За сестрою/II
| ◀ I | За сестрою II |
III ▶ |
|
Що це? Невже степ, про який у піснях співають?
Уявіть себе малим, дуже малим чоловіком, оттак на палець завбільшки. Уявіть собі, що вас — того маленького чоловіка — поставили на широкому рівному оболонні, на якім ізрідка стоять зарослі травою старі муравельники. — Оболоння вкрите травою, що вам сягає до пояса. Між травою цвіти аж хапають за очі своїми красками: А гляньте довкруги себе… Ніде краю не видно. Обрій неба наче вижолоблена півкуля кругом вас далеко спочиває на землі. Ніде ні лісу, ні гори, лиш муравельники… А поїдете десяток миль у який-небудь бік, те саме й те саме… Ні краю, ні берега.
Це степ, український степ, із своїми високими могилами. Це одинокі дороговкази для людей, що туди заблукають. Деякі могили й називаються своїм іменням; про інші ніхто не знає, ні імени їх, ні відкіля вони взялись.
Ось над одною з менших річок, які вливаються в Самару, стоїть висока могила. Її прозвали Свиридовою. Ніхто не знав, чому вона так зоветься і ніхто не перечився за це, щоб її назвати інакше. Але всі старші козаки знали, де стоїть Свиридова могила і кожен до неї потрапив, хочби й у ночі. Тому то частенько козаки змовлялися на Свиридову могилу, як на збірне місце, де можуть напевно зїхатися. Тут і річка під боком, де можна коня напоїти, і трава тут краща для попасу, і кущі над річкою, де в пригоді і сховатися можна. Ось і тепер спить під Свиридовою могилою козак.
Як лиш на світ Божий почало заноситись, озвалась степова звірина. Ціле степове царство прокинулось і загомоніло на свій лад.
Від цього гамору козак прокинувся. Сів на свойому кожусі, де спав, протер очі й перехристився.
В одну мить станув на ноги й почав розглядатися. На заході побачив широке зарево.
Козак став придивлятися та хитати головою.
„Що за мана? Вчора в цім боці заходило сонце, а сьогодні сходить? Хіба ж воно вертається?“
Козак поліз на могилу й зараз зрозумів усе. Пізнав, що це якась велика пожежа. Це вже певно поганці десь бенкетують. Господи, спаси хрищений народ!
Відмовляючи голосно молитву, пішов до річки вмитися. Його вороний кінь, що пасся недалеко на припоні, як побачив свого пана, заїржав весело, наче б хотів його з дниною привітати.
— Здоров будь, товаришу! Гаразд ночував? — заговорив козак серед молитви.
Не перестаючи молитися, козак почав умивати водою свою бриту голову.
Відтак вийняв із-за пояза малий гребінчик і кусок ззеркальця та став причісувати свій чорний довгий оселедець, тай закручувати його за вухо. Так само розчесав вуси і зложив їх складно по-запорозьки вниз.
Семен Непорадний — так він звався — був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні, червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхрістана, звідки визирали широкі косматі та сонцем опалені груди. Миючись, засукав рукави в гору поза лікті, і показав жиласті руки, закінчені пястуками, мов довбеньки.
Непорадний уходив на Січі за не-аби-якого силача. Згинав залізні штаби, а коня підносив, мов барана.
А мимо його лицарської справности його прозвали на Січі Непорадним за те, що в якійсь зустрічі не вмів собі з татарином дати ради, аж товариші його визволили.Та він цим не обиджався. На Січі не питали нікого, як зветься; там зараз причіпали кожному ймення, з яким не розставався вже до смерти. Хоч би як козака негарно назвати, він цього не соромиться. Козаки говорили: „Не ймення тебе красить, а ти його краси“. Найбільше чванився козак тим, коли на ділі показав, що він не є такий, яким його при першій нагоді прозвали…
Причепуривши свого чуба й вуса, Непорадний набрав у боклаг води й поніс коня напувати. Кінь пив воду, любуючись нею, а відтак торкав лобом свого пана в плече, наче б йому дякував.
Тепер козак взявся варити снідання. Вирубав між корчами над рікою три колики й застромив їх у землю так, що верхом вони сходилися. До цього вершка між коликами привязав мідяний казанок, до якого всипав з мішка каші. Опісля налляв води й назбирав сухого бадилля на підпал.
З-за пояса вийняв кресиво та губку, напоєну порохом і викресав вогню. Запалену губку вложив у віхоть сухої трави і почав нею махати, поки не загорілась. Тепер розвів ватру, що своїми жовтими язиками підлизувала казанок з усіх боків. Вогонь палахкотів весело, прискаючи іскорками на всі боки.
Непорадний любувався вогнем. Йому ще вчора хотілося розложити ватру, бо комарі дуже кусали, та не зробив цього, з уваги на татар. Тепер їх повно вештається по степу, а вогонь видко здалека. Тож волів терпіти від комарів, ніж виставляти себе непотрібно на небезпеку.
„От, заки заварю кашу, то й товариші прийдуть; — думав собі Непорадний. — Та цього добра досить і на пять ротів.“
Непорадний виймив люльку й гаманець з тютюном і почав набивати. Поклав відтак вуглика і став пихкати, поправляючи ціпком ватру, в яку з любістю вдивлявся.
В тій хвилині його вороний форкнув два рази, підвів голову і насторчив вуха.
Козак уже стояв на ногах. Кінь оглядався на пана і звертався головою в той бік, де рано видко було пожежу. Непорадний підбіг до свого леговища, вхопив рушницю і став на могилі. Тепер почув, як земля дудніла від кінських копит і в одному місці захвилювала трава.
Нараз у траві щось забіліло. Козак побачив мале хлопя в білій свитині на чорному татарському коні. Воно держалося обіруч гриви, а кінь садив просто до могили. Прийшовши над річку, кінь одним скоком перескочив на другий бік. Такого отрясення не видержав хлопчина і впав з коня в траву.
Кінь побіг просто до вороного і почав з ним обнюхуватись, наче б із старим знайомим вітався.
Хлопя лежало обімліле горі спиною на траві. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.
Непорадний приніс води, роздягнув хлопця із свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав відтак листків, приложив, віддер кусок свойого пояса й обвязав цупко. Відтак взяв хлопця наперед себе й заніс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав із заплющеними очима й важко віддихав. У нього було лице бліде, як у мерця. Від того, що він бачив цеї ночі і пережив, можна й розум утратити, не то що…
Непорадний догадувався, що бідне хлопя втекло від татарів, та цікавий був дечого від нього довідатись. Козак відкрив хлопцеві рота, вляв йому трохи горілки з пляшки та почав нею натирати виски…
Хлопець скривився, а відтак відкрив очі; зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнів. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на яві, чи може йому так сниться…
— Скажіть, дядечку — каже Павлусь слабим голосом — що зі мною, чи я ще живу?
— Живеш, небоже, і здоров будеш! Ти звідкіля?— Із Спасівки… Татари розграбили, спалили, людей вимордували, мою маму, тата й діда вбили, сестру взяли… — Хлопець скривився до плачу і став дрижати на тілі, як у пропасниці…
— На тобі, хлопче, глоток горілки, заспокійся, засни, все буде гаразд… біля мене ти безпечний…
Павлусь послухав і перестав дрижати.
— Багато було поганців?
— Багато, дядечку, ціла хмара. Вони підпалили село з чотирьох кінців; люди вийшли з хат: вони тоді ловили, страшно було, ой як страшно… Сестру Ганусю взяли… — і хлопець знову став дрижати й плакати…
„Нерозумно я чиню!“ подумав Непорадний: „Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спічне, то згодом усе розкаже“…
— Егеж, хлопче! Козакові соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тоді й засоромишся. Ти заспокійся, проспись… Кажу тобі, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, інші прийдуть, буде нас більше, безпечніше. Цить бо!
Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усіх боків.
Павлусь знову заспокоївся і став засипляти… Непорадний підвівся потихеньку з землі й пішов до ватри. Каша вже кипіла. Він підмішав її і вкинув добрий кусник сала…
Він задумався… Тож саме тоді, як він отут спав, татарва різала народ хрищений. Боже, Боже! Як воно буває на світі; одному добре, весело, а іншому біда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кінь стояв біля вороного і хрупав траву. Непорадний припняв його і здійняв сідло.
Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.
Він став його обмацювати та й усміхнувся…
„Далебі червінці!… о! і таляри… ну дав Бог сироті долю… доброго коня собі вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарів вартніше сідло, ніж сам кінь з татарином.“
Заніс сідло до своєї лежанки й поклав біля Павлуся, що тепер спав, аж хропів.
„Та щоб лиш татарин не схотів доганяти його із своїми побратимами, поки мої надїдуть… Та нехай! Не дам себе отак нізащо в каші зїсти…“
Знову нагадав кашу й подався туди…
Вороний знову зафоркав на тривогу. Кінь Павлуся рванувся втікати, та припона не пустила, і він став.
Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схід сонця, значить не звідси, де татарів сподіватися.
Непорадний був уже на могилі з рушницею і побачив гурток козаків, що звідси надїжджали.
— Пугу! пугу! — гукнули козаки, побачивши Семена.
Семен не відгукнувся, щоб не збудити хлопця.
— Це ти, Семене? Чому не відгукнешся?…
Непорадний збіг із могили й подався до них.
— Тихше, братіки, тихше! Дитину мені розбудите…
— Ого! А ти звідкіля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?
— Та бо ви не глузуйте я правду кажу. Сьогодні раненько надїхало до мене ранене хлопя із Спасівки. Вирвався з татарської петлі. Бідне змучене, аж жаль дивитися. Небагато міг і розвідати, зараз і заснув…
— Зварив, братіку, їсти? — заговорило кілька голосів…
— Та трохи зварив — каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козаків: — Не сподівався тільки гостей… я ладив на пятьох, а вас, слава Богу, чи не пятдесят.
— Вгадав, отаманом будеш; далебі нас пятдесят. Стрінули по дорозі ватагу Тріски Остапа, знаєш? так злучилися…— Як не знати? А де ж він?
— Здоров, Семене! — обзивається Тріска, злізаючи з коня: — Ну, не турбуйся, решту доваримо самі та й нагодуємося…
— Хіба ж ви цілу ніч їхали?
— Авжеж. Від вечора, дотепер.
Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже підійшло високо й озолотило своїми проміннями степ… Від того стала роса парувати й підходити вгору…
Козаки розсідлували та припинали коней, відпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення каші. Поклали на двох росохатих колисках списи й повішали на нім казани…
Вогонь розгорівся цілою силою…
Тепер стали козаки підходити тихо до Павлуся і придивлятися йому. Між тими козаками був старий січовий дід Панас.
Йому було 80 літ. Хоч час було йому спочити у якому зимовику, він „не давався старості“ і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом. Приставав від одної ватаги до другої і всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стріляв з рушниці так, що птиці на лету не хибив. До того він знав лікувати рани зіллям, та через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто такого, що його куля не береться.Бо й справді! Дід Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у неодній біді, а ніколи жадна куля ні шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости він голив чисто лоб й бороду та заплітав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мітлами звисав аж на груди…
— Чи ти йому промив рану? — питає дід Панас Семена.
— Промив водою і приложив листків.
— Це пусте. Рану промивай горілкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться…
— То, кажеш, Спасівка в попелі? — питає один козак.
— Либонь, що так: Я бачив сьогодні на розсвіті велику пожежу з цього боку. Хлопя говорило, що Спасівку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув…
Козак зажурився і похнюпив голову…
— Ну, а ти чого?
— Е, не питай! Я ж і сам із Спасівки… там батька-матір залишив…
— Семене! А як хлопя називається?
— Не вспів запитати.
Козак присів біля Павлуся і став йому пильно приглядатися.
— Стій, козаче! Так не можна — каже дід Панас — Наврочиш хлопця… Ось йому сонце в лице світить.., йому холодку треба.Дід Панас приніс два колики, застромив у землю, і розвісив на них свитину, щоб заслонити голову спячої дитини…
— Чи в вас, діду, були свої діти?
— Чого питаєш?
— А того, що ви заходитесь коло нього, як пістунка…
— Хіба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто знає, що з нього виросте? Тоді і спасибіг скаже…
— Та я питаю вас, чи були в вас діти?
— А хоч і були, так що? Тепер нема своїх, то хай і чужими попіклуюся…
— Що ви, люди добрі, таку нерозумну балачку завели? — обізвався один: — Яке кому діло розпитувати? Це не по-козацьки, не питай, а на вус мотай, чого тобі треба… Нам би краще ось танець завести, повеселитися; хто знає, яке буде завтра… Нуте, діду! Замість дітей лікувати, вшквар щось, щоб аж жижки задрижали…
— Та я прошу вас, товариші, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити, — говорив вже сердито Непорадний.
— Який нам чорт до твого хлопця! Сховай собі його за пазуху або денебудь… степ широкий…
Дід Панас присів оподалік та й став підстроювати бандуру.Він затягнув козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали.
Той, що хотів танцювати, був невдоволений з цього. Він переступав з ноги на ногу, чухав потилицю і спльовував крізь зуби.
Але перебивати не смів. А далі відійшов на бік і ліг у траві…
Дума була довга сама собою, та коли почав її дід перетягати та переплітати грою, вона вийшла ще довша.
Настала тишина. Гамір замовк. Усе слухало.
Від монотонного співу деякі стали дрімати, не виспавшися вночі.
Дід закінчив, вдаривши ще кілька акордів…
За той час і каша заварилася.
Порозбирали казани. Кожен виймав з-за халяви ложку і став голосно сьорбати, дмухаючи в кашу…
Дід Панас був з себе радий. От чого він доказав своєю піснею; успокоїв козаків, що вже зачинали сваритися…
А той козарлюга, що так хотів танцювати, хропів у траві…
— Чого йому танцювати забаглось? У животі бурмоче, наче б гриміло, цілу ніч не спав, а він танцював би…
— А хіба ж ти його не знаєш? В нього така вдача, що й в могилі танцювати ме. Раз були ми в поході… його поставили на сторожі. Усі були втомлені, кожен був радий, що приліг у траві, а він не видержав та й, підсвистуючи, пішов навприсядки…
— А з ворогом теж любить потанцювати, бравий козак!
— Та й хропіти вміє не абияк…
— Ану, Петре! скажи щонебудь… Твій язик не любить дармувати…
— Не можу, братчики…
— А то чому?
— Кашу їм…
— Хіба ж не можна їсти й говорити?
— Можна, та не при каші. Каші шкода…
— А хіба ж воно як?
— Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, їсти меш кашу… Значить: балакати меш, кашу відберуть…
Всі засміялися…
— Не бійся, не відберуть… Ось ти щонебудь збреши та душу розведи, а ми усі подбаємо, щоб тобі каша лишилася…
— А знаєте, братчики мої любесенькі, від чого каша гаряча?…
— Від чого?
— Егеж!
Ніхто не відповідав. Кожен задумався, яку дати б відповідь, аби й дотепно й не по-дурному… Воно щось у тім є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова…— Ніхто не знає?…
— Та від цього, що при вогні варилася…
— Овва! Хіба ж ми цього не знали… то не жадна штука…
— А чого ж не сказали, як знали?…
— Воно, братчики, так: я тобі покажу коня та питаю: це кінь, правда, а чому він кінь?
— А може бути й кобила…
— Може, але воно тому кінь, бо має чотири ноги, хвіст, гриву, вуха й можна на ньому сідати…
— Ти щось нині недотепний. Тобі спати хочеться…
В тій хвилині Павлусь прокинувся і сів на лежанці.
Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня. Він підійшов до хлопця.
— Ти, хлопче, із Спасівки? Чи знаєш ти Судаків у Спасівці?…
— Як не знати? Це мій рід… Я Павло Судак…
— Братіку мій рідний, — заговорив Петро і кинувся хлопця обіймати: — Ти й не пізнав мене, я ж Петро…
Павлусь дуже зрадів…
— Скажи, Павлусю, чи живі батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде… та й виріс ти не абияк… А що дідусь Андрій?
— Батька й сестру в ясир взяли, дідуся й маму вбили на моїх очах…Петрові показалася сльоза в очах, він її обтер, щоб ніхто не бачив… та перехристився…
— Як же ти втік? Розкажи…
Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, і він почав розповідати всі свої пригоди…
— От чого Петро сумний був, як сова вполудне — говорили козаки…
— Тепер, панове товариші, нам би подумати ось що — говорив Тріска: — Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерізати, а добичу відбити?
— Воно б гаразд було! — обзивається хтось із гурту. — Тепер татарин як спутаний кінь або свиня, що добре наїсться. Він неворухливий. А воно пішла б слава, що ми відбили христіянські душі з ясиру…
— Дайте й мені старому слово сказати! — говорив дід Панас. — А відтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робіть, як знаєте…
— Говори, діду, говори! — гукали.
— Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злетіти на татарву та відбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду… Ми не знаємо, кілько поганців є. Я гадаю, що їх буде більше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасівку. Там були славні лицарі, січовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасівку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.
— Правда твоя, діду, правда…
— Це би все гаразд розвідати, а тоді, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що ні, так годі зачинати, бо було б нерозумно йти так на заріз, як з цього нічого путнього не вийшло б… Вам би насамперед розвідати…
— Пішлімо кількох… Добре, гарно!
— А друге діло таке: наші коні хай спочнуть. Цілу ніч їхали, знемоглись, відпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лізе як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!
— Отак і зробимо — гукали козаки: Спочнемо, а відтак побачимо…
Всі пристали на те, що говорив дід. Вони напоїли коней і полягали в траву, декому по пояс…
За той час дід Панас перевязав якслід рану Павлусеві й ліг біля нього. Павлуся нагодували кашею, і він заснув знову…
Один Непорадний лишився на сторожі. Поклався на могилі з рушницею й закурив люльку…
Сонце підходило вище й почало припікати. На небі не було ні хмаринки, а ті, що зраня підносилися з нічної роси, позабирав вітрець і поніс далеко.