З вершин і низин (1893)/Рідне село
| ◀ Співакови | З вершин і низин Поет Рідне село |
Поєдинок ▶ |
|
І знов я бачу тя, село моє родинне,
Як бачив тя тоді, коли житє дитинне
Плило немов малий потічок серед трав,
Що вєсь несміло між дрібними камінцями.
Дрібних утіх і я тут зазнавав,
За для дрібних гризот лице росив слезами.
Тоді цікаво ще на світ я поглядав,
Не знав, що́ далі там, за твоіми хатками,
За лісом, що шумить довкола. І нераз
Питав я річки, де́ пливе вона від нас,
І думкою гонив єі тихенькі хвилі
По за закрутину далеку і стрімку.
І дуба велитня в сусідському садку
Нераз розпитував, на чийій він могилі
Щасливій виріс так високий і розлогий?
І люде всі були міні так близькі, милі,
І знав я всі стежки довкола; всі дороги,
І зрідка лиш моя душа за обруб твій
Летіла в ширший світ.
Та чи дитям у тобі
Я був щасливий? Дух дитячий мій
Чиж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?
Чиж перші золоті надіі
Не розвівались тут, мов квіти весняніі
Морозом збитіі? Чи пориви горячі
Мяхкоі ще душі сміхом тут не топтались,
Докором не дусились? Чиж не ллялись
Найперші сльози тут, найщиршіі, дитячі,
Під тиском вчасних ще і не дитячих мук?
Хібаж душа моя ще чиста, ніжна, біла,
Тут в рідному селі у-перве не щеміла
Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?
Хібаж не почала ще тут всисатись в груди
Та трута лютая, що й доси духа тлить?
Хібаж не в тобі я пізнав сирітство, труди,
І боротьбу з житєм?
Чогож тепер болить
Душа моя, коли по довгому часі
Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі
Злим вихром загнаний? Стоіш ти як стояло,
Самотне і дрібне, дитя мов, що сховало
В зелені буряни головку кучеряву.
Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,
Що ще круг мо́єі колиски гомонів,
Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.
І річка та сама хлюпоче ся, трівожно
Повзе поміж високих берегів,
І верби ті самі і дуб той, що шумів
Понад дитиною…
Чогож так судорожно
Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє
Село? Чи жаль міні за тим тісним спокоєм,
За тим житєм, що хоч так біднеє
І сіреє, пливе коритом тихим своім?
За щастєм слимака того, що в шкаралущи
Ховаєся? За незнаня смерком?
Чи жаль міні, що я у світ пішов пішком
На бурі, громи й град, шукати, де сцілющий
Потік знаня пливе?
О ні, о ні!
Не того так сьогодні жаль міні,
Не тим душа моя так важко заболіла,
А тим, що тяжша ще пригноба тут засіла
На лицях, голови недоля в низ хиляє,
Під віддихом єі вся радість завмирає
І приязнь гасне враз з любвою,
Котроі сімя тут міні у серце впало.
Оттим то тяжко так міні у тобі стало.
Прощай село моє! Що тут мене держало,
Те щезло; що тепер держить —
Таке важке, що мов гора тяжить
На серці. Геть іду — і плачу над тобою.
14 іюня 1880.