Збірник Хліборобської України/Том I/Вступне слово
| Збірник Хліборобської України/Том I Вступне слово |
Комунікат ▶ |
|
|
† Вячеслав Липинський.
Десять літ тому появилась перша книжка „Хліборобської України“ і десять літ тому був заснований „Український Союз Хліборобів Державників“. Початок сформулованя ідеї і початок спроби її здійсненя.
Радістні і сумні роковини. Радістні — бо ідея наша має вже нині, по десятьох літах, своїх вірних та її розуміючих борців. Крім того почала вона поширятись серед українського громадянства, впливаючи в деякій мірі на еволюцію його дотеперішніх способів політичного думаня.
Сумні — бо ідея гетьманська найшла найменше зрозуміння як раз серед орґанізованих гетьманців. Перша орґанізаційна спроба здійсненя ідеї не вдалась. Вона скінчилась нечуваним навіть серед наших примітивних політичних відносин скандалом: вимогою орґанізації, поставленою свому ідейному провідникові, щоб він признав себе духово зломаним. (Іншими словами: орґанізація, покликана для здійсненя ідеї, признала повну безвартність цієї ідеї. Бо що варта ідея, яка навіть свого виразника не встані охоронити від „духового зломаня“?
Звідки оце парадоксальне видовище? Нині, по літах внутрішньої боротьби, що поглинула непродукцийно стільки сил; — нині, коли пройшов вже найгостріщий біль, спричинений ділами деяких „сердечних приятелів“ і „вдячних учнів“ — настав час дати спокійну відповідь на це питання. Настав час від другорядного відділити основне — найти окутане хаосом боротьби ядро, яке цієї внутрішньої боротьби і орґанізаційний невдачі стало джерелом і первопричиною.
Імя йому: персоніфікація ідеї гетьманської вже тут, на еміґрації. Персоніфікація взагалі і персоніфікація в невідповідній особі. Друге дало свої розкладаючі наслідки там, де сягав вплив цієї особи: в верхах, в проводі орґанізації. Перше — викривило і штовхнуло на хибний шлях взагалі всю орґанізацію. Про друге говориться (по скільки взагалі про такі річі можна говорити) в моїм комунікаті.[2]) Про перше — далеко важніще — бо рішаюче не тільки для минувшини, але і для будуччини, має сказати це вступне слово до „Гетьманця“[3]) — прямого наслідника нашої дотеперішньої праці — якого завданням: добре продовжити, а зле направити.
Сформулованя ідеї Української Держави почалось з хвилиною упадку реальних спроб збудованя цієї Держави. Явище в життю людських громад звичайне. „Бо не оживе, як не помре“. Рухи стихійні, рухи з нічим не обмеженою грою несформулованих і неупорядкованих хотінь, не кінчаються перемогою. Без болю, без стражданнь, без смерти, ніщо не родиться на світі. Громадянство, що хоче мати свою Державу — своє воплощення — мусить в болю і муках сотворити образ свого хотіння — ідею — і цей образ ідею тяжким зусиллям здійснювати.
Основним в процесах здійснюваня єсть образ, єсть ідея. Вона приводить в порядок, організує, оформлює хотіння. Тим самим вона ці хотіння ріжними шляхами, але все до одної цілі, здійснює. Чи може знати дерево, куди і як, для здійснюваня себе, свого праобразу, своєї ідеї, воно прокладатиме коріння? Раз в цей, раз в другий бік — відповідно до вартости чи безвартости натрапленого ґрунту і відповідно до свого зросту, розвитку своєї власної сили. В межах предопреділяючої наші ідеї христіянської етики тактику міняти вільно — саму ідею ніколи! Так думаємо і віримо ми, що визнаєм примат Духа над Матерією.
Нині ця віра не в моді. Реальні політики роблять собі дешеве посміховище з ідеолоґів. Але не даймо, як той Тома невірний, себе дурити видимим! Це хилиться до упадку капіталістичний світ із своєю соціялістично-комуністичною дитиною. І як звичайно в таких процесах упадку, нездатне до дальшої творчости суспільство глумиться над тим, чого вже викресати з себе воно не в силі. Сміхом над ідейностю — морітурі прокладають шлях новим ідеям. Коли прихід цих нових ідей не застане нас з нашою власною ідеєю — Держава Українська, ненародившись, згине разом з упадаючим зматеріялізованим, капіталістично-комуністичним світом.
Процес здійснюваня ідей залежить, — по-перше — від якости горіння, точніше кажучи, від позитивної активности, яку дана ідея в душах своїх визнавців викликає; по друге — від їх здатности не міняти ідеї, тоб-то від їх дисциплінованости і слухняности у відношеню до ідейного проводу.
Горіння буває двояке: від зненависти і від любови. Перше руйнує, друге будує. Державу Українську може здійснити наша любов до неї, а не зненависть до її ворогів. Бо не вороги винні, що не маємо держави. Винні ми, що сотворили замість держави пустку, яку заповнили своїм змістом вороги.
Дотеперішній досвід здійснюваня держави показав перш за все хаотичність і недисциплінованість українського духа в боротьбі з неминучим при всякім здійснюваню опором матерії. Всі ми — від голов держави почавши, а на звичайнім громадянині скінчивши — при будові нашої держави такою хаотичностю і недисциплінованостю, більше або менше согрішили. А гріх, коли він не спокутований, викликує гореч, зненависть і дальший гріх. Спокутованя минулого гріха в процесі здійснюваня ідей рівнозначне з побореням в собі бажання персональної реабілітації. Руйнуючу зненависть за свої невдачі і неменше руйнуюче бажання зайняти знов утрачене становище можна усунути лише службою ідеї. Тільки така служба здатна дійсно „реабілітувати“ — тоб-то з політичного трупа зробити творчу, потрібну для будуччини людину. Тому то з минулого не вільно нам брати дійсности, а лише лєґенду, не вільно брати смертного, а лише безсмертне.
В ким загориться любов до ідеї возстановленя дійсного 1918 року? Цього року — де в хаосі, глупоті, безхарактерности і безпорадности були змарновані найкращі можливости. Але в цім році, що помер на віки, повний гріхів і помилок, було і вічне і безсмертне. Було хотіння Української Держави, що прокинулось стихійно серед всіх шарів і класів українського громадянства. Був початок возстановленя орґанічної структури цього громадянства, як шляхом відродженя спільної державної традиції, так і шляхом міжкласового зближеня. Появились перші проблески почуття політичної спільності між всіми, хто живе на Українській Землі — спільного патріотизму замість ріжшіх націоналізмів — без чого не буває держав.
Щоб оце безсмертне для дальшої творчости зберегти, не вільно нам було бути „реставраторами“. Тільки очищені огнем терпіння, тільки спокутувавши свої гріхи повним відреченям від помсти за свої невдачі, ми змогли були передати вистраждану нами ідею Української Держави для здійсненя дальшим поколінням.
Ніхто з нас, від Гетьмана почавши, не мав права претендувати до впливу на будуччину за свої діла в 1918 році. Вся наша вартість для будуччини залежала і залежить виключно під нашої здатности до духового морального переродженя під впливом нашої ідеї. Тільки як слуги ідеї ми змогли-б притягнути до неї тих, що 1918 року не знали і не переживали, але поняття про нього, якого ніщо змінити вже не в силі, орґанічно, народившись в громадянстві українськім, унаслідували.
Таке моральне переродженя під впливом ідеї дало-б нам було змогу цю ідею для будуччини стабілізувати — зробити ясною, непорушною. Образ Української Держави стояв-би тоді не за нами, а перед нами. Як образ будуччини а не минувшини — він притягнув-би тоді до себе з посеред молоді найактивніщі, горіючі бажанням творчости, елєменти. Ця активна молодь, здисциплінована ідеєю, вже силою самого свого істнування, свого прикладу, — силою присущого всьому активному бажання розросту — поширила-б ідею нашу серед громадянства. І перетвореня під впливом цього орґанічного процесу недержавного способу думаня українського громадянства на спосіб думаня державний, підготовило-б ґрунт, без якого здійсненя Гетьманської Української Держави неможливе.
Так була задумана від початків еміґрації наша праця. Складаючи в 1920 р. „Статут і Реґлямент У. С. X. Д.“ і знаючи, що буду його головою (бо в цей тяжкий час „реалісти не романтики“ не перлись ще до проводу) я сам на себе наложив статутово такі обмеженя, що зробили моє головування в керуючій всім рухом Раді Присяжних не помітним. Відомими стали формулуючі нашу ідею мої „Листи“ — але не те, що я фактично вів весь час наш рух. Такої самої — коли можна так висловитись символізації — не видвигання своєї власної особи, а тільки ідеї, якій особа служить — вимагав я від Гетьмана і від всіх наших співробітників. В цім дусі складене було обовязуюче нас всіх Заприсяженя. Персоніфікація нашої ідеї вже на еміґрації знівечила цей єдино вірний шлях і довела до орґанізацийної катастрофи.
Для нас, думаючих так, як вище сказано, рішаючим при заведеню персоніфікації вже на еміґрації став момент законности. Усунути небезпеку боротьби претендентів ми мали надію, персоніфікуючи заздалегідь Гетьманство в роді вже гетьманувавшім. Розуміється при умові, що представник цього роду буде, як і всі ми, символом: буде слугою ідеї, а не бувшим Гетьманом використовуючим ідею для самореставрації.
І тут ми зробили помилку. Таку саму зрештою, яку роблять і більше від нас досвідчені та політично вироблені, монархісти французські. В громадянствах, де почуття законности монархії або вже загинуло (як у Франції), або де воно ще не народилось (як в Україні), законність династії — це єдине оправданя всякого лєґітимізму, всякої предопреділеної персоніфікації — не єсть, і не може бути движучою, творчою політичною силою. В таких умовах єдиний позитивний бік еміґрантської персоніфікації перестає істнувати, а всі її неґативні риси виступають в повній силі. Так сталось і у нас.
Бо монархічна ідея у нас, де монархізм український єсть ідеєю будуччини, мусить розвиватись так само, як всі инші ідеї. Перемогти ці инші ідеї вона може більшою позитивною активністю і більшою ідейною дисциплінованостю своїх визнавців, а не тим, що вона реставрує законні права Монарха. В українських умовах законність династії до часу сотвореня монархії все буде фікцією. І ніякі зусилля, як показав наш досвід, цього факту змінити не в силі. Будувати-ж на фікції і перемогти фікцією — неможливо.
Персоніфікація української монархічної ідеї заздалегідь, вже на еміґрації, не дала і не дає розвинутись умовам, необхідним для перемоги цієї ідеї. Вона нищить передумову притягненя активних елєментів: самовідреченя і моральне переродженя бувших політичних діячів. Коли має бути возстановлений бувший Гетьман — то чому не маю бути возстановлений я, його бувший староста? І чому це я во імя ідеї мушу слухати оцього теоретика, коли у мене, практичного діяча, ось які великі реальні заслуги в минулім, а у нього тільки писанина? Так поволі в міру поширеня, а значить і меншої небезпечности — з течії ідейної рух гетьманський перетворювався в „практичну політику“ бувших великостей, ідучих, по прикладу персоніфікуючого до самореставрації.
Єдиною движучою силою оцих „гетьманців“ стала зненависть до демократії і підкреслюваня своєї лояльности супроти особи Гетьмана. З моїх „Листів“ вони присвоїли собі лиш вступ: — критику демократичних методів орґанізації громадянства. При чім з цієї моєї неперсональної критики методів зробив собі кождий з них персональну критику нелюбих йому партій чи осіб. Справа персоніфікації, яка в моїх „Листах“ трактується, як частина нашої ідеолоґії, при чім як частина зовсім не першорядної ваги, і справа особи, яка на сторінках „Листів“ займає всього кілька рядків, стали раптом, як писав мені один з цих „гетьманців“, „центральним місцем гетьманської ідеолоґії“. Натомість вся позитивна частина моєї праці осталась для більшости „орґанізованих гетьманців“ чужа, нечитана, незрозуміла. Таким чином серед ширших безкритичних кругів ідеолоґія гетьманства придбала славу якогось пугала на демократію і безнадійної реабілітації для бувшого Гетьмана.
Наслідки цього стали для нас фатальні. Умовою нашого буття, було сполучити старі, вже ослабівші, але зберігаючі традицію та присущий їм ідеалізм, елєменти попередньої провідної верстви з молодими, сильними, активними елєментами нового, народжуючогося проводу. З демократії таким чином до гетьманського руху мало війти все те, що при своїй активности і своїй самопошані, хотіло добровільно обмежити свою дотеперішню хаотичну експанзивність: шануючі себе сини демосу, нова наростаюча сила, що добровільно обмежує себе послухом закону і авторитетам во імя здійсненя свого горячого, позитивного хотіння Держави. Із старої провідної верстви ми мали надію побачити в наших рядах все, що в ній було ще життєздатне і поважне.
Персоніфікація на еміґрації одрізала нам шлях до цього резервуару наших сил і нашої будуччини. Коли „орґанізовані гетьманці“ стали всю позитивну частину нашої ідеолоґії вважати шкідливою „романтикою“ а практичною політичною роботою стала у них лайка демократії, та прославлюваня ванзейського „монарха“ і боротьба з неблагонадійностю, то поважних елєментів з посеред старої провідної верстви для політичних пустомельств ми не діждемось. А з посеред демократії до гетьманського руху не найцінніщим одкрився шлях, а найгіршим: ренеґатським, або пасивним елєментам.
Перші ставатимуть гетьманцями, щоб стати „аристократами“ або позводити свої особисті порахунки. Побувати на чаї у „Ясновельможного“, бути „на ти“ з якимсь „ґрафом“, хвалитись близькими зносинами з якоюсь бувшою великостю або плюгавити во імя „авторитету Гетьмана“ своїх бувших товаришів по валеню гетьманства і тим підготовляти собі шлях для дальших політичних викрутасів на дикім полі українськім — ось який зарисовується вже тепер профіль першого типу „гетьманців“.
Другий — елєменти пасивні — баласт всякого творчого руху. Люде не знаючі муки від противенства між дійсним і бажаним. Тому не відчуваючі потреби творчости. Тому позбавлені здатности впливання, здійснюваня, притягання. Хитаючись сюди туди за перших часів еміґрації, вони знайдуть в персоніфікованім гетьманстві знов те, чого їм треба: замість ідеї нашої, розворушуючої уми, примушуючої до політичного переродженя — готову завдяки персоніфікації формулу, увільняючу від думаня і ділання. По що працювати над собою для здійсненя гетьманської ідеї, коли в Ванзее сидить вже готовий Гетьман? По що трудитися, коли вистане „присягнути“ і писати доноси до „Ясновельможного“? І як за дореволюційних часів ці елєменти причепили себе до всеспасаючого соціялізму, так тепер вони вхопились за персоніфікацію. — „Білий гетьманський кінь“, замість колишнього „потягу революції“ буде їх тепер везти до „України“ і горе тому, хто як перед революцією, так і тепер зважиться проти таких надій протестувати.
Персоніфікація, притягаючи такі елєменти в „орґанізований гетьманський рух“, зробить його діяметрально протилежним тому, чим в нашім заложеню він мав і хотів бути. Замість орґанізації людей свободолюбивих, з душею Яфетів, він стане орґанізацією рабів з душею Хамів. Попікшися на своїм „визволеню“, ці раби затужили цілим своїм єством за новим рабством. Вони знайдуть його в персоніфікації. І як топтали вони колись закон благородства іменем революції, так тепер робитимуть вони те саме іменем „Ясновельможного Пана Гетьмана“. Персоніфікація монархії на еміґрації в руках монархічно невихонаних людей стане мечем в руках недоростка.
Першим, черговим завданням гетьманців було і єсть переховати в чистоті ідею Української Держави в часах лихоліття, що тепер настало. У всіх націй, переможених на якийсь час в своїй боротьбі за державу, але здатним до державного життя, консерватисти все бували елєментом супроти окупацийних держав ідейно непримиримим. Вони в національнім орґанізмі творили цю частину, що переховувала в собі до слушного часу непорушним і чистим свій власний національний державний ідеал.
Не можна бути, як думають у нас, самостійником в думках і угодовцем в ділах. Такі політично ненормальні і неморальні сполученя мстяться потім жорстоко, як це бачимо на історії Польщи. В державно здатнім громадянстві функції мусять бути поділені. Істнування такої державницько-непримиримої групи особливо потрібне українському громадянству. В протязі столітть це громадянство не мало власної держави. Мого психічна здатність до незалежного державного життя дуже слаба. Його хотіння власної держави дуже поверхове. Підстави всякої державної незалежности — матеріяльно незалежних а разом з тим войовничих, лицарських елєментів в ньому дуже мало. Отже український політик державник мусить предвидіти найблизчу небезпеку, що загрожує українській державній ідеї. З одного боку — неминучий зріст політичного угодовства у відношеню до чужих держав і що за тим іде — культурна денаціоналізація; з другого — деґенерація державної ідеї в формі чи то бездумного, глупого емоціонального бунтарства, чи то запроданства чужим державним інтересам.
Персоніфікація на еміґрації основне завдання гетьманського руху — берегти українську державну ідею — знищила. Замість переховувати ідею, гетманці стали переховувати персоніфіковану в особі Гетьмана еміґрантську „державу“. Вони повторили історію республиканців. Як тамті скапіталізували для себе всю попередню боротьбу за державу в формі варшавської „Української Народньої Республики“, так і ці зробили це саме в формі ванзейського „Гетьманства“. І тут і там однакові типи людей витворили чужий дійсним болям Української Землі світок бувших діячів, з претенсіями на репрезентацію „держави“ і на промовляння „іменем держави“. Наслідки цього для самої української державної ідеї єсть і будуть фатальні.
Оці еміґрантські „держави“, по прикладу держав реальних мусять вести, розуміється, „реальну політику“. Не боротьба за збереженя державної ідеї стає їх завданням, а боротьба за збереженя себе „до часу повороту на Україну“. Во імя цього робляться „договори“ з иншими державами і весь центр ваги з ідеї переноситься на гроші. В перекладі на реальну політичну мову це означає: на Українській Землі поширювання найгіршої, бо замаскованої форми угодовства, а на еміґрації політику авантюризму, шукання покупців на ту чи иншу готову вже, персоніфіковану, фірму чи форму „української держави“.
Бачили ми вже в Західних Українських Землях таких „гетьманців“, що домагались угоди з варшавським урядом на тій мовляв підставі, що гетьманство це консерватизм, а консерватизм це неґація революції, а неґація революції це признання сучасного стану. Коли проти такого своєрідно „українського“ розуміння державного консерватизму я як найгостріще виступав, то прихильники персоніфікації, по прикладу персоніфікуючого, назвали це „божевільними, руйнуючими наше діло сварками“. Бо справді, що може шкодити „гетьманській державі в Ванзее“, коли вірні піддані цієї держави дістануть в Польщі за свою лояльність ріжні, хоч-би і невеличкі, блага. Виступають же піддані У. Н. Р. в ролі посередників лиж варшавським урядом і українською національною меншостю в Польщі, в ролі вразумителів цієї меншости. Чому-ж таку ролю не могли-б перебрати на себе „більш культурно і політично вироблені“ піддані Ванзейської держави? Або чи не допоможе швидкому поворотові цієї „держави“ на свою власну територію, коли Гетьман за матеріяльну підтримку зречеться державних українських прав до якоїсь „менше важної“ частини цієї території. Між т. зв. „Петлюрівщиною“ і т. зв. „Скоропадщиною“, в які перетворились під впливом еміґрантської персоніфікації і республиканський і гетьманський рухи, ніякої суттєвої ріжниці нема.
Паралєльно з ширеням угодовства на українских землях під фірмою вірности еміґрантській українській державі і паралєльно з еміґрантським політичним авантюризмом, при якому не знати, де кінчається суверен, а де починається аґент, персоніфікація несе з собою ще одно, може найгірше зло: осмішеня символів української державної ідеї. Коли мірилом вартости стає не вірність ідеї, а благонадійність супроти персоніфікуючої особи, то на верх силою річей вибиваються типи реальної політики, що оцю політику реальну проводять в цензорствах іменем держави голодуючих студентів по „республіканських“ чи „гетьманских“ інтернатах. Можна собі уявити яке поняття про „ українську державу“ останеться потім в душах оцих студентів? І хто не буде сміятися гірко з ріжних „шонок“, роблених паном президентом, чи над паном президентом Української Народньої Республики. Хто не буде сміятись (крізь сльози, коли це державник український), коли прочитає в гетьманській „Січі“ № 2, 1931, таку фразу: „Гетьман — Павло Скоропадський — се не тільки державний символ, але дійсний, живий Гетьман, Гетьман з Гетьманів, Монарх з Монархів, невиборний, ненаказний. Се — Помазанник Божий Української Трудової Монархії з віка у вік, з Роду в Рід.“ Україна занадто поважна річ, щоб її можна було блазнуванням збудувати. І громадянство України складається не з самих тільки „свідомих українців“, серед яких декласованість і брак всяких орґанічних звязків роблять на якийсь час можливими всякі неможливі найсмішніщі комбінації. Власне во імя великої поваги, во імя безмірної трудности проблему Української Держави всяким еміґрантським персоніфікаціям цієї держави мусить бути покладений кінець.
Щоб запобігти всім цим злам від персоніфікації, я настояв на тому, щоб було взято від Гетьмана в р. 1920 Заприсяженя. Одначе лоґіки фактів воно перемінити не змогло. Так само не помогла і моя остання спроба передати Гетьману згідно бадеґській умові мої права. Така переміна персоніфікуючого в ідейного провідника під моєю контролею мала на мою думку знов перенести центр ваги з персоніфікації на ідею. Але цього ані не зрозумів, ані не схотів сам Гетьман, а тим більше кліка, що за ці роки в смак персоніфікації увійшла і всі її користи для себе побачила. Оця моя остання спроба врятувати — для творчости — гетьманську орґанізацію не вдалась. Вона скінчилась проголошеням мене божевільним та невідповідальним і поставленям мені вимоги, щоб я признав себе духово зломаним та відійшов від громадського життя.
Коли-б люде, що це зробили, були політично честні, вони поступили-б так. Позаяк ніяка лікарська комісія мого психічного стану не окреслювала і позаяк я ніколи не обіцював Гетьману бути непрацездатним без кінця, то моє розвязаня У. С. X. Д. на підставі Реґляменту, ними-ж самими ухваленого, вони признали-б законним. На місце У. С. X. Д. вони заклали-б нову орґанізацію зі Статутом та Реґляментом більше відповідаючим їхній практичній політичній вдачі. Щоб уникнути слушного закиду — „чому-ж ви скинули Липинського, коли нічого більше розумного ніж він ви видумати не в силі“ — вони відреклись-би урочисто від моєї ідеолоґії та тактики і почали творити кращу та розумнішу ідеолоґію і тактику свою. Отверте виявленя того, що сталося: — поставленя на перше місце особи замість ідеї — показало-б, хто з нас в реальнім, практичнім політичнім життю помиляється. І бути може, що в разі швидкого упадку большевизму реставрація Гетьманства з 1918 року найшла-би відгук на Україні і, во імя засади, що кожда нація має такий ідеал, якого вона гідна, може власне особа п. Павла Скоропадського — а не монархічна українська ідея — стала-б як раз ідеалом теперішньої української нації. Але політична честність на жаль цим людям чужа.
Їхній лідер те, що сталось, формулує як „розрив з романтикою — розрив з романтичною позою і фразою, за якою крилось таке безмежне самозакоханя (що аж до туберкульозу довело! примітка моя), яке не могло не шкодити справі нашій. Отже — до практичної політики!“ (Бюлетень ч. 11 ст. 12). „Практичних політиків“ єднає поки що спільне поповненя злочину, страх передомною і порожня амбіція, що, мовляв, ми тепер покажемо, що потрафимо зробити. Але енерґії від всіх цих благородних почуваннь не довго стане. Остається найважніще. Щоб показати свою вищість треба мене принизити. На це буде направлена вкінці вся практична політика рівнозначна з забиванням цвяхів у власну труну. Бо, не зважаючи на цей розрив з романтичною позою і фразою, на першім місті Бюлетеню, як мотто, красується одна з цих, крадених у мене, фраз. В цілім „Бюлетені“ нема ні одної думки, яка-б не була вже висловлена в моїх „Листах“. Оці мої „Листи“ і далі афішуються як ідеолоґія панів гетманців-практиків і повторюються безконечно, лише в вульгарній, глупій, косноязичній формі. Що-ж в дійсности сталося? Дуже проста і звичайна на Україні річ: — усунено Липинського, щоб самому заняти його місце, очевидно після того, як Липинський прочистив всі шляхи і гетьманську ідею перемінив з ялової на родючу.
Подивімся на історію України. Приходять в дикі, запущені степи перші піонери-„романтики“. Відвагою і працею заводять перше господарство, одкривають землю, молоком і медом пливучу. На запах цієї землі вилазять зараз скрізь із своїх нор „практики“. Вони усувають „романтиків“, починають палити ліси на поташ, заводять на Україні анархію і безладдя і кінчають свою „практичну політику“ руїною. За якийсь час „відродження“. Знов піонери-„романтики“, що задумають велике, „щоб Русь знов стала Русю“, що мрію про Великого Гетьмана в свому серцю леліять. Практики сидять тоді по „спілках“ з гнобителями, сміються з шалених дум і кплять з „романтиків“. Починають здійснюватися мрії і ролі міняються. Геть романтиків — до практичної політики! І козаччина Богдана Хмельницького перемінюється в „малоросійських“ блюдолизів, Мамаїв вошобойців і ліврейних льокайчуків. З Могилянської академії робиться школа плазунства. Великі церковні замисли Рутських вінчаються „доместикованою“ унією. З незалежної України робиться У.С.Р.Р. З гетьманської ідеї — Скоропадщина. Навіть лєґенди творчої для будучих поколінь від цих творчих зусилль, не лишається, бо „практики“, щоб показати свою „вищість“ мусять принизити, мусять опаскудити на свій образ і подобіє — „романтиків“.
В тім, що сталося у нас, нема нічого нового специфічного. Маємо ще одну, типову для України перемогу типу примітивного реаліста над типом ідеаліста. Маємо ще один зайвий доказ, чому не маємо своєї власної держави. Бо держави родяться тільки від гармонійного сполучення ідеалізму з реалізмом, родяться від Санчів-Пансів, що до смерти люблять і шанують Дон-Кіхотів і від Донкішотів, що своєю єдностю уміють заімпонувати Санчо-Пансам. Неправдою єсть, що можна знищити Дон-Кіхота і самому зайняти його місце. Світогляд, що творить, ідея, що впливає, це витвори типу, раси, а не „переконань“. Санчо-Панса, перебраний в заграбовану у Дон-Кіхота зброю — може бути тільки пародією, фарсою, опереткою. Тому земля, де Дон-Кіхоти стають все жертвою Санчів-Пансів, де Санчі-Пансі, щоб зискати собі популярність Санчо-Пансів, помагають їм убивати Дон-Кіхотів, а самі Дон-Кіхотську зброю одягають, щоб її своїм практицизмом осмішити, така земля не може мати своєї власної держави. Така земля мусить бути у вічному рабстві у націй сполучаючих в собі ідеалізм, Дон-Кіхотство з Санчо-Пансівством, два типи ідей, і два типи людей. І нічого при таких умовах не поможе мислителям такої нації розвязувати проблєми державного мужа серед нації не здатної до державного життя.
Але, поки живем, поки хоч з тяжким трудом працюють стомлені „Україною“ груди, мусимо бути вірні ідеї, мусимо для неї працювати. Висловом цього єсть власне „Гетьманець“.
Нехай він буде доказом, що серед Гетьманців не були самі лиш українські „практичні політики“. Що плюгавленям нас „практиками“ хоч може вбито нас фізично, але духово не зломано (плюгавленям вбивають цвяхи у власну труну). Нехай він буде доказом, що була серед них ідейна і ідеалістична, не по убранню в чужі пера, а по свому соціяльному типу, по своїй природі, молодь. І нехай не покидає нас, старих і змучених, надія, що ця молодь, що цей тип, що ця раса, таки переможуть колись на Україні.
Тоді прийде час на персоніфікацію. Тільки на Українській Землі, тільки з хвилиною перемоги на Україні типу ідеалістичного, з нічною тугою за добрим, за гарним, за великим, зможе бути проголошений Гетьман. Тільки тоді буде не Великий Гетьман, що буде дійсно персоніфікувати ідею, а не гетьман-отаман дрібний спекулянт на ідеях. І тільки тоді стане всім ясно, чого хотіли ми „божевільні“. А без здійсненя ідеї нашої — в безвласнодержавній, практичній, реалістичній, рабській хамській Україні — дай нам Боже на віки до такої України непристосованими божевільними залишитись.
——————
- ↑ Це — призначене для публікації, яку отсим даємо в руки читача, — „Вступне слово“ є останнім твором В. Липинського. Покійний закінчив його коротко перед своєю смертю в квітні 1931. Друкується що до найменших подробиць згідно з ориґіналом (Замітка Видавництва).
- ↑ Цей „Комунікат“ друкується тут-же після „Вступного слова“. (Замітка Видавництва).
- ↑ „Гетьманець. Продовження „Хліборобської України“ з р.р. 1920 — 1925“ — це була первісна назва нашого органу. Цю назву змінено пізніше за згодою Покійного на „Збірник Хліборобської України“. (Замітка Видавництва).
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Чехії.
|