За сестрою/I
| За сестрою I |
II ▶ |
|
На правому березі ріки Самари, яких десять миль від Дніпра, лежало українське село Спасівка. Даремно шукав би хто його в теперішню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато інших тогочасних українських осель.
Спасівка не відрізнялася своєю долею від інших осель. Так само була подібна своїм зверхнім виглядом до інших осель: такі самі хати з дерева та глини, вкриті соломою або очеретом.
Хати стояли рядком віконцями на південь, оточені огородами та садками. Посередині села великий майдан, де стояла невеличка деревляна церква, а побіч неї вбоге попівство.
Не було тут видко якоїсь заможности. Кожний клав таку хатку, щоб легше перед холодом і спекою захиститися, а більш нічого. Нікому не снилося будувати гарних домів з хоромами, бо ніхто не знав, що завтра станеться, чи його праця відразу не спопеліє. То були страшні часи татарських набігів на Україну.В тих часах вибирали люди під свої оселі такі місця, які, на їх гадку, давали б найпевніший захист перед ворогом та в яких можна б знайти найвигідніші умовини до життя: отож недалеко води або над водою, а відтак близько ліса, або очерету, де б на випадок татарського набігу найбезпечніше скритися та втікти від поганської неволі.
Спасівку заложили на тому місці, бо там найшли цілий терневий гай, та й до Дніпра було недалеко, а там росли великі ліси, звідкіля можна було набирати досить дерева.
Першою роботою спасівчан, що тут поселилися, було пробувати серед терневого гайку круті стежки та покопати ями на сховок свойого добра на випадок якогось татарського набігу.
Розмеживши відтак землю на оселі, вони обставились густим дубовим частоколом.
Ця праця тривала кілька років, заки хати стали готові й село розжилося якслід.
Спасівчани зайшли сюди з-за Дніпра, також по татарськім погромі, а що станули на тому місці на самого Спаса, то й прозвали своє село Спасівкою.
В той час, як зачинається наше оповідання, Спасівка була вже старшим селом. Вказували на це старі, зеленим мохом порослі стріхи, втоптані вулиці, стара церковця і чималий цвинтар із деревляними, почорнілими від старости похиленими хрестами; а далі навкруги частоколу повиростало чимале терня, з чого спасівчани дуже раділи, бо це також спиняло доступ до села незгірш частоколу. Лише дві прогалини були на противних кінцях, зачинені воротами.
Спасівчани жили тут, наче в якій фортеці. Були вони козацького роду, то й розуміли вагу небезпеки й були настільки обережні, що на кожну ніч ставили чергою вартових при обох воротах, щоб їх ворог не напав зненацька.
Дотого вони ще умовились із сусідніми селами, щоб у кожному були на поготівлі бочки із смолою, які на випадок татарського набігу треба запалити й так остерегти інших перед небезпекою.
Такий лад завів у селі старий досвідчений козак, що прийшов сюди з першими поселенцями. Та хоча старий Охрім уже давно лежав у сирій землі, то спасівчани й дальше придержувались тих звичаїв.
Та якось спасівчанам до тої хвилини жилось безпечно. Чи Спасівка не лежала на татарському шляху, чи з якої іншої причини, досить, що до тепер ніщо її не тривожило. Спасівчани жили безпечно, орали землю, годували худобу й кохали пасіки, славні на цілу Задніпрянщину, та позаводили гарні сади.
В Спасівці жив славний козацький рід Судаків. Вони славились тим, що не було між ними одного, який не бував би на Січі між низовим товариством. Із цього виходило, що було їх мало. Багато з них полягло в боях, багато пішло в неволю, а жіноцтво переходило до інших родів.
Тому то ці Судаки, що остались живими, багатіли на ціле село і з того були в усіх у великій пошані.
Рідня Судаків у той час складалася з старого діда Андрія — яких 70 років, його сина Степана, жінки Палажки, двох синів Петра й Павла та дочки Ганни.
Властиво Петра тоді вже не було дома. Пішов на Запоріжжя. Другому синові Павлові було пятнадцять, а дочці Ганні тринадцять років. Поки діти були молодші, цілим господарством клопоталися Степан із жінкою. Дід Андрій пильнував пасіки, наглядав хати й дітей. Уважав за свій обовязок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею.
В інших хвилинах розповідав йому про Запоріжжя, про козаків, їх звичаї, та про походи й пригоди із свого життя.
Діти слухали залюбки оповідань дідуся, а Павлусеві снилися відтак бої з татарвою, широкий степ, і він мріяв усе про те, коли то й він підросте та стане славним козаком. Павлусь і Ганна дуже любилися. Він її вчив потай діда тих усіх штук, яких навчився від дідуся, бо дідусь усе говорив, що це не жіноче, а козацьке діло.
Від цих оповідань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такім молодечім пориві зробив він не одно таке, за що хотіли його батьки покарати. Тоді він утікав або до діда в пасіку, або в тернину, звідки не вийшов би за ніщо в світі, хоч нераз був дуже голодний.
Тоді вже Ганна просила за нього, так уже просила, так плакала, поки не випросила вибачення.
Тоді бігла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь ховався, і звіщала йому добру новину.
Верталися разом додому веселі й щасливі…
Батько, звичайно, в такім випадку погрозив Павлусеві пальцем, а до Ганни промовляв:
— Козир-дівка! Тебе лише в посли слати…
З цього завелась між дітьми така любов, що одне без одного жити не могло, і, здається, не було нічого такого, чого б не зробив Павлусь для Ганусі…
Було це одної літньої неділі в червні.
Люди поприходили вполудне з церкви.
На дворі стояла гарна погода. Пообідавши, розійшлися спочивати. Старі полягали в холодку під деревиною, жінки порались із посудою, а молодь проходжувалася по майдані. Так тривало, поки не задзвонили до вечірні.
Тоді все, що могло ходити, пішло до церкви. Та церква була маленька й не могла всіх помістити.
Тож хто прийшов пізніше, ставав або сідав під церквою. Парубки пішли під дзвіницю, а дівчата ставали гуртками по другому боці.
По вечірні розбрилися всі по майдані. Старі посідали на призьбах під хатами або таки на траві. Недалеко церкви сиділи, балакаючи, старші жінки.
Дітвора ганялась по майдані, а парубки засунувши бадьоро шапки на одно вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи за дівчатами, що теж оподалік зібралися й ладились заводити вулицю.
Як тільки сонце перестало пекти, взялися дівчата за руки й почали співати пісень. До них наблизилися парубки і стали собі ж підтягати.
Пісня притягнула і старих людей. Вони теж окружили молодих, придивляючись до їх забави, хоч це була така звичайна річ в українському селі, яка кожного літа в неділю або свято повторялася. Оподалік від того гуртка те саме робило молодше покоління Спасівки: діти недолітки, хлопята й дівчата. А все те в святочних строях, вмите та вичесане, заквітчане й прибране.
Любо було глянути.
Навіть панотець Амврозій не видержав і вийшов на майдан подивитися на вулицю та послухати пісень.
Над самим вечором пригнали пастухи худобу з пасовища.
Знову новий образок. Пастухи вигукували й заганяли товар у ворота. Поважні корови та воли, гойдаючи головами, йшли до своїх загород. Вівці мекали, тиснулись в гурток, а коні розбіглися по майдані та скубали траву.
Корови й не гадали виминати вулиці, а йшли в саму середину між дівчат. Настав великий крик і сміхи, усе розбрилось.
Дід Андрій сидів із сусідом Панасом на призьбі.
Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.
— Цього року мабуть урожай буде, — каже Панас.
— Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…
— Ходив я сьогодні вранці в царину, — аж душа радіє, таке все повиростало.
— Щоб хоч сарани не було…— От і не говори! Хай свята Покрова заступить, — сказав Панас і перехристився…
— Та я собі цього не бажаю, але всяко буває…
В цій хвилині надбіг гурток малих хлопців, що гнались за дівчатами ровесницями, та вигукували, сміючись…
— Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…
— Не викликуй чорта з пекла! — гукнув дід Андрій.
Та хлопці на це не зважали, а ганяли далі. Один хлопець піймав Ганю за плече, та так сіпнув, що дівчина впала на землю. В цій хвилині прискочив до нього Павлусь і схопив за вязи.
— Як ти смієш? Це моя сестра…
Цей обернувся і вхопив Павлуся теж.
Стали борикатися.
Павлусів противник був старший і дужчий. Він ухопив Павлуся півперек і тиснув цупко руками. Оба червоні, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх інші і придивлялися, хто кого переможе, хоч усім здавалося, що Павлусь не дасть ради.
Та воно не так сталося. Павлусь підніс вгору свого противника, та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю.
Тому стало соромно і, лежачи ще, став Павлуся бити кулаками…— Гов! Півні! — гукнув якийсь парубок і вмить розірвав воюючих… — Досить з вас, оба ви славні козаки будете…
Хлопців наче б водою обілляв…
— Не зачіпай Гані — говорив Павлусь — ніхто не сміє її торкнути, а то побю…
— Хіба ж вона мальована? Чого лізе до гурту таке „не чіпай мене“…
— Павлусю, ходи сюди! — закликав дід Андрій…
— Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, він це невмисно, а припадком… ну досить… спати час…
І всі стали розходитися до дому. Тепер залунала пісня по цілому селі між хатами. Нікому не хотілося розставатись із таким напричуд гарним українським вечором…
Гомін почав стихати. Де-не-де замекала вівця. Від степу долітали голоси дикої птиці. Дід Андрій, повечерявши з сімєю, сидів ще довгенько на призьбі, покурюючи люльку. Він поглядав на зорі, міркуючи, яка буде погода. Надходив час сінокосів, людям треба було погоди.
Відтак зняв шапку і почав півголосом молитися.
Серед молитви почував якийсь внутрішній неспокій, наче б чогось тривожився. Відмовляючи акафиста, якого знав напамять, він пішов поглянути, чи вартовий біля воріт не спить.Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею біля воріт, муркотячи якусь пісню під носом.
— Співаєш, Филимоне? — заговорив дід здалека. Він знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.
— Не співаю, а підспівую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…
— А не чути нічого?
— А хіба що? Тихо, як в усі… Що воно таке малоб бути чутно?
— Мені чогось лячно, наче б денебудь недалечко вовкулака блукав.
— Ет! Який там вовкулака! Вам би, діду, спати пора…
— Здоров будь, Филимоне!
— Здоров, діду!
Дід Андрій завернув у село, розпочинаючи акафиста далі від того кондака, на якім зупинився, розмовляючи з козаком.
Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другі ворота, а простував до хати.
В цій хвилині пролетів над сивою головою лилик і легонько зачепив його по голові крилом. А може лиш вітрець від крила повіяв. Та від цього дід аж на бік відскочив.
„Господи, що мені сталося?“ заговорив сам до себе… „Хіба ж мені вже смерть у вічі заглянула? Чого це я так лякаюся? Не в такій небезпеці бував, та не лякався, а ось і лилик настрашив… Тьфу на тебе! Господи, Спасе, помилуй!…“
Старий зайшов у хату. Вже всі спали. В хаті було душно. Дід не зачиняв дверей і ліг на лаві…
Нечайно серед тихої ночі залунав церковний дзвін на тривогу.
Дід Андрій, що лиш задрімав, але зараз же схопився й поглянув у віконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! — подумав.
— А нуте, дітки, вставайте! — гукав дід — в селі пожежа.
Усі посхапувалися. Дід вибіг на двір. Тут вже гамір і крики. Він розглянувся. Пожежа розгорілася на всіх чотирьох сторонах села…
Дід зміркував відразу, що це не припадок, а підпал… Це напевно татари.
Він скочив у хату і вхопив довгий спис у руку.
— Степане! Зброю бери! В селі татари!
Діти стали плакати, а дід вибіг прожогом з хати…
На дворі стало ясно від пожежі. Ціле село прокинулось. Люде з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мізерію. Виганяли товар із стайні, та виносили із хат своє майно.
Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а соломяні дахи, висушені сонцем, займалися один по однім.
У селі стало, мов у пеклі.
Товар ревів, вівці мекали та вертались до горючих повіток, коні бігали, мов скажені, по майдані та перевертали людей, налякані птиці кружляли в округ полумя. Діти плакали, жінки голосили, козаки накликували, та ніхто нікого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити і стояв без діла.
Але татари не показувалися…
В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати, що під руку попаде, і більше нічого.
Судаки найскорше повставали, та й ще не вспіли повиносити усього добра з хати й комори. Увихалися всі, аж попріли…
— Аллах! Аллах! — залунало з обох боків, де були ворота.
Цей крик був такий могутній і дикий, що приглушив усі крики та зойки в селі. Та не те, що приглушив, але від того чортового крику все в селі притихло. Лиш тріскіт горючих хат, та лоскіт падаючих покрівель і стель було чути. Все, наче б зачароване, замовкло. Навіть товар занімів. Кожний стояв, мов закаменілий, і не знав, що робити.
— Зброю бери, чого став? — гукнув якийсь голос.І знову всі заворушилися, як мурашки. Кожний хапав, що під руку попало і ладився до оборони.
У цій хвилині з обох боків на майдан сунула чорна валка збита в купу. Здавалося, що якась чорна, як ніч, хмара впала на землю і суне лавою з двох боків у село. А з тої хмари безупинно лунав чортячий крик. Аллах, аллах! Почулось декілька вистрілів з рушниць та це їх не спинило. Татари вже були на майдані. Тепер можна їх було при світлі пожежі розпізнати. Вони розбіглися й почали ловити людей.
Дехто був так наляканий, що давався без опору вязати. Інші оборонялися, хто чим міг.
Дід Андрій із Степаном стали із списами в руках перед хатою, яка ще не зайнялася. За ними на призьбі сиділи налякані діти, притулившись одне до одного. Палажка поралась ще в хаті. Павлусеві приходило на гадку забрати Ганю, скочити в город та сховатися в бурян. Та йому здавалося, що за плечами тата й діда безпечніше. Дрижачи із страху, він голубив і заспокоював сестру.
Якийсь татарин розігнався до них, висувалась довга списа, наче гадючий язик, і татарин злітав з коня. Перед ними лежало вже декілька татарських трупів… Та в цій хвилині наче шуліка на курча, впав татарський аркан на голову Степана і повалив його на землю. Дід Андрій нахилився розмотати сина, та в тій хвилині татарська шабля розчерепила йому голову… Оборона пропала. Діти закричали в один голос і задеревіли.
Татари позлазили з коней і звязали Степана. Один вхопив налякану на смерть дівчину. Її вчепився з усієї сили Павлусь. Татарин тягнув обоїх.
Павлусь у розпуці схопив татарина зубами за руку і вкусив так, що татарин аж засичав із болю. Він пустив Ганю і вдарив з цілої сили Павлуся кулаком по голові. Павлусь втратив память і впав на землю. Ганя кинулась прожогом у хату. Другий татарин зловив її за довгу косу і почав тягнути до себе.
Тепер станула на порозі Палажка.
В одній спідниці, простоволоса, виглядала страшно. Очі набігли кровю з лютости й розпуки. В руках держала сокиру.
Заки татарин успів звязати Ганю, Палажка кинулась, мов ранена левиця, й розрубала йому голову. Відтак скочила перед дитину і закриваючи її своїм тілом рубала сокирою на всі боки.
Татари нерадо вбивали жінок. То була для них найкраща добича. Один зайшов з боку і вирвав їй сокиру з рук.
Тоді Палажка стала оборонятися кулаками, мов довбнями, і зубами. Не могли її перемогти, бо коли побачила, як її Ганю взяв татарин на руки і поніс зомлілу, вона, мов несамовита, кусала й била кулаками та розкидала татар, мов околоти.
Татарин добув ножа і штовхнув їй у груди. Кров жбухнула далеко, Палажка застогнала й повалилася мертва…
В цій хвилині Павлусь отворив очі й побачив трупа матері. Тепер вже нікому його боронити і він поліз поза хату і сховався в буряни.
Звідси міг бачити все, що тоді діялося.
Не багато було таких, що оборонилося. Татари порізали або повязали всіх, що були на майдані, а тепер уганялися за дівчатами, ловили їх, вязали й тягнули в одне місце коло церкви. Інші кинулися зганяти товар, ловити коней та грабувати. Павлусь бачив, як татарин витягнув панотця за бороду і таки під церквою відрубав йому голову. Інші татари почали витягати козацькі вози, запрягали воли та вантажили награбоване добро.
Вони раділи, мов чорти. Добича була добра, бо Спасівка була дуже багате село.
Татари розбивали сокирами скрині й витягали гроші та ліпшу одежу, а все інше кидали в огонь.
Павлусь дивився на все наляканими очима. Йому здавалося, що це якийсь страшний сон, з якого не може прокинутися. Наслухавшись нераз підніч оповідання дідуся про татар, він мав нераз такі сни. Тоді плакав і кидався, поки його хто не збудив. Тепер ніхто його не збудить. Йому ще шуміло в голові від татарського удару. Голова боліла. Він знав, що це не сон; а все ж таки не міг рушитися з місця, так задеревів увесь.
З того одубіння прокинувся від плачу полонених людей, що стояли купою під церквою. Татари церкви не підпалювали, аж повиносили усе до чиста. А хата займалася одна по одній. Було ясно, як удень.
Лише мала частина спасівчан змогла втекти в тернину й сховатися.
Про тернину нагадав і Павлусь. Та йому треба було бігти майданом, а там повно татарви.
Він хотів бодай побачити Ганю, та не міг її доглянути між бранцями.
Відізвалося в ньому почуття самоохорони. Втекти, втекти кудинебудь із цього пекла! — відзивалось йому в душі… Та він не мав сили рушитися з місця. Його наче приковав хто до того пекольного образу, який бачив. Татари ввихались по селі, мов чорти. Їх стіжковаті шапки й горі вовною обернені кожухи надавали їм такого страшного вигляду, що дивлячись на них, кров замерзала в жилах. Павлусь нераз бачив татарів, та то були крамарі, що заходили в село. Він нераз із них сміявся, прозивав їх з іншими ровесниками, скубав за кожух, а нераз і грудками за ними кидав. То були люде спокійні, а при тім смішні, смішні…
Тепер не те. Ці татари, хоч і подібні до тих крамарів, але які вони страшні тепер при своїй розбишацькій роботі!
А село все ще палахкотіло і присвічувало їм…
Нараз завважив Павлусь, що татари, виловивши або перебивши людей на майдані та між хатами, пішли поза хату шукати по бурянах тих, що сховалися. Знову розпучливий крик пійманих дітей, яких несли татари докупи на майдан.
Павлусь кинувся, наче б з ланцюха хотів відірватися, і нишком вибираючи такі місця, де не світилося, побіг просто до частоколу. Тут знову бурян. Кропива парила йому руки й лице, але він на те не зважав.
Оглядаючись на всі сторони, він видряпався на частокіл. На другім боці частоколу було густе терня. Але за ним стояв татарин на сторожі й пильно розглядався…
Павлусь зсунувся з частоколу в бурян. — Коли оглянувся, побачив, що біля їх хати нишпорив татарин, розгортаючи ногою бурян. Тепер Павлусь був би напевно попався в татарські руки.
І звідсіля треба було втікати. Поганці й сюди прийдуть… Павлусь почав розгортати бурян і втікати попід частокіл. Вряди-годи підносив голову й розглядався, чи його хто не слідить…
Так дійшов аж до воріт, але тут утратив усю надію на втечу. Біля воріт крутилися піші й кінні татари. Вони щось розмовляли, але Павлусь не розумів.
При воротах стояли осідлані коні, поприпинані до частоколу.
Павлусь підкрався під самі ворота і сховався в гущу дикого бозу… Йому сильно билося серце. Вся увага звернена була на це, щоб відіпняти коня, сісти й непомітно втекти.
Та це видалось йому неможливим. Татарам і не снилось відступати від коней.
В тій хвилині захвилювало на майдані. Роздалися татарські крики, наче б за кимсь гонились. Павлусь розхилив галуззя базнику і придивлявся.
Крики наближалися саме до цих воріт, де був Павлусь. Він побачив, як кілька волів із страшним ревом і задертими в гору хвостами гнало по майдані в сторону воріт, розбиваючи усіх подорозі. Павлусь таке вже нераз бачив у літі на степу, де паслися воли. Тоді саме, як муха дуже тяла, рогатий товар бісився, зривався і втікав у село. Тоді ніяка сила не могла б його спинити. Та тепер не було ні спеки, ні мух; від чого ж воно таке сталося?Невже ж вони налякалися чогось, щось їх сполошило і вони тепер летять, мов несамовиті?
Справді вони посатаніли. Вони рванулись у ворота. Татари, що тут стояли, хотіли їх спинити.
Воли заревіли глухо, вдарили на татарів мов тараном, і взяли їх під ноги. Кілька наляканих коней зірвалося з припони і пігнало в степ. Лишився тільки один кінь, що стояв з боку. Він теж налякався, але не міг зірвати уздечки, і, хоч ставав дуба, залишився на припоні, а воли перебігли біля нього.
Цю хвилину використав Павлусь. Він виліз із куща, відвязав уздечку, заспокоїв коня, закинув поводи на шию і видряпався на сідло.
Кінь, почувши людину коло себе, заспокоївся.
Тепер Павлусь поправився на сідлі і рушив щосили з місця в степ… Татари, яких воли порозганяли, не замітили цього.
Зате один вартовий татарин, що стояв за частоколом та вступився волам з дороги, побачив Павлуся. Хлопець був у білій свитині й відбивав від чорного сідла.
Татарин доміркувався, що це хтось із бранців і пустився доганяти. На щастя кінь у Павлуся був швидший, а ще й хлопець не затяжив йому стільки, що рослий татарин. Поганець зміркував, що бранець утече. Він взяв із-за плеча лук, та почав стріляти.
Павлусь почув, як стріли свистіли йому попри голову. Від цього кінь налякався і став гнати, мов вихор. Хлопець не міг досягти своїми ногами стремен, і вони били коня по ногах. Серед такої шаленої їзди міг він легко злетіти з коня, мов перце. Тому схилився і держався обіруч його гриви.
Він вже був певний, що татарин його не догонить. Та нараз щось його заболіло за лівою лопаткою, наче б ножем різнув. Хлопець помацав рукою. З-за плеча звисала стріла, що зачепилась залізцем за жупан. Павлусь почув, як щось тепле плило йому по спині і дуже цього налякався. Але чути було, як тупіт погоні втихав.
Надворі почало на світ заноситися, коли Павлусь опинився над рікою Самарою. Не чуючи за собою погоні, здержав коня. Через ріку пустився кінь вплав. Павлусь чув від дідуся нераз, що татарський кінь уміє по-майстерськи плавати і не лякався, що кінь утопиться. Кінь форкав, підгулькуючи вгору, поки не доплив до другого берега. Тут видряпався на сухе й так сильно потряс собою, що трохи хлопця з себе не скинув.
Настав ясний день. Павлусеві здавалося тепер, що йому грозить більша небезпека, як уночі. Тепер його з усіх боків видко… Татарва снується по степу, його побачать і напевно зловлять.
Його напав страх. В його уяві татарва була такою силою, що її ніхто не переможе. Дідусь розказував йому, як козаки били татар. Та ось він бачив, як татарів нічого не стримало, і дідусь і багато інших дужих козаків полягло. І він знову став утікати, хоч сам не знав, куди і до кого, щоб лише дальше від цього страшного пекла, в якому він недавно був.
Він вїхав у широкий степ.