Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда журо-марюко,
Не дай заснуть в посте́лі безучастя —
Не покидай мене, гриже-гадюко!
Не дай живому в домовину класть ся,
Не дай подумать ані на хвилину
Про власну радість і про власне щастя,
Докіль круг мене міліони гинуть
Мов та трава схне літом під косою,
І від колиски аж по домовину
Жиють з бідою наче брат з сестрою.
Докіль житє тяжким нас да́вить валом,
На пни ломає силою страшною, —
Докіль ще недосяглим ідеалом
Для міліонів ситість, тепла хата, —
Докіль на лицях сльози ніби ралом
Борозди риють, — доки зимна крата
Тюремна руки путає робучі,
Мруть з голоду бездомні сиротята,
Пишають ся під небом ті блискучі
Гнізда розпусти, зопсутя́ й обмани
І світ заражують, докіль могучі
„Стовпи“ отруту ллють в народні рани,
Думки кують, для прихоті своєі
Люд трупом стелють люті Тамерлани!
Ох, загніздись на дні душі моєі
Важкая думо! Сильними кліщами
Стискай те серце, скоро б від твоєі
Схибнув я стежки! Ночами і днями
Шепчи над вухом; „Ти слуга нещасних!
Працюй для них словами і руками
Без бажань власних, без вдоволень власних!“
28 нояб. 1883.
|
