Золотий лев (Опільський)/I
| Золотий лев I. Що бачила вивірка? |
II. Що розповідала стара Голубиха ▶ |
|
Над малим багнистим озерцем у пралісі простягали вікові осокори своє кріслате гилля, наче стидалися його перед очима чужинців. Густа, прегуста, мов ніч, чорна вільшина обступила його звідусіль, а високі, всуміш накопичені ломи не давали до нього приступу. До половини погружені в рудавині, гнили тут грубезні дубові пні, закинені купами листя та гилля, порослі бородами та подушками мохів, а ззовні прислонені осокою та ситником. Отут, на окраїнах, багнюка переходила в болото, глибоке, мастке, непрохідне українське болото, перед яким спиняється навіть лісовий звір та безрадний стає навіть завойовник світа. Трохи далі на сухому бугорку темніли щітинкою смереки, темні, високі, понурі, наче витяті з гірського краєвиду, а між смеречиною й осокорами зрідка розсілися тінисті, кріслаті, хоч і не такі високі буки. А на одному з них у просторому дуплі жила собі вивірка.
Добре жилося їй у лісі, де було стільки іншої звірини. Не раз і не два бачила вона ловців-молодців, що ганялися по лісі за чотироніжною здобичею, або підстерігали на озерці болотяну птицю, та ніколи й на гадку не прийшло їй тікати з цієї околиці перед ловами. Для людської наживи були куниці, лиси, кабани, тури, медведі, рисі у недалекій діброві, лосі в поблизьких багнах над Стиром та Горинню, або врешті олені чи серни. Знала вона, що у віддалі пів дня мандрівки по гнучкому гиллі беріз, лип та грабів є й боброва загата на річці, а все те приваблювало двоногого грабіжника. Безпечно буяла собі руденька штукарка в гиллі, без перешкоди виховувала своїх потішних, чорнооких, живих і моторних нащадків та спокійно накопичувала в своєму дуплі щорічно з пів каменя ліскових і букових горішків.
Але мало цього! Життя біля озерця було цікаве-прецікаве! Рік-у-рік двічі перелітали туди й звідти величезні полки перелетних птиць. Вони перші віщували вивірці майбутню осінь, вони перші заповідали й поворот квітистої весни. Нераз пізнім вечором на провесні, коли в лісі вешталися ватаги голодних вовків і було страшно та тужно на серці, нагло чулися на розтаялому озері покрики птиці. „Тепло йде!” — казала тоді вивірка й із того часу щоднини гляділа, чи пупянки на гиллі вже пучнявіють та чи з-під бурої луски не добувається вже сочна зелень вибросту. Отут над озерцем олені відбували своє весілля та двобої, а отам під смереками біліли кості двох борців, що сплелися рогами в двобої та так і впали жертвами вовків. Туди заходили й тури в своїх щорічних мандрівках, тут виводилися кабани — словом, букове дупло було наче вікном княжого дворища, крізь яке володар приглядається до жартів та штук придвірних скоморохів.
От і сьогодні саме під цим буком, на якому жила вивірка, розігралася доволі цікава дія. Ловець, молодий, жвавий отрок, поцілив стрілою малого кабанця, й, не оглядаючись по боках, побіг, щоб підняти свою добичу. Та ось побачила його стара самура й притьмом кинулася пімстити на душогубові смерть дитини. Звинувся на місці отрок і з усієї сили вдарив дика ратищем, але й сам упав по хвилині. Гострим зубом розпорола йому самура цілий перед і струмком бризнула кров із розірваної ноги. Біда: до води годі дістатися, до хати далеко, а спливе кров, то сили не стане!
Як міг, спинював кров отрок. Зняв із другої ноги вовняні волоки, вийняв із торби хліб, заліпив ним рану та став перевязувати волоками, та раптом потемніло йому в очах, задзвеніли у вухах усі київські дзвони і без сили повалився він на землю. Лежав без руху та віддиху, а комахи й комарі без перешкоди обсідали його лице та руки. Це було зовсім нецікаве й вивірка побігла до хати спочивати…
|
|
Довго лежав отрок під буком. Уже сонце хилилося до заходу, коли розплющив очі, наче із сну збудився. А збудив його гавкіт собаки. Наче музика дівчину, утішив цей звук раненого. Він підвівся й обережно та уважно став доторкатися рани. Вона вкрилася вже грубою поволокою засохлої крови, а свіжа вже не текла. Видко, безрух та перевязка спинили її уплив. Зате страшна спрага томила його, язик приставав до піднебіння, а в голові гуділо, немов від удару. Аж ось від сторони смерік надбігла здорова, годована собака, прибігла до нього, обнюхала від голови до ніг і забрехала раз і другий — коротко, уривцем, наче бажала сповістити всіх, що знайшла!
Із гущавника вийшла закутана в темну верету бабуся. Вона опиралася на ціпок і тьопала дрібними кроками, рухаючи вустами, наче пережовувала щось у беззубих яснах. За нею ступав плечистий кремезний парубок із ратищем у одній і збанком у другій руці. Одягнений був у полотнянку без рукавів та коміра, а підперезаний був широким чересом, за яким стирчав ніж. З лівого боку, на ремінній привязі, висів широкий блискучий топір. Обоє підійшли до раненого й мовчки поглядали один на одного, а пес із висолопленим язиком сидів поруч, поблискуючи білими зубами й червоним язиком.
— Хо, хо! — прошамкала бабуся. — Хо, хо! А ось зловилася й пташка в заставу. Еге ж, пташка непогана, непроста. Бачиш, Славо, ці брови та очі? Шляхетна пташка, боярська! В неї, правда, половецьке гніздо та косоокі дядьки, але все таки, боярський баран, хоч би й який, вартий холопського вола.
— То ви його знаєте, бабусю? — спитав парубок.
— Його? Хо, хо! Я всіх знаю! Всіх! І тих, що з Чаброва з таким гуком та криком ішли на ріку Калку в озівські степи, і цих, що їхали змагатися з Батієм та Куремсою. Го, го, скільки то голов потрясалося гордо над кінською гривою, скільки птичок виспівувало, немов на весні іволги! Ти, Стрибоже, чув їх та свистів ще дужче від них, ти, Хорсе, ще вище підіймав своє золоте личко, а чорна Мара, що кралася за ними краєм ліса, пожерла їх. Гей! Вона стежила за ними від першої хвилини, дрятувала їх лихою ворожбою, а як тільки виїхали з затишного лісу, враз і вскочила на коня поза їздцем. Сухою кістлявою рукою, небачена ними, перебрала від їздців віжки й повезла їх просто на смерть. Судиславе, Судиславе!
— Не балакайте, бабусю, про пусте, бачите, людина вмирає!
— Я діло говорю, дитинко, та в тебе ще молоко на вустах не обсохло, не розумієш мене. Може бути, коли це молоко, що маєш на вусах, осяде на волоссі сивиною, тоді зрозумієш як слід… А він не вмирає і не вмре! Темна Мара тепер при Ратиборі, почестей їй хочеться, боярської птиці забагла погана…
Слова бабусі значили, що біля боярина Ратибора, до якого належала вся волость, стоїть смерть. Стара Голубиха була справді несповна розуму, та не було ще ніколи, щоб слово її не здійснилося.
— Благородна боярська пташка! — бурмотіла стара і приклякла біля раненого. — Ось пожди, ми тобі крильце підвяжемо, вигоїмо й полетиш собі, — фрр! Сядеш на гильку, на калинову, далеко від усіх інших і добре тобі буде. Бо з усіх лих на світі найпоганішим лихом є людина. Еге ж!
Вмілою рукою зняла перевязку й побачила страшну рвану рану, обліплену хлібом та кровю.
— Я так і знала. Славо, давай збанок!
— Води! — простогнав ранений. — Води!
— Води справді тобі треба! Ось вона!
Приложила збан до уст раненого, а він припав до нього устами. Пив, пив, доки стара не відняли збанка.
— Ох! — перевів дух молодець. — Яка добра вода!
— Еге ж, добро! Усе, що з моїх рук, дитино, добре! Але вибачай і підожди — дома дістанеш більше! Вода не тільки до пиття годиться.
Вимила рану, витерла обережно хустиною, видобула з-під верети чималий шкуряний мішочок і добру хвилину порпалася в ньому, доки не найшла малого, глиняного горнятка, туго завязаного міхуром. У ньому була якась темна, зеленкувата масть, якою стара замастила всю рану. Засичав і скрутився молодець, наче настолочений вуж, а стара тільки захихикала.— Сичи, сичи! Хвилинку покрутишся, та й й перестанеш. Пече тебе, синку? Пече? Ну, гаразд! Зате не припече тебе гарячка, не зїсть тобі круглого личка, не пооре чола. Хо, хо!
Швидко й вправно перевязала ногу полотном і молодець заспокоївся.
— Добре мені тепер! — прошепотів.
— Ти син боярина Ратибора? — спитала його бабуся.
— Так! Дайте мені води й дайте знати батькові!
— Як тобі на імя — Олег?
— Так, Олег, води дайте!
— Ба, ще корова не подоєна, керничка не викопана. Славо, бери його! Я понесу твоє ратище.
Мовчки схилився парубок, узяв Олега на руки, мов дитину, і всі троє під веселий брехіт собаки, пішли лісом. Недалеко звідси стояла із грубих дубових кругляків збудована хата.