Золотий лев (Опільський)/IV
| ◀ III. Чого забаглося старому лисові | Золотий лев IV. Про карі очі дівчини |
V. Вовчий празник ▶ |
|
Сильно схвильований вийшов Ярослав від боярина. За той час, що молодець провів у дворищі, небо протерлося, а сонце позолотило пливким золотом проміння мокре гилля дерев а озерця дощевої води на шляху. Тяжко було пішому йти селом через непрохідне болото, отже часу на міркування йому було багато.
— Ось чого забаглося старому лисові! — міркував молодець. — Ти, дурнику, побий баскака, забери його гріш, а я дома лишуся. Побєш — добре! Побють тебе — мені байдуже, моя хата з краю! Тобі небезпека, може суд, кара, пото́к[1] а мені — гріш. Я з грошем накиваю пятами, а ти із злочином лишився. Нема що казати! Хитро придумано, та тільки без мене. Ну, але я зумію дещо придумати, тільки без тебе. У мене те саме право і стільки ж сили, що й у тебе!
І справді, в цю мить могло здаватися, що це старий Судислав віджив у своєму синові, — так схожа була його стать до цього хлопця.Ярослав підняв голову гордо й самопевно, молодечий розмах і живлова сила здорової людини закривали ще перед ним труднощі та сумніви зрілого віку, а палка кров рожево освітлювала майбутнє та прибирала його квітками надії.
— Вийди, доле, із темряви! — кликала вся Ярославля постать, — вийди, поборемося! Побачимо, чия візьме!
У третьому дворищі за боярським сидів багатий колись кметь Глухар. Була в нього жінка, два сини й дочка Олена. Саме її зустрічав Ярослав нераз, коли збирала ягоди та гриби, або виносила братам їсти, коли в лісі пасли товар. Її карі очі та стрункий стан полонили серце парубка, а Лада, богиня любови, завсіди красила румянцем дівоче личко, коли на нього дивився Ярослав.
Та що ж! Лихоліття обернуло Глухаря в закупи, а праця усієї родини ледве покривала відсотки довгу. Оба сини, Давид та Ігор, усю зиму рискали по лісах, ловлячи звірину, якої шкіри виправляла мати, усе літо, берегли череди та отари, працювали в полі, мати заходилася біля городу, батько дбав про сіно та пасіку, але всього того було замало. Рідня закупа була на дорозі до рабства. Боярин не одержавши належних відсотків, мав право обернути Глухаря в раби або продати його дітей у неволю. Тому й гризся старий кметь, його жінка плакала по кутах, а хлопці стискали кулаки і нахвалялися вбити боярина, якщо схоче силоміць переводити вивласнення закупа.
Сюди повернув Ярослав і видко богиня Лада ласкава була на нього сьогодні, бо в хаті при вогні застав лише саму Олену. Привітався з нею і присів коло неї на ослоні.
— Де батьки й брати? — спитав, обкинувши сумним поглядом просту обстанову хати.
— В полі, біля Вовчого вивозу, пересушують овес. Боярин велів насіяти, хоч для нас самих у цьому році не багато хліба, та ось дощ змочив його певно зовсім. Уже втретє. Доки збирали хліб, була погода, а на овес вже не стало. Гей! А тут боярин обіцяв відписати за цей рік усі відсотки, якщо дамо йому двадцять кірців вівса. Відкіля ж їх узяти? Доведеться молодшому братові, або й мені, йти на службу до дворища, або може й у Володимир…
— Не кажи цього!… Швидше оця рука розчерепить голову боярина, ніж ти підеш рабинею в чужі руки. Ліпше йди зо мною в північні литовські пущі, чи в гори Карпати. Не на те мріяв я про тебе в своїх снах, не на те поклав на Високому серед лану зруб нової дубової хати, не на те вивів я його вже під стріху, щоб по ньому спиналися прочитан, повійки та колючий хміль. Але хай і так. Хай заростає буряном, хай між підвалинами засіються крилатки сосон чи смерек. Я все покину і доки рук, доти надій на гаразд, на щастя, на спокій. Ти, Оленочко, підеш зо мною так далеко, що до нашого гніздочка не загляне ні лютий звір, ні лиха година. Чого ж нам іще ждати? У мене є дещо прихованого добра, візьму його й завтра під ніч підемо. Добре? Що, ти плачеш, дитино? Не в лад тобі мої замисли, не по серцю моя любов?
— Ні, Славо, твої міркування гарні, чудові й я радо, ах, як радо пішла б з тобою чи на Високе, чи десь у безвість, все одно? Та бачиш, вони гарні й добрі тільки для нас. А що ж станеться з твоєю бабкою, що з моєю ріднею, якщо ми відійдемо? Боярин побоїться може твого ратища, та не завагається прогнати на шлях немічну жінку. Так само й нас боярин не займає, доки платимо відсотки від позички, та як я втечу, то він зараз заправить від нас гроші й мої обидва брати пропадуть. Бач, сьогодні не стало мене, завтра могло б те саме бути з Давидком чи з Ігорем, а то й з обома. НІ, боярин не подарує утечі моїм старим. А дитині не вільно покидати батьків безпомічними на поталу ворогові! Не можу цього я зробити, не можеш і ти.
— Так, це правда! — глухо відізвався молодець. — А що так є, то лишається тільки одне!
Але Ярослав не сказав більше нічого, тільки стягнувши брови, дивився на вогонь у печі.
Аж ось почувся від дверей голос матері:
— Гей, дітоньки! То ви замість гуторити, чи женихатися, понадувалися, як сичі? Ото молоді! Сором вам обом, а для парубка особливо!
— Не жартуйте, мамо, — відповів парубок, — не до жартів нам, коли в нашому садочку, замість голубів, ворон літає та кряче про нужду та неволю. Ми й думаємо, як би то його прогнати, — тому й посумніли.
Тут Олена розповіла матері про замисли Ярослава. Підчас оповідання увійшов старий Глухар і слухав теж. Вкінці зідхнув важко.
— Не твоя правда, доню, — сказав. — Молоді повинні тямити, що перед ними життя, коли воно вже за нами старими тягнеться тільки спомином. Наше щастя у спомині, ваше у надії, тимто я був би за тим, щоб ви покинули наше посілля, тільки, — тут голос його задрижав, — тільки возьміть із собою ще й обох хлопців, для вашої та їхньої безпеки. Нам старим не зроблять уже нічого, а для них увесь світ отвором. От король Данило веде рать на Куремсу й певно потребує ратників, особливо таких, що знають тутешні землі. У нього найдете плату і прибіжище, а опісля й надання у землі. Якщо ні, то землі скрізь багато, а за заслужені гроші побудуєте собі цілу Глухарівку. Туди й ми старі стягнемося може колись, якщо доживемо. Це єдина наша надія.
Але мати не погоджувалася.
— Ні, дорогі мої! — сказала. — Не нам, старим, міняти землю і посілля. Наче гриби, виросли ми з цієї землі, тут нам і гинути доведеться. Не звикне старий до нового посілля, а якщо його перенесуть, то ввесь вік собакою витиме за рідним посіллям, а то й вернеться туди та згине на руїнах давньої хати. Ні, мені йти вже відсіля хіба на цвинтар.
Батько, більш самолюбна, чоловіча вдача, заспорив, дочка потягла за мамою, тільки Ярослав мовчав уперто.
— Що ж ти на те все, Славо? — спитав його вкінці Глухар. — Про тебе тут іде річ головно, не про нас. Раз ти зговорився з Оленою, то на тобі тяжить вага нашого горя…
— Відомо! Хай мене Бог побє, якщо я покину вас та виречуся своєї любови. Що ж? Із усього вашого балакання виходить одне. Я сам мушу вирвати з пазурів нелюда себе, вас, Олену, все селище. І клянуся Богом та Пречистою, що зроблю це, або наложу головою.
Зірвався, пригорнув дівчину до грудей, поклонився в пояс батькам і вибіг.
Глухарі лишилися самі й ждали на синів. Але не діждалися їх. Бачили тільки кільканадцять гуртків кінних парубків із списами, топорами, луками, навіть із арканами, яких уживання навчилися дуліби[2] — від татар. Всі вони їхали у напрямі боярського дворища.
— Щось ладиться! — сказав Глухар, — Дивно мені, що моїх хлопців ще нема.Старий узяв спис і топір і пошкандибав під дворище. Та тут не найшов нікого, а Лавор сказав йому, що боярин поїхав верхи над Вовчий вивіз, а коли вернеться не знати. Занепокоєний, вертався Глухар до хати шляхом, розмоклим від ранішнього дощу. І ось на порозі хати стрінув Василька, сусідського сина, який двигав на собі два ратища та два щити, меч і топір, а з ним був іще один хлопець, що ніс два шкуряні каптани та два сагайдаки з луками й стрілами. На головах мали обидва великі шкуряні шапки. Вся та зброя належала Давидові й Ігореві. Глухар затримав обох.
— Ви куди?
— Сотник казав.
— Який сотник? Може соцький Лавор?
— Ні, сотник Ярослав.
— Ах!
Старий пропустив хлопців без перепони, але довго кивав головою та чухався в потилицю. В хаті не сумували ні жінка, ні дочка.
— Таточку, — впевняла Олена, — тільки один Ярослав зможе нас вибавити із скрути.
— Так, певне! Тебе вирятує у кожному разі, але чи й нас, не знати! Зате зовсім певне він собі скрутить карк і нашим хлопцям його надрушить. Стережи, Боже, їх від нещастя!
— Не терликай, старий! — вмішалася жінка. — У тебе завсіди все, що молоде, не тямить нічого й пусте, а мені видиться, що Славо любить таки Олену більш як життя.
— Ха, ха! Те знаю і я, тільки знаю, ще дві речі. Поперше, що боярин не посилав би його в бій для своєї користи, а його користь, як-не-як, завсіди вийде на шкоду нам. Подруге, залюблений жеребець, олень, парубок, чи заяць — це одне, а очі дівчини це таємне озеро, в якому втопився вже неодин.
І старий Глухар зажурився не на жарти.
——————