З вершин і низин (1893)/Раз ми здибались злучайно
| ◀ За що, красавице, я так тебе люблю | З вершин і низин Зівяле листє «Раз ми здибались злучайно…» |
Так, ти одна моя правдивая любов ▶ |
|
Раз ми здибались злучайно,
Говорили кілька хвиль:
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблють ся за пять сот миль.
Я питав про щось такеє,
Що й не стоіло питать,
Говорив щось про ідеі,
Та зовсім не те, не теє,
Що хотіло ся сказать.
Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела:
Ми розстались мов незнані,
А міні ти на прощані
І руки не подала.
Ти кивнула головою,
В сінях скрила ся як стій,
Я ж мов одурілий стою
І безсильний за тобою
Шлю в догони погляд свій.
Чує серце, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут-отсе,
Два три слова щирі, милі
І горячі були б в силі
Задержать єго на все.
Чує серце, що програна
Ставка не поверне знов.
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем пяна,
Безнадійная любов.