Поєдинок.
Клубами вив ся дим. Ревли гармати,
Свистіли кулі мов незримі змиі,
Сичали, вились, лускали гранати.
Красили землю струги кровяніі
І рвались серця повні сил, відваги,
В крови́ тонули тисячні надіі.
У низ валились найпишнійші стяги,
Валились трони, що ще вчора певно
Й не думали дожити до зневаги.
В ряді борців, заляканий смертельно,
Блідий, в знесилі, пилом весь укритий
Ішов і я, щоби боротись ревно.
Я на лиці чув жар несамовитий
І в серці чув докору крик зловіщий —
Я йшов в огонь, мов зрадник встидом битий.
А прецінь я, підданий найвірніший,
Ішов під стягом за́конноі власти,
Сповняв свій обовязок найсвятіщий:
Йшов против тих, що розірвать на части
Хотіли всі порфіри і корони,
З престолів у печі огонь накласти!
Через буйні пшеничніі загони
Йшли ми мов повінь. Доки око сягне,
Все наших купи. Ген десь плачуть звони, —
Село палає… Вітер димом тягне…
Реве музика, гонить геть всі мисли…
Кров міцно бєсь, душа ні-що не прагне.
І вже ось-ось ми ворога натисли!
Ряди йіх бовваніють перед нами,
Пошарпані над ними стяги звисли.
Вони там перед нашими рядами
Бліді, втомлені, поганенько вбрані,
Та к збруі кождий мов приріс руками.
Як гонять пітьму блиски сонця ранні,
Як птахи з гнізд сполохані фуркочуть,
Так з стрільб йіх кулі грають оловяні.
Та ба! Мов зерна градові толочуть
Буйний загін, мов буря снігом віє,
Так наші кулі стелють йіх, друхочуть.
„Гей хлопці, далі! Поки ворог вспіє
Отямитись, на него! Най ні о́ден
Нам не втече, хто бунтувати сміє!
„Валіть! Коліть! Пардону він не годен!“
Так генерал нас загрівав до бою, —
І верглись ми, мов в стадо вовк голо́ден.
Не тямив я, що діялось зо мною,
Лишь весь тремтів, палав, немов у грани,
Не бачучи, куди біжу, де стою.
Лиш тямлю, що в крови́ бродив ногами,
Що по мерцях топтав ще незастилих,
Топтав нескріплі ще, глибокі рани.
Що дикі крики в слух міні ломились,
Що дим гриз очи, що свистали кулі,
І купи йшли, ревли, кляли, молились.
Та очи, вуха, ноги мов нечулі
На весь той безмір людськоі роспуки
Летіли, мов бжола в кишачий вулій.
К стрільбі моі немов прилипли руки,
І блискало раз в раз кроваво з неі
І вилітали огняні гадюки.
„Смерть бунтарям!“ — із груди враз моєі
Крик вирвавсь, і зелізо мов острене
Прошиб мене безмірною брехнею.
А в тім з пожару вийшов против мене
Бунтар з такоюж як і я стрільбою,
Одягнений у шматє все черлене.
Та що се? В кождій черточці зо мною
Однакий вид, і ніс і очи й губи,
Немов я сам перед собою стою!
Я остовпів. Хоч гучно грають труби,
Я з него вже звести не можу ока,
Від него мов жду ласки аби згуби.
Якась безмірна, темна і глибока
Трівога ледом обдала все тіло.
Мов пташці, що загляне в очи смока.
А він глядів на мене ясно, сміло,
Глядів з докором на ту кров горячу,
Що тут лилась, мов се — моє все діло.
І чув я, що під поглядом тим трачу
Остатню решту сили, віри в себе,
І закричав я: „Ти, котрого бачу
„В рядах врагів — хто ти? Чом так до тебе
І дух і око безупинно рве ся,
Бо в тобі бачить форму зняту з себе?“
Він мовив твердо, що він Мирон зве ся,
Вказав і місце те, де я родив ся,
Де вчивсь, що діяв, як міні веде ся —
Все те о собі кажучи хвалив ся.
„Брехня!“ — я крикнув. — „Вороже безщасний,
Се я той Мирон! Зрадно ти підшив ся
„Під назву, рід, ба й під мій вигляд власний!“
Та він всміхнувсь і каже: „Звільна, звільна,
Мій друже! Лиш не будь такий напа́сний!
„І назва й доля вся обом нам спільна,
Лишень що я живий, правдивий, дійсний,
А ти мій привид, ти мара свавільна,
„Нервовоі горячки твір безвісний!“
Слова ті він сказав так прямодушно,
Мов доктор, діагнозою утішний.
Міні ж зробилось страшно, тісно, душно…
Адже ж житє, бутє, імя і тіло
Сей привид в мене відбирав бундючно!
„Ні, сам ти привид!“ — відповів я сміло.
„А чим же дійсність ти свою докажеш?“ —
Сказав тамтой. — „Лиш за високе діло,
„За волю люду, на котру ти важиш,
За хліб для бідних, за добро обдертих
Правдивий Мирон бєсь — а ти що скажеш?
„Лиш на тирана в обороні жертви,
На кривду в обороні правди стане
Правдивий Мирон, не злякаєсь смерти.
„А ти, що йдеш під стягами тирана.
Облитий кровю праведних героів,
Ти смієш Мирона імя поганить?
„Геть, привиде! В небутність, із котроі
Повстав, ось тут тобі назад розлить ся,
Щоб не спиняв мя від борби святоі!“
Та хоч той голос, наче остра криця
Рвав серце в мні, я з місця не вступав ся,
Лиш враз до ока піднялась рушниця.
„Ха, ха!“ — двійник мій з мене реготав ся, —
Стріляти хочеш? Щож, стріляй, прояво!
Я тіни куль ніколи не лякав ся!
„Ось грудь моя! Намір і вистріль жваво!
А як живий від твоіх куль просто́ю,
На тебе стрілить буду мати право.
„І кулею прошиблена святою,
Оттою кулею, що освячена
До найсвятійшого за людськість бою,
„Щезати мусить всяка тварь мерзена,
Усякий привид злудноі уяви,
І пересуд і вся мара злиденна“.
Я мовчки ду́ло в грудь єго направив
І стрілив — та не чути й грюку того,
А ворог мій ані змигнув з постави.
„Сам бачиш марність порива́ня свого —
Сказав. — Під вид мій дурно ти підшив ся,
Ніщо єси, щезай же до нічого!“
Він стрілив. Я між трупи повалив ся.
6—9 янв. 1883.
|
