З вершин і низин (1893)/З любови
| ◀ У цадика | З вершин і низин Жидівські мелодіі З любови |
По людськи ▶ |
|
З гешефту лиш, кажете, жениться жид,
А серця у него не має…
А знаєте, кілько гешефт той нераз
Любви в собі й горя скриває?
Гешефт! А який то, спитайте, гешефт?
Що всякими бідами битий,
Від малку в тій думці ховає ся жид,
Щоб хоч оженившись пожити!
Сто раз не дойість, не допє, не доспить,
І голод і бійку приймає,
То й знає він добре, що в нужді такій
Любов наче цвіт увядає.
Не бійтеся, вміє цінить він любов,
І всю благодать єі божу!
Та що, як землі під картофлю нема,
Куди його думать про рожу!…
Та от хотьби й я! Чи сидів би я тут
У клятому сьому застінку,
Як би я з любови не був оженивсь,
Як би не любив свою жінку!
Я з першою жінкою, бачте, розвівсь,
Тай доси в'на з тямки не никне —
Любив я єі!… Чоловік наче хміль,
До всякоі тички привикне.
Хоть смійтесь, а таки любив я єі,
З любви навіть з нею розвівся…
Ни, ни, розкажу! А то скажете ще:
Плете, мов дуриці найівся.
Я з малку до поля, до коней, коров,
До хлопськоі всьоі роботи,
До плуга, мотики, пили й топора
Найбільше над все мав охоти.
Ни, батько й найшов міні дівчину тут,
В Жовтанцях: здорова, вродлива
І простого хову — піде до коров,
До сіна, до ціпа, до млива.
Вподобав я Файгу. А батько єі
Коршмар був, богатий як дідько,
Хоч шляху в Жовтанцях тоді не було,
А гостей в коршмі було рідко.
Вподобав чомусь і мене той коршмар,
Хоч я і зовсім був убогий.
Женивсь я і жить перейшов поки що
До тестя, в коршму́ край дороги.
Ба, десь так за тиждень, за другий — гляжу:
Спить тесть мій весь день, мов убитий.
Смерком якісь хлопи прийдуть, пють, йідять
Тай ще собі кажуть платити.
Питаю я тестя — мовчить та бурчить,
Питаю у тещі — як риба,
У жінки — ні слова. Хожу́ мов дурний
І думаю: що тут за хиба?
Аж бачу раз до́-світа, тесть мій яко́сь
З поблизкого ліса житами
Веде пару коней — тай коніж були,
Що тіі галки! й з хомутами!
Запряг у традайку, до Львова махнув —
З полудня вернув… під охотов…
Дві шкапи в традайці, лиш шкіра та кість,
А в чересі кілька банкнотів.
Ни, думаю я — а ще був молодий,
Не звик до такого ще гендлю —
Тут, брате, не чисто, тут буде біда!
Тай мовлю ось тестеви Мендлю:
„Послухай, реб Мендель, віддай ти міні,
Що дать обіцяв за дочкою!
Пора нам на свій хліб. Я може б тобі
Завадив — нам треба спокою“.
Озвіривсь на мене старий. — „На свій хліб?
Якого ж ще хліба за́баг ти?“ —
„Я пахту візьму тут в сусідстві.“ — „Дурний!
Рожна тобі треба, не пахти!
„Сиди ти при мні, заробляймо ураз,
За пару літ вийдеш на пана!“ —
— „Або зогнию в криміналі!“ — „Ага!“ —
Відворкнув мій тесть, і погана
Усмішка заграла в єго́ на губах —
„Ти вже кримінал тут занюхав!…
Ну, йдиж, але знай, не минеш ти єго,
Коли ти мене не послухав!“
В злу хвилю мабуть він сказав ті слова, —
Скарай єго Боже за вік мій!
Він нині панує, я ось де зайшов, —
Все стало ся так, як прорік він.
Дав він міні грошей. А трафилось нам
Два морги города, пів хати,
Сад, стайня… За все сорок римських у рік.
Інтерес як цукор, лиш брати!
Я взяв, зараз сад в мене зняв садівник
За трицять, без сіна. З города ж
Я мав ярини і собі на весь рік
І ще й зоставалось на продаж.
Купив я й корову. А ще в мене був
Заробок: до міста бувало
Іду на худобячі й кіньські торги —
Я барашівник, яких мало!
Тут куплю коня, тут корову, й продам,
То знов сторгувати поможу,
А все не задармо: що тижня хоч пять,
Шість римських до дому привожу.
Прознав я й для жінки заробок, якби
Вона єго хтіла держати.
Взялись, бачте, бігать з сусідства баби
Частенько до нашоі хати.
А кожда приносить по кілька яєць,
Пшона, то муки, то пшениці.
„Купіть — каже — Гершон, у мене кума,
У мене сю ніч вечерниці!“
Ни, звісно, в коршму́ йім іти з тим не мож:
Побачить хто, муж перечує, —
Міні-ж за що будь дасть, бо раз, що я блят,[1]
По друге — готівку плачу йій.
Ни, словом скажу вам: такий се гешефт,
Що з него одного мож жити.
І думав я так, що ним жінка займесь,
А я по торгах му ходити.
Та ба, не те вийшло! Файгуня моя
Що рана, як лиш протре очи,
Зварить там що небудь, тай шмиг до вітця,
Тай там вже сидить аж до ночи.
Піду я на ярмарок — хату замкне,
Тай шмиг, мов жене хто від свого.
Скажу що робити — глядить мов дурна,
Тай шмиг, не сказавши нічого.
А в батька, прочув я, вона мов слуга
Все робить. ТьФу, що за причина!
Став ласкаво йій говорити — стоіть
Мов стовп, тілько лупа очима.
Став я не пускати єі до вітця —
Ого, не минуло й години,
Вже теща прибігла, цокоче, кричить:
„Не смій ти моєі дитини
Спиняти!“ — „Хібаж я не муж йій?“ — кажу.
— „А я йій — та каже — не мати?“ —
Ни, слово по слову, ми в сварку зайшли,
І вигнав я тещу із хати.
Сидить моя Файга тай плаче. Що я
Говорю і прошу і грожу —
Мовчить або ходить сама не своя,
Ну, просто, дивитись не можу!
Аж далі дитина у неі найшлась, —
Ну, мислю, слава тобі Боже!
Дитина привяже до хати єі,
Тепер устаткує ся може.
Ага, чи не ще! На родини вона
До батька пішла. Вже по всьому —
Лежить там. І встала, і робить, і мов
Не дума вертати до дому.
Привів я єі. А що крику було,
Що сварки, того́ й не казати.
Та що, день в день гірше: то в'на до вітця,
То теща від нас не йде з хати.
І ніби вона при дитині, а тут
Все шепче щось, Файгу бунтує!…
Я з злости аж мечусь, сварю, то мовчу…
Вже й праця міні не смакує.
Раз якось я з ярмарку з Жовкви прийшов —
Нема мойі Файги: ще з ранку —
Говорять сусіди — до батька пішла
З дитиною, жати поганку.[2]
Над вечір вернула. Ов, чую: кричить
Дитина! „Чого воно плаче?“
— „Та щож би, нічого!“ — Гляжу я, дитя
Лежить все червоне, горяче.
„Чи ти може в поле 'го брала з собов?“
— „Та брала!“ — „Й на сонці лишила?“
— „Та ні, під снопом, лиш крихіточку раз…“
— „А бий тебе божая сила!“
— „Ти що розкричався? Він зо́всім здоров!“ —
Кричить моя Файга, й не дбає.
Дає єму груди, він хопить і враз
Знов пустить, — знов хап! — знов пускає.
Озливсь я. „A Rich'n danen Taten arán!
Не бачиш, дитина недужа!“
— „Ти дурень!“ — вона кричить — „Мама міні
Казала; не слухай ти мужа!“ —
Розлютивсь я, вдарив єі… А найгірш
За серце мя брав плач дитини.
Ще й нині болить мене в серці той плач!
Ох, синку мій, синку єдиний!
Кричить тай кричить. Що єму? Що робить?
Не знаю, тай як міні знати?
А жінка дурна як поліно, тремтить,
Лиш знає грудь в рот єму пхати.
А в'но все лиш хопить тай пустить… Побіг
До тещі. Прийшла стара, оха,
Щось шепче, то купіль готовить якусь —
Дитина не втихла ні троха.
Промучились ми! А по доктора слать
Ні думки! Ніч, роскаль, три милі…
Що кошту!… коротко сказать: до трьох днів
Синок мій лежав у могилі.
Не стало між нами житя з того дня,
Могилка ота нас ділила,
Мов корч бодяковий. Все думка в міні:
Се Файга дитя моє вбила!
Дарма, що я бачив жаль, сльози єі.
„Дурна як поліно!“ Сі мисли
Вертались усе, як лиш бачу єі,
Вертались і груд мою тисли.
„Дурна як поліно! В неволі зросла
У батька, як жаба в болоті:
Лиш вирне на сонце, тай зараз назад
В болото по власній охоті!
„Йій матірю буть? господинею буть?
І щож вона вміє? Робити
Лиш те, що йій кажуть, і родити, й грудь
Дитині до рота встромити.
„Казала йій мати не слухать мене —
Не слухала, хату лишила,
Заробок повергла, щоб мамі служить,
І власне дитя погубила“.
Такі мене мучили мисли день в день,
Обридла і жінка і хата,
Заробок, весь світ. І весь день я нераз
Сидів і мовчав. Як заклята.
Мовчала і Файга, крутилась мов тінь
По хаті, а нічю ридає…
І рад би промовить, потішить — так ні,
Щось мов міні горло стискає.
І в інший бік думи важкіі пішли:
„Не вже лиш сама вона винна?
Чим ліпший і я? Чиж моєі вини
Нема, що померла дитина?
„Роблю, заробляю, все к хаті гребу,
А першу підвалину хати
Єі, свою жінку, я таки не вмів
До хати житєм привязати.
„Не вмів єі, зломану волев вітця,
Знов випрямить, духу нового
Додати. Одно лиш зумів — долучить
Нове ще ярмо до старого.
„Чи маю-ж я право від неі жадать
Того́, що нівідки було йій
Здобуть? Попрікати єі дурноту,
Не бачучи власноі сво́йі?“
Роздумавши, хтів я оси́лить себе,
Буть к ній ласкавійшим. Та ні вже!
Занадто тяжка була рана, і йшло
День по́-день усе поганійше.
І бачу, що дурно лиш мучимось ми,
Кажу йій: „Файгуню, нам в купі
Не жити!“ — Поблідла, стоіть і тремтить,
Лиш очи на мене ті глупі
Витріщує… „Дам тобі розвід“ — кажу́.
Ще дужше поблідла й сказала:
— „Як знаєш. Я бачу й сама“… Тут урвавсь
Йій голос, вона заридала.
І ми розвелись. Все, що мав — йій віддав,
І ще й наганьбив мене тесть мій.
Лиш в тім, що на собі, пішов я від них —
Такий то був перший гешефт мій.
Пішов я, у бровар в Янові нанявсь,
Живу, заробляю рік, другий, —
Згадаю про Файгу, згадаю дитя,
Ніт-ніт, тай заплачу із туги.
„Женись!“ — каже батько. — „Женився б — кажу, —
Та от що шукать не спосібно“.
— „Ни, що там шукать! Я тобі сам найду!
Тобі лиш одного потрібно:
„Щоб мала кус грошей, щоб проста була,
Сільска, до роботи придатна“.
— „Ні, — мовлю, — досить міні простих уже!
Най куля побє йіх гарматна!“
Говорю вітцеви: „Лишіть ви мене,
Най сам я собі пошукаю!“
І став я потроха сяк так між людьми
Питати, і все помічаю.
А близько тут Еттінгер має село —
Жид дуже-ж то вчений, богатий.
Тепер він у Львові за рабіна став,
Тай то за сам гонор, без плати.
Прочув я: жидівочка в него жиє,
У наймичках-ді, молодиця,
Чи розвідка, хлопчик у неі трех літ,
Є й гроші й одежа… Вертиться
Усе моя думка круг неі. Сю взять!
Розумна чень, чесного стану, —
Бо вже ж в такий дім яку будь не візьмуть.
Ануко піду та погляну!
Пішов я так в шабас. До кухні зайшов,
Гляжу: по міщанськи убрана,
А гарна, жива молодиця така…
„Ви певно — питає — до пана?“
— „Ні, — мовлю. — Я чув, тут живе Лібе Зіс“.
„На що вам вона?“ (Спаленіла!)
— „Я чув, вона теє то… замуж би йій“…
Вона тілько глип, тай присіла,
Немов там огонь під кітлом поправля.
— „Мене — мовлю — брат посилає,
Такий і такий, і господар, гендляр“…
„Він може богачки шукає?“
— „Ні, — мовлю, — а чув він, що має вона
Три сотки готовими грішми,
Що розвідка, хлопчик у неі трех літ…
Не знаю, чи так се, повіж ми!“ —
„І так і не так. Хлопець правда що є,
А грошей трех сот я не маю.
Та маю одежу… одежі досить“…
— Щож, добре й тото!“ — повідаю.
Поглянула пильно на мене. „А ось
Міні щось здає ся — сказала, —
Що в вас нема брата. Ви сам є той брат“…
Ну, бачите, хитра — вгадала!
— „А як би так мере, — кажу я, — то що?“
„Та щож — каже, — я за вас піду.
Ви бачить ся, добрий“… Се зговір наш був.
Просидів я там до обіду,
Поглянув, як робить, пойів, що варить —
Все чисто і гарно аж мило.
Пішов я, вітцеви кажу: так і так.
„Щож — каже, — щасти-біг на діло!
„Та тілько я все б таки радив тобі
Простенькоі де пошукати.
Така практикована баба — го, го!
То можна біду напитати“.
Немов батогом мене цвігнули ті
Слова, — та мовчу, лиш в утробі
Мов щось повернулось. Три місяці я
Не дав йій ні вісти о собі.
Надумавсь. Пішов. Застаю йі, як раз
Панам подавала печене.
„О, гості рідкі! Я гадала, що ті
Вже гості забули про мене!“…
Побрались ми. Батько мій каже: „Ходіть
До мене!“ Ба, чую я вісти,
Що в Крехові він третій раз оженивсь
І хоче на грунті осісти.
Смішна була річ: се для мене старий
Почав був шукати селянки,
Аж на тобі! чисто старий одурів,
Тай бух, сам опутав ся тамки.
Я з батьком від маленьку в купі не жив.
Міркую: се що він щедрить ся?
Та швидко піймив я, що він лиш бажав
Із нашоі праці розжить ся.
Прийшли ми до Крехова. Зараз я три
Корови купив, сіножати
Наняв, — загадали ми, бач, молоком
Із батьком наспів торгувати.
Орудує батько мій тим молоком,
Я знов баришництвом заняв ся,
І добре пішло нам. Та швидко весь крам
До тла із за баб і розпав ся.
Моя розумнійша і старша була
Від мачихи, — та знов уперта,
Горда. І пішла проміж ними війна
Щоденна, невпинна, зажерта.
Жінки, бач, все дома, йіх діло хатне,
То йіх і найменша дурниця
Дразнить і доводить до лютости гнеть,
Тай нуже сварить ся, ганьбить ся.
Прийдемо бувало з торгу, а вони
Кричать і цокочуть і плачуть.
Содома! Лиш плюнеш і з хати біжиш,
Най йіх твоі очи не бачуть.
Та далі не зміг я терпіти: мов міль
Гризе мене жінка: „Ой пробі,
Не можу тут жить! Забираймо ся геть!
Там в мене є стрик в Любачові.
„Там паші багато, там можна держать
Худобу, там добріі люде,
Там тані хати́ і там тана земля, —
Побачиш, там добре нам буде!“
Пішли ми в погану годину. Гай, гай,
І паші нема, і не тані
Хати, а землі й не докупиш ся, — ну,
А люде, то й дуже погані.
Стрик жінки моєі був також гендляр,
А все гендлював баранами.
„Продай — мот — корови, а гроші міні
Давай, буде спілка між нами!“
— „Що спілка, — кажу, — коли я ані в зуб
Гешефту сього́ не капую?“ —
„Дурний ти! Сиди та проценти бери,
Та тілько дивись — я торгую.“
Пола́комивсь я на проценти, продав
Корови, дав грошей три сотки,
Собі ж на свій гендель лиш сотку лишив…
Гай, гай, ти мій Боже солодкий!
Пів року пройшло, грошенята моі
С процентами к бісу пропали —
Все стрик пропустив. Усіх нас з ним ураз
Із хати в зашийок прогнали.
Прийшло ся нам круто — і я став крутить…
Почав по торгах відновляти
Знайомства з людьми, що до тестя колись
В ночи приходили гуляти.
До коників з малку охочий я був,
До них то я й кинувсь з розпалом.
Та що, не богато прийшло ся гулять —
Я швидко спізнавсь з криміналом…
Так Гершон, старий конокрад, говорив —
І стих. Уже сумерки темні,
Немов каламутна вода, залили́
Вонючіі казні тюремні.
А ми, слухачі мимовільні єго,
На прічах лиш кулились тихо:
У всякого свойого лиха досить, —
Що нам конокрадове лихо!
І чув я: ще довго він важко зітхав
І з боку на бік обертав ся,
І кашляв, стогнав, кости битіі тер, —
А далі я трохи здрімав ся.
По хвили проснув ся я. В казни михтів
Промінчик від лямпи з надвору, —
На прічі понурившись Гершон сидів,
Він спати не міг в таку пору.
Тихенько, мов чміль той старий у траві,
Бренів собі пісню жидівську.
Конець єі довго не дав міні спать,
Крутивсь мов оса в моім мізку.
„Гей посадив я винний сад,
Зацвив сад не на жарти;
Програв, програв я свій вік молодий,
Як той карточник в карти.
„Гей посадив я винний сад,
Побили сад морози;
Програв, програв я свій вік молодий,
Мене обляли сльози.
„Карточник грає й надієсь
На вигранє хоч би мізерне;
Припав задаром мій вік молодий,
І більше вже не верне.“
21—28 серпня. 1889.
——————