За 80 день кругом світа/XIII
| ◀ XII. Філеас Фогг та його товариші вступають в індійські ліси й що з того виходить | За 80 день кругом світа XIII. Паспарту ще раз доводить, що щастя усміхається сміливому |
XIV. Філеас Фогг проїздить чудовою долиною Гангу, навіть не глянувши на неї ▶ |
|
Замір був занадто сміливий, виконання його надзвичайно тяжким, майже неможливим. Містер Фогг міг стратити життя, або найменьше — волю й тим пошкодити успіху своєї мандрівки, та він ні краплі не вагався й був твердим в своєму замірові. При тому-ж, він знайшов рішучого співробітника в особі сера Френсіса Кромарті.
Щож торкається Паспарту, то він на все був готовий і з його послуг можна було користуватись, як завгодно. Замір його пана захоплював його. Під цією зимною зверхністю він почував добре серце й шляхетну душу, він навіть починав любити містера Фогга.
Зоставався один провідник, відношення якого до цієї справи було невідомим. Чи не стане він часом на боці індусів. Треба було, у всякім разі, запобігти як не допомоги його, то бодай нейтралітету.
Сер Френсіс просто запитав про це провідника.
— Я — парс, пане. Ця жінка з мого народу. Ви можете користуватись з мене, як бажаєте.
— Гаразд, парубче, — відповів містер Фогг.
— Тільки майте на увазі, — додав провідник, — що коли нас спіймають, то не тільки заб'ють, але й будуть довго перед тим мучить.
— Нам це відомо, — відказав містер Фогг. — Я гадаю, що нам треба діждатись ночі.
— Я теж тої думки, — відповів провідник.
Після такої розмови індус розповів де-які подробиці що до безщасної жертви. То була індуска надзвичайної краси з племені парсів, дочка багатого бомбейського купця. Батьки дали їй цілком англійське виховання, так що по освіті й поводженню в товаристві вона нічим не відріжнялась од европейських жінок. Імення її — Ауда. Коли вона зосталась сиротою, її проти волі було віддано заміж за старого раджу Бунделькунду, й після трьох місяців по одруженню вона овдовіла. Знаючи свою долю, що припадала їй по смерти чоловіка вона втікла було з його дому, але її зараз таки спіймали. Родина раджова, якій смерть його молодої жінки була корисною, завчасно прирекла її на цю муку, від якої так мало було надії її врятувати.
Це оповідання тільки ще більш підтримало містери Фогга та його товаришів в їх доброму замірі.
Вони постановили простувати слоном до пагоди й під'їхать до неї як найближче. Через півгодини мандрівці в'їхали в перелісок кроків за пятьсот од пагоди й стали там. Вони нічого не могли побачить звідсіль, але викрики фанатиків виразно було чути.
Тоді почали вирішати питання про засоби до визволення жертви. Провідник знав ту пагоду, в якій запевняв він, було її замкнено. Чи можна було пробратись туди через якісь двері, коли вся та розбишацька зграя посне впившись, чи доведеться проробити дірку в стіні? Це питання можливо було вирішити тільки на місці. Ясно було лиш те, що визволення треба здійснити до завтрішнього ранку, бо після того втручання в цю справу буде зайвим і ні до чого не придасться. Містер Фогг та його товариші почали ждати ночі. Коли смерклось, постановили розслідувати місцевість навколо пагоди. Викрики факирів стихли. Певне вони, як звичайно, напились „ханти“, — що робилась з опійної настойки та соку індійської коноплі.
Парс взявся показувати дорогу й наші мандрівці тихесенько посувались лісом. Хвилин з десять скрадались вони під густим віттям дерев, і, нарешті, опинились на березі невеличкої річки. Тут вони вгледіли, при світлі загострених залізних смолоскипів, на вершках яких горіла гумма, — величезну фуру дров. То було дороге сандальове дерево, напоєне запашною олією.
Поверх тих дров лежало набальзамоване тіло раджі, яке завтра вранці фанатики-індуси мали спалити разом з його вдовою.
За сотку кроків звідсіль здіймалась пагода, мінарети якої видко було поміж листям дерев.
— Вперед! — зтиха промовив провідник.
З подвійною обережністю він ліз, ховаючись в густій траві. Мандрівці посувались за ним.
Скрізь була тиша. Тільки вітер шумів по деревах. Швидко провідник спинився в кінці галяви. Скілька смолоскипів освітлювало місцевість. Долі гуртками валялись п'яні індуси. Утворювалось вражіння, немов це було поле битви, засіяне трупами. Чоловіки, жінки й діти лежали покотом. Де-не-де тинялись непритомні п'яниці.
З темряви невиразно виринав храм Пілладжі. Та на великий жаль та прикрість провідника — варта раджова не спала й ходила біля дверей з голими шаблями. Треба було припустити, що й жерці в середині пагоди теж не спали.
Побачивши, що пролізти в пагоду неможливо, провідник одвів своїх товаришів трохи назад.
Філеас Фогг і Френсіс Кромарті зрозуміли, в свою чергу, що з цього боку треба покинуть усяку надію на щасливе виконання їх заміру.
Зупинившись, вони почали стиха розмовлять.
— Почекаймо — ще тільки вісім годин. Може варта засне потім.
— А й дійсно, — це можливо.
І полягавши під деревом, вони почали ждати.
Час тягнувся довго. Инколи парс підкрадався ближче, щоб простежити за вартою. Але вона не дрімала. Видко, що вартівники були тверезі. Крізь вікна також лився блідий світ з середини пагоди.Настала північ, а справа стояла на місці й не було ніякої надії, що варта посне. Треба було вигадати спосіб як влізти в середину пагоди через діру в стіні. Зоставалось впевнитись чи так само пильно охороняється храм з середини, як і його зовнішні двері.
Порадившись в-останнє, мандрівці здалека навкруги, обійшли пагоду з боку, протилежного від дверей. Через півгодини вони підлізли аж під самісеньку стіну. З цього боку не було ніякої охорони, але не було також ні дверей ні вікон.
Ніч була темна. Місяць в останній фазі ледве почав сходити. До того-ж все небо було вкрите густими хмарами, а високі дерева ще збільшували темряву.
Треба було зробити пробоїну в стіні, а в наших мандрівців не було нічого, крім складаних ножів в кишенях. На щастя стіни пагоди було зроблено почасти з дерева, почасти з цегли, тому їх легко було пробити. Наколупавши одну цеглину, дуже легко виняти инші.
Зараз таки мандрівці взялись за роботу без зайвого гаму. Парс з одного боку, а Паспарту з другого колупали ножиками стіну, щоби проробити дірку футів зо два завширшки.
Багато вже було зроблено, коли оце з середини пагоди почувся крик. Знадвору їм одповідала варта.
Паспарту з парсом припинили свою роботу, їм обом спала в голову однакова думка: чи не почули їх жерці й чи не збили через те трівоги? Безумовно, треба було тікать в такім випадку. Усі четверо повернулись в ліс і поховались за деревом, дожидаючись поки втихне переляк, щоб знову тоді взятись за роботу. Але, на превеликий їх жаль варта надійшла в той бік, де вони працювали, так що продовжувать роботу вже не було ніякої можливости.Важко списати, як обурені та спантеличені були четверо цих людей, побачивши, що замір їх не вдався. Підступитись до жертви тепер не було ніякої змоги, а виходить і визволить її було неможливо. Сер Кромарті гриз од злости нігті, Паспарту так розходився, що провідник ледве його стримував. Містер Фогг спокійно ждав, не виявляючи ніякого незвичайного почуття або навіть обурення.
— Тепер, пане, лишається тільки від'їхать ні з чим? — тихо спитав сер Кромарті.
— Тільки й лишається, — згодився провідник.
— Підождіть, — промовив Фогг, — доволі як я встигну в Аллагабад до полудня.
— Чого ж ви ще сподіваєтесь? — спитав сер Кромарті, — після кількох годин буде світати й…
— Щастя може до нас вернутись в останню хвилину.
Кромарті здивовано вислухав цю відповідь. Йому хотілось з очей містера Фогга довідатись на що покладався цей холодний англієць. Чи не збірався він в останню хвилину кинутись до молодої жінки й силоміць вирвать її з рук катів?
Але це було-б божевіллям і трудно було припустити, щоб Філеас Фогг міг виконать такий божевільний вчинок. Тим часом сер Кромарті згодився підождать, щоб знати чим скінчиться ця жахлива подія. Провідник знову перевів їх на протилежний бік галявини, звідкіль вони мали змогу бачити поснулих індусів, ховаючись самі в купі дерев.
Паспарту умостився на нижній гилляці дерева й з усіх боків обмірковував одну думку, що як блискавиця промайнула йому в голові спочатку, а тепер заняла там перше місце.
Спочатку він думав про себе: „ні, це божевілля!“ А тепер він крутився на думці: „Чому-ж ні, зрештою все може бути. Адже ж це все таки надія, хоча й остання, й можливо, єдина в цім випадку, а з таким п'яним бидлом“…
Паспарту не став турбуватись про краще та ясніще висловлення своєї думки. Потиху плигнувши з дерева, він обережно поліз по-під деревами й швидко зник в темряві.
Минали години; починало помалу світати, але ж все ще було дуже темно.
Коли це урочиста хвиля прийшла. П'яний, сонний натовп немов воскрес і гуртки ожили; знову почулись згуки там-таму, викрики й співи. Настала остання година нещасної жертви.
Справді, двері з пагоди відчинились і ясний сніп проміння прорізав темряву ночі. Містер Фогг і сер Кромарті могли виразно бачить жертву, яку тягли два жерці. Їм навіть видалось, що вона не дивлючись на те, що була опоєна, інстинктивно почувала близьку смерть і виривалась з рук катів. Серце сера Френсіса Кромарті нестерпучо затьохкало. Він конвульсивно схопив за руку містера Фогга. Ця рука держала відчинений ніж.
В ту хвилю натовп разом здрігнувсь. Молода жінка знову впала в попередній стан цілковитого отупіння. Вона поминула ряди факирів, що проводили її своїми релігійними викриками. Філеас Фогг та його товариші вмішались в останні ряди процесії й пішли за нею.
Після двох хвилин вони опинились на березі річки, кроків за пятьдесять од купи дров, на яких лежало тіло раджі. Потім вони ледве вгледіли в зрідшій передодневій темряві жертву, яка нерухомо лежала біля своєї мертвої дружини.
Сухі дрова підпалили й вони, напоєні ароматичним опоєм, — швидко спалахнули.
В ту мить провідник і сер Френсіс Кромарті ледве втримали Філеаса Фогга, який в божевільнім захопленні добрим наміром спасти жертву, кинувся було на вогонь.
Але Філеас Фогг вирвався з їх рук; коли враз сцена змінилась. Почувся переляканий викрик і весь натовп з великого жаху впав долі. Старий раджа не був мертвий. Він раптом підвівся й тримаючи в руках свою жінку, вийшов з вогню. Це робило вражіння якогось дива.
А воскреслий раджа ніс, немов пір'ячко, зомлілу жінку й швидко опинився там, де стояли містер Фогг і сер Кромарті.
— Тікаймо, — промовив він.
То був не хто инший, як сам Паспарту, котрий, користуючись з темряви ночі, підкрався до вогню й ховаючись за димом, вихопив з самих обіймів смерти молоду жінку та щасливо проніс її серед наляканого натовпу. По хвилі вони гнали вже на слоні швидкою риссю.
Але викрики, прокльони та, нарешті, куля, що пробила капелюх містерові Фоггу, свідчили що їх хитрощі виявились. Справді, тіло старого раджі спокійнісенько лежало у вогні. Прийшовши до тями після великого переляку, жерці зрозуміли, що жертву викрадено. Вони швидко кинулись здоганяти сміливих „злочинців“ разом з вартою, яка вистрілила їм навздогін. Але слон біг швидко й мандрівці втікли від куль.