, из ёго очей, и ёго плечей. Зійди на ті болота, на ті очерета, де глас божий не заходить, де люде не ходять.
Кайдаш стояв серед хати и голосно молився. Всі вийшли с хати, зосталась тільки с Кайдашем Палажка та Кайдашиха.
Баба Палажка налила в миску с кухля води, влила с пляшки трохи свяченоі води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила ёго в воду и тикнула шпінькою нахрест по крисах миски; потім взяла ніж, вмочила ёго в воду и знов тикнула ним так само по мисці, та все нашіптувала:
— Як пішла я понад очеретами та болотами та зійшла я на високу могилу: ой там на могилі, на Осіянській горі там стоіть церковця, бубликом замкнута, медяником засунута. Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввійду в ту церковцю, аж та стоіть піп, як яшний сніп, а попинята як чортинята, а попадя, що спить походя. Святая святиця, небесна цариця! пятінко-матінко, и ти святий понеділочку, божий клюшничку! Мокрино, Марино, Агапіте, Алипіє, Иване, Демяне й ти, Миколає, Мирликийський чудотворче! Помяни Господи раба божого Омелька, та ті книжки, що в церкві читають: премолой, бермолой, савгарю и ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрімко й Пархімко и ти невісточко, свята Покрівонько, що в Лаврі замурувалась. Наберу я в черепок хуху та святого духу, та виллю я на раба божого Омелька. Алилуй же ёго Господи и шарпни ёго по боках, по ребрах, по кістках, по чреслах, коло ёго двора, коло ёго кола, коло ёго дитини, коло ёго скотини. Хрест на міні, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в репяхах. Помилуй ёго, безкостий Марку, сухий Никоне, Мокрий Миколаю! Сарандара, Марандара, аспиди угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!
Баба Палажка дмухнула на воду тричі навхрест и дала Кайдашеві напитись. Потім вона викликала Кайдашиху в сіни и звеліла ій утопити в горільці маленьке цуциня, намочити в тій горільці на три дні оселедця и дати ту горілку Кайдашеві на похмілля. Кайдашиха витягла с скрині чималий шматок полотна ще й копу грошей и дала Палажці за труда.
Кайдашиха так зробила, якій раяла Палажка. Кайдаш, нічого не знаючи, як напився тієі знахурськоі горілки, заправляноі цуциням та оселедцем, та пив три дні. Кайдашиха тільки рукою махнула и послала ёго до священика. Кайдаш росказав ёму про своє нещастя, найняв молебінь Исусові и акафист Богородиці, ходив говіти в Богуславський манастир. Він перестав пити в той час, а дідьки перестали ёму показуватись.
— Це моя смерть иде за мною, коли вже до мене приходив покійний батько, говорив Кайдаш.
— Добра смерть, коли ви, тату, не перестаєте пити, говорив Лаврін.
Од того часу Лаврін забрав у своі руки и воли й вози и все господарство. Загнали діти батька на піч на одпочинок.
— Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця, говорив Кайдаш за чаркою горілки в шинку.
Терпів Кайдаш а далі не втерпів: знов почав заходити в шинк.
Раз була місячна ніч. Кайдаш спав на лаві. Чує він, щось рипнуло дверима, и в хату ввійшов ёго давній знакомий херсонський чумак. Кайдаш встав и почав балакати с чумаком. Побалакавши в хаті, Кайдаш вийшов на двір и пішов з ним за ворота. От вони вийшли на улицю и пішли ніби до шинку, але вони перейшли через греблю, минули село, а шинку все не було. Йдуть вони шляхом та все балакають. Вже вони зійшли з гори, прийшли до Росі, перейшли Рось через греблю, а шинку все таки нема. Вони пішли на гору, неначе б то в Бієвці, та все говорять не наговоряться. От уже перед ними міс. Місяць грає на полі, а під лісом лежить густа тінь. Кайдаш увійшов у ту тінь и загубив дорогу. Дивиться він, чумака нема, а кругом ёго товсті дуби та липи. Зверху через гілля просвічує світ місяця и подекуда ёго світ лежить на землі неначе жовті ясні хустки, розстеляні по траві, або яблука роскидані на землі. Кайдаш глянув униз, перед ним росла купа здорових та високих до самих колін, грибів, з блискучими, як огонь, вершками. Купа грибів заворушилась, спід неі вискочили малесенькі зайчики и почали скакати один через другого. Зайчики почали сміятись, як малі діти, а над ними піднявся роскішний кущ папороті и зацвів блискучими искрами. Квітки сипались, як искри с печі, а далі с куща виросла здорова, як миска, роскішна квітка, вся виткана з золота й вогню с червоним жаром в середині. С квітки схопилася огнева птиця и пурхнула на дерево. Кайдаш підняв голову в гору, стукнув лобом об дуб та й… прокинувся.
— Боже мій! де це я! говорив сам до себе Кайдаш.
Він стояв в одній сорочці серед густого ліса. Над лісом між гіллям висів повний місяць на небі. Товсті стовбурі лип та дубів ледві мріли кругом ёго, а білі берези блищали, неначе білі воскові свічі. Кайдаш обернувся назад и побачив між деревом поле, облите місячним світом. Він вийшов з ліса, глянув на поле и вглядів шлях. Місце було зовсім незнакоме. Він пішов шляхом з гори и дійшов до Росі. Млинові колеса зашуміли й притягли до себе ёго ввагу. Кайдаш прийшов до млина, и тільки тоді зовсім опамятувався та роздивився, куди він зайшов.
На Кайдаша напав страх. Ёму здалося, що ёго водить нечиста сила. На ёго спину неначе хто сипнув приском; волосся на голові піднялося в гору. Але він прийшов до млина, вглядів людей. Люди ходили, розмовляли, носили мішки на вози. Кайдашеві стало веселіше. Один чоловік поіхав возом через греблю. Кайдаш пішов за ёго возом, розговорився з ними йшов з ним до самого села.
Вже другі півні проспівали, як Кайдаш прийшов до дому и побудив усіх у хаті. Мелашка засвітила лямпу, глянула на Кайдаша и злякалась: він був жовтий, як віск; в ёго очі блищали й горіли, як свічки.
— Де ти ходиш, де ти бродиш? почала гримати на чоловіка Кайдашиха; вона думала, що він пив до півночі в шинку.
— Еге ходиш… Добре ходжу… Не сам ходжу, а мене водить, промовив Кайдаш через силу, схиливши голову на руку. Завела мене нечиста сила аж у Богуславський ліс.
Кайдашиха не йняла ёму віри: вона все думала, що він пяний. Кайдаш підвів очі и глянув на комин, на шию коло комина; під шиєю була дірка на піч. Дивиться Кайдаш, с тієі дірки вискочив чорток, такий завбільшки, як кіт, та й знов сховався на піч. Кайдаш не встиг одвести очей, а с під шиі вискочило вже два чорти, показали ёму язики и знов сховались у дірку. Кайдаша взяла злість: він ухопив макогона, кинувся до комина та як трісне макогоном по шиі, аж шматки глини одколупились и посипались до долу.
— Омельку! чи ти здурів, чи ти з глузду зъіхав? крикнула Кайдашиха.
— Еге здурів! хіба ти не бачиш, он чорти вискакують з дірки.
— Свят, свят, свят! перехрестися! Де ті чорти взялися! говорила Кайдашиха: напється в шинку та тільки дуріє.
Кайдаш обернувся од комина, коли гляне під стіл, під столом лежить здоровий, як кабан, та мохнатий чорт, с страшною чорною мордою, з рогами, з ротом до вух, з білими здоровими зубами. Кайдаш злякався и сів на лаву. Він зирнув на піл, на лаві й на полу сиділи рядом здорові чорти и клацали до ёго зубами, неначе вовки. Кожний держав по жарині в роті; жар світився в іх зубах; зубаті пащеки червоніли. Один чорт показував ёму на сокиру під лавою и шепотів: візьми сокиру та зарубайся! Другий показував на налигач під полом и шепотів: піди в клуню та повісся! Третій підказував: піди до ставка та втопись!
— Жінко, чи ти не бачиш, скільки чортів сидить на лаві! говорив Кайдаш, а сам дрижав, аж зубами цокотів.
— Господи милосердний! тільки нас лякаєш, говорила Кайдашиха.
Мелашка стояла коло печі, ні жива ні мертва. Лаврін схопився с постелі.
— Виведіть мене на двір! Вже чортів повна хата, а між ними здорові мухи літають та чорні крюки шугають, сказав Кайдаш.
Лаврін взяв батька за руку и вивів на двір. Мелашка злякалась и вибігла слідком за ними. В Кайдашихи трусились ноги од переляку. Вона достала свяченоі води, покропила хату, засвітила страстну свічку перед образами.
Кайдаш провітрився на дворі. Лаврін увів ёго в хату. Страхіття десь счезло.
— Треба міні висповідатись, сказав Кайдаш: це мабуть смерть моя наступає.Кайдашиха й Лаврін насилу вговорили ёго лягти на постіль. Тільки що він виліз на піл и хотів лягти, ёму здалось, що на постелі лазять здорові раки та чорні павуки. Прудкі павуки, такі завбільшки, як гусинята, кинулись до ёго, як собаки. Він одскочив и почав обтріпувати одежу. Ёму здавалось, що на ёго сорочках начеплялись раки та павуки и були готові вчепитись в ёго тіло клешнями та губами.
— И де та нечисть набралася на полу! кричав Кайдаш, обтрушуючи сорочку: Лавроне! візьми віника та позмітай оту погань.
Лаврін узяв віника и ніби щось змітав с постелі. Тоді Кайдаш ліг на постіль и заснув.
На другий день Кайдаш пішов до священика, висповідався, але все те нічого не помогло. До ёго внадився херсонський чумак, приходив до ёго вночі та все неначе водив ёго десь по пущах та по нетрах.
Через тиждень той чумак завів Кайдаша знов на греблю, а вранці ёго знайшли в воді на лотоках коло самоі застави. Мірошник прийшов підняти заставу и вглядів у воді неживого чоловіка. В млині мололи семигорські люде и впізнали Кайдаша.
Волость прислала до втопленика сторожу. Три дні лежав під вербою Кайдаш, прикритий старою свитою, доки приіхав становий и звелів синам узяти батька та поховати.
— Постив батько дванайцять пятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати, а про те втопився. И пятниці нічого не помогли, говорив Карпо; варто було мучити себе цілий вік.