За кавказькими хребтами/2

За кавказькими хребтами
Іван Ткачук
2. Долинами Даґестану

Київ: Західня Україна, 1932

Долинами Даґестану

Немає нічого гіршого як писати вражіння про якусь країну з вікна вагону та ще й швидкого поїзду. Це, звичайно, найгірший прийом писання подорожної літератури. Але, хай простять мені читачі, я вимущений покищо покористуватися навіть і цим прийомом, щоби записати вражіння з самої дороги.

Наш поїзд швидко біжить рівниною північно-кавказького краю. Проїхавши врожайні степи, він біжить просторими підгірськими рівнинами, випаленими сонцем. Рівнини ці нудні, незасіяні і рідко заселені. Гаряче сонце палить їх нещадно. Тут, то там промелькають великі стада рогатої худоби, коней та овець. Що ближче до населених місцевостей, то частіше зустрічаються засіяні хлібом поля. Жнива в повному розгарі, але цих жнив тут не багато видно бо в більшості степи ще мабуть ніколи не орані. Тут, то там котиться степовою доріжкою двоколка, а на ній збита з дошок коробка, або просто виплетений кіш з лозини. В такій „бричці“ сидить одна дві людини. Оце тільки різноманітности на цих рівнинах. Очі втомлюються від того, що ні на чому їм спочити.

— Де ж той Кавказ? Їдеш і їдеш, а його й невидно, — вирвалося в когось.

— Та ми то вже ніби й на Кавказі, а Кавказу так і не видно, — додає інший.

— Як не видно? А ось гори сніжні!

Але всі байдужі, і не дивляться у вікно, кожний бережеться, щоби його першого не обдурили, бо цими сніжними горами обдурюють один одного вже від самого ранку. Дотепніші навіть доказують і стараються вмовляти, що кожна хмаринка на горизонті це сніжний вершок гори. Вони вже нераз і не одного обдурили і через те ніхто вже не заглядає у вікно за сніжними горами.

Але цим разом знову ж таки вдалося обдурити і то всіх. З права, в далині дійсно вже вирисувалися туманно сніжні хребти високого Кавказу, що зливаються з хмарами. Але пасажири нашого вагону не звертають на це уваги. Мовляв не обдуриш.

Та швидко повірили всі. Встромили рясно голови у вікна і прикували свою увагу до сніжних верхів Кавказу, що вже зовсім виразно величними білими лініями вирисовувались на горизонті.

Зліва також появляються горби, але безлісні, випалені сонцем. Переїжджаємо багато річок, що в них вода бистра і мутна, неначе кава з молоком.

Проїхавши рівнини кабардинську, владикавказьку і чеченську, поїзд вскочив поміж гори і в 5 годині 15 хвилин вечора, точно по розпису, зупинився на станції Грозний. Гори рясно вкриті нафтовими вишками неначе лісом. Все повітря насичене запахом нафти.

Але картина дуже швидко міняється. Поїзд в'їжджає в долину Даґестану, що також сама нудна як і попередні долини, тільки більш лісиста. Проїхали станцію Гудермес, переїхали багато річок з такою мутною водою, проминули станцію Хасав-юрт і покотили кумикською низиною до столиці Даґестану Махач-кала, на березі Каспійського моря. Тут повечеряли гарної риби з вод Каспія і понад берегом моря далі.

З правого боку бовваніють в нічній темряві гори, а зліва виблискує сріблястим сяйвом місячного світла Каспійське море. Легше дихати морським повітрям, не так дошкуляє духота.

Десь біля 2-ої години вночі проїхали станцію Дербент, а над ранком покинули територію Даґестану, цієї типічної гірської країни, що гори дали їй навіть назву. (Даґестан означає в перекладі країна гір). А по цьому, що я бачив, і що згадав, начебто виходить, що Даґестан країна степів та пустирів. Але й це не протирічить дійсності, бо велику частину Даґестану займає рівнина, так звані Кізлярські степи.

Майже 37% всієї площі країни це земля не родюча. Національний склад населения надзвичайно різноманітний. В Даґестані, що нараховує округло 790.000 мешканців, живе понад півтора десятка різних національностей та племен. 61,5% це племена лезґінські, племена гірські.

Із земних багатств в Даґестані — нафта, сіль, залізна руда, кам'яне вугілля, сірка, олово, ртуть, торф, золото, срібло, мідь, марґанець, нікель, миш'як, ґіпс і багато інших, що ще не в повній мірі використовуються. Радянський Даґестан ще має широке поле для свого економічного й культурного розвитку.