Відкрити головне меню

Вікіджерела β

Збірник Хліборобської України/Том I/Комунікат

< Збірник Хліборобської України‎ • Том I

† Вячеслав Липинський.

Комунікат.[1]
I.

Дня 5. травня 1930 р. був висланий до мене з Берліна лист такого змісту (наводжу дослівно з захованням правопису).

5. травня, 1930 року. Берлін. 

Високочтимий Вячеславе Казимировичу! Настала для всіх нас найстрашніша хвилина, коли ми переконалися, що надлюдська праця над створенням істоти і теорії нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагу Ваших духових сил.

Вас — творця єдиної теорії Української Державности — повалила, на велику скорб нас усіх, тяжка недуга.

Ви, не зізнаючи цього, власними руками стали руйнувати велике ДІЛО Вашого життя, для якого в жертву це життя принесли. Бачимо і зізнаємо це ми, виросші з Вашої науки.

Тепер Ви рішилися принести найбільш болючу жертву нашому ДІЛОВІ, жертву, на яку здібні тільки великі люде: в листі до Ясновельможного ПАНА ГЕТЬМАНА з дня 15. квітня Ви заявили, що „од всякого політичного життя усуваєтесь“, поки не видужаєте настільки, щоби змогти вернутися до політичної праці.

Цим Ви даєте фактичну змогу нашому ГЕТЬМАНОВІ довести роспочате Нами велике ДІЛО до слушного кінця. Біля НЬОГО ми присягаємо скупчитися, та, не ухиляючися ні від яких жертв, ЙОМУ в цій праці допомогти.

Нехай ВЕЛИКИЙ ГОСПОДЬ в Своїм Милосерді скорше відновить Ваше здоровля і тим самим дасть Вам можливість повернутись до активної політичної праці на велику користь нашому ДІЛОВІ.

Члени Ради Присяжних У. С. X. Д: Ол. Скоропис Йолтуховський. С. Шемет. Монтрезор. Л. Сідлецький. Дійсні Члени У. С. X. Д.: І. Лоський. Євг. Томашевський.


Одночасно з дому Гетьмана Павла Скоропадьского, інспіратора цього листа, ширились такі самі поголоски, що, мовляв, я під впливом недуги став умово ненормальний, що я руйную мною сотворене діло, що Гетьман і ті, що з ним, над цим боліють, але що на це ради нема, і що тому не остається нічого іншого, як тільки самому Гетьману взяти провід у свої руки, а гетьманцям скласти йому тут же на еміґрації присягу.

Деяким простодушним людям, якись умисне, в цілі вислухання цього всього, спрваджувано до Ванзее, давались до підпису „резолюції“ з висловами „найсердечніщого“ співчуття для моєї „недолі“ і запевненнями, що Гетьман Павло Скоропадський мене горячо любить, почитає і нічого іншого — як тільки здоровля для мене — собі не бажає.

Бажаючи покласти кінець отаким методам політичної боротьби, що їх на Заході слушно чи не слушно звуть балканськими або орієнтальними, я предложив Гетьману Павлу Скоропадському, щоби він оголосив у свому „Бюлетені“ вищенаведеного листа з приміткою, що лист цей анулюється. Анулюється тому, бо, завдяки невдалій стилізації, він став джерелом непорозуміння: я та інші гетьманці побачили в ньому бажання зробити з мене божевільного, під цим претекстом мене усунути і передати провід гетьманського руху п. Скоропадському, склавши йому тут на еміґрації присягу, а п. Скоропадський і підписані під цим листом, як це видко з їх дальших енунціяцій, бажали тільки в той спосіб облекшити мою недугу і причинитись до мого найшвидшого виздоровлення.

Одначе оце моє предложения не було прийняте. Натомість заявили мені, що лист може бути видрукований, але тільки з приміткою, що він друкується „на моє бажання, щоб усім було відомо, що я від політичної діяльности відходжу через тяжкий стан свого здоровля“. „Маючи на увазі цю мету — писалось далі в предложеній мені примітці — і бажаючи заспокоїти тяжко хворого, якому ми всі гетьманці так багато зобовязані за його безцінну працю для добра нашого спільного діла, підписані під листом годяться на його опублікованя“.

В супровідному письмі до цієї постанови було додано, що оця відповідь дається мені „в останнє“ і „При умові, що з хвилиною опублікованя листа всяка публична дискусія над ним припиняється“. Розуміється таких писань до „горячо любленого тяжко хорого“ не давано до підпису добродіям, уживаним за ванзейськими чаями для висловлювання мені співчуття з приводу моєї „порушеної духової рівноваги“ та пояснювання мені всієї великодушности супроти мене панів Скоропадського, Скорописа, Сергія Шемета, Ігоря Лоського і т. д.

II.

Людям, що знають мене особисто, а через них і українському громадянству відомо, що я хорий на недугу легенів не від учора, а від десятка літ. Хоч значне погіршення цієї недуги в останніх роках зменшило мою працю квантитативно, але не змінило квалітативно, бо туберкульоза легенів на умові здібности людини не впливає. І тому українське громадянство має право знати, чому це недуга не ставала на перешкоді моїй політичній діяльности тоді, коли під певними умовами і зобовязаннями реституувались за Павлом Скоропадським його права до гетьманства (бо-ж він цих прав сам в р. 1918 вирікся) — і чому ця сама недуга перешкоджає моїй політичній діяльности тепер, коли п. Павлу Скоропадському забажалось заключених умов і прийнятих на себе під присягою зобовязань не додержати.

Річ тут, розуміється, не в моїй особі, а в політичній ідеї, з моїм іменем звязаній. Для українського громадянства не може бути байдужим, чи гетьманська монархічна ідеольоґія є твором людини божевільної — це значить, що вона, крім збільшення політичних нещасть, нічого цьому громадянству принести не може, — чи вона є твором людини за свої слова відповідальної — це значить людини, що не може допустити, аби з теорії ублагороднення і умаєстатизовання українських політичних методів і політичних стремлінь роблено практику еміґрантської спекуляції, і щоби з ідеольоґії державної, призначеної для цілої Української Землі і цілої Української Нації, роблено словесні підпорки для персонального підприємства пана Павла Петровича Скоропадського. Тому вважаю своїм обовязком ці справи громадянству українському вияснити.

III.

Статут і Реґлямент Українського Союза Хліборобів Державників, що лягли в основу гетьманської орґанізації, були остаточно зредаґовані і підписані дня 16/29. грудня 1920 р. Тодіж настановлено одноголосно Головою Ради Присяжних, орґану кермуючого гетьманською орґанізацією, мене, як автора Статуту та Реґляменту і головного ініціятора відродженого на еміґрації гетьманського руху.

Питання династії, займаюче так важне місце в кожній монархічній ідеольоґії, не могло бути тоді вирішене. Ми розуміли, що про вибір нового Гетьмана на еміґрації не могло бути мови. Бувший-же Гетьман, Павло Скоропадський, хоч вже заявив був нам про своє бажання відновити свої гетьманські права і співпрацювати з нами, але ще вагався прийняти поставлені йому умови.

Наше становище (точніше: моє, одобрене тоді цілою Радою Присяжних) було таке: Державним ідеям більшовицькій і вшехпольській, що перемогли нас, можна протиставити тільки ідею державну українську, так само фанатичну і не гірше зорґанізовану, ніж ідеї наших ворогів, але перевисшаючу їх своїм благородством, маєстатичністю і внутрішньою соціяльною та моральною вартістю, як самої ідеї, так і її виконавців. Завданням Гетьмана у цій концепції було персоніфікувати ідею і силою свого авторитету (який, до речі, ми мусіли ще йому вибороти) охороняти чистоту ідеї і єдність орґанізації. Точніше кажучи: не Павло Скоропадський своїм іменем і своїм проводом може возстановити Гетьманську Українську Державу на тій підставі, що він вже був Гетьманом, а Павло Скоропадський може стати знов Гетьманом на тій підставі, що він, стримавшись від усякої персональної акції, віддав свій авторитет репрезентанта на службу перемігшій на Україні гетьмансько-монархічній ідеї.

Гетьман Павло Скоропадський стояв довший час на становищі якраз протилежнім. Поговіркою тоді між нами зробилась його вічно повторювана фраза: „Вірте, Панове, що крім Вас, у мене нікого нема і що для себе я нічого не бажаю. Але я, як Гетьман, не можу звязувати себе тільки з Вами, я мушу мати свободу рухів і рахуватись з реальними силами“. Одначе тоді панове члени Ради Присяжних ще не були забули, що точнісенько таке саме говорилось у 1918 р. і „Національному Союзові“ і „добровольцям“, і Винниченкові і Келлєрові, і центральним державам і антанті. Отже ми мусіли мати ґарантію, що це саме не буде говоритись знов колись при першій нагоді якомусь новому Винниченкові, чи новому Желіґовському, чи новому Келлєрові, чи якимсь новим, взаїмно себе виключаючим міжнароднім констеляціям.

Не удалась тоді п. Скоропадському і його перша спроба розбити ідеольоґічно нашу орґанізацію, переконуючи кожного зокрема, що проголошення монархічного гасла не своєчасне, що таке гасло його — Скоропадського — може скомпромітувати, і що далеко краще залишитись при випробуваній вже Полтавцевій програмі гетьманства-отаманства, бо воно більше відповідає українським політичним традиціям і українській вдачі. Прихильників такого „гетьманства“ тоді ще серед Ради Прис. не було і тому моє ультимативне домагання: — нехай Павло Скоропадський підпише таке саме, як і ми всі, заприсяження, нехай вступить як член до Ради Присяжних і нехай працює для перемоги нашої ідеї, не як лідер, а як персоніфікуючий символ і репрезентант, а тоді тільки ми визнаєм його права до Гетьманства і зложимо йому по перемозі присягу в Київі — знайшло піддержку в цілій Раді Присяжних і було виконане Павлом Скоропадським по дуже довгих ваганнях, бо аж дня 6. XI. 1921 р. у Ванзее.

Заприсяження, складене Гетьманом Павлом Скоропадським звучить (наводжу дослівно для читачів, яким наш Статут невідомий):

„Приймаю свідомо Статут і Реґлямент УСХД і кладучи під ними мій власний підпис, стверджую цим урочисто, що цей Статут і Реґлямент, у всіх своїх пунктах, вповні відповідають мойому власному духові і моїй власній волі. І в знак мого власного продуманого та непорушного рішення взяти на себе всю відповідальність і всі обовязки, які несуть супроти Рідної Української Землі, супроти Української Нації та Української Держави, супроти свого хліборобського класу та супроти самих себе Присяжні співробітники УСХД, я, Павло Скоропадський, вступаючи до Ради Присяжних, своєю честю і честю попередніх поколінь, що полягли в обороні Рідної Землі і в обороні своєї Незалежної та Суверенної Держави — заприсягаюсь, що:

1) Буду вірно і до кінця мого життя служити ідеї Української Трудової Монархії, побудованої на співпраці і співдружности автономних і самозорґанізованих українських класів і українських Земель, обєднаних в одну Націю і в одну Державу принціпом національної та державної єдности, персоніфікованої в Особі невибираного і дідичного Гетьмана Всієї України та Великого Князя Всея Малия Руси, бо тільки така форма державности в стані забезпечити незалежність і суверенність Української Держави та оберегти честь, достойність і національні права всіх громадян Української Землі од чужинецьких руйнуючих впливів та від рабської залежности од чужинців.

2) Буду проводити цю ідею в життя в рядах орґанізації УСХД, віддаючи їй всі мої сили та збільшуючи їх почуттям єдности і братерства, спільної ідеї та спільної праці. Для того буду дисципліновано виконувати всі постанови УСХД, поступаючись, коли він того вимагатиме, моїми особистими інтересами. Буду все і скрізь піддержувати і зміцняти його авторитет, ставлячи перш за все суворі вимоги в виконуванню своїх обовязків до самого себе, а також вимагаючи від инших співробітників якнайпильнішого виконування прийнятих ними на себе обовязків. Буду працювати над зміцненям нашої внутрішньої єдности через взаємну пошану, братерську любов, чесні і прості взаємовідносини і піддержуваня рівности авторитету.

3) Буду поборювати всякі чужі форми державности на Україні, як не відповідаючі потребі ладу і спокою для моєї Рідної Української Землі, як принижуючі честь і достойність Української Нації; як виховуючі серед нас почуття погорди до самих себе, почуття нашої низчости супроти чужинців та нашої нездатности до незалежного життя і як підюджуючі нас до взаємного винищування себе во імя інтересів чужих націй і чужих держав; і буду боротись зо всякими внутрішніми руїнницькими течіями, що деморалізують нас систематичним розвалом реліґії, моральности, національної самоповаги і національної єдности та, ослаблюючи таким чином нашу внутрішню силу, ведуть нас свідомо або несвідомо під панування чужих націй, чужих інтересів та чужих держав.

4) Не буду ні тепер, ні до кінця мого життя належати до яких би то не було політичних партій та вживати партийної політики до осягненя моїх персональних цілей і не буду без згоди Ради Присяжних брати участи в яких би то не було тайних та явних товариствах, братствах і орґанізаціях. І це моє добровільне Заприсяження, моїм власноручним підписом скріплене, буду мати право замінити тільки Присягою всенародньою, зложеною в Українській Столиці Гетьманові Всієї України і Великому Князю Всея Малия Руси, проголошеному по збудованю суверенної і незалежної Української Держави в формі Української Трудової Монархії.“

Павло Скоропадський 6 листопаду 1921 року. Ванзее.

IV.

Я вірив тоді в політичну чесність п. Павла Скоропадського і вірив, що, як події 1918 р., так і те, що творилось тоді на еміґрації, научили його в решті решт розуму. Тому з цілим завзяттям, з яким все своє життя робив і роблю те, в що вірю, взявся я за працю — з одного боку над продовжуванням формуловання нашої ідеольоґії, а з другого — над відновленням авторитету Гетьмана і сотворенням лєґенди Роду Скоропадських. Така лєґенда була необхідна для осягнення двох цілей: 1) виховання нею самого Гетьмана, 2) підготовлення громадянства для майбутнього сприйняття династії і гетьманства. Наскільки не удалось мені перше — свідчить дальше поводження п. Скоропадського; наскільки-ж удалось друге — нехай свідоцтвом буде те, яке було відношення українського громадянства до гетьманської ідеї і до Гетьмана десять літ тому і яке воно тепер.

Доки п. Скоропадський бачив, що він завдяки моїй і всіх нас праці в очах українського громадянства обілюється, становище його супроти взятих на себе зобовязань було льояльне. Воно почало мінятись в міру зросту його авторитету, що йшов паралельно з поширенням нашої ідеї і ростом нашої орґанізації. Чим певнішим став почувати себе п. Скоропадський, тим більшу виявляв він охоту забувати про те, кому і чому завдячує він оцю певність. Першим проявом нельояльности були його виступи проти членів Ради Присяжних і проти Ради Присяжних як установи. „Характеристика членів Ради Присяжних“ — це був невідмінний перший пункт на його пропамятних записках, на основі яких при наших побаченнях велись розмови зі мною. „Невже Ви не бачите, Вячеславе Казимировичу, повторяв він мені цілими роками, що все це в порівнанні з Вами піґмеї? Я розумію, що нам треба кермуючого орґану, але невже може ним бути оця Рада Присяжних? Зрештою для діла треба перше всього грошей, а гроші можу добути тільки я“. Моєї сталої відповіді, що „буде дружина буде злато“, що вага в першій, а не в другім, і що Рада Присяжних, це одинока вітка, на якій сидить він і ціле його майбутнє гетьманство — він і досі не зрозумів. Зрозумів натомість, що я Раду Прис. буду боронити до останка, бо бачу в ній одиноку правну установу, яка його, Гетьмана, силою своєї єдности і Заприсяження, може держати в руках і тим захистити нашу ідею і наш рух від усіх нещасть персональної акції п. Скоропадського. Зрозумівши це, він змінив свою тактику. Замість підюджувати мене проти Ради Присяжних, він почав бунтувати Раду Присяжних проти мене. Останнє йому вдалось.

Почав він з найбільшого в Раді Присяжних опозиціоніста п. Сергія Шемета. Взявши його до себе на свою приватну службу, він з людини, що не хотіла підписати Заприсяження, доки такого самого Заприсяження не підпише Скоропадський, зробив свого першого помічника для того, щоби цього Заприсяження позбутися.

У Берліні (куди мене, всупереч моїм бажанням і попередженням, граючи на моїх почуттях обовязку, перетягнуто з Райхенав) я так у р. 1927 занедужав, що мусів у півмертвому стані вернути назад до Австрії, в гори. Тоді п. Скоропадський рішив, що настав якраз слушний час почати мститись на мені за своє Заприсяження, а одночасно поволі почати нищити авторитет людини, що одинока, власне завдяки свому авторитетові, могла противоставитись здійсненню його персональних плянів. Під диктат Гетьмана в ванзейськім передпокою, бувший повстанець з 1918 р. п. Сергій Шемет став вистукувати на машинці і розсилати поодиноким гетьманцям такі півофіціяльні енунціяції.

„Досі ми не збіралися згори наділяти усю Україну ідеологією Липинського і викінченими на еміґрації проєктами перебудови всіх політичних і соціяльних відносин… Тепер, прийнято принціп непогрішимости Ради Присяжних УСХД. Гетьман і Його Рід персоніфікує вже не єдність нації і держави, а „Листи до Братів Хліборобів“.

„Я проти вирівнювання іменем Гетьмана всіх гетьманців по Липинському. Стремління зробити з Липинського Магомета, а з „Листів до Братів Хліборобів“ — Коран — це пересада. Така пересада тільки відштовхує від нас реалістично настроєні елєменти, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елєментів, до котрих причисляю я і себе, „Листи до братів хліборобів“ залишаються підручником, але не Кораном“.

„Перенесення всієї ваги на традицію, на авторитет, як то робіть Католицька Церква, в політиці недоцільно. Доказом тому служить занепад державної сили якраз во всіх странах, де католіцизм мав найбільші виховуючі на громадян впливи і навпаки осягнення найбільшої державної могутности країнами, де громадянство виховувалося в раціоналістичнім світогляді протестантізма і реформації“. Або, як ясніще сформулував це потім п. Шемет: „Одною з індивідуальних рис в писаннях Липинського, невідповідаючих моїй духовій структурі, вважаю реліґійний містицизм. В Церкві я ціню її моралізуючі впливи. До містичних її основ я байдужий“.

„В словах присяги нашої сказано, що „Гетьман персоніфікує єдність нації і держави“, а в Наказі Гетьманській Управі вже говориться, що „Гетьман персоніфікує собою єдність ідеї та орґанізації“. Мусимо признати, що перше і друге не те саме“ (не додає тільки п. Шемет, що в Заприсяженню мова про Гетьмана в Київі, а в Наказі про Гетьмана в Ванзее. В. Л.).

Персональні напади на мене п. Сергія Шемета і його злобне та неправдиве представлення моєї громадської діяльности — в роді інсинуацій проф. С. Томашівського, що я колись „був соціялістом“ — поминаю. За оцими „увагами“, писаними 18.III.1928, пішли заяви дальші. Читаємо там:

„Тенденція національну стихію гетьманського руху замінити територіяльним патріотизмом, а загальну ідею Української Гетьманської Держави — програмом Трудової Монархії — вважаю хибною“.

„Панове Кочубей і Залозецький… беруться заводити між нами єдину філософську теорію (Липинського) так, ніби річ йшла про те, щоб всі гетьманці вписалися до однієї якоїсь політичної секти“.

„В писаннях Липинського є багато індивідуального, властивого авторові і ближчим йому по духу Заприсяженим, але не всім і не в однаковій мірі. Ще менше вони є універсальними у відношенню до всього українського національно-монархічного громадянства, обєднання котрого біля символу нашої національно-державної єдности (Гетьмана Скоропадського) — є основним завданням Гетьманського Центру“.

„Безоглядну критику демократизму в писаннях Липинського часто приймають як нахил гетьманців в бік фашизму і абсолютизму. Наслідком цього підривається довіря до Гетьмана“.

„В тім, щоб канонізувати писання Липинського, я не бачу ні змислу, ні потреби. Я не можу приймати, як правдиву мудрість, цієї схоластики і рутини в методах праці, які хтять накинути живому рухові… Коли в більшости Рада Присяжних слідом за Кочубеєм стане на ґрунт певної ідеолоґічної концепції (Липинського), покинувши таким чином базу реальних інтересів, то чи буде тоді Рада Присяжних УСХД мати моральне право задержати в своїх руках провід над цілим гетьманським рухом і чи не буде це режимом ідеолоґічної диктатури“ і т. д. і т. д. (лист С. Шемета „До Ясновельможного Пана Гетьмана і до членів Ради Присяжних УСХД“ і його „Критичні замітки до 1-го числа Бюлетеня“ з д. 10.V.1929 р.).

Паралєльно з цим усі мої постанови саботували або перекручували. Кого я поручав — того поборювано, кого я поборював — того піддержувано; що я вважав потрібним робити — цього не виконували, навпаки робили те, що я вважав шкідливим.

У самий рішучий спосіб став я протестувати проти ширення з гетьманського дому і з гетьманського відома ідеольоґічного та орґанізаційного хаосу, а ще більше проти смердяковщини (від Смердякова, прізвища одної постаті з романів Достоєвського) оцих Шеметівських, одобрюваних п. Скоропадським, писань — смердяковщини, убиваючої всяке завзяття, всякий порив, всяку охоту до творчої полєміки і дальшої праці. Бо як тут преконувати, що я не претендую на Магомета, а мої „Листи“ на Коран? Як обороняти перед смердяковською насмішкою те, що для тебе святе — те, чому ти віддав цілого себе, свій спокій, своє здоровля, своє життя? За довгі літа громадської української праці досить надивився я на спустошення, ширені в українстві смердяковщиною. Тільки і тільки вона не дає повсякчасно „відродженому“ українству дійсно відродитись. Тільки смердяковщина убиває в українстві всяку жертву траґічним питаниям: і чи за таке варто умирати? Смердяковщина — це зараза стократ небезпечніша від цілого комунізму. Бо комунізм — антихристова ідея, у боротьбі з якою відродитись може ідея Христова. А смердяковщииа — це трупний яд, викликуючий тільки розклад, гниль і смерть.

Захопивши тепер, завдяки п. Скоропадському, провід гетьманського руху в свої руки, і беручись за „державне будівництво“, смердяковщина думає, що державу можна збудувати „прислухуючись до реальних інтересів“, як це роблено досі на Україні з відомим наслідком протягом 1917 — 1920 рр. Бо чи-ж такими самими реалістами, як пп. С. Шемет і Ко, що спекулюють на реальнім „інтересі земельної власности“ (пор. їх знаменитий „лист в аґрарній справі“, оголошений в останньому числі Бюлетеню Гетьм. Управи за Липень-Серпень 1930 р.) не були українські есери, що спекулювали на ще більш реальнім „інтересі земельного грабіжа“? — Держави — каже провідна думка моїх „Листів до братів-хліборобів“ — будуються не виховуванням реальних інтересів, а з гори прийнятою ясною державною ідеєю. Така ідея є одиноким мірилом вартости для всяких реальних інтересів, для зрозуміння, які енерґії серед народу треба вважати державними і які протидержавними, і що в хаосі реального життя здійсненню ідеї держави помагає, а що заважає.

Панам, знаючим напевно, які реальні інтереси переможуть, очевидно ніяка ідейна орґанізація, а з нею (для такої орґанізації необхідні) ідейні авторитети непотрібні. Знищити авторитет Липинського, а якби це не вдалося, проголосити його божевільним; зломити орґанізаційне Заприсяження; розпорошити орґанізаційне ядро, а тим самим одкрити шлях всяким персональним затіям та амбіціям — хіба-ж це не дрібниці у порівнанні з міліонами куркулів, що стихійною силою своїх реальних інтересів скинуть більшовиків, збудують українську державу, і посадять Павла Скоропадського за його заслуги перед ними у 1918 р. на гетьманський престол? „Конфлікт Липинський — Скоропадський + Шемет + Скоропис, який тлів уже в самих зародках гетьманського руху і який на щастя цього руху виявився в повній силі вже тепер — пише один з осторонь від цього конфлікту стоячих гетьманців — це зударення не якихось особистих уподобань чи нездорових нервів, як це дехто хоче вмовити, а зударення означеної монархічної-клясократичної ідеї з браком усякої провідної ідеї, це зударення тактики політичного перевиховування українського громадянства силою зорґанізованої ідеї, з тактикою політичної спекуляції взірець реалістичної УНР-івщини“.

Моє домагання віддати на суд всіх гетьманців, а потім виключити з Ради Присяжних, розкладаючого нашу ідею і розвалюючого нашу орґанізацію, п. Сергія Шемета, зустріло рішучий опір Гетьмана Скоропадського. Цей опір, як тепер показалось, мав свої цілі. В монархічно-клясократичну ідею п. Скоропадський на ділі ніколи не вірив. Далекосяглого політичного розуму і мужности, щоби бачити, що Гетьманство на Україні здійснитись може лише по довгій ідейно-орґанізаційній підготовчій праці, він не мав. Отже не диво, що по кількох літах примусового мовчання він стратив терпець „чекати“ і рішив, що треба йому самому шукати шляху до гетьманування — шляху коротшого і більше практичного, ніж вказаний мною шлях політично-морального переродження України монархічно-клясократичною ідеєю. Таким коротшим і більше практичним шляхом видались йому: здобута, завдяки нашій дотеперішній ідейно-орґанізаційній праці, деяка особиста популярність і Шеметівські „реальні інтереси“, тоб-то виразно кажучи, еміґрантська політична спекуляція. Використовуючи мою фізичну незмогу їздити, і безпосереднім особистим впливом, а не розпучливими листами, кінець завчасу оттаким намірам покласти, п. Скоропадський вступив на цей шлях від часу.мого виїзду з Берліну, в осени 1927 р. За всі ним від того часу зроблені політичні кроки та акти — назначую і підкреслюю це для-тих, що колись про ці річи довідаються — він сам несе повну відповідальність.[2]

Отже від осени 1927 р. почалась боротьба між п. Скоропадським і мною за долю гетьманського руху. Бажаючи найбільшу для своїх плянів перепону — в лиці моєї особи і моєї політичної лінії — усунути, п. Скоропадський зпочатку пробував Шеметівськими писаннями мій авторитет у гетьманських колах знищити, потім за умово ненормального мене оголосити, а одночасно, для задержання при собі ідейних одиниць серед гетьманців, він при всякій прилюдній нагоді відміняв у суперлятивах моє прізвище з додатком, що мовляв, була високо заслужена, ним глибоко шанована, людина, але від праці розум загубила. Завершенням цієї акції мав бути „перший зїзд гетьманців“, що оце в кількости 10 людей відбувся в липні ц. р. в Ванзее і що мав „орґанізаційно улєґалізувати“ політичні похорони мої і моєї ідеї так, щоб наївним людям видавалось, що все — крім „ недуги В. Липинського“ — залишилось у „гетьманському центрі“ по старому.

На цьому зїзді була ухвалена під президією „правдолюбивого“ п. Скорописа і під патронатом ванзейського гетьмана така резолюція:

„В справі неурядуючого Голови Ради Присяжних В. К. Липинського. Зїзд: вислухавши доклад Гетьманської Управи і ознайомившись з документами й листуванням, що торкається ряда непорозумінь, які за останній час виникали між нині неурядуючим через свою хворобу Головою Ради Присяжних У. С. X. Д. —  В. К. Липинським з одного боку і Радою Присяжних, Гетьманською Управою і поодинокими Гетьманцями з другого боку, констатує, що ні ідеолоґічних, ані проґрамових причин для згаданих непорозумінь не істнує, що єдиним джерелом всіх непорозумінь є фізична недуга п. В. К. Липинського, яка й унеможливила для керуючих орґанів нашого руху співпрацю з В. К. Липинським по питаннях біжучої реальної політики“.

Отаку „резолюцію“ підписав також і один греко-католицький священик. Підписав, думаю, тому, що той-же самий, засідаючий тепер в Гетьманській Управі і президії зїзду п. Сергій Шемет, по наказу свого хлібодавця і за порадою „голови“ п. Скорописа, який хвалиться, що моїх „Листів до братів-хліборобів“ не читав і читати часу не має, скоренько вистукав на цій самій машинці і в цім самім передпокою другу резолюцію: „Зїзд констатує, що рух гетьманський розвиватиметься й далі на основах і ідейних підвалинах, створених В. К. Липинським“…

V.

Аранжери оцього „зїзду гетьманців“, складеного з 5 певних і 5 непевних членів, слушно назвали його для відріжнення від попередніх зїздів „першим“. Бо дійсно це перший „зїзд гетьманців“, що позволив собі на проголошення явних неправд, блєфів і крутійств; перший „зїзд“ скликаний звільнившим себе від Заприження Гетьманом з ціллю дискредитації того, хто його цим Заприсяженням звязав. „Справою В. Липинського, пише один з учасників цього „зїзду“, займались там майже півтора доби…“

Як і годиться примітивним політичним хитрунам, нова „гетьманська управа“ п. Скоропадського з прийнятих цим „зїздом“ 8-и резолюцій і 4-х листів, оголосила публично у Бюлєтені тільки 3 резолюції і 3 листи, а рештою рішила орудувати покищо „строго довірочно“. Отже, крім вищенаведеної резолюції (ч. 3.), „зїзд“ висловив (всі цитати подаю із розісланого гетьм. організаціям машинопису) „свою найщирішу подяку Ясновельможному Пану Гетьману за те, що Він в критичний мент нашого орґанізаційного життя не завагався Сам взяти на Себе одіум за залишену першою Гетьманською Управою спадщину і взявся Сам зорґанізувати Гетьманську Управу другого складу“. Коли в цій подяці замінити загальні поняття конкретними особами і фактами, то вона звучатиме: „Пан Скоропис висловлює свою найщирішу подяку Ясновельможному Пану Гетьману за те, що Він (з великої букви, значить не Скоропис) не завагався взяти на СЕБЕ (великими буквами) одіюм за залишену першою Гетьманською Управою, до якої належав п. Скоропис, спадщину і взявся Сам (великими буквами) протизаконно і зломивши дане В. К. Липинському слово, зорґанізувати Гетьманську Управу другого складу, покликавши до неї цього самого п. Скорописа“.

Але-ж перед „Гетьманською Управою першого складу“ з головою Н. В. Кочубеєм, істнувала ще Центральна Управа. Що зробила і яке одіюм по собі залишила для „Управи першого складу“ оця Центральна Управа під фактичним головуванням покликаного тепер знов „до влади“ п. Сергія Шемета, про це зїзд, з огляду на своїх 5 непевних членів, вважав кращим не згадувати. Всьому винна „Гетьманська Управа першого складу“. При чім не її головний член п. Скоропис, а тільки „голова“ — Н. Кочубей, якому п. Скоропис весь час не давав головувати. Це напр. п. Кочубей, як „сконстатував зїзд“, не умів наладити реґулярного видавання Бюлетеню. Хоч цей-же самий п. Кочубей, вже без помочі п. Скорописа, сам один в неможливо тяжких умовах, видає тепер зовсім реґулярно „Думки Гетьманця“ (досі вийшло 3 числа за липень, серпень і вересень). Зате пп. Скоропис і Шемет, позбувшись п. Кочубея, одержали змогу: „вирішити“ на Україні церковну і аґрарну справи (див. Бюлетень: „Резолюція в церковній справі“ і „Лист Гетьм. Управи в аґрарній справі до хліборобів на Великій Україні“) та вислати за своїми власними підписами і то вже не від „зїзду гетьманців“, а від „зїзду представників гетьманських орґанізацій“ (чужинці, мовляв, в таких ріжницях не розбираються) листа до п. Козолі до Фінляндії. Іншими словами управа п. Скоропадського одержала нарешті змогу стати на шлях не „писанини“ (так п. Скоропис називає ідеольоґічну працю), а ділової, практичної, реальної, міжнародньої акції. Чи-ж не варто за це висловити „найщирішу подяку Ясновельможному Пану Гетьману"?

Далі „зїзд“ констатує, що Ясновельможний Пан Гетьман з огляду на те, що реальна політична праця вимагає більш здорових нервів, пропонував В. К. Липинському обмежити свою компетенцію виключно справами теоретичного й ідеольоґічного характеру і що В. К. Липинський на це не погодився“ (резолюція ч. 3.).

В дійсности діло було так. Побачивши куди, від часу подиктованої Гетьманом Шеметівської акції, котиться рух гетьманський, я, по невдачі ріжних комбінацій і по довгих переговорах, зажадав у листопаді 1929 р. від Ради Присяжних повновласти для упорядковання цього руху. Переляканий цим Гетьман приїхав зараз до мене до Бадеґу і, давши мені гетьманське слово чести, що він буде мати в мені одинокого дорадника, одержав від мене передачу йому на час моєї недуги прав і обовязків Голови Ради Присяжних.

Оцю останню спробу врятувати нашу стару гетьманську орґанізацію зробив я тому: 1) що побачив повну неможливість припинити амбітні персональні пляни п. Скоропадського при помочі вже ним здеморалізованої і розложеної Ради Присяжних; 2) що на запропоновану мною передачу своїх прав сину Данилу Павловичу п. Скоропадський не погодився; 3) що передачею головування в Раді Прис., як доказом, що п. Скоропадський не потребує мене боятися, поскільки він не сходить з ґрунту даного ним Заприсяження і добровільно прийнятої на себе репрезентативної ролі, я мав надію і Гетьмана і Раду Присяжних поволі своїм впливом, забезпеченим мені словом гетьманським, знов на путь законности і наших принципів привести.

Мої надії, на жалі, не оправдались. Зараз по повороті до Берліну п. Скоропадський зломав дане мені гетьманське слово чести тим, що протизаконно (бо тільки як Гетьман, а не як Гетьман і як урядуючий на час Голова Ради Присяжних) призначив без мого відома і поради нову Гетьманську Управу. Далі при помочі ріжних інтриґ він збунтував проти мене частину членів Ради Присяжних, що підписали в горі наведеного листа; виключив незаконно з Ради Присяжних Н. В. Кочубея, і врешті для „узаконення“ цього всього спровадив на свій кошт (пор. резолюцію ч. 5. „зїзду“, щоб „на будуче місцеві орґанізації самі подбали про фінансовання зїздів“) до Ванзее кількох випадкових людей та одержав од цих своїх гостей, що назвали себе „першим зїздом гетьманців“, за таку „діяльність в критичний час“  — „найщирішу подяку“.

Одначе зломання слова чести і перед таким навіть „зїздом“ не удалось вповні затаїти. Щоб заспокоїти своє сумління, п. Скоропадський провів ще одну резолюцію (ч. 4.) „в справі ріжного розуміння „Бадеґських Умов“. „Без огляду на зміст і форму Бадеґських розмов — каже ця резолюція — зїзд вважає, що основою для оцінки непорозуміння між Ясновельможним Паном Гетьманом а Вячеславом Казіміровичем Липинським є виключно заява цього останнього в листі до Ради Присяжних У. С. X. Д. з дня 29.XI.1929 (див. стр. III, ч. 3 „Бюлетеня“), якої одиноким і конечним висновком є повна свобода рухів для того, хто несе усю відповідальність“.

Побачимо, що скажуть панове, котрі „ухвалили“ оцю резолюцію, як побачать наслідки повної свободи рухів п. Скоропадського. Тепер-же мова йде не про те, чи можна „потребою свободи рухів“ пояснити зломання слова, чи ні, а про те, чи має право Гетьман ломати своє слово, дане ним добровільно і з повною свідомістю, що воно власне свободу його рухів до мінімум обмежувало.

Далі „зїзд“ по прикладу уенерівського центру, якого практична і реальна політика не дає спати п. Скоропадському і згуртованим тепер біля нього гетьманцям практикам і реалістам, прийняв сфабрикований для осягнення ванзейських цілей „привіт Зїздові“ від неістнуючої „Громади У. С. X. Д. з Радянської України“ та розіслав цей привіт „в орґанізаційному порядку“, не подумавши навіть, який матеріял дає він більшовицьким аґентам для провокаційної роботи супроти наражених на дійсну небезпеку людей. Щоб такій провокації хоч почасти запобігти, оцим прилюдно заявляю, що ніяких „громад“ на Радянській Україні У. С. X. Д. не мав і не має.

VI.

Врешті „зїзд“ ухвалив листа до мене з поученням, щоб я „не піддавався нашептам як злої хвороби, так і злих людей“ і вказав мені ще в одній, але цим разом анонімній резолюції (ч. 2) на мої гріхи, що, мовляв, не виявив належної покори перед Ясновельможним Паном Гетьманом той, хто сам авторитет Гетьмана обороняв. Цього листа до мене підписали і резолюції ухвалили (цитую підписи так, як вони в ориґіналі): М. Омелянович-Павленко (старший), о. Т. Горникевич, С. Шемет, І. Лоський, Ол. Скоропис-Йолтуховський, Мірчук, Олекс. Шаповал, Д. Олянчин, М. Піонтковський, В. Мурашко.

Панове учасники ванзейських чаїв! Хто мені „нашептав“ обїхати круги дідичів правобічної України з моїм відчитом-закликом: „Шляхта на Україні“ тоді (1908 р.), коли все українство було соціялістичне, а не соціялісти були ворогами України (цей заклик мій без впливу на „союзи землевластників“, що сотворили потім через десять літ Гетьманство, не остався)? Хто мені „нашептав“ відродити на еміґрації опозорену ідею гетьманську, від якої всі тоді втікали, замість поклонитись, як це дехто з Вас уже робить, а дехто ще робити буде, варшавському урядові і вернути в свої рідні волинські сторони? Хто дав Вам право ображати тяжким закидом безхарактерности людину, якої 4-х з Вас навіть у вічі не бачило? Коли-б Ви всі видержали на українськім громадськім шляху все те, що я видержав і не подався, і із своєї лінії не зійшов, то й тоді Ви таких закидів робити мені не малиб нрава. А за Вашу пораду „не піддаватись нашептам“, дозвольте бодай 5-м з Вас дати теж пораду: Високоповажані Панове! Як той, що молячись собі лоба розбив, не робіть з монархізму карикатури. Не тратьте ніколи пуття, чести і поваги на вид гетьманських пиріжків, тим більше в Ванзее, де вони начинені політичною нечистотою і де Вам вже їх більше не дадуть після того, як Ви своїми підписами шахрайське діло підкріпили. Бо монархізм — той дійсний, сильний, не альбанський — це боротьба за монархічний закон — закон чести і поваги — не тільки з руїнниками громадянами, а ще більше з руїнниками монархами, чи такими, що на монархів претендують. Прочитайте собі історію Анґлії і затямте це!

Що-ж до покори перед Гетьманом, здержуючим своє Заприсяження, оберігаючим наші орґанізаційні закони і тільки репрезентуючим та персоніфікуючим нашу ідею, а не претендуючим на провід в її здійснюванні, то такої покори виявив я стільки, що вистало її на сотворення гетьманського авторитету, якого ніхто з Вас ще 10 літ тому не визнавав. Для чесного, достойного, гідного Гетьмана — Гетьмана символа, а не гетьмана отамана — Гетьмана такого, якого я в своїй лєґенді представляв — дійсно була колись заготовлена мною, а тепер „гетьманською управою“ безправно і безсовісно розсилана „анкета“. Але проти гетьмана зломавшого Заприсяження, не додержуючого гетьманського слова, руйнуючого монархічні закони, — проти гетьмана не розуміючого, що свій авторитет він завдячує тільки мною на ньому вимушеному мовчанню репрезентанта, — гетьмана, що намагається тепер мене за це усунути і самому взяти фактичний провід в свої руки, — гетьмана, що, ступивши на шлях еміґрантської політичної спекуляції, поставив себе на один рівень з п. Полтавцем-Остряницею і п. Андрієм Лівицьким — проти такого гетьмана я виступаю тепер з такою самою енерґією, з якою колись виступав за ним. Виступаю тому, що я монархіст-гетьманець; тому, що українська ідея державна, якої здійснення я бачу тільки в монархічнім Гетьманстві, мені дорожча, крім Бога, понад усе. Виступаю тому, бо знаю, що на Землі Українській і в Державі Українській може удержатись своя монархія тільки західного, анґлійського типу, а не типу східного, московського чи балканського: — монархія царствуюча, але не управляюча — монархія, ублагороднююча українських отаманів, а не монархія, сама даюча приклад отаманства — монархія, приклад джентельменства, а не монархія всякого джентельменства заперечення. Рабства, лакейства, політичного шахрайства, перфідії, трусливости і глупого славолюбія — все це під назвою українського гетьманства — я не визнавав і не проповідував ніколи.

Виступаю врешті проти негідного гетьмана тому, що все, що робив у своїм громадськім житті, робив я в добрій вірі. Ніколи, ні словом ні мовчанням, не вмовляв я українському громадянству того, в що сам не вірив. І цим, що в старій Польщі звалось „приватою“, а в Галичині „керинництвом“, я не руководився. Хоч приватно, для себе, — для недуги, від якої задихаюсь — мені найпотрібніший тепер спокій і хоч найвигідніше було-б мені спочити на здобутім, з титулом „великої людини“, який мені п. Скоропадський і зрадивші мені мої бувші співробітники за відхід від політичної праці предкладають, не зроблю цього і буду нести далі, як морально так і фізично тяжку для мене, оборону ідеї нашої від негідників, бо вірю, що цим рятую ідею гетьманську і рух гетьманський від загибелі.

VII.

Дня 18. серпня ц. р. вислав я до члена Ради Присяжних Павла Петровича Скоропадського листа такого змісту: „Оцим повідомляю Вас, що від сьогоднішнього дня (18. серпня 1930 р.) я приступив до виконування своїх обовязків Голови Ради Присяжних У.С.Х.Д. Тим самим моя передача Вам дня 29.XI.1929 р. тимчасового головування в Раді Присяжних з днем 18. серпня 1930 р. касується“. Через місяць, як урядуючий Голова Ради Присяжних, розіслав я всім її членам таку постанову.

„До Ради Присяжних У. С. X. Д.

„Зваживши,

1) що член Ради Присяжних Гетьман Павло Скоропадський зломав складене ним дня 6.XI.1921 р. Заприсяження тим, що збунтував частину членів Ради Присяжних проти Голови Ради Присяжних і сотворив з них партію, потрібну йому для здійснення його персональних цілей;

2) що він і члени Р. Пр. Ол. Скоропис, С. Шемет, А. Монтрезор, і Л. Сідлецький (С. Крилач) листом з д. 5.V.1930, а також ширенням відповідаючих Змістові цього листа поголосок, намагались зробити з Голови Р. Пр. „загубившого духову рівновагу руїнника“, щоби знищити в той спосіб його авторитет, вмовити, що він вирікся дальшої політичної праці і тим промостити дорогу Гетьману Павлу Скоропадському до перебрання у свої руки фактичного проводу гетьманським рухом;

3) що своєю — цим самим листом оголошеною — присягою допомогти в цьому Гетьману Павлу Скоропадському, як Гетьман, що таку присягу прийняв, так і вищеназвані члени Р. Пр., що таку присягу склали, порушили свої Заприсяження і основний принцип Гетьманської орґанізації, по якому Павло Скоропадський і його рід тільки репрезентують і персонифікують, але не ведуть персонально, гетьманський рух;

4) що, для лекшого переведення цього всього, Паяло Скоропадський разом з вищеназваними членам Р. Пр. виключили з Р. Пр. Н. В. Кочубея, віддавши незаконно його чисто особисту справу з п. Скоропадським на вирішення Ради Присяжних, замість віддати її на суд, що мав-би розглянути, скільки в цій приватній справі Кочубей-Скоропадський винен п. Кочубей, порушивши — як каже наше Заприсяження — „сурові вимоги до себе“ в приватно родинному житті, і скільки винен п. Скоропадський, який, не давши можливости п. Кочубею сказати своє останнє слово в цій справі, поспішив її використати в цілях політичних, аби позбутись одинокого члена Ради Присяжних, що твердо стояв на ґрунті непорушности Гетьманом прийнятих, і Заприсяженням та словом гетьманським скріплених, зобовязань;

5) що члени Ради Присяжних: Гетьман П. Скоропадський, Ол. Скоропис і С. Шемет беззаконною вимогою, поставленою д-ру В. Залозецькому, видати їм його приватне листування, примусили останнього вийти з гетьманської орґанізації;

6) що „резолюціями“ кількох стягнутих до Ванзее випадкових людей, названих „першим зїздом гетьманців“, члени Ради Присяжних П. Скоропадський, Ол. Скоропис і С. Шемет намагались не тільки виправдати зломання, даного Гетьманом П. Скоропадським Голові Ради Присяжних В. К. Липинському д. 29.XI.1929 р. в Бадеґ, гетьманського слова чести, але ще ухвалили за оце зломання слова Гетьману П. Скоропадському прилюдну подяку, чим порушили основні закони політичної моралі, для оберігання яких була власне сотворена Рада Присяжних;

7) що все те, разом взяте, означає переміну дотеперішнього ідейного гетьманського руху в персональне підприємство Павла Петровича Скоропадського і в той спосіб загрожує гетьманській монархічній ідеї знищенням та компромітацією — 

я, як Голова Ради Присяжних, на підставі параграфу 7, розд. IV. Реґляменту У. С. X. Д., що звучить: — „Всі постанови Ради Присяжних обовязкові для цілого У. С. X. Д. Вони ухвалюються не більшістю і не голосуванням, а згодою цілої Ради. Коли по якому небуть питанню нема однодушної згоди, воно, після того, як всі засоби примирення протилежних поглядів вичерпані, вирішується Головою Ради, і це рішення безапеляційне і обовязкове для цілої Ради.“ — по вичерпанні в протязі трьох літ всіх засобів примирення протилежних поглядів і навернення невірних свому Заприсяженню членів Ради Присяжних на законний шлях — 

1) Раду Присяжних У. С. X. Д. розпускаю;

2) Український Союз Хліборобів Державників, якого Рада Присяжних була керуючим орґаном, розвязую.

Вячеслав Липинський.

Бадеґ, дня 18 Вересня (Септембра) 1930 р.

VIII.

На прикінці нехай мені вільно буде подякувати п. Павлові Скоропадському і тим, кому він тепер дає себе вести, за те, що їм не стало терпцю діждати моєї смерти і що вони виявили своє дійсне „українське монархічне“ обличчя ще за мого життя. Це дає мені змогу:

1) запротестувати самим рішучим способом проти заяви них панів, що вони „мої учні“, і ствердити, що вони мою науку намагались тільки використати для зовсім чужих цій науці і їй ворожих цілей;

2) урочисто, як теперішньому так і будучим поколінням Української Землі, заявити, що ні я, ні мої однодумці з таким „українським монархізмом“, який робиться тепер п. Павлом Скоропадським і його прибічниками в Ванзее, ні в ділах, ні в помислах наших не мали, не маємо і не будем мати нічого спільного. Коли-б такий „монархізм“ під проводом Павла Скоропадського, чи іншого подібного „гетьмана“, мав колинебудь на Україні появитись — коли „гетьманцями монархістами“ стануть звати себе люди, в яких довголітня політична розпуста і мандрівки по ріжних політичних партіях виснажили всю віру, всю ідейність, дисциплінованість, товарискість, і оставили в душі лише згарища, повні злоби, заздрости, перфідії і звичок до політичного крутійства — коли такі люди, через своє викорінення і озлоблення, підуть служити якомусь гетьману-отаману та стануть вимагати від громадянства для себе особливої пошани, формально за те, що вони „опора трону“, а фактично за те, що вони по рабськи стукають каблуками перед „Ясновельможним“ — то заявляю, що такий монархізм буде найгіршою формою правління, яку тільки Україна може мати, і що прокляття за такий монархізм нехай не спадає на мою голову, бо я перед ним остерігав і проти нього боровся.

Для українського громадянства і особливо для всіх серед нього прихильників гетьманського монархічного руху від нинішнього дня становище цього руху мусить бути ясне.

Є гетьманський рух, від нині під персональним проводом п. Павла Скоропадського, на який, як рівно-ж за самого п. Павла Скоропадського, несуть повну відповідальність ті, що цю відповідальність на себе, після всього що сталося, зважуються взяти.

І є гетьманський рух, ідея якого сформулована в Заприсяженні, в моїх „Листах до Братів-Хліборобів“ та інших моїх однодумців писаннях, — рух, який оцим комунікатом заявляє, що від нині він свого кандидата на український Гетьманським Престол не має та, доки ми не в українській столиці, не буде мати; що питання Династії він оставляє згідно зі старим Заприсяженям до вирішення „по збудуванню суверенної і незалежної Української Держави“, і що далі буде він вести свою працю з твердою вірою, що ублагороднюючої і дисциплінуючої ідеї гетьманства в формах Української Трудової Монархії, не удасться зломити ані ворогам, ані гіршим ніж вороги, „гетьманським“ цієї ідеї фальсифікаторам.

Отже: або — або, бо невтральної середини нема!

В. Липинський.

П. С. Додаю, що ані з п. Павлом Скоропадським, ані з його прихильниками в ніяку полєміку вступати не буду. Писати і говорити вони можуть, що їм подобається. Коли дійсно п. Скоропадський „для себе нічого не хоче“ і коли дійсно ванзейськмй гетьманський рух бажає „розвиватись і далі на основах і ідейних підвалинах, сотворених В. К. Липинським“, як каже резолюція ванзейського „зїзду“, то одинокий переконуючий доказ на це все є відречення П. П. Скоропадського раз на завжди від всяких посягань на Гетьманство.

Бадеґ в Австрії. 20. IX. 1930 р.


ПриміткиРедагувати

  1. Цей „Комунікат“ появився в „Ділі“ чч. 216 — 224 з дн. 30. вересня — 9. жовтня 1930 п. з. „Розкол серед гетьманців. (Лист до Редакції)“ зі слідуючим супроводжаючим письмом бл. п. В. Липинського: „Високоповажаний Пане Редакторе! Вважаючи „Діло“, згідно з його давною традицією, орґаном репрезентативним, отже в особливих випадках понадпартійним і загально-українським, дозволюю собі звернутись до Вас з проханням помістити ласкаво в одному з найближчих чисел нижче поданий Комунікат. В надії, то зробите це в цілях інформації українського громадянства, остаю з високим поважанням. В. Липинський“. На цьому місці передруковується цей „Комунікат“ без ніяких змін. (Замітка Видавництва).
  2. Одним в таких актів в т. ав. „Будапештенський договір“. Важний він не як такий — як договір — бо яку реальну вартість можуть мати міжнародні акти підписувані тепер п. П. Скоропадським? — а важний як документ політичної безхарактерности її. Скоропадського й як ілюстрація, на які беадоріжжя авантюризму зводить його використовування гетьманської ідеї для Його персональних цілей „гетьманський рух“. Згідно я волею бл. и. В. Липинського подаються тут до публичного відома слідуючі документи про „Будапештенську справу":
    ВИПИСКА З ЛИСТА П. П. СКОРОПАДСЬКОГО ДО В. К. ЛИПИНСЬКОГО З Д. 16.III.1929 р.
    (Лист цей був переданий черед М. П. Ципріяновича, що їхав тоді з Берліна до Бадеґу).

    В цім листі я хочу з'ясувати Вам ті головні пункти нашої зовнішньої політичної праці про котру може Ви трохи чули, але не знаете но всіх подробицях, позаяк вони таємни й передавати їх Вам листовно поштою було-би не обережно.

    Ще літом минулого року я відновим знайомство в Берліні з Бароном №. Цей пан — сенатор Угорського Сенату, богатий чоловік, йому головно належить більшість токайського вина, брат його одружений з архікняжною М. А. сестрою архікнязя А., претендента на Угорський престол. IV. чоловік дуже серьозний, впливовий, близький до гр. Бетлема. Він був в Київі за мої часи старшиною для звязку австрійської армії з германською, там він бував у мене.

    Літом ще я балакав я ним про нашу справу, він зацікавився і взянся зробити мені побачення з Бетлемом в Будапешті. Ще в Жовтні було вирішено це побачення, але діло затягнулось і я зміг бути прийнятим лише в Січні.

    А великий приятель W, й був, так казати, маклером між ним іі мною. 5-го січня А. і я виїхали до Будапешту. Для кращого уяснення Вами цієї справи, надсилаю Вам виписки а мого дневника, викинув там усе що не торкається прямо переговорів, але зараз можу сказати кратко, що я там був принятий виключно добре, як гетьман інкогніто; мені робили богато ріжних прийомів, полювань, обідів тай іньше.}}

    ВЫДЕРЖКИ ИЗЪ МОЕГО ДНЕВНИКА.

    {{smaller|6.1.1929. Въ 4 ч. благополучно пріѣхалъ въ Б. Безконечные разговоры съ В. Онъ нашъ человѣкъ. Говорит., что Б-мъ очень заинтересованъ мною, но что онъ получилъ донесеніе, что я не имѣю шансонъ на успѣхъ. Во вторникъ сниданіе съ Б-мь. В-ту дано на прочтеніе и критику всѣ меморандумы.

    7.1.1929.... продолженіе вьінсненіе черезъ В-та личности Б-ма.

    8.1.1929.... въ 3 вернулся домой, огдыхалъ. Продумалъ о томъ, что буду говорить съ Б-мъ. Послѣдній вызвалъ къ себѣ. В-та въ 5 часові,. Ровно в 6 ч. я и А-нъ входили въ парадную дверь прелестнаго дома въ стилі ампіф-ь, занимаемаго Предсідателемь Совета Министровъ... На основаній всего, что я слыша ль, онъ въ В-іи является просто диктаторомъ въ нисколько замаскированной формі;. Фактически вся власть у него въ рукахъ. Онъ суміль объединить три гланныхъ партій; Соціальхристлихе, хлѣборобовъ и партію свою Б-ма въ одну называемую: „Еінганипартай“. Въ этой партія объединено 85 ироцентовъ иарламентскихъ, голосовь. Править страною уже 5 літъ. Видимо сидить прочно. Въ прекрасныхъ отношеніяхъ съ Х-ти, который совершенно отстранился отъ діль и лишь представляетъ страну. Первымъ насъ встрітнль Управляющій Канцеляріє« Председателя Совета Мпнистровъ... — молодой человї.кь, ч/резвычайно любезный; В-тъ говорить, что онъ убежденный нашъ стороннПкъ... Черезъ минуту я быль въ кабинет-); Б-ма... Поел); прииітственныхъ словъ мы сіли... я съ міста, беаъ всякихъ прелеминарій начаЛъ излагать причину моего пріізда. Я его иредупредилъ, что не знаю на сколько онъ освідомлень вообще въ украинскихъ д);лахъ и потому постараюсь дать ему въ сжатой формі общую картину, при чемъ для сокращенія бісіаьі просилъ его въ томъ случаі, если онъ что либо ивъ того, что я ему буду говорить уже знаетъ, прерывать и задавать вопросы, которые ему неясны. Началъ я съ русскаго большевизма, онъ черезъ минуту меня перебилъ и сказалъ: „я съ Вами совершенно соглясенъ, большевизмъ въ Россін падетъ, нужно думать о томъ что ирійдеть послі него.“ Я началъ ему говорить тогда о единой Россін, о Ромяновыхъ, о республіці россійскои, о причннахъ, которыя мішають осуществленію этнхъ планові, и перешелъ къ разл. національностям!., населяющимъ быьш. Россію и, конечно, остановился на Украйні уже во всіхь подробностяхъ, онъ слушалъ внимательно, потомъ неребнлъ: „да, говорить онъ, это все вірно, но какъ Вы думаете овладіть властью на Украйні? Відь Вы себі ясно пр-.дставлиете картшіу, что не Вы же одинъ будете туда стремиться. Відь вмісгЬ съ Вами явятся и другие; Поляки двинуть петлюровцевъ и будуть сыпать деньгами для того, чтобы Васъ сбить. Безъ сомнінія явятся и другіе“. „Безъ сомненія, говорю я, но мы это и предвидим!. и готовимся къ этой борьбі; по нашему мнінію для этой борьбы л нужно иміть ті прочныя організацій, которыя суміли бы увлечь за нами укрзинскій хліборобскій классъ, именно объ этихъ организаціяхь я только что Вамъ докладывал!.; при чемъ въ нихъ должны преимущественно быть не плат.ные люди, не агенты, а люди, которыхъ міровоззрініе подходить къ нашему. Единственная группа украинская, которая такь понимает» діло, это мы. Поэтому то мы и расчитываемъ на то, что, когда среди анархій появится и будетъ активно дійствовать сбитая, сильная организапія, спаянная дисциплиною и управляемая одною волею, то эта органиаапія и возьметъ перевісь“. „Не могли бы Вы уже теперь найти пути къ объелинешю съ другими группам.і?“ „Мы, конечно будемъ стараться это с.іілать, но удастся ли намъ, не знаю, такъ какъ можно объединять группы, жііаушія самостоятельными принципами и иміичція самостоятельное міооноззрініе, здісь же, какъ напримТ.ръ, съ группой петлюровцевъ, идегь діло о людяхъ, которые живуть несамостоятельно, в идутъ на поводу у Польши, сл+.донательно, обт.единеніе съ »тими людьми возможно лишь по столько, по сколько можно съ Польшею, договориться. Возможно ли »то теперь, не думаю.“ Онъ согласился. Я продолжала. ему говорить о нашей »ідеологій, о нашнхъ оргашаашяхъ и т. подобное. Вдругь онъ меня остановилъ, говоря: „Ваши мысли мало равннтся оп> моихъ, думаю, Вы правы, но вотъ что, конечно нее, что Вы говорите имЄеть для В. громадное вначеніе. Если бы Вамъ удалось создать ту Украину, о которой Вы говорите, В-ія была бы очень счастлива, но, какъ Вы относитесь къ вопросу Карпатской Руси? Нельзя же въ самомъ д+.л+. думать, что, беря отъ насъ руку помощи, Вы одновременно посягали бы на наши тьісячел+.тніе границы. Прежде нежели дать Вамъ категорический отвЄть на Ваше желаніе, я долженъ знать ясно, какъ Вы о»носитесь къ этому вопросу.“ „Конечно, говорю я, Подкарнитская Русь — украинцы, но на пріобіценіе ихъ къ будущей Украйні мы въ данное время не посягаемъ“. „Я понимаю, что теперь Вы не посягаете, но впосл+.дствіи, если Вы будете Гетьманомь Украины, какъ Вы будете относиться къ этому вопросу? Они несомненно будутъ стремиться къ соединенно съ Кіеномь, а мы этого ни при какихъ услов1яхъ никогда допустить не можемъ, это наше тысячелетнее право. Карпаты — естественная грашща и Ваша и наша. Вообще, повторяю, если Вы желаете имЄть съ нами дЄло. то Вамъ слЄдуеі ь решить вопросъ Подкариатской Руси въ томъ смысле, что Вы уже теперь дадите иамъ обязательство письменное, что Вы никакихъ посягательств!, на наши сгарыя границы не будете имЄть.“ Я после некоторой паузы ему отвЬтилъ: „Мы посяі'атсльствъ на Ваши границы, ввиду того яначенія которое имЄєтх для насъ зближеніе Украины съ Венгріей, не будемъ имЄть. Но Вы должны понять, что ііЄгь ничего тайного, чтобы не стало явнымъ, если я дамъ Вамъ письменное обязательсто п оно станетъ известнымъ мопмъ врагамъ, это будетъ использовано противъ насъ съ болыиимъ уснЬхомъ; поэтому я дамъ Вамъ слово и Вы этимъ должны удовлетвориться.“ „Я Вамъ вЄрю> но я офиціальное лицо, я могу умереть, долженъ остаться слЄдь, на письменномъ обязатеш.стнЄ я настаиваю. Но даю Вамъ слово, что оно не будетъ передано въ канцелярію, а будетъ храниться въ моемъ лячномъ письменномъ столЄ“, при этомъ онъ показаль на столъ. „Если я уйду, я передамъ бумагу моему заместителю и буду настаивать на томъ, чтобъ.

    онъ также посгупилъ съ нею, какъ и я.“ Я обе.щалъ дать бумагу въ томъ смысле, что я признаю прежніе границы Венгріи и не заинтересован!. нъ странахъ, лежнщихъ внутри ея границь. Онъ спросилъ меня, сколько мнё. нужно денегъ. „ЧЄм ь больше, гкмъ лучше, не менЄе пятидесяти тысячъ пенго въ мЄсяцт..“ „Теперь я понимаю.* „Прошу лишь, чтобы срокъ был ь не менЄе 3-хъ л Ьть.“ Я ему объяснилъ, что при такомъ сроке я могу пригласить людей, отрывая ихъ отъ тЄх’ь мЄсть, которі.ія они теперь аанимаюгь и который ихъ кормятъ.“ „Я могу уйти, а на основаній конституцій, я не могу связывать своего заместителя долюсрочными платежами, но обЄіцаю Вамъ, что я все сдЄлпю для того, чтобы мой вамі.ститель продолжал!, мою политику по отношенію къ Вамъ“. „Нельзя ля скорее определить точно сумму?“ „Можно, какъ долго Вы адЬсь останетесь?“ „Диа дня у барона В-та“. „Прекрасно, я ему дамь отв’Ьгь“.

    Масса взаимных!, любезностей, добрыхъ иожеланій и г. п. Пронодилъ до дверей, я вышель изъ кабинета. За мною вышель Б. и пригласилъкъсебЬ А., который остался у него всего нисколько минуть. ГрафъД.

    аагЬмъ показалъ намъ внутренность дворца...

    9.1.1929. Въ сем_т/часовъ мьу'т. е., А., В-тъ и я ныЬхали въ нмЬніе В-а... В-тъ намъ разсказывалъ про м+.с гнуто жизнь... Съ Польшею отношенія хороши...

    11. Января 1929 г.... А. рано утромъ сегодня у-Ьхалъ. В-тъ по телефону сговаривался съ Б-мъ, прося его принять его или меня для полученія окончательного ответа...

    12. Января 1929. Получилъ огвЬтъ огь Б., что нослЬдній просить В-та пргЬхать къ нему 14-го въ 11 часові, утра/ для окончательного різшенія вопроса... ' 14.1.1929. Въ Б-гй.... Къ часу дня вернулся огь Б-ма В-тъ. Онь сндйлъ у него полтора часа. Б-мъ по мнЬнію В-та сильно заинтересовать нашимъ движежемъ, соображалъ съ В-мъ нсЬ нічий шансы на усп'Ьхъ. Чрезвычайно сожалЬль, что не можетъ широко пойти намъ на всгрйчу и долженъ ограничится значительно меньшей суммой... В-тъ, думаю онъ не лжетъ, сказалъ мтгЬ, что Б-мъ ему нысказалъ, что изъ всЬхъ лицъ русскихъ и украинцев!., когорыхъ онъ видЬлъ у себя, я на него произвелъ наибольшее и найлучшее впечатленіе... Ненавидить Руммміїо. Нелюбигь Польшу, но иолагаетъ, что съ нею не слЬдуетъ намъ обострять огношенія. Интересовался знать, какъ мы думаемъ решить воиросъ наишхъ взаимоотношенін съ великороссами, этимт, оітіошеніямь онъ придаетъ въ нашемъ ді.лй большое значеніе. Онъ сторонникъ не блефа, а уиорной тягучей подготовительной работы. Готовь не только денежно, но и морально и всякими другими средствами насъ поддерживать. На вопросъ В-та, нельзя ли немедленно закончить дЬло, онь заянилъ, что ему нужно имйгь наші, меморандуму а кром'Ь тою составить договоръ, въ когоромъ онъ указывав п> на согласіе дать поддержку В-іи денежную и моральную, съ другой стороны я признаю границы В-ін 14-го года. Договоръ подписывается нмъ и мною. По полученіи и подписаны итого договора онъ отдаетъ деньги. Я же могу спокойно ітхаїь обратно, такъ какъ онъ даетъ слово, что, если такой договоръ онъ будетъ мЬгь, то желаніс наше онъ исполнит!,. Сумму онъ назначнлъ въ полоиинномъ размЬр'й той, которую я просилъ, но при агомъ указал!., что надеется ее при мерной возможности увеличить, кром1; того въ конкретнмхъ важныхъ случаяхъ онъ, если будетъ нм'Ьіь малі.йніую возможность, пойдетъ мн+, на нстр-Ьчу. Вотъ, кажется, все, что сказал!. мнЬ В-ъ... послЬ завтрака мы до десяти часовь вечера пересоставляли меморандумі,, согласуя его съ высказанными нь разговор-}; ст Б-ъ мыслями... составили длань договора... Договоръ я подписала, взявши слово, что В-т, ею нередастъ Б-у только въ случай его'согласіи на наши требованія... В-ъ завтра передастъ Б-у копію договора...

    23. января 1929.... въ 3 часа я былт. въ... въ вилЄ барона Ф, та, онъ женатъ на сестре В-а... я нерегонорилъ съ В-мъ. Онъ согласился съ моими нредложеніями объ намішеній договора, нрннялъ новую редакцію йгого договора для представленій ее Б-му. В-ъ думаетъ, что Б-ъ булетъ тоже на нее согласенъ. В-тъ мнТ. заявилъ, что считаетъ д1:ло сделанными. В-ъ со слов Б-ма сонЄгуетт. намъ не обострять пока нашихъ отношеній съ Польшею, наоборотъ, идеаль былъ бы получить возможность зближеній съ нею. Онъ говорить, что ключи теперешней европейской политики въ рукахъ Францій, что, если мы получимъ холь къ ея союзнице, — Польше, мы нъ общемъ облегчимъ себе серіоано работу, а, когда досгнгнемъ опредЄленні.іхх результатонъ, т. е, будемъ на Украине и ночуистнуемъ силу, тогда можемъ смЄло предъявлять наши законный требонанія... (Замітка Видавництва).

 

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Чехії.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Чехії і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Чехії
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Чехії закінчився до 1 січня 2002 року, оскільки авторське право у Чехії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.