Човен.
Хвиля радісно плюскоче та лестить ся до човна́,
Мов дитя цікава шепче і розпитує вона:
„Хто ти, човне? Що ти, човне? Відки і куди пливеш?
„І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?“
А повзе ліниво чо́вен і воркоче і бурчить:
„Відки взяв ся я — не знаю: чим прийде ся закінчить
Біг мій вічний — тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,
Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.
„Хвилі, то житє, то гріб мій, пестощі і смерть моя;
По над власним гробом вічно ховзаюсь трівожно я.
Поти лиш живу правдиво, поки гріб той підомнов:
Вітер гонить, хвиля ломить — і я вже на дно пішов.
„Щож тут думать, що тужити, що питати ся про ціль?
Нині жити, завтра гнити, — нині страх, а завтра біль.
Кажуть, що природа-мати нас держить, як йій там тре,
А вкінці мене цілого знов для себе відбере.
„Щож тут думати? Тримає, то тримає, а візьме,
То візьме — ні в сім, ні в тому не питатиме мене.
Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь
Все одно! Шукати ціли? Вік борись, плисти не кинь!“
Хвиля весело плюскоче та лестить ся до човна́,
Ніжна мов дитина шепче і пришіптує вона:
„Човне-брате, втіх шукати серед смерти, верх могил —
Сеж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!
„Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;
Хоч би й девять не вернуло, то десятий повернув
І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде,
Хто не має ціли. Човне, як пливеш, то знайже, де!
„Таж не все бурхає море, тихеє бува частійш.
Таж і в бурю не всі човни гинуть — тим ся ти потіш!
А хто знає, може в бурю іменно спасеш ся ти?
Може іменно тобі ся вдасть до ціли доплисти!“
Стрий 13 іюня 1880.
|
