За сестрою/III
| ◀ II | За сестрою III |
IV ▶ |
|
Навкруги царювала тишина. Здавалося, що тепер від променів сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось заєдно в ній бриніло, як це буває в літню спеку.
Непорадний, звернений головою в сторону Спасівки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далі побачив татарина на коні. Татарин їхав поволі та все розглядався за слідами, куди рано переїжджав Павлусь. Від того часу потоптана трава попідносилася, роси не стало і слід позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторінь, яку Павлусь минув ще рано.
Непорадний скрився в траву, аби його не видко було й пильно зорив за татарином. Коли цей наближився до могили, Непорадний держав уже на поготові рушницю…
Татарин приїхав аж над саму річку і зліз з коня…
„Тепер пора“, подумав Непорадний і почав прицілюватися…Татарин привязав коня до куща, а сам пішов у брід на цей бік…
Але Непорадний відразу поклав рушницю біля себе й почав мерщій зсуватися з могили вниз…
„Дурень я, тай годі!“ — подумав, наближаючись поза могилу до свого леговища. „Чи то штука на таку віддаль татарина вбити та й товаришів розбудити? Я його живого піймаю.“
Він вмить відвязав від сідла свій аркан і скочив за могилу так, що татарин його не помітив…
Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була ціла його важність. Ніхто з товаришів не запамятав, щоб Непорадний не втрапив. І славний був у нього аркан: цілий шовковий, тонкий і дуже міцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли трапилося, то й дику козу, судака. Непорадний аж усміхнувся, беручи свій струмент у руку. Затягнув петлю, відтак поскладав увесь аркан. Один кінець держав цупко в лівій руці, а в праву узяв петлю із складками мотуза… Приладившися отак, він криючись поза могилу, слідив, що татарин робитиме.
Татарин закрадався до обозу, як кіт. Він, ще як сидів на коні, бачив, що козаки спали як мертві, що сонце пекло їм голови, і знав добре, що чоловік, сплячи на сонці, має важкий сон, начеб зачадів… Такий не легко прокинеться…
Йому мелькнуло в голові зайти сюди й вирізати всіх як баранів, заки хто видасть із себе голос.
Те, що він думав, можна було зміркувати з цього, що він тепер робив.
Татарин, високий і плечистий хлоп, засукав рукави своєї свитки, поправив шапку й витягнув із-за пояса довгого ножа. Ніж заблищав до сонця як срібло. Татарин поправляв ще щось на собі й узяв ножа з зуби…
Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги і махнув правою рукою.
Аркан фуркнув у повітрю, став блискавкою розвиватися і впав на голову татарина в хвилину… коли він брав ножа в руку.
Петля вхопила його впоперек.
Коли перша трудність з арканом у тому, щоб потрапити петлею якслід, то ще більша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пійманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пійманий на бігу; тоді він сам засиляється. А тут татарин стояв на місці й треба було його засилити.
Непорадному бігали руки як у ткача. Він великими куснями стягав аркан до себе, а відтак, сіпнув з усієї сили й татарин упав горілиць на землю…
Миттю прискочив до нього Непорадний і вхопив лівою рукою за горло.
Настала скажена боротьба. Татарин, пійманий в петлю, випустив з руки ножа… Він став пручатися і освободився настільки, що мав свобідні руки. Непорадний зміркував, що татарин дужчий від нього… Гукнути б на товаришів, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насміялися. Ні! Мусить собі сам помогти. Скрутив татарина з усієї сили. Обом зайшли кровю очі. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабігали, як мотузки.
Татарин придавив Непорадному руку костистою бородою до грудей так сильно, що його аж заболіло. Хотів її звільнити, та не міг. В цю хвилину вихватив татарин Непорадному із-за пояса гострий ніж, а Непорадний вирвав руку зпід татаринової бороди і вхопив його за руку, в якій цей держав ножа. Ще хвилина, а Непорадний зацілив з усієї сили татарина кулаком меживіч.
З носа жбухнула кров. Татарин втратив память, а відтак, заки отямився, вже був звязаний. Непорадний устав з землі і так важко дихав, що йому аж дух захоплювало.
— Гей, козаки! Уставайте, — кричав захриплим голосом, — маємо гостя.Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний і не міг зараз очуняти. Ярке сонце освітлювало їх. Протирали очі, та й лягали знову. Другі, повстававши, ходили один поза одного, як сонні.
— Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина піймав.
Найскорше отямився дід Панас. Він перший прийшов до Непорадного.
— Гей, діти, очуняйте, — гукав дід. — Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути більше.
Непорадний поспішив до татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усієї сили.
— Хіба в нас ножа немає? — гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. — Чого з ним воловодитись?
— А не сором тобі повязаного різати? — каже дід Панас. — Живий все більшу ціну має, як мертвий, не руш його!
Козак відійшов, сплюнувши. Дід Панас наближився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.
— Якби воно помогти, щоб не околів, — каже повагом Тріска, — його язик може нам придатися. Принесіть хлопці води, а ти, діду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.
Принесли води. Дід присів до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи і заскреготав зубами.
Дід Панас знав татарську мову й каже:
— Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартів. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.
Татарин знову став злитися і страшно проклинати.
— Що він каже? — питали козаки.
— То ж то й біда, що нічого не каже… Ти мені кажи зараз, кілько вас було цеї ночі у Спасівці і де тепер твій кіш буває?…
Татарин ні слова, лише відвернув голову набік…
— Ану, що промовить, коли гарненько попросимо!— говорив один козак, наближаючися з розпаленим залізом: — Я заздалегідь приладив. Трохи припечемо пяти, так скаже, усе виспіває. Подержіть, хлопці, ноги.
Козаки підняли татаринові ногу в гору…
— Не дай пекти ноги, — каже татарин до діда, — я все скажу.
— Лишіть його, хлопці! — каже дід: — Ну, говори, а не дуже бреши!…
— Ми були цеї ночі в Спасівці. В нашому загоні було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-аґа, син Ібрагіма, ханського девлетґірея[1]. Ми пішли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось із Спасівкою, чи багато взяли бранців, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожі, а відтак пігнав за якимсь хлопцем.
— Чи варто було за хлопцем ганяти?
— Так казав ватажок, значить, ніхто не смів втекти… Ми знали про Спасівку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарі. На це село ми давно ладились. Де тепер наш кіш, я не знаю… Мабуть додому вертається.
Тріска прислухувався тій мові, бо розумів її.
— Багато вас перебили в Спасівці? — питає.
— Не знаю. Я в Спасівці не був, а за частоколом сторожив.
Тріска мотав усе на вус і підсміхався, бо вже мав у голові готовий плян, що йому робити: треба до татар зближитися, а ніччю на їх кіш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабіжжю та з ясиром ідеться поволі…
— Аллах! Аллах! Аллах! — заревіло з усіх боків, аж луна степом пішла…
Козаки усі розскочились від татарина й кинулись до зброї…
Дивляться, а їх з усіх боків обскочило більш як сотня козаків…— Чорт батька твого! — сердяться козаки: — От налякали!
— Ха! ха! ха! — сміялися ті, що тепер прийшли: — Правда, що налякали?…
Попереду виїхав сотник Андрій Недоля на буланому турецькому коні.
— А в вас до біса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вівці над сіном, та й про світ забули… А де вартові, де сторожа?
— Якого біса нам удень сторожі? — обізвався Тріска. — Хіба ми посліпли?
— Видно, що й посліпли й поглухли. Ми підїхали під саміський обоз, а ви ні чичирк… Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарі! Татарина торгують.
Трісці кров підступила до голови на таку зневагу…
— Ти не гримай! — каже і вдарив рукою по шаблі.
— Звідкіля Господь привів? — спитав дід Панас.
— Що тут у вас сталося? — питає Недоля.
Дід Панас розповів йому усе…
— Гаразд, хлопці! Робота буде, лише коні трохи спічнуть… Як тебе звуть?
— Я Остап Тріска, ватажок…
— Ось і добре — каже Недоля.
— Пристаєте, панове козаки, під мою руку? — гукнув Недоля.— Нема що говорити, а треба пристати! — каже дід Панас: — Хай буде один ватажок, бо де дві ґаздині, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й кажу, що славний козак…
— Хай буде й він, аби добрий! — гукали козаки.
Недолині козаки пустили своїх коней у річку, а відтак поприпинали пастися.
Недоля, узявши Тріску й діда Панаса під руку, пішов з ними на могилу порадитись.
Тимчасом козаки забавлялися з татарином. І між ними були такі, що знали по-татарськи.
Татарин просив їсти. Йому розвязали руки, дали чарку горілки й піднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, і жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело і він став розмовляти…
— Може тобі показати того хлопця, що ти за ним гнався?
— Ану, покажіть…
— Павлусю, ходи сюди!
Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тілі… Не хотів йти…
— Ну, ходи, не бійся, він тобі нічого не зробить тепер, — підбадьорювали його козаки.
Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
Татарин махав до нього рукою й усміхався.— То бач, сину, воєнне діло! До цього треба звикати — пояснював один козак. — Зловиш ти його, ти йому пан, зловить він тебе, то в ясир пожене.
Павлусь справді осмілився. Він почав приглядатися татаринові зблизька. Це справді такий, як ті крамарі татари, що в село заходили. А які вони вчора були страшні! Він гадав, що їм ніхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й звязав, як барана.
— Ти налякався вчора? — питає татарин.
Павлусеві переклали ці слова на українську мову.
— Ти мене, чорте, стрілою у спину поцілив, — каже Павлусь.
Татарин засміявся…
— Ну, вибачай, це воєнне діло, я не знав, що поцілю на бігу…
— А де твій кінь?
— Пасеться.
— А сідло є?
— Егеж!
— Ти мені подаруй твоє сідло, а я тобі моє дам. Заміняємося та побратимами будемо.
Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши останні слова, не розумів, чого татаринові треба. Він знав за козацьке побратимство, але хіба з татарином можна?
— Міняйся, хлопче, це можна, — кажуть козаки. — Як треба, то й з чортом покумайся. Може він поможе тобі сестру віднайти — дораджував йому хтось.
Коли йшло діло про сестру, то Павлусь не жалів нічого, себе самого віддавби.
Згодився. Татарин подав руку і дуже радий був.
Павлусь уже йшов з сідлом, тай стрінув Непорадного й й розповів йому про заміну сідла.
Непорадний його задержав.
— Так ти, татарине, сідло міняєш з хлопцем?
— Вже й заміняв…
— Егеж? А ти ж маєш своє сідло? Вибачай, це моя воєнна добича, і ти і твій кінь і твоє сідло…
Татарин нахмурився і люто глянув на Непорадного…
— Ось що, небоже! Тобі не побратимства хочеться, а червінців, що в сідлі заховані, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?
Татарин мовчав.
— От хитрий поганець! — говорили козаки сміючись. — Якого побратима знайшов… Відтак з легким серцем продав би цього побратима на базарі…
Татаринові не вдалося.
За той час оба ватажки порадились зробити так:Вони підійдуть під татарський кіш. Татарин покаже дорогу. Передом підуть козаки з Тріскою і стануть зачіпати татар, щоб їх з коша заманити. Тріска із своїми втікатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стояти-ме Недоля й привітає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кіш. Татарина поведе на аркані Непорадний.
Такий наказ виголосив Недоля перед козаками і звелів сідлати коні.
——————
- ↑ Заступник хана, віце-хан.