З вершин і низин (1893)/У цадика
| ◀ Сурка | З вершин і низин Жидівські мелодіі У цадика |
З любови ▶ |
|
„Ох цадик[1], я бідна жидівка, я все
В тобі шанувала власть божу!
З далеких сторін, із підгірських краін
Я з вірою к тобі прихожу.
„Ох цадик, потіш ти мене, не гордуй,
Що я така бідна й недужа!
Без тебе міні погибати! Ратуй,
Ратуй мого бідного мужа!
„І що єму сталось, не знаю, хоч вбий!
Я певно невинна, Бог видить!
Та тілько здаєсь міні, цадик святий,
Всему тому справа є дибик[2].
„Жили ми з собою, як Бог приказав,
Літ десять. Минали нас біди.
Сим-тим торгували, торг добре ішов…
Зробили три „чесніі кріди“,
„І добре на них заробили. Вжеж я
Не дармо молила ся Богу!
Дітей у нас троє, хотілось би йіх
Направить на чесну дорогу.
„А в тім приплило щось до мужа: почав
Мовчати і думать що ночи:
Не спить, то зітхає, то встане, то щось
Таке несуразне мурмоче.
— „Ти що се — питаю — Елькуно, не спиш?“
„Та так, міні важко щось, Малко. —
— „Чогож тобі важко?“ — Не знаю, а так
Чогось ніби страшно і жалко.“ —
— „Тьфу, що ти морочиш? Ти ясно кажи!“
Озлив ся. — „Ба, ясно! Як би то
Я сам знав! Здаєть ся здоровий, а десь
Болить щось, гризе мене скрито.
„Все хочеться думать про наше житє.
А що в нім було? Біганина
За крейцаром, здирство, ошука, брехня,
А щастя — ну хоч би година!“
— „Ти стік ся! — говорю. — А діти? Чиж ти
Не рад прихилити йім неба?
Хіба не здорові, не гарні ростуть?
Що ще за рожна тобі треба?“
— „Ох Малко, сього́ міні й страшно,
Трясусь мов від вітру перо…
Ануж нашим дітям не вийде в пожиток
Неправдов нажите добро?“
— „Тьфу, тьфу, скостенів би язик твій! — кажу. —
Се що ти верзеш, оцапілий?“
— „Послухай лиш, Малко, а бачила ти,
Як вчора по вулиці бігли
„Жиди, жиденята, кричали, ревли,
А по середині громада
Хлопів з патиками, з дрючинєм страшним
До суду вела конокрада?
„А знаєш ти, Малко, хто той конокрад?
Герш Цвіліх! Ти тямиш, Берль Цвіліх,
Отець єго, склеп в нашім місті держав,
Склад всяких матерій і білих
„Полотен. Богач був і також збирав
І гарбав і грабив, о сині
Все думав, для него на душу брав гріх, —
А син єго от чим став нині!
„Ох Малко, і чиж то не ми довели
Тих Цвіліхів аж до банкрутства?…“
— „Здурів ти! — кажу́ єму, — адже нас суд
Очистив від того паскудства!“
„Очистив нас суд, та сумлінє моє
У мене бунтуєсь теперка.
Хто зна, може пасть вже рознята, що й нас
Пожре, як пожерли ми Берка!
„Хто зна, може й наші так діти підуть,
Як Гершко, як Сура… Ох, Малко!
Подумаю се, то аж серце в мні рвесь!
І страшно міні щось і жалко“.
— „Та цур тобі! — мовлю єму. — От найшов
Про що ще під ніч міркувати!
Лиш Богу моли ся і дурнем не будь,
То Бог не нам не дасть загибати!“
„І що я єму говорила, товкла,
Ні руш отих мислей прогнати.
Нуда єго бє, помарнів, попіснів,
Снуєсь, мов не свій, мов заклятий.
„Ба, ще що: до ґалеха[3] став він ходить
І з ним о книжках розмовляти.
Аж світ ми затьмив ся! Кричу вже єму:
— Що робиш, мешіґенуватий?
„А він все своє: „Ні, не можна так жить!
Хібаж то ми пси, а не люде,
Щоб гризтись і жертись отак? І колиж
Конець тій ненависти буде?“
„Почав він ходити зовсім як дурний,
До склепу хоч ріж не загляне!
Почав упадати інтерес… Пішло
Житє поміж нами погане.
„Вже лаю і плачу й клену. Та куди!
За шапку та в ноги! Й до хати
Вже на ніч не ходить! Пішла я тоді
Усіх своіх кревних скликати.
„І що вже ганьбили його, то й але́!
Він мовчки, понурившись слуха.
А далі найстарший віком, мій дідусь,
Як трахне єго по за вуха!
„А з другого боку поправив мій стрик…
Ой, ой, почала ся Содома!
Ну, ледво мій вирвавсь і втік. Минув день,
Ба й тиждень — нема єго дома.
„Шукаю, питаю — ні вісти! Минув
Вже місяць, нема чоловіка.
Ба, й кревні розбіглись — на силу найшли.
І слухай лиш, що за побліка!
„У хлопа в селі він до служби нанявсь.
— „Не верну до міста — говорить. —
Тут ліпше, бо лиш хлібороб заробля,
А кривди нікому не творить“.
„Ну, що з ним балакать?… Звязали єго,
І врадили, цадик, до тебе
Везти єго й слізно благати: Ратуй
Сиріт в тій великій потребі!
„Се дибик проклятий опутав єго!
Найди, святий цадику, слово
Що є найміцнійше, заклятє страшне,
І вижени ворога злого!
„Нехай він проклятий єго не мутить,
Спокійний най сон єго буде!
Нехай те сумлінє єго замовчить,
Щоб жити він міг, як всі люде!
28—30 авг. 1889.
——————