XI.
 
Філеас Фогг купує за божевільну ціну слона.

Потяг одійшов вчасно. Ним їхало багато пасажирів, поміж яких було чимало офіцерів, урядовців, крамарів, що торгували опіумом та індіґо, та инші люде, яких посада чи власні справи кликали в східну частину півострова.

Паспарту сидів в однім купе з своїм паном. В протилежнім кутку умостився третій пасажир. Це був бригадний отаман сер Френсіс Кромарті, один з товаришів містера Фогга під час переїзду від Суецу до Бомбею. Він їхав до війська, що стояло в Бенаресі.

Сер Френсіс Кромарті, високій, білявий чоловік, літ на пятьдесят, дужо вславився під час останнього повстання. Він цілком заслуговував назву тубольця. З раннього дитинства він проживав в Індії, зрідка тільки буваючи на батьківщині. Як людина дуже освічена, — він легко міг би ознайомити містера Фогга з історією, звичаями й устрієм країни індусів, коли-б це було тому потрібно. Але містер Фогг нічого не розпитував. Він не мандрував кругом світу, але об'їздив земну кулю. В цю хвилину він вилічував про себе скільки годин минуло від його виїзду з Лондону.

Наслідки цього обрахунку були досить приємні й Фогг міг би потерти руки з виразом утіхи, коли б він тільки міг зробити цей зайвий, ні для чого непотрібний рух.

Сер Френсіс, звичайно, помітив орігинальність свого товариша по подорожі, хоча міг стежити за ним тільки за картами або в перерві між двома роберами. Йому дуже хотілось довідатись, чи билось серце за цею холодною зовнішністю, чи могла душа м-ра Фогга відгукнутись на красу природи, чи були в нього якісь моральні ідеали. Отаман зустрічав в житті багато незвичайних людей, але нікого з них не можна було порівняти з цим послідовником точних наук. Філеас Фогг не втаїв од сера Кромарті мети своєї подорожі й тих умов, при яких її було почато. Отаман бачив в цьому закладі тільки ні до чого нездатний, ексцентричний вчинок. На його думку, в ньому бракувало тої ідеї добра, яка повинна-б керувати вчинками розумної людини. Ця подорож не могла принести ніякої користи ні самому містеру Фоггу, ні иншим людям.

Через годину після того, як вирушили з Бомбею, потяг пройшов великим числом віадуків через острів Сальсет і вийшов на суходіл. На станції Каліан він поминув вітку, що вела праворуч через Кандалу й Пуну на південний схід Індії, і ввійшов у Східні Шатові гори з базальтовою підошвою, вкриті на височезних верховинах густим лісом. Коли-не-коли сер Френсіс Кромарті й Філеас Фогг перекидались кількома словами.

Отаман знову почав вже не раз перервану розмову.

— Кілька років тому, містер Фогг, тут була перешкода, яка дуже могла-би вас затримати.

— Яка перешкода?

— Залізниця переривалась коло підошви цих гір. Треба було переїздити через них на ношах або верхи на коні до станції Кандала, що лежить по той бік гір.

— Ця перешкода не змінила-б програму моєї подорожі. Я взяв на увагу можливість несподіваних перешкод.

— Однак у вас, містер Фогг, могла бути велика неприємність через вашого слугу.

Паспарту, закутавши ноги пледом, міцно спав, не гадаючи, що мова йде за нього.

— Англійський уряд, — казав далі сер Френсіс, — дуже суворо ставиться до образи місцевої святині, й цілком слушно. Він ставить вище всього повагу до релігійних звичаїв індусів, і коли б вашого слугу впіймали…

— Тоді, — докінчив Філеас Фогг, — його-б судили, пресудили б кару, він одбув-би її й повернувся до Европи. Я не бачу, як би це мало вплинути на результати моєї подорожі?

Розмова знову припинилась. За ніч потяг перейшов гори, пройшов Насеік і на другий день, 21-го жовтня, пішов відносно рівною місцевістю, яку уявляє з себе територія Кандейга. Цю країну було дуже добре оброблено й наче засіяно містечками, над якими замісць бань европейських церков стреміли мінарети пагод.

Безліч річок і струмків, що належали до басейну Годавері, зрошали цю плодючу землю.

Прокинувшись, Паспарту оглянувся навкруги й ніяк не хотів повірити, що він їде країною індусів, в потязі Великої Індійської залізниці. Це здавалось йому неймовірним. Справді ж все було дуже просто. Паровик, який направляла рука англійського машиниста й нагрівало англійське вугілля, — випускав клубки диму й той слався по-над плантаціями бавовняку, кави, мускату та перцю.

Пара обвивалась кругом струнких пальм, між якими проглядали мальовничі замки, покинуті манастирі та чудові храми, прикрашені химерною облямовкою, якою так багате браминське будівництво.

Инколи перед очима розстелялась безкрайня рівнина джунглів, де ховались тігри та гадюки, налякані гуркотом потягу; инколи потяг входив в густий ліс, перетятий залізничою колією, де ще блукали слони, проводжаючи задумливими очима швидкий потяг.

Цього ж ранку, поминувши Маллігаум, мандрівці опинились в понурій країні, де часто проливали кров ті, що поклонялись богині Калі. Поблизу здіймалась Еллора, з своїми чудовими пагодами Арангабад, славетня колись столиця жорстокого Оренг Зеба, а тепер звичайне головне місто невеликої округи, відділеної від королівства

 
 
Залізниця в Індії.
 

Нізам. В цій країні панував Ферінгеа, ватажок тугів, король душителів. Ці душогуби, з'єднавшись в неспостережену ватагу, душили на славу богині смерти людей всякого віку, не проливаючи, властиво, ніколи крови.

Відомі такі часи, що не можна було майже нігде розкопати землю, щоб не знайти під нею трупа. Англійському урядові вдалося в значній мірі припинити ці вбивства, але страшна ватага ще істнує й робить своє діло.

О'пів до першої в день потяг зупинився на станції Бургампур. Там Паспарту мав змогу купити собі на вагу золота пару черевиків, оздоблених штучними перлами й не без де-якої втіхи взувся в них.

Мандрівці швиденько поснідали й виїхали на станцію Ассургур. Їхати довелося по-над берегом Тапті, невеличкої річки, що вливається в Камбейську затоку біля Сурату.

Цікаво тепер довідатись які думки були в цей час в голові Паспарту. До приїзду в Бомбей він гадав, і мав де-які причини до того, що на цьому вся справа скінчиться. Але тепер він їхав на всіх парах через Індію й напрямок його думок почав змінятись. До його швидко поверталась колишня вдача. Він знову ловив себе на юнацьких фантазіях; він почав вірити в серйозність замірів свого пана та можливість закладу й виконання цієї ексцентричної подорожі. Він почав дуже турбуватись з приводу можливих перешкод та несподіванок, які могли статись в дорозі. Він почував себе немов-би зацікавленим в цім закладі й тремтів од думки, що міг попсувати всю справу, виявивши себе такою роззявою. Не такай спокійний на вдачу, як містер Фогг, Паспарту хвилювався далеко більше, ніж його пан.

Він рахував і перераховував дні, проклинав потяг, коли той спинявся; рух же його вважав занадто малим і дорікав думкою містеру Фоггу, що він не пообіцяв премії машинистові. Він не знав, що можливе на пароплаві є неможливим на потязі, де швидкість визначено законом.

Над вечір потяг увійшов в Сутпурські гори, що відділяють територію Кандейга від Бунделькунду.

Другого дня, 22 жовтня, на запитання сера Френсіса Кромарті про час, Паспарту відповів, що вже третя година ранку.

І справді, відомий годинник було поставлено на грінвичський час, і через те він повинен був лишатись позаду на чотирі години, бо Грінвич був од наших мандрівців на сімдесят сім градусів на захід.

Сер Френсіс зробив Паспарту ту саму увагу, яку той чув уже від Фікса. Він спробував пояснити йому, що годинник треба переводити на кожнім мерідіані, бо як посуватись на схід, тоб-то назустріч сонцю, то день буде коротчим на чотирі хвилини, які треба побільшити на число пройдених градусів. Але все це було даремно.

Зрозумів чи ні упертий слуга пояснення отамана, але він старанно беріг на своїм годиннику лондонський час.

Зрештою ця нешкодлива химера нікому не заважала.

О восьмій годині ранку, за пятнадцять миль від станції Ротазь, потяг зупинився на широкій галяві, на якій лише де-не де маячили куріні робітників. Обер кондуктор пройшов вздовж вагонів, проказуючи:

— Тут пасажири виходять.

Філеас Фогг глянув на сера Кромарті, котрий теж, очевидно, не міг зрозуміти чого довелось зупинитись серед лісу.

Паспарту, не менш здивований, вийшов на шлях і враз вернувся.

— Залізниці немає, пане! — повідомив він.

— Що ви хочете цим сказати? — спитав Кромарті.

— Колії вже більш немає, потяг далі не піде.

Отаман Кромарті вийшов з вагону, Філеас Фогг не хапаючись теж пішов за ним. Обидва підійшли до кондуктора.

— Де ми стоїмо? — спитав Кромарті.

— В селищі Кольбі, — відповів кондуктор.

— Ми тут зупинились?

— Звичайно. Залізниця ще не скінчена.

— Як не скінчена?

— Та так. Лишалось викласти частину в п'ятьдесят миль завдовжки, між цим місцем і Аллагабадом. Там залізниця починається знов.

— Але ж газети оголосили цілковите відкриття залізниці?

— Що ж робить, пане, газети помилились.

— Однак ви даєте білети з Бомбею до Калькути? — заперечив сер Френсіс Кромарті, починаючи сердитись.

— Так, але пасажири знають, що від Кольбі до Аллагабаду вони повинні переїхати своїми засобами.

Сер Кромарті був розлютований. Паспарту міг би вбити ні в чім невинного кондуктора й боявся глянути на свого пана.

— Сер Френсіс, — спокійно сказав містер Фогг, — коли ви згодні, давайте порадимось, як доїхати до Аллагабаду.

— Але ж, містер Фогг, мова йде про несподіванку, яка може багато пошкодити вашій справі.

— Ні, сер Френсіс, я це передбачав.

— Як, ви знали, що залізниця…

— Ні, але я знав, що раніш, чи пізніш повинно трапитись щось, що мене затримає. Через те нічого не втрачено. У мене ще два дні зайвих. З Калькути в Гон-Конг пароплав одходить опівдня 25-го, а зараз 22-е. В Калькуту можна встигнути вчасно.

Проти такої упевненої відповіді нічого не можна було заперечити.

З за того, що будування залізниці не було закінчене вагатись не було чого. Газети схожі на годинник, який квапиться, й тому зарання оголосили закінчення залізниці. Більшість пасажирів знали про цю перерву шляху.

Вийшовши з вагонів, вони враз захопили всі повозки, які тільки були в селищі: гарби на чотирьох колесах, схожі на пагоди возики, в які впрягають зебу, подібну до бика з горбом; ноші, муців та инше. Таким чином містер Фогг і сер Кромарті обійшли все містечко й вернулись, не знайшовши нічого.

— Тоді я піду пішки, — сказав містер Фогг.

Паспарту, що повинен був іти за своїм паном, скривився, поглянувши на свої пишні, але зовсім не придатні для далекої дороги, черевики. На щастя він де-що мав на увазі й сказав після невеликого вагання.

— Мені здається, пане, я найшов засіб переїхати.

— Який?

— Слона. Кроків за сто відціль живе індус; він має слона.

— Подивимось на слона, — відповів містер Фогг.

За п'ять хвилин Філеас Фогг, Френсіс Кромарті та Паспарту підходили до куріня, що тулився до загороди з високих кілків.

В куріні жив індус, а в загороді — слон. На їхнє прохання індус повів містера Фогга й його товаришів в загороду.

Там вони побачили напів приручену тварину.

Хазяїн виховував його для бою. Він почав уже для цього штучно одміняти спокійну вдачу слона, щоб потроху довести його до тієї міри лютоств,

 
 
Філеас Фогг купує слона.
 

яку індуси називають „муч“. Досягав він цього годуючи слона на протязі трьох місяців цукром та олією. Хоча цей спосіб може здаватись на перший погляд непридатним для досягнення цієї мети, отже індуси користуються з нього великим успіхом.

На щастя, слона ще малий час виховували таким чином і „муч“ ще не виявлявся. „Кіуні“, як звали цю тварину, міг, як і всі инші слони досить швидко йти протягом кількох днів, і не маючи нічого кращого, Фогг одважився скористуватись з цього.

Але слони в Індії досить дорого коштують, бо вони там починають потроху зникати. Однаково дорогі самці, бо тільки вони придатні до циркової боротьби. Приручені розпложуються швико й здобути їх можна тільки на полюванні. Того ними дуже дорожаться і дуже їх шанують.

Коли Філеас Фогг запропонував індусові найняти цього слона, той рішучо відмовився.

Але Фогг не залишив на цьому справи та запропонував незвичайну ціну, — десять фунтів за годину (250 франків). Індус не згожувався. Фогг пропонував двадцять фунтів, нарешті сорок, та все без жадного успіху. Паспарту аж підскакував при кожній надачі, а індус не піддавався спокусі.

Однак грошей виходило чимало. Коли мати на увазі, що слон йде до Аллагабаду пятнадцять годин, то виходило, що він заробить своєму хазяїнові шістьсот фунтів (15,000 фр.). Філеас Фогг ні краплини не хвилюючись, запропонував індусові продати слона й давав спочатку тисячу фунтів; індус не згожувався. Здавалось, він угадував великий бариш.

Сер Френсіс Кромарті відвів Філеаса Фогга в бік і порадив йому подумати раніш, ніж торгуватись далі. На це Фогг одповів, що немає звички робити не подумавши й що справа йде про заклад на двадцять тисяч фунтів, тому слон йому необхідний і він згоден заплатити за нього в десять раз дорожче його справжньої ціни, аби тільки купить.

Фогг знову підійшов до індуса. Маленькі очі як у лисиці аж горіли скнарістю. Видко було, що справа залежала від ціни. Фогг давав по черзі тисячу двісті, тисячу п'ятьсот, тисячу вісімсот, нарешті дві тисячі й Індус згодився. Паспарту недавно червоний, тепер був весь білий від хвилювання.

— Клянусь моїми черевиками, — скрикнув він, — він не продешевив свою худобу.

Коли торг було закінчено, лишалось найти провідника. Це було вже лекше. Молодий парс з розумним обличчям запропонував свої послуги. Філеас Фогг пообіцяв йому добру плату. Це повинно було ще збільшить його енергію й розум.

Слона не вагаючись привели й нарядили в підпругу.

Парс був добре знайомий з ділом вожатого, чи як тут кажуть „махута“. Він накрив слонові спину попоною, а з боків прив'язав двоє сідал, до речі дуже незручних.

Філеас Фогг розплатився з індусом банковими чеками, які він витяг з мішка. Паспарту вважав, що їх тягли з його власного нутра. Потім містер Фогг запропонував серу Кромарті доправити його до Аллагабаду. Отаман згодився, бо одна зайва людина нічого не важила такій великій тварині. Харчів припасли в Кольбі.

Сер Кромарті сів на одно сідало, Філеас Фогг на друге, Паспарту розсівся верхи на попоні між своїм паном і отаманом, парс причепився на шиї у слона й так виїхали о дев'ятій годині з селища, простуючи найкоротчим шляхом на Аллагабад через густий латановий ліс.