За українську справу/Ч.У.Г.А.
| ◀ Відворот на полудне | За українську справу Ч. У. Г. А. |
|
Про події в I. і II. Корпусі не можу нічого сказати. Оба Корпуси залишилися дуже далеко поза мною і я був з ними лише в дуже слабих звязках. В останніх часах оба Корпуси розташувалися в цукроварнях і не йшли вже дальше.
Після того, як Денікінці зліквідували Дієву Армію і Головний Отаман перейшов до поляків, опустив і Диктатор Др. Петрушевич Камянець Подільський і поїхав через Румунію до Відня. Так Армія залишилася без політичного проводу. І так почали старшини I-го і II-го Корпусу політикувати. Я у моїм Корпусі не допустив до політикування старшинського збору. Я виховав моє військо і старшин на здисциплінованих вояків, що мусіли виконувати видані накази без проволоки і якнайточніше. Нема нічого більше шкідливого як політикуючі старшини і вояки, така армія як воєнний матеріял неужиточна.
Як одиноку стійну облекшуюючу і оправдуючу обставину на це політиканство старшин можна признати, що після відїзду Диктатора Др. Петрушевича Армія була без політичного проводу, отже здана на себе саму. Одначе цей політичний провід можна було установити також інакше, не так, як це сталося. Не творити тайні комітети, що дуже пахли большевицькими комісарами і чрезвичайкою, а вибрати з Армії кількох старшин, що мали довіря цілої Армії і яких політичному проводові напевно радо була б піддалася ціла Армія. А так створено тайний комітет, що хотів навіть забити одного ґенерала.
Про існування цього політичного комітету довідався я випадково аж у січні 1920 р. і уважав це за самозрозуміле, що такий комітет мусів скластися. З осіб, з яких складався комітет, знав я особисто лише сот. Мокрого. Що цей комітет має рішальний вплив на диспозиції і накази Начальної Команди, цього я взагалі не знав.
Але часами це дуже небезпечно змішувати політичні справи з військовими. Яка користь була політичному комітетові робити найкращі політичні комбінації, коли військово не можна їх було виконати. Ми пережили вже повчальний приклад на Головнім Отамані, якого політичні пляни та аспірації були такі великі, що Армія ніяк не могла їх виконати і через брак усякої дипльоматичної передбачливости їх зовсім розбила.
Адже наша Армія була смертельно хора, ми мали замість Армії лише один мандрівний шпиталь, отже найважнішою журбою всіх повинно було бути передусім рятувати Армію, яка залишилася як одинокий символ державности, перед певною загибіллю. Так бодай я це розумів і всіми засобами змагав до того, щоби перевести мій корпус в околицю, яка моглаб своєю допомогою запевнити йому прожиток і спокій і де можнаб поволі привести хорих до здоровля. Найвигіднішими до цього видавалися мені німецькі кольонії на полудневий захід від Одеси. Тамошнє населення було богате, стояло на високім ступені культури і дійсно, як ми там прийшли, приняло нас дуже гостинно.
Для всіх тих, що не знають цієї околиці, попробую її описати. Ціла ця околиця на полудневий захід від Одеси та Акерману в Бесарабії, це був за часів цариці Катерини відвічний неужиток. Були там в давнину величезні ліси і болота. Катерина забажала зробити цю околицю управною. З тією метою закликала німецьких кольоністів, віддала їм дуже великі посілости по дуже низьких цінах і надала їм дуже великі привілеї. Кожна родина мала право на щонайменше 80 десятин землі. Ті колишні пустарі, ліси і багнища творять сьогодні завдяки невтомній пильності німців, одну з найурожайніших околиць совітської держави, правдивий збіжевий шпихлір. Селяни були тоді дуже маючі, села дуже великі, доми гарні і солідно будовані, вулиці широкі. Кожний дім мав щонайменше 2—3 кімнати з квітником і гарним подвірям, на якім стояли господарські будинки. Рілля там дуже урожайна, так званий чорнозем, який ніколи не потребує гноєння.
Ці німецькі села задержали у своїй внутрішній самоуправі старі німецькі, царицею Катериною, їм залишені та упривілейовані права. Щодо реліґії, то були вони переважно протестанти і мали по своїх селах дуже гарні церкви. Кожне друге або третє село мало також свого пастора. Католиків було мало. Майже всі управляли рілю, годівлю коней і овець. Рогатої худоби ховали мало. Щодо коней, то витворили вони окрему расу, т. зв. німецьку, схрещення з орловською расою. Ці коні дуже високі і гарні, переважно вороні. Були вони дуже легкі, добрі бігуни, але замало тверді. Оповідали мені, що місцеві німці були особливо горді на своїх коней і що деякі господарі тримали їх і по двацять штук. Довга війна та безустанні реквізиції зменшили а навіть зовсім винищили і в цій благословенній закутині запас коней. Большевики практикували т. зв. виміну коней. Вона полягала на тому, що большевик, прийшовши в село, вимінював свого збідованого коня на доброго. Я завважив, що селяни, щоби цього оминути, зовсім занедбували своїх коней, а навіть заражували пархами.
В кожнім селі було безліч курей і багато гусей. Зате садовини не було ніякої. Кожне овочеве дерево гинуло по 2—3 літах. Також і лісів не було, росли лише акації. Палили тут тільки соломою.
Люди — чоловіки і жінки — дуже пильні, роботящі. Вени міцно трималися ще своїх старих і традиційних звичаїв та обичаїв і мали незвичайний громадський змисл. Всі жили у добробуті. Таких, що нічого не мали, або мали обмаль, було дуже мало; вони своє господарство або пропили, або програли. Гостинність дуже велика і ніколи не траплялося, щоби чужинець, що зайшов до хати, відійшов ненагодований і ненапоєний.
Свою расу удержали вони доволі чисто. Майже ніколи не траплялося, щоби німецький селянин оженився з православною і навпаки. Всі говорили по російськи і по німецьки. Звязок зі старими краянами в Німеччині удержували дуже живий. Тому що всі були землевласниками, були завзятими ворогами комунізму.
Що сталося б з нами, колиб Денікінові справді було вдалося розбити большевиків, про те, правду кажучи, не боліла мене голова. Армія була б врятована, а все інше показалося б у будуччині. Але що заподіяли нам большевики після нашого переходу до них, це ще напевно памятають усі учасники. Вони зрабували нам те, що найдорожче, наш патріотизм, наше українство і хотіли зробити з нас інтернаціоналістів-москалів.
Так отже дня 20. лютого 1920 р. ми зовсім нагло і несподівано стали червоні. Яка доля нас чекала, не знав ніхто. Ми приняли цей крок Начальної Команди з деяким острахом в серці, але спокійно і довірливо.
На всякий випадок я постановив тримати мій Корпус можливо якнайбільше при купі і тому наказав таке розташування:
Штаб Корпусу і безпосередно підчинені йому формації — Берґдорф.
2. і 14. бриґади — Ґліксталь.
8. бриґада — Нойдорф.
11. бриґада — Затише.
Кіннота в Кассель.
Залізничі стації Затише і Веселий Кут залишилися також у моїх руках, а розташувалися там корпусна і бриґадні інтендантури. В такім уґрупованні вижидав Корпус дальших подій.
Я призадумався зараз на початку, що маю зробити зі своєю особою. Я під ніякою умовою не хотів служити під большевиками, також боявся за безпеку мого життя, бо два ґенерали саме були вже заарештовані. Хоч мене з усіх сторін запевняли, що мені не грозить ніяка небезпека, я всетаки не вірив цьому мирові. Я роздумував довго, заки рішився. Вправді большевиків ще тут не було, однак могли незабаром прийти і тоді було б запізно. Я перевів дві безсонні ночі, боровся сам зі собою, щоби дійти до якогось остаточного рішення. Врешті я рішив утікати.
Хоч жаль мені було дуже мого корпусу, хоч як я до нього привязався і турбувався його дальшою долею, однак що міг я їм помогти. Ґенералів большевики ненавиділи, а я був ґенералом. Вони могли арештувати мене, вивезти і ніякий когут за мною не запіяв би. Я міг також спокійно довіритися опіці мого війська, бо можу підхлібити собі свідомістю, що я вповні зєднав собі любов, повагу і довіря моїх старшин і стрільців. Вони не видали б мене так на перший зазив, але що могли й вони учинити проти насильства. Я не втаємничував нікого у мій плян утечі і виїхав тільки з моїм чурою, під притокою відвідати 2. бриґаду, до Ґліксталю, щоб звідти через Григоріопіль утікти до Румунії. Я переночував у Ґліксталі і на другий день вранці поїхав до Григоріополя, але там побачив я жахливу картину.
Ґенерал Бредов, якого большевики розгромили дощенту, даремно просив румунів, щоби перепустили його з рештками війська біля Тирасполя через Дністер. Його відділи, які хотіли перейти через міст, приняли румуни вогнем і прогнали назад. Йому не лишалося нічого, як іти на захід здовж Дністра в обійми поляків. У Григоріополі я побачив саме похід цих сумних решток. Загнані, винужденілі постаті, що на їх обличчах малювався жах, посувалися в непорядку як тіні. Тріюмфатор зпід Києва, що колись згори дивився на Українську Галицьку Армію, шукав тепер охорони за її плечима. Які тяжкі почування мусіли огортати цього чоловіка, коли він врешті перебився здовж Дністра зі своїми несповна 3 тисячами вірних вояків до поляків, щоби скінчити в таборі полонених.
У Григоріополі, посередині замерзлого Дністра, стояла збудована буда з дощок. У ній сидів румунський старшина, наскільки не милюся — сотник. Він був получений телєфонічно з румунським берегом і мабуть обсервував, що діється у Григоріополі. Я представився йому і просив дозволу тільки для моєї особи перейти на румунську територію, щоби звідти могти переїхати до Відня. Він був дуже ввічливий, але сказав мені, що не має права перепустити когонебудь на другий бік, однак запитається, а я маю зголоситися знову за годину. За годину пішов я знову туди і запитав про відповідь. Старшина заявив мені, що мою просьбу передано дальше до Букарешту і щойно рада міністрів вирішить, чи мене можуть перепустити. Отже знову рада міністрів! Я знав уже все до кінця.
Я вернувся ще того самого дня до Ґліксталю, стидався у душі мого невдалого заміру і постановив вірно ділити мою дальшу долю з моїм військом. На другий день стрінув я у Нойдорфі, місці постою 8. бриґади, денікінську кінну бриґаду в досить добрім стані. Вона творила мабуть охорону на правім крилі уступаючої здовж Дністра головної сили армії Бредова. Осьма бриґада залишила Нойдорф і перенеслася до Берґдорфу, щоби не мусіти бути в одній місцевості з Денікінцями. Згідно з наказом ревкому мав би я напасти на денікінську бриґаду, однак я цього не зробив і залишив її спокійно ночувати: миж були ще вчора союзниками. Я вважав це за неморальне, окрім того такий взаїмний пролив крови не мав ніякого глузду, ми дуже потребували спокою. Коли денікінська кінна бриґада, яка загалом залишалася в селі всього один день і одну ніч, відійшла, вернулася 8. бриґада знову до Нойдорфу.День пізніше, докладної дати я нажаль не затямив, зіткнулися ми з першими большевицькими відділами. Про їх наближення ми були завчасу повідомлені. Я зорґанізував собі дуже добру розвідчу службу і знав про всі події у промірі 40 кільометрів. Щоби заграти малу комедію, яка проте мала перейти безкровно, дістала 2. бриґада наказ обстріляти большевиків під покришкою, що ми взяли їх за Денікінців. Артилєрія заняла становища, а піхота обсадила терен перед Ґліксталем. Як тільки большевики показалися, обстріляла їх наша артилєрія, їхня артилєрія відповіла на обстріл, без ніякої шкоди для нас. Після такої виміни стрілів виставили ми нараз білі прапори і стримали вогонь, а большевики зробили те саме. Наша бриґадна кіннота виїхала напроти них, дала себе пізнати як галичан і просила вибачення за обстріл, при чім командант заявив, що ми думали, мовляв, це наближаються Денікінці. В цей спосіб ми добре в них записалися.
Я був дуже цікавий пізнати наших нових союзників-„товаришів“. Зібравшися яких 4 км. перед Ґліксталем, вони вмашерували в село в такім порядку: на самім переді їхав малий відділ кінноти з кількох їздців. Яких 400 кроків за ними відділ кінноти 50—60 кіннотчиків, за ними коло 40 возів по 5—6 люда на кожнім. Після того ішла артилєрія — 6 гармат — а накінці як задна сторожа 10 їздців. Ця горстка репрезентувала одну бриґаду. Мушу признати, що вони вмашерували в добрім порядку. Мабуть до цього порядку причинилася ця обставина, що большевики знали, що в селі є закватировані галицькі відділи і хотіли зробити на нас добре вражіння. Полевих кухонь чи якого трену при них не було ні сліду. Я був цікавий, що вони тепер зроблять і чим прохарчуються. Але ледво кіннота вїхала в село, я побачив, як вона творить ґрупки по 4 їздці, чвалує розгоном вулицею, кожна ґрупа заїздить на одно подвіря, їздці зсідають з коней, не питаючися заводять їх до стайні, беруть пашу і кидають коням під ноги. Їздці ішли потім до хати господаря, де діставали їсти. Те саме зробила і піхота. Кожний віз заїздив перед один дім, вояки входили до середини і діставали їсти. Лише артилєрія заїхала головною вулицею у тісній похідній кольоні, гарматчики принесли для коней пашу, що другий гарматчик лишався при конях, а інші ішли до домів і казали дати собі їсти. За яку годину почув я свист команданта. На цей свист виходило з домів по двох вояків, реквірували в селі свіжі підводи, а старі відпускали назад.
Підчас цього попасу червоних мав я нагоду говорити з одним гарматчиком, що залишився при конях. Це був українець і я міг з ним зовсім добре порозумітися. Від нього я довідався, що це є бриґада, що вони мають наказ іти на Григоріопіль і переслідувати білоґвардейців та контрреволюціонерів.
За яку годину знову роздалися свистки, бриґада зібралася і вирушила в тім самім порядку в напрямі Григоріополя. Коли, після двогодинного спочинку в Ґліксталі, бриґада опустила село, населення відітхнуло, при чім впевняло, що тільки завдяки нашій присутності в селі не рабували ані не плюндрували. Вони або соромилися нас або боялися. Звичайно при таких нагодах вони або рабували або плюндрували село, тому що на кольоністів, які спершу пробували боронитися, вони мали зле око. Цим разом перемарш бриґади скінчився на цім інтермеццо.
Пізніше бачив я ще два рази большевицькі відділи, цими разами богато слабші, які без задержування тільки переходили через Берґдорф. При цій нагоді стягнув якийсь большевик одній жінці шлюбну обручку з пальця. Вона з плачем прийшла до мене на скаргу. Я негайно вислав за ними кількох кіннотчиків, які вишукали грабіжника і відібрали йому перстень та вернули жінці. Позатим большевики оминали район мого корпусу. Я не дозволив, щоби большевицькі відділи ставали на постій в тих місцевостях, де були розташовані мої війська. Одного разу хотів якийсь большевицький відділ переночувати у Нойдорфі, однак я настояв на тому, що він мусів забратися дальше.
Після моєї невдалої проби втечі, з нагоди якої я затримався три дні у Ґліксталі, вернувся я до Берґдорфу, не згадуючи нікому про мій невдалий замір. Там застав я вже нового, саме іменованого Начальною Командою шефа ґенерального штабу Корпусу от. ґен. шт. Цімермана. В найближчих днях прийшли вже до нас комісари. Це були самі галичани, гідні і браві люди, які в дійсности не були ніякими комуністами. Назвища я нажаль призабув. Пригадую собі лиш одного, коли не милюся, був він комісаром 8. бриґади і називався Кай. Та це була падлюка, яка всюди нюшкувала і робила доноси на старшин і стрільців. Він був найбільше зненавидженим чоловіком у бриґаді і так дошкулив усім, що заплатив за це своїм життям, бо наші люди залишилися тим, чим були, добрими українцями, добрими патріотами, для яких комунізм був чужий. Хоч ми назверх стали червоні, вивісили на будинку, де була приміщена команда, червоний прапор, носили червоні відзнаки, одначе у нутрі були ми такі, як були до того часу. Стрільців бавило це — робити з себе большевиків, але коли ми їм казали, що відтепер мають називати нас „товаришами“, то вони добродушно уважали, що не можуть своїм старшинам говорити „товаришу“, бож преці ми „разом свиней не пасли“ і дальше титулували нас так, як передтим. Наш перехід до большевиків викликав особливе явище: стрільці ще більше привязалися до своїх старшин; це аж зворушувало, з якою вірністю і відданістю вони тепер до старшин відносилися. Мене самого вони берегли як ока в голові, щоби часом мені що не сталося. Мій чура, ця вірна душа, спав перед моїми дверима; перед моїм домом стояв день і ніч стійковий, що дбав про мою безпеку. Я міг спокійно спати, мої діти дбали про те, щоби батькові нічого не приключилося. І це була найвища нагорода, якої я міг дожити, коли я знав і бачив, як вони мною піклуються. Це й є найбільшою чеснотою цього добросердного народу, що він є вірний і привязаний, і це він найкраще доказав у тих тяжких часах.
Також і штаб Корпусу дістав комісара, від якого залежали бриґадні комісари. Мій комісар — це був поважний галичанин-патріот, який прекрасно зумів погодити комунізм з душею і психікою галицького стрільця. Нажаль він прийшов до нас уже з зародками страшної недуги — плямистого тифу і помер по кількох днях. Ми щиро за ним жалували. Його назвище я нажаль призабув.
Після цієї втрати корпусного комісара ми турбувалися, хто прийде на його місце. Незабаром прийшов як його наслідник професор Замора. Високоосвічена, ідейна людина, в першу чергу українець, щойно потім комуніст. Коли б комуністи були мали самих таких комісарів, їх влада була б побудована на ґраніті. Він зумів без насильства, без якихнебудь переслідувань чи шикан створити таке гармонійне співжиття і співпрацю, що вони ішли спокійно і без непорозумінь. Його виклади і промови ніколи не ображували ані не підбурювали, були пристосовані до галицької душі. Він пильно дбав також про те, щоби авторитет „товариша команданта“ ніколи не був понижений, і щоби дисципліна не була нарушена. Його спосіб пристосування большевизму до галицьких відносин був повний такту, був одинокий у своїм роді.
Нажаль ми не довго тішилися цим ідеальним станом. Ми дістали в особі „товариша-пропаґандиста“ професора Чайківського, шкідника першої кляси. Він мав завдання поробити з наших стрільців комуністів. Але стрільці висмівали його, робили йому ріжні псоти, а ми старшини зненавиділи його так, що навіть харчів йому у нашій менажі не давали. Мусів собі випрошувати свою їжу, де міг. Він теж був тим, що ввів у Корпус „партійних людей“.
Міжтим прийшов від Начальної Команди наказ переорґанізувати Червону Галицьку Армію. З корпусу створили бриґаду. З другої, осьмої і одинацятої бриґади сформували другий, осьмий і одинацятий полк, чотирнацяту бриґаду розвязали і розділили поміж згадані три полки. З цілої артилєрії сформували один полк легкої і одну дивізію тяжкої артилєрії. Кінноту доповнили до одного полку з 6 сотнями. Німецькі кольоністи мали знаменитий кінський матеріял, а що боялися, щоби їм большевики їх добрих коней не забрали, то заміняли їх за паршивих галицьких коней. В той спосіб прийшов мій кінний полк і артилєрія до дуже доброго кінського матеріялу.
Особливу увагу і богато старань присвячено хорим. В кожній занятій нами місцевості уряджено і якнайкраще вивінувано шпиталь. До догляду над хорими зголосилося добровільно богато жінок з цивільного населення, які з великою посвятою заопікувалися хорими. Кольоністи доставили також даром у великих скількостях білля і постіль. Для хорих постачали щодня безплатно молоко. Для виздоровців улаштовано власні захисти з ліпшим прохарчуванням. Для паршивих коней уладжено ізольовані стайні, а пізніше віддавано їх на один хутір, щоби прийшли до сил.
В таких обставинах здоровний стан війська і кінського матеріялу почав дуже швидко підноситися. При кінці березня були знову майже всі здорові. Стан бриґади був приблизно 3.500 людей.
В початках квітня прибув новоіменований командант Червоної Української Галицької Армії, товариш Порайко у супроводі Затонського і інших „товаришів“ на перегляд бриґади. Після побуту у Берґдорфі, де виголосили до стрільців кілька промов, відїхали вони пополудні до Нойдорфу. Звідти прийшла телєґрафічна депеша, якою обсаджено нові командні становища. Мені відібрали дотеперішню команду, а замість мене призначили на команданта бриґади сотника Станимира. От. Цімермана також усунули зі становища шефа ґенерального штабу, а на його місце призначили сотника Купчанка. Дотеперішніх командантів бриґад іменували командантами полків. Інших особових змін не було.
Я і от. Цімерман дістали наказ зголоситися у збірній станиці в Балті, звідки мали ми відїхати потім до Києва до старшинського запасу.
Тому, що сотник Станимир перебував ще у Нойдорфі як виздоровець після тяжкого плямистого тифу, просив мене бриґадний комісар Замора вести дальше команду бриґади. За кілька днів прибув Станимир, перебрав від мене команду, а я зголосився хорим. Я жив у Берґдорфі як приватний чоловік, харчувався у старшинській харчівні, але нічим не журився. В той час жив я дуже близько з тамошнім євангелицьким пастором. Це була високоосвічена, очитана людина, мав дуже гарну бібліотеку, і я часто переводив час, граючи з ним у шахи. Одного гарного дня — це було десь в половині квітня — запитав він мене підчас гри в шахи, чи я не хотів би бачитися і говорити з одним цікавим для мене і знайомим мені паном. Коли я заявив свою охоту, він повів мене в сусідну кімнату і я на своє велике счудування побачив там перед собою ґенерала барона Штакельберґа. Ми привиталися дуже сердечно, він оповідав мені богато і був тої думки, що в цілім нещасті завинив ґен. Бредов, який грубо переступив свої уповажнення. Він просив мене уможливити йому дістатися до Одеси, а звідти він постарається дістатися до своєї батьківщини (він був естонцем). Я казав виставити йому документ на чуже назвище як ветеринареві, що має їхати до Одеси по ліки, побажав йому щастя на дорогу і ніколи вже його не побачив. Чи заїхав він щасливо до своєї батьківщини?
За цей час роздумував я, як би мені найліпше утекти. Бо утікати рішив я за всяку ціну. Мене відірвали від мого війська і переді мною стояло невідоме майбутнє. Комісар Замора впевняв мене всетаки, що я не маю чого боятися большевиків, навпаки вони цінять мене дуже високо, казав він, і я повинен з повним довірям поїхати до Києва, бо там хотять довірити мені команду 12. большевицької армії. Наприкінці запитав він мене, що мені бракує, бо в Києві приготовлять мені місце у шпиталі; незадовго прийде окремий потяг, який завезе мене туди.
Ця вістка приспішила мою втечу. Я ніяк не міг погодитися з думкою, що я маю бути правдивим большевиком, це було проти моїх принципіяльних поглядів. Їх ідеольоґія була мені до найвищої міри несимпатична, а тим більше їх терористичні засоби, при помочі яких вони старалися в жорстокий і бестіяльський спосіб здійснювати свої ідеали. Ціла їх влада спиралася на терорі і полягала у головній мірі на немилосерднім винищуванні інтеліґенції. Владу захопив найнижчий пролєтаріят, а його провідниками були авантурники, що їх переворот викинув з багна на поверхню. Я не був у силі зійти між цю голоту. У мій плян втечі втаємничив я Станимира, Ревюка, Купчанка і тодішнього бриґадного інтенданта Хробака, які під кожним оглядом були мені помічні, за що я їм дуже вдячний. Зокрема інтендант Хробак засобив мене серед тих тяжких обставин у гроші, які тоді курсували, а саме передав мені зі сльозами в очах 3.000 романівських рублів і 20 штук золота та побажав мені у моїм намірі якнайбільше щастя.
Рівночасно зі мною рішили втікати також от. Цімерман, пор. Городинський, Левицький і хор. Бехер. Хор. Бехера і Городинського вислали ми вже два дні наперед до Тирасполя, щоби приготовили там наш перехід через Дністер на румунський бік. Щоби наша втеча не впала нікому в око, перевели ми неділю у пастора. Цієї цвітної неділі, тиждень перед Великоднем, коло 10 год. вечором сіли ми на віз, поїхали до Кассель, змінили там коней і віз, прибули в понеділок до світа до Тирасполя і цілий той день перевели в укритті на приготованих для нас кватирах. Ми зробили цієї ночі понад 80 кільометрів. Це було можливе лише тому, що в Кассель чекали вже на нас свіжі коні і ми потребували лише пересісти з воза на віз.
Моїй втечі сприяло також те, що в суботу прийшов саме наказ, щоби я невідклично на другий день виїхав до Києва, бо того дня буде чекати на мене на стації Затише окремий потяг. Отже моя неприявність у Берґдорфі не повинна була нікому бути дивна.
Але наш перевіз через Дністер не мав відбутися так гладко, як це ми собі уявляли. Хор. Бехер умовився, що ми мали стрінутися в понеділок в 10 год. вечором в означенім місці, яких 2 км. на схід від Тирасполя над берегом Дністра, де мав на нас чекати човен і заплачений перевізник. В 7 год. по полудні приходить нагло до мене хор. Бехер і голосить, що заплачений чоловік не може нас перевезти, бо большевицька надбережна сторожа сконфіскувала йому човен. Рівночасно Бехер пропонує перевозитися через Дністер аж завтра, бо він мусить вишукати нового перевізника. З цим я не погодився, був дуже лютий і вислав його негайно шукати за новим перевізником. За яких дві години Бехер вернувся з вісткою, що знайшов пачкаря, який перевезе нас ще сьогодні в 11. год. в ночі.
В 10 год. в ночі вирушили ми, поділені на дві ґрупи. Ми мусіли перейти майже через ціле місто, на щастя не зачіпив нас ніодин вартовий, хоч ми їх кількох стрінули, а по 10. год. в ночі не вільно було ходити по місті. Потім передерлися ми через якісь городи над Дністер, і вже здовж Дністра пішли на умовлене місце. Це місце було значне тим, що при лівім березі лежали на дні і стреміли з води три розбиті румунами пароплави. В нутрі одного з цих пароплавів загніздилися пачкарі і так зручно скрили там свої човни, що викрити їх було неможливо. Коли ми вже всі там зібралися, пачкарі перевезли нас у двох партіях на другий бік.
Дністер у цьому місці досить вузький, рвучкий і дуже глибокий. Береги тут дуже стрімкі, високі на 3—4 метри і мягкі. На румунськім березі патролювала у приблизно одногодинних відступах часу румунська гранична сторожа. Ці граничні стежі стріляли час до часу на пострах і в той спосіб можна було докладно знати, де вони знаходяться. Думаю, що ця гранична сторожа була у порозумінні з пачкарями, бо наш перевізник знав докладно, коли стежа буде переходити попри місце нашого перевозу. За перевіз заплатили ми 15.000 рублів у гривнях.
Опинившися на другім березі, зайшли ми в корчі, а потім у ліс, засвітили свічку, зорієнтувалися при помочі карти і бусолі, де лежить найближча місцевість і пішли в тім напрямку. Незабаром наткнулися ми на кабель полевого телєфону і пішли здовж нього в надії, що він заведе нас до якоїсь румунської команди. Врешті, зачинало вже дніти, як ми дійшли до перших хат села, викликали якогось цивільного мешканця, і спитали, де є найближча румунська команда. Він показав нам на місцевий монастир. Ми пішли дальше. Подорозі стрінув нас якийсь румунський вояк, що йшов з двома жінками. Побачивши нас, він дуже перестрашився і запитав нас по румунськи, що ми за одні і куди йдемо. Ми сказали, що ми анґлійські старшини і йдемо до команданта. Він запитав нас про наші папери, ми помацалися по кишенях і він тим задоволився, сказав „айда“ і пішов собі з жінками дальше.
Сірів вже ранок, як ми прийшли під монастир. Монахи саме виходили з церкви зі свого раннього Богослуження. Ми спитали в них про команду і вони спрямували нас до недалекого будинку. Ми пішли туди і нагло знайшлися якби в середині якоїсь артилєрійської касарні. Все спочивало ще у глибокім сні. Не видно було ніяких стійок ні ніякого іншого живого сотворіння. Стайні, в яких стояли артилєрійські коні, були без варт. Ми бачили вкопані гармати, спрямовані на Дністер. Такого недбальства я ще ніколи не бачив; кількома ручними ґранатами можна було заскочити і розгромити цілу залогу. І це була найближча станиця до большевицької границі.
Після деяких пошукувань і розпитувань знайшли ми врешті мешкання команданта граничної сторожі поручника т. зв. ґранічерів. Збуджений нами зі сну, він одягнувся, завів нас до своєї канцелярії і списав з нами протокол. Пополудні відіслано нас, під ескортою, підводою, яку ми мусіли самі заплатити, до команди дивізії до Бендер. В Бендерах примістили нас в добрім і чистім готелі у 2 кімнатах. На другий день знову списали з нами протокол. Румуни впевняли нас, що ми не є ані арештантами, ані полоненими, що мусимо тільки відсидіти тут контумацію. Але всетаки заборонили нам порозуміватися з цивільним населенням і не вільно нам було писати листів. До міста також не вільно нам було виходити, могли ми тільки проходжуватися по городі, що прилягав до нашого готелю. Поставили також коло нас варту, але вона більше була для нашої обслуги як для сторожі.
От. Цімерман і я просили дозволу на переїзд через Румунію, щоби дістатися до Відня і це нам навіть обіцяли. Час від часу відвідував нас один поручник зі стаційної команди і ми урґували в нього приспішення нашого прохання. Але минав тиждень за тижнем, а ми все ще сиділи на місці. На наше нещастя починали нам виходити гроші, бо ми мусіли самі платити собі помешкання і харчі. Коли ми повідомили поручника, що не маємо вже грошей, почали ми діставати їжу з румунської старшинської харчівні. Їжа була добра, але я не звик був до румунської кухні. Щоденне меню складалося з борщу, баранячого або козячого мяса в ріжних видах і цибулі так в полудне як і ввечір. По якімсь часі я так захорував на пронос, що це вже граничило з дезинтерією. Заопікувався мною тамошній ґарнізоновий лікар, дуже милий і бравий чоловік і я при його помочі поволі прийшов знову до себе.
Населення Бендер не знало, що ми за одні. Одні мали нас за москалів, другі за поляків, ще інші за большевиків. Одначе більшість уважала нас за українську місію. Навіть приходили до нас ріжні українці і ставили нам богато питань, на які ми, розуміється, не відповідали, бо ми були переконані, що це все були румунські конфіденти.
Одного дня побачили ми якогось французького підстаршину, закликали його до себе і спитали, чи він належить до французької місії. Він потвердив це і сказав нам, що шефом французької місії є поручник Клєз, який перебуває у Кишеневі. Ми попросили його, щоби післав до нас поручника і справді на другий день пор. Клєз прийшов до нас. Він говорив дуже добре по німецьки і ми оповіли йому про наші наміри та попросили інтервенювати у румунів, щоби дозволили нам на переїзд через їх край. Він обіцяв нам помогти, і рівночасно просив нас поінформувати його про відносини серед большевиків, про наші відносини до них і взагалі про Українську Галицьку Армію. Я казав от. Цімерманові написати про це все докладний звіт і дав його пор. Клєзові. Я мав намір поінформувати через те французів і взагалі заграницю, що галичани не є ніякими большевиками і що вони лише з конечности перейшли були до большевиків, та що при першій нагоді залишать знову їх ряди. Я думав, що поможу цим українській справі.
В Бендерах бачив я також перший набір рекрутів з Бесарабії. Цей набір перемінився у правдиве народнє свято. Попереднього вечора ходили по вулицях міста військові музики з лямпіонами. В сам той день відбулася велика військова парада, впала мені особливо в око велика скількість артилєрії усіх калібрів. Пополудні уладжено на вигоні народній фестин з національними танками. У цім фестині взяв також участь румунський ґенерал, що приїхав з Кишенева. Вечором відбувся перемарш рекрутів з міста на стацію, при чому населення обкидало їх квітами.
Після нашого більше як шістьтижневого побуту в Бендерах повідомили нас одного дня, щоби ми готовилися до відїзду. В товаристві старшини і чотирьох вояків ми відїхали залізницею до Кишенева. В Кишеневі на стації дістав згаданий старшина замкнений наказ і прочитавши його повідомив нас, що нас коло Могилева Подільського відставлять на українську територію. Замість, так як ми сподівалися, дістатися до Відня, ми в половині травня знайшлися знову на українській землі.
В часі мого побуту в Бендерах склалися деякі важні події. Головний Отаман Петлюра злучився з поляками для боротьби з большевиками. Третій кінний полк моєї бриґади, що стояв у Кассель, зробив під проводом свого команданта от. Шепаровича зараз після моєї втечі до Румунії протибольшевицький переворот і перебився до повстанців та решток Дієвої Армії, що стояла під командою ґен. Павленка в околицях Уманя. Третя бриґада не прилучилася тоді до перевороту, бо він заскочив її неприготовану. Вона відложила переворот до пригіднішої хвилини, яка скоро наспіла. Описувати докладно перебігу перевороту не буду, бо це не входить у рямці моїх споминів; я не брав у ньому участи. Переворот зорґанізував молодий командант 2-ої бриґади сот. Головінський. Хочу тут тільки коротко зазначити, що протибольшевицький переворот Української Галицької Армії не вийшов з волі якоїсь одиниці, це був голос цілої Армії, яка бачила, що большевики розвалюють її національні ідеали. Метою цього перевороту, що його переведено в часі від 23—27 квітня 1920. року, було нагло завернути і промостити собі дорогу до ґен. Павленка, який командував в околицях Уманя повстанцями і рештками Дієвої Армії, щоби разом з ним партизанкою вести дальше визвольну боротьбу. Цей план вийшов з ідейних спонук і мав також ідейну ціль, ціль, до якої Українська Галицька Армія змагала з безприкладною завзятістю від початку до самого кінця. Цей переворот коштував У. Г. А. життя. Поляки її роззброїли і післали до табору інтернованих у Тухолі.
Українська Галицька Армія закінчила на тім своє існування.
Румуни привезли нас до Атак напроти Могилева Подільського. Я довідався, що в Могилеві є й українська і польська команда. Тому я попросив румунського команданта, щоби передав нас не польській, а українській команді, а також, щоби, як це можливе, перебрав нас якийсь український старшина вже в Атаках і перевіз до Могилева. Наше прохання виконали; нас переняв український старшина і перевіз човном через Дністер до Могилева. В Могилеві були вже для нас приготовані мешкання. На другий день відвідав я українського команданта полк. Удовиченка. Він приняв мене дуже приязно і поінформував мене про долю У. Г. А., а саме, що її роззброїли та інтернували і що вона вже не існує. Він сказав мені, що всетаки багато старшин і стрільців утікло від поляків, що вони збираються в Могилеві і прилучаться до Армії У. Н. Р. Рівночасно він зазначив, що галицькі старшини не будуть могти заняти вищих становищ. Він познайомив мене також з загальною ситуацією і сказав, що підуть тепер на Одесу, а коли дійдуть до німецьких кольоній, змобілізують німецьких кольоністів і передадуть мені команду над ними. На мій запит, чи я тут у Могилеві особисто безпечний також від поляків, запевнив він мене, що як довго він є тут командантом, ґарантує мені безпеку моєї особи.
В Могилеві прожив я кілька днів, ніде не показуючись, а коли я довідався, що кіннота от. Шепаровича, що зросла тепер до бриґади, находиться в Ямполі, порішив я податися туди, тому що я чувся певнішим серед своїх людей. От. Шепарович вислав по мене підводу і я та от. Цімерман поїхали до Буші, де стояв обоз кінної бриґади от. Шепаровича. Пор. Левицький поїхав до Винниці, пор. Городинський дістав місце старшини ґен. штабу в одній бриґаді Армії У. Н. Р., а хор. Бехер, вступив до кінноти Шепаровича.
В Буші перебув я аж до відступу польської армії зпід Києва. Я мешкав у тамошнього пароха. Це була старша людина, високо освічена, очитана, давніше учитель семінарії в Камянці Подільськім. Парохія в Буші була для нього свого роду емеритурою. Він був вдоволений, що я у нього закватирувався, бо мав змогу порозмовляти зі мною і з українським священиком о. Збудовським, що також замешкав у нього. Він був вдоволений, як сам казав, що по дуже довгім часі знову має духову поживу, бо в Буші не мав ніякого товариства.
Ми вели в парохіяльнім домі власну кухню. Окрім о. Збудовського, от. Цімермана і мене харчувався у нас сот. Сосенко. Ми діставали від кінної бриґади всі споживчі артикули, а родичка пароха, яка вела йому господарство — він був удовець — варила нам. Парох і вона були нашими гостями. Парох був великий русофіл, старорежімець, зрештою не дивниця, бо старі люди не можуть так легко погодитися і зжитися з новою дійсністю. Але з роду був українцем і бажав українцям всього доброго. Зате про большевиків не мав доброго слова і хоч вони за першого свого побуту тут залишили його в спокою і нічого йому не зробили, ненавидів їх. В селі зазнавав він великої пошани, що при тодішніх обставинах значило дуже багато. Був теж для своєї парохії дуже добрим пастирем, політикою займався дуже мало або таки нічого і віддавався лише своїм церковним обовязкам та функціям.
Щодо самого села, то була це велика і простора місцевість, через яку перепливала річка Мурава. Церква стояла на горбі, що стрімко спадав до річки. Приходство і дзвінниця стояли також на горбі, але трохи оподалік церкви. Дзвінниця була дуже цікава, мала це бути колишня турецька башта. Перед Бушею підноситься лагідними склонами гора, яка також має назву татарської гори.
В Буші провів я дуже гарний час, ходив з о. Збудовським на проходи і часто купався з ним у Мураві. Наше безжурне життя перервала одного дня вістка, що поляки відступають спішно зпід Києва на Винницю і Жмеринку. Це мене незвичайно заскочило і здивувало, тимбільше, що перед кількома днями сказав мені полк. Долуд, командант Херсонської Дивізії, яка складалася у більшій частині з галичан, що дивізія найдальше до 10 днів вмашерує до Одеси. Тепер находилося все в повнім відступі. Заняття Києва вдалося тоді полякам тому так легко, що У. Г. А., покинувши большевиків, отворила їм большевицький фронт. Тепер Будьонний, очайдушний большевицький командант кінноти, прорвав польський фронт і ціла польська армія відступала. Херсонська Дивізія, яка воювала разом з поляками, творила полудневе крило Дієвої Армії. Все відступало відповідно до того, як большевики натискали і одного гарного дня ми знайшлися в Галичині. Поляки кинули всі війська і резерви, що їх мали ще до розпорядження, на північ під Варшаву, бо кіннота Будьонного гарцювала вже перед їх столицею, і залишили оборону Галичини військам У. Н. Р. Так відступала поволі Херсонська Дивізія аж до Торського. Тут вдалося мені переконати полк. Долуда, щоби перевів дивізію на полудневий беріг Дністра. Війська Херсонської Дивізії боронили Дністра, а команда розташувалася в Городенці. Я задержався в Поточиськах і замешкав у тамошнього пароха. В цім гостиннім домі перебув я майже два тижні. Большевики находилися в зеніті своїх побід, як нагло скоїлося „чудо над Вислою“. Поляки взяли большевиків з боку і почалася могутня протиофензива, яка швидко посувалася вперед. Галичани станули перед питанням, що тепер робити. Я переселився з Поточиськ до Ясенева Долішнього, звідки я розпочав акцію, що завела нас на територію Чехословаччини.