Золотий лев (Опільський)/III
| ◀ II. Що розповідала стара Голубиха | Золотий лев III. Чого забаглося старому лисові? |
IV. Про карі очі дівчини ▶ |
|
Тимчасом у боярському дворищі гуділо, немов у вулику. На майдані ржали коні, брехали пси, перекликувалися люди. Гуртки комонників раз-у-раз розїздилися в різні сторони, інші верталися на спітнілих конях, спорошені, знесилені, зневірені. Жінки й діти збільшували загальне замішання гомоном, плачем та криком. Нема боярчука! Коня знайшли в лісі з сідлом під черевом, пораненого гиллям та з вибитим оком, але сам Олег, — розступись, земле, — пропав! Видко було, що кінь зірвався з привязі, а сполоханий пересуненим сідлом; помчався навмання лісом. Відкіля він утікав, куди заїхав на ньому отрок — Бог знає! На рундуку дворища сидів боярин Ратибор, гриз вуса, нагаєм раз-у-раз ударяв себе по жовтих чоботах. З уст його падали хвилями уривані слова, звернені до післанців.
— Швидко нездаро! Їдь, до лиха! Ніг тобі треба? Ось я тобі поможу, погана гниляко! Ти ще тут?
Раз-у-раз прибігали стежі й доносили, що всі їх зусилля були даремні. Люттю блискали тоді чорні, скісні очі боярина, а вуста випльовували проклони половецькою мовою, яких не розумів ніхто.
Врешті розігнав усіх. Втомлені та знесилені висланці розбіглися по хатах та загумінках, щоб немилосердний пан не вислав їх іще раз на дощ та негоду в ліси, шукати слідів сполоханого коня. Жінки й діти поховалися теж, бо дощ падав щораз дужче й зближалася пора обіду. Боярин лишився сам. Він спер на руки лису голову й сумні думки облягли його голову.
Його єдиний син пропав без вісти, хто знає, чи не заїв його десь у нетрях дикий звір, або чи не схопили десь татари… І раптом страшна думка лискавкою майнула в його мозку: татарський загін міг забрати його одинака в неволю, а тоді пропадом пропаде усе його надбання, навіть хоч і пощастило б йому відшукати хлопця живим і здоровим. Ця небезпека висіла над кождим, хто не піддався під безпосередню татарську владу, не пішов до так званих „татарських людей”.
Усі сусідні села від сходу прогнали вже бояр і слухали тільки „баскаків”. У цьому була й штука, що він зумів удержатися при владі. Та чи надовго? Саме сьогодні ранком був тут післанець від баскака Ахмата…
— Слава Богу! — перервав його міркування молодий голос.
Підняв голову й його погляд зустрів очі, які він бачив уже нераз на свойому віку.— Хто ти? — здригнувся всім тілом.
— Я приношу вістку про твойого сина, боярине — була відповідь.
— Ах! — зірвався Ратибор і простягнув руки до Ярослава. — Де він? Що з ним? Живий? Здоровий?
— Живий і здоровий, тільки ранений звірем і лежить у нас та вигоюється.
— Що йому сталося?… Гей, Лавор!
У дверях сіней показався присадкуватий половчин.
— Давай обід! — наказав боярин.
— Уже поданий!
— По милости прошу до хати! — звернувся Ратибор до Ярослава. — Ти, молодче, втомився, перемок, зголоднів. При їді розкажеш усе.
Ярослав скинув із плеча нагортку з грубої, темно крашеної вовни і сів з боярином обідати.
Під натягненою сорочкою пружилися могутні мязи грудей та рук, тугі й дужі, але ще ніжні й рухливі. Молодеча сила, зручність, снага так і били з усієї його постави. Благородний закрій уст, високе чоло, ясний погляд очей зробили на боярина таке велике вражіння, що він забув на хвилину про ціль прибуття молодця.
Ярослав, як тільки заспокоїв перше почуття голоду та спраги, сам став розповідати про події минулого дня. Боярин слухав, але не це займало його.
— Хто ти? — спитав, коли діждався кінця звіту.
— Я Ярослав Судиславич!— Судиславич! Може син боярина, а мій шурин? — з глумом у голосі допитувався Ратибор.
— Може! — відповів холодно молодець. — Може так, може й ні!…
— Якто?
— Кому це до вподоби, то повірить, кому ні, то ні, а мені і це й те байдуже. Тільки, бачите, людина якось повинна називатися, а я гадаю, що мати хіба найкраще знає, хто є батьком її дитини.
Кров ударила в лице Ратиборові — цей молодець застидав його й побивав його власною зброєю.
— Твоя правда сину! — сказав із притиском. — Судиславів могло бути чимало на світі.
— Так, але в мого батька був тільки один Ярослав, а в мене є тільки один батько і ніякий глум, чи наклеп не розділить наших імен, доки життя…
Відправа була гостра і боярин схаменувся.
— Якої ж нагороди хочеш для себе за мойого сина? — спитав поважно й приязно.
— Не по винагороду я прийшов, а дати знати, що сталося. Ми гадали, що ти боярине, радий будеш це почути, тому я й прийшов. Але, бачу, ми помилилися…
— Ох, ні! Я всім майном не виплачуся за прислугу, тільки не бажаю, щоб у моє кубло упхалася зозуля.
— Не я прилетів зозулею з далекою краю, щоб попроганяти отчичів і дідичів цієї землі. Не я й не моя мати, а хтось інший!Наче два мечі зустрілися над столом два ворожі погляди. Ні, не було безпеки Ратиборові на руській землі…
Враз закипіла в серці нелюда злоба на всіх і вся.
— Пропадіть ви всі, свої й чужі. Коли б тільки мені та Олегові стало вашої шкури хоча б на шапку, — сказав і задумався.
І ось десь із дна душі виповзав плян, ніби гадюка, що вилазить із терня на стежку — загибіль для необережного пішохода. Він виповз, покрутився сюди й туди та звинувся напоготові. Легкий усміх промайнув по лиці боярина.
— Я знаю, хлопче, що я зозуля, а не ти, що я вам усім осоружний, ненависний і ви радо позбулися б мене, але й мені між вами важко, прикро, невиносимо. Та ось ти знаєш, що наш король Данило прийняв королівський вінець від римського Папи і повязався із західніми князями, щоб рятувати наші землі від татарської кормиги. Його воєводи були вже тут і торік, і два роки тому замучили відступників із-над Горині та Случі, але все те надармо. Всі волості відпали знову до татар, прогнали королівських тисяцьких і тивунів, а татарський хан Куремса вислав своїх баскаків збирати полюддя на хана. Він посилав їх і сюди і я з трудом лише здержую людей від відступства. Минулого року королівські воєводи побили Куремсу, тим то й удалося мені вдержати волость при собі, але що буде цього року, не знати. І Куремса, і король ідуть сюди знову, буде війна! А як буде війна, то я мушу бути тут, щоб дати кметям належний провід і опіку. Якщо здійсниться те, що задумую, тоді піду собі на Литву до Мендовга. Він завсіди радо прийме хороброго і не вбогого боярина. За сьогоднішню прислугу призна́ю навіть при виїзді твоє право до спадщини по Судиславі, але ти мусиш мені помогти в моєму замислі.
Боярин скінчив і з-під ока глянув на молодця, що нерішуче, дивився перед себе, не знаючи що відповісти. Те, що знав від бабки Ратибора, зовсім не годилося з тим, що почув тепер. Знав він і те, що боярин, а не громада, приятелює з татарами. Бажає бути в проводі громади, а вибирається на Литву! У цьому мусіла бути якась заковика, або стара Голубиха не оцінила якслід діяльности боярина… Але ж бо й ця діяльність…
— Боярине! — сказав. — Ти не дивуйся, що люди тікають із-під вашого ладу! Важке наше життя на рідній землі, воно й дихнути не дає людині. Всі живуть із мужицької праці, усі заздрим оком глядять на мужицькі гаразди і при першій нагоді голяком пускають багатиря королівські чи княжі орударі. Бере князь полюддя, бере піп десятину, гаразд! Ніхто не заперечить, що цих податків треба князеві й церкві. Але ось збирачі, тивуни, вирники деруть після одної шкіри, другу, третю, десяту, доки на мужицькому хребті не зітліє остання кожушина. Ба, мало того! Нераз, коли треба порятунку, свобідний кметь візьме скількись там гривень у позичку, а тоді вже хіба бери старечу торбу та махай у світ. Відсотки зїдять увесь приховок господарства, а з чого жити смердові[1], як не з приховку? За ввесь рік праця мужика не варта більше одної гривні, а скільки їх треба на відсотки? У нас на селі довжник хіба чудом виплатиться, а звичайно попадає в закупи й тоді пропав уже напевне. Ні проволоки, ні милосердя, ні правосуддя. Гей! Усе село, боярине, це ваші закупи, вони орють, сіють, збирають, а ви товстієте від їхнього поту, без труду та клопоту. І ви хочете, щоб люди вас любили? Щоб ішли за вас боротися, а не тікали під татар? Наші люди люблять землю й князя, віру й церкву, але ненавидять княжу дружину та дружинний лад. Певно, що воно погано покидати своїх, але чи це не є необхідним, коли в пустій коморі чаїться голодна смерть, а жінка та діти — не надія майбутнього, не осолода старости, а тільки відсотки боярина? Гей, кати ви злющі, нелюдські, страшні та нерозумні! Бо розпука не на добро навчає людей!
З-під лоба глядів Ратибор на молодця. Не такі були молодці колись, до приходу татар. Колись вони відробляли довги батьків, залюбки ходили з човнами в городи, з боярином на лови, чи в похід, а тепер усякий розуміє вже, що не допуст Божий, а ледачість боярства та безсила влади довели край до руїни. Він тікає до татар, проганяє бояр, стає сам господарем на своїй землі, словом, він має вже свій розум і хто не йде з ним, той йому ворог.
І знову почув Ратибор, як кров ударяє йому до голови, а жовч заливає серце. Та нарешті опанував себе.
— Ти правду кажеш, хлопче, і саме тому ціню тебе ще більше. Ти станеш гідним наслідником Судислава і, засівши в ряді бояр, неодну добру раду даш королеві, чи його воєводам. Отже слухай! Мені люди винні гроші, багато гривень і кун і все їх майно не оплатить довгів із відсотками, хіба продав би всіх у рабство. Я, кажу, поганий чоловік, проте не думаю цього робити й не продам нікого. Зате придумав я інший спосіб.
Тут прихилився до Ярослава, й з блискучими очима спокусника нашіптував:
— Сьогодні або завтра приїде сюди баскак Куремси Ахмат за полюддям. І з ним буде із сотня татарви та великі скарби, данина з усієї Погориної волости. Ось я видам наказ і всі парубки з усієї волості стануть під твоїм проводом. Татарський гріш оплатить довги громади, а тоді всім буде гаразд. І мені в литовських лісах, тобі в моєму дворищі, і людям у селі не забагнеться покинути отчича і дідича наших земель короля Данила. Зрозумів ти мене, хлопче?
— Значить, я маю ограбувати баскака? — спитав Ярослав.
— Не тільки ограбувати, але й зловити! У цьому твоя безпека. Випустиш його опісля, то ще й подякують тобі, а мене, головного провинника, вже не буде.
Виразно та ясно зазвучала в цих останніх словах правда — страх перед татарвою, бажання зрадити рідний край та довести до загибелі ненависного Судиславича.
— Гаразд! — сказав Ярослав. — Я годжуся і сьогодні ввечорі буду тут. А покищо бувай здоровий, боярине!
——————
- ↑ Смерди = мужики.