Золотий лев (Опільський)/II
| ◀ I. Що бачила вивірка | Золотий лев II. Що розповідала стара Голубиха? |
III. Чого забаглося старому лисові ▶ |
|
Другої днини оповився ліс мрякою, а дрібний дощ падав похмуро, одноманітно, безнадійно. Змокло все, замовкли птахи, поховалися комахи й метелики, земля вкрилася болотом. Ярослав, або, як його називала бабка, Славо, ще досвіта пішов до боярського двору, а Олег лишився сам із бабусею. Він переспав добре всю ніч і відчував тільки деяку втому від утрати крови. Рана присохла зовсім, не ятрилася й не пухла. Стара обслуговувала його, налила йому кухоль меду, а сама сіла на порозі, зашивати Олегові розірвані повивачі.
— То ти, бабусю, знаєш батька?
— Хо, хо! Чому б не знати, знаю! Знала я його тоді, коли його не знав ще ніхто. Я казала тоді йому, але він не послухав… Гей, нераз Мара ще до смерти прислонить розум, а в останню хвилину вишкірить іще зуби та зарегочеться. Погано вмирати, якщо лишаєш по собі розбрат та насильство, а впорядником спадщини поставиш злодія…— Про що ти? Не розумію нічого. До кого та до чого ти оце?…
— Так, так, синочку! Тільки я діло говорю, це не бабське базікання.
— Про кого ж це все?
— Про кого? Авже ж про боярина Ратибора.
— Мого батька?
— Так. Але ти не гороїжся. Не ти вибирав собі батька. Його вибрав Судислав, йому й подякуй!
— Яка ж догана моєму батькові? — допитувався Олег, а в очах світилися іскорки обурення й жалю. — Він був для мене завсіди ніжним батьком.
— Для тебе! А кому-ж мав він віддати серце, як не єдиній дитині? Хо-хо! Навіть хижий звір любить своїх малих, не то що. А ти в нього один, один, як палець! Чи не глум, не кара Божа? Скажи сам! Не одну „появ” Ратибор після твоєї матері, та ні з одною не дожив до потіхи. Дві померло при родах, одна вродила Бог знає що та згубила її, а сама пішла у безвісті, решту наче відьма наврочила — ти лишився одинцем. А може це молитва твоєї матері оберегла тебе цим від жебрацької торби! Чи думаєш, що Ратибор любив би тебе, якби мав інших дітей?
Хвилину мовчав Олег і слухав, як із очеретяної стріхи з хлюпотом стікала вода в баюру коло порога. Попив із кухля, потер чоло рукою, але не прогнав понурих гадок, що насіли його душу.— Дива оповідаєш, бабусю, — сказав вкінці. — Якби не те все, що ти зробила для мене, то гадав би, що ти мені ворог.
— Ворог, сину? Ні, я була ворогом твого батька, бо знала, що він буде погубою роду Судислава, але ти не Ратибор, а дитина Горислави… Я для тебе не пожаліла б і крови. Бо в тобі та в Ярославі одна кров пливе!
— Що ти кажеш, бабусю? Ми — свояки?
— Ми ні! Але коли твій батько привіз тіло Судислава з бою, моя дочка Ольга мала теж сина, Ярослава, який є молодшим братом твоєї мами. Ратибор знав це, але не признав його права і Ольга вмерла за рік із жалю та стиду. Хо, хо! Хитра це штука Ратибор!
— Розкажи бабусю! В мене просто глузди мішаються від того, що почув. Я, сама кажеш, не Ратибор хитрощів у мене нема!
Стара відірвала очі від шитва й подивилася на молодця. А з нього румянець зацвів на лиці, засвітилися очі, а вуста тремтіли від хвилювання.
— Хо, хо! Коли коняка вперто рветься вперед, то вкінці підпалиться і перекупник із міста й ногаті[1] не дасть за неї. Який тобі біс до минулого? Попий меду, заспокійся, а розповім тобі. А як ні, то бувай здоров у мене й без тебе діла доволі.
— Бабусенько, голубонько, — молив Олег, — розкажи. Я спокійно слухатиму.— Ну хай, буде! Воно краще, щоб ти дізнався про все від мене, ніж колись пізніше з ворожих вуст. Отже слухай!
Стара відложила шитво й почала оповідати:
— Твій дід Судислав славний був боярин. Хо, хо! І достатки були в нього, і значіння в князя мав, і пошану в людей. Нема тепер таких бояр. Бувало як сяде на коня та поїде селом, то ні одна душа не всиділа в хаті. Всі бігли вітати, або хоч поглянути на нього — така краса й сила, а разом із ними добрість била з його гарного обличчя. Було в нього три сини, як соколи, та одним-одна доня Горислава. Бояриня померла була, та як уже не годив був він своїй одиначці! Здається, й княжій дитині не було краще жити у золотоверхій палаті. Найдорожчі паволоки, найкращі перстені та „запястя” привозив їй батько з міста, або купував у приїжджих греків та німців. Сватали її всякі боярчуки, але вона воліла дівувати, а батько не силував її.
— Молоде, — каже, — хай погуляє досхочу!
Сам Судислав радо випивав у товаристві, співав, дивився в карі очі дівчини. Та все ж, доки жила його перша жінка, не було в нього ані одної любки. Аж прийшла на село пошесть. Половецькі пастухи принесли з Чорноморя до Києва, а з Києва вже наші притягли її сюди. Вмерли два бояринові сини, а третій ледви клигав. Поробилися на ньому якісь боляки, що репалися, ропіли і смерділи, як стерво. Ніхто до нього й підійти не хотів, а він не вмирав. Я ввесь час була при ньому, лише тому й видужав, та все ж не було з нього потіхи. Як устав з ліжка, став якийсь незручний, забудькуватий, як замотиличений баран. Нічого не тямить, дороги не знає, а йде наперед себе, наче в сні. Що не натомилася, усе дарма. Він усе тільки посміхається, гикає, а з рота йому слина тече. Не помогла ні Пигороща, ні замови, ні свічки до св. Миколи. Отож одного разу кажу я до Судислава:
— Знаєш, боярине, що поможе твоєму синові? Отровиця!
Боярин, що за той рік подався, посивів, як за двадцять звичайних, раптом як не заголосить, як не вдарить головою об стіну. Думала, що впаде на місці.
— А знаєш ти, що поможе тобі у твоєму горі? — сказала я далі. — Хоть[2] люба, солодка, слухняна! Живий про живе гадає!
Слова мої, видно, запали в душу Судислава, він наче прочуняв. Тоді ото пізнав він мою Ольгу й саме тоді прибіг із степів оцей Ратибор. Він був половчин, та вже хрищений, його так і називали всі. Зразу був тільки ніби гостем, а згодом став присікатися до Горислави, твоєї матері. Я відразу побачила, що враз із ним до хати боярина ввійшла погуба. Хо, хо, відразу знала я це й тому з усіх сил наполягала на боярина: „Прожени його, прожени у тридевяту землю, за ліси, за гори!” Але боярин на те: „Я, каже, твою доньку збираюся сватати. Воно для неї краще, як не буде в хаті другої господині. Дві баби в одній хаті — це біда”. Я замовкла, бо тоді ще не знала, що моїми вустами говорить божа сила. Але Горислава не хотіла половця і свати пішли ні з чим. А був тоді в нас піп, великий праведник, який раз-у-раз гримав на всіх, що живуть у гріхах, живуть по „скотарськи”, та що, мовляв, тільки Бог має владу благословляти подружжя, а не пиятика та „бісовські співи”. Він так опанував Судислава, що цей велів повінчати себе нишком, без співу та гульні, без ладкання та покладин. Тим то всі, яким було заздрісно, казали голосно, що Ольга тільки звичайна любка. Багато перечило цьому, інші потакували, а сміялися всі. Так минув цілий рік.
Стара перевела дух і сумно покивала головою.
— І ось саме тоді прибігли половецькі хани кликати князів на рать. Татари йшли тоді вперше. Пішов і Судислав, та тільки його тіло вернулося з погрому. Ратибор привіз його сюди. Всі отроки погинули в бою, чи розбіглися, навіть наш піп, що також їхав із боярином, пропав без сліду. Татари його не вбили, бо вони ніколи не вбивають духовників. Ратибор приїхав і показав грамоту князя на вирника й тивуна та й замешкав у дворищі боярина, як опікун його дітей. Прийшла до нього й моя Ольга та домагалася своєї вдовиної частини для себе та малого Ярослава. Але він висміяв її перед усією громадою: мовляв, ніхто не впився на весіллі, то ніхто й не може бути свідком, хіба що піп, а попа не було. Бідна Ольга так взяла собі до серця насміхи та глум, що швидко й померла. Та в мене були слуги, холопи, що живили мене й онуча працею рук. Тож хоч я й кривавими сльозами оплакала дочку, та все ж ні сама не вмерла з голоду, ні внука не збавила. Так минуло кілька літ, аж ось по всьому селу пішла вістка, що Ратибор жениться з донькою боярина. Цим разом весілля було на славу, та попа не було. Щойно два роки пізніш приїхав новий піп у село.
Стара закашлялась.
— Тимчасом Ратибор показав, що вміє. Хо, хо, — хитра штука була. Княжого скарбу пильнував, правда, але й свойого не забував. Усе належне віддавав до скарбниці, та з людей правив удвоє, втроє стільки. Жалувалися люди княжому воєводі, та Ратибор купив собі його ласку кунами і ще примучував тих, що жалувалися. Князь далеко, тивун близько, Бог високо, дідько низько. Не один волів із того часу поставити свічку чортові та зігнути спину перед поганим. Та всього того було йому мало. Раз якось, у неділю, коли новий піп ішов до церкви, бачить… під острішком церкви на мотузі висить останній син Судислава. Всі знали, що він несповна розуму, але щоб аж таке вигадав, цього не чекав ніхто. Прибігли люди, оглянули мерця й найшли на його тілі сліди побоїв та мотуззя. Хто його вязав і побивав, боги, чи пак Бог знає. Але тої самої днини занедужала Горислава. Пішла я туди, бо гадала зразу, що це щось не так! Може хтось підсунув їй кухлик отрути, чи чогось іншого, а може і так що поробив. Та воно не те було. Твоя мати кидалася в горячці, мов та риба без води. Позривала з себе одежу й чепець, а тоді побачила я, що її волосся вже сивіє, а на тілі такі самі знаки, як на повішеному…
Хриплий крик виривався з горла Олега.
— Голубихо, що ти верзеш? Як це можливо, щоб він… свою хоть так мучив? Вона — мати моя, а він батько! Невже ж ти бажаєш підцькувати мене на нього? Ох, ти, погана!
Його очі блискали ненавистю і, був би він дужий, хто знає, чи не пожаліла б Голубиха своїх слів. Та недовго сварився з нею Олег, бачучи, як спокійно приймає вона лайку та крик. Вона не боронилася проти закиду й не божилася на правду своїх слів, тільки покивала головою, а коли Олег замовк, сказала:
— Я так і знала, що ти не повіриш, але гадала, що ти знаєш краще свойого батька. Бачиш, кров нераз глушить правду, а молодому найлегше судити людей. Хто молодому годить, той добрий, хто ні, той злий. Так, дитино, я правду сказала, а чи ти в неї повіриш, чи ні, мені байдуже. Але зачала, то й скінчу, а ти до розуму собі бери все. Про мене можеш інших запитати, або й самого Ратибора. Але до нього треба підійти хитрощами. Хо, хо! Не такий він, щоб балакати, небажане.
— Розказуй далі, матусю! — обізвався глухо Олег. — Правда чи ні, а знати не зашкодить.
— Так, синку, так! І я таке гадала, коли чула, як Горислава в безтямі молила боярина, щоб не бив її брата, не волік кудись на мотузі, не вішав. Але коли я другої днини бажала біля небіжчика дати вислів правді, щоб справити діло на потрібний шлях, Ратибор так глянув на мене, так глянув, неначе з його очей простяглися до мене ножі, кліщі, або зашморги. Я так і задубіла, а язик мій занімів у роті. Та лишім це! Я певна, що він згубив і брата і сестру і певно згубив би був і тебе, якщо б мав інших дітей. Якби не це, всюди найшлося б місце на маленьку могилку дитини. Скажи но, будь ласка, відколи затямив ти тата?
— Відколи? — оживився Олег. — О, я тямлю його дуже добре десь від десяти років, коли він дав мені чудову, синю, золотом шиту нагортку, червону оксамину клепаню та жовті сапянці і велів іти до гостей. Я дуже налякався, але молодиця, яку я вважав за маму, повела мене туди. Вона після того прогнала мене з своєї одрини, а сама десь пропала, і я з того часу жив при батькові.
— Ага! Це та, що вродила відміну. Чому ж це батько не пригадав собі швидше, що в одринах його служби росте його син? Чи не найбільша це радість для батька, коли отроча робить перші кроки, лебедить перші слова? Гей! Ненависним було йому лоно, з якого вийшов ти, та ти був один… Через це забулася й ненависть… Бачила я все те, та не виявляла нічого нікому. Навіщо? У нього були куни й гривні[3] щоб купити скільки треба свідків для суду, грамоту для людей, княжу ласку для себе, а його помста впала б на голову мойого Ярослава. Я мовчала, навіть покинула село й пішла з Ярославом у ліси. І добре зробила. Це вже й ти памятаєш, як то Батій ішов на Русь. День і ніч значили дими та заграва шлях орди і ні один город не лишився цілий. Прийшли вони й сюди, та тільки загоном. Ні попові, ні людам не зробили нічого злого, тільки пограбили достатки. Боярин не втратив нічого, він вийшов назустріч татарському ватажкові і побалакав із ним поганською якоюсь мовою, а потім став збирати полюддя друге вже у тому році, а цим разом уже на татар. Згодом приїхав баскак і забрав викуп на хана і з того часу почалася загибіль села. Збіднілі люди не мали чим платити й їм підпалювали татари хати над головою, а самих брали в ясир. Старих убивали або лишали на згарищах на голодну смерть. Тому волів кождий запродати себе й своїх комунебудь, щоб тільки спасти життя своє й своїх найближчих. Та не було вже тепер купців з Володимира, Луцька й Києва. Один тільки Ратибор мав складений гріш, тому він сам перейняв згодом виплату татарського подимного, а за це свобідне селянство обернулося в холопів, безвільних рабів. Ми тільки заховалися, але сидимо в лісі та живемо лісовим промислом. Це тільки й нашої волі. Наскочить ворог то й життя можемо збутися ні за що, ні про що. Ніхто не піде за нас на суд, не заплатить вири, не стане на двобій, не захистить, ні оборонить. Ми самі.
— Гей, не самі ви вже, матусю, раз спасли мене від загибелі та віддали батькові. І він і я не забудемо вам цього.
— Вірю і знаю, що ти, сину, рад би не йти стежками Ратибора, та мусиш. А від твойого батька волю я удар батога, ніж усміх, бо волю вовчу нахабність від гарної улесливости. Чи гадаєш, що Ярослав радо поділиться з боярином холопами, з якими колись грався, бігав, їздив верхи, піде в хату, окроплену кровю сестри?
Гіркий глум звучав у голосі старої і молодець сумно схилив голову.
——————