Проїздом через Азербайджан

Раненько наш поїзд, покинувши Даґестан, в'їхав на північно-західню надкаспійську долину Азербайджану, порізану численними річками, що женуть свої гірські сірі води в Каспійське море.

Азербайджан це одна з трьох основних складових республік Закавказької радянської соціялістичної федерації. Азербайджанська соціялістична радянська Республіка (АСРР) проголошена 28 квітня 1920 року. По теріторії Азербайджан займає 85.968 квадратових кілометрів, цебто 46,3% всієї території закавказької федерації. Населення по переписі 1926 року в Азербайджані було 2,314.571 чоловік, що становить 39,5% всього населення Закавказзя. До складу Азербайджанської республіки входить на умовах протекторату Автономна Нахічеванська Радянська Соціялістична Республіка і Автономна Область Нагірного Карабаху.

Основна маса населення Азербайджану це тюрки 1,469,654 чол, або 63,5% всього населення республіки. Далі йдуть вірмени — 12,3%, росіяни — 9,5%, талиші — 3,4%, даґестанські народи — 3,3%, курди і єзиди (найдавніші народи малої Азії) — 1,8%, тати — 1,3%, євреї — 0,3%, українці — 0,8%, перси 0,7% і т. д.

Нафтові промисли зі світовим містом Баку, азербайджаньскі пустинні степи, гори, море, річки, що зникають на своїм бігу, різноманітний національний склад населення, тюркські племена з останками ще старинного побуту — оце вже і є ті цікаві прикмети Закавказзя, що такою таємницею приховують їх сніжні хребти Кавказу.

Але клубок цих таємниць ми починаємо розмотувати, ми вже в'їхали на землю Азербайджану — однієї з трьох основних республік Закавказзя.

30-го червня, біля 8-ої години ранком, наш поїзд зупинився в столиці Азербайджану — в місті Баку. Це інтернаціональне місто. Місто нафтових промислів, місто ударників нафтярів, що виконали п'ятирічний плян за 2 з половиною роки.

Місте велике, понад пів мільйона мешканців. Дечим нагадує Севастопіль, тільки Севастопіль має якесь надто біле зафарблення, а Баку сіро-жовтаве. Горбочки, випалені сонцем нагадують жовтаві засмажені сонцем азербайджанські пустині.

На станції і в місті морське повітря, густо просякнуте нафтовим запахом. Не дивлячись на величезну спеку, якось легко і приємно дихати.

Робітники нафтарі чорні, замазані і при цьому якісь дуже стройні та веселі. Це ті ентузіясти, що перші в СРСР виконали п'ятирічку за 2 з половиною роки. Так подивишся кругом і зразу видно, що оцей і той і там той — це славні ударники тих нафтових промислів, що цілім лісом чорних вишок темніють на околицях міста, ген аж туди до так званого Чорного Міста — до Сурахан, що сполучено з Баку електричною залізницею.

Баку — нафтові вежі

Так і кортить залишитися в Баку, побувати на нафтових промислах, познайомитися добре зі славною столицею Азербайджану, але наш плян інакший, і на це ми не маємо змоги. В нашім розпорядженні всього 4-5 годин до наступного поїзду, і цей час ми використовуємо максимально для того, щоб оглянути місто та покупатися в морі і пообідати.

Місто багате контрастами. Поряд зі швидким рухом потішне і повільне життя, характерне для східніх і південних гарячих міст. Навіть на базарі, під гарячим сонцем всі вимушені ходити повільно, в'яло. Тут на вогні, на довгих залізних шпичках жариться шашлик, а господар, що жарить його сам чорний як цей шашлик, і в таку велику спеку сидить на сонці біля своєї жарівні в баранячій шапці. А ось там ходить якийсь навіть у здоровій чорній бурці. Говорять, що бурка зимою гріє, а літом холодить, але я цьому не йму віри бо одна тоненька сорочка в мене на плечах і то видається занадто важкою.

Йдемо до моря купатися. Хоч у купальнях величезна черга, але нам як гостям дали змогу покупатися без черги. Вже відчули ми вславлену гостинність кавказьких народів.

Прикмета Каспійського моря, це щось середне між прикметами Чорного й Озівського морів. Вода якась зеленаво-сірувата і нагадує дечим річну воду. А в Баку Каспійське море ще й підмазане нафтою. Так і плаває поверх води чорна нафтова ропа. Купаючись, треба вміло вилазити з води, щоби не залишалась на тілі нафта. Після купелі в морі треба йти конче під душ, щоб сполоскати ропу. Тут і душі для цього приготовлені. Всежтаки купіль знаменита. Обмили пиль і піт з дороги, відсвіжилися і набрали сил для дальшої подорожі.

Після третьої години виїхали з Баку. До станції Алят їхали ще понад морем. З правого боку руді випалені сонцем гори, а з лівого солончакуваті пустирі й море. Все це дуже одноманітне й нудне.

Перед вечером проїхали станцію Алят, повернули вправо поміж гори, попрощалися з Каспійським морем, проїхали ще станцію Аджікабул і в'їхали на пустинний Ширвянський степ.

Ось воно де оте Закавказзя, що його приховав своїми хребтами сніжний Кавказ.

Десятки, навіть сотні кілометрів тягнеться дикий пустинний степ Азербайджану. Жовтий, рудий, випалений сонцем степ, а в далині рудіють такіж самі гори. Нігде живої людини не видно, нігде жодних ознак життя не помітно, тільки поїзд біжить цими пустинями, знімаючи куряву за собою. Спека невиносима, у вагоні, духота, відчинити вікна не можна, бо мете піском до вагону. Вода в пляшках майже гаряча. І це вже вечоріє, а що тут твориться серед дня? де-не-де на горизонті вирисовується якесь село з деревами, це над річкою якоюсь живуть люди. Трапляються села й біля залізниці, але ці села в більшості без будь-яких ознак життя. Тільки типічні глиняні землянки сіріють серед пустині, оце і є село, але мешканці його всі вийшли на ціле літо геть туди в гори зі всім своїм живим і мертвим майном. Це села кочуючих тюрських племен.

Рідко трапляються заселені місцевости. Кругом них орошувальні канали, зеленіють дерева, люди жнуть пшеницю, сапають бавовняник. На степу табуни верблюдів, корів. На одному коні їдуть по двоє. Чоловік а ззаду жінка, а ось дідок, а ззаду здоровий парубчак, мабуть внук. На маленького осла навантажують повні великі кошики ще й чоловік сідає. Дивуєшся, скільки сили й витривалости в цього маленького тонконогого звіряти. — Станції дуже рідко і то на них нічого нема тільки будка серед пустелі і все. Правда ще біля такої будки на чотирьох рейках високо піднята вгору будівля неначе альтанка, а до неї сходи від землі до плятформи першого поверху і далі до альтанки. Бувають такі вишки і на два, а навіть на три поверхи. Видно, що там люди ночують. Мабуть тому, що там високо холодніше чим на землі — так пояснювали ми собі. Але коли почало темніти, ми зрозуміли значення і потребу оцих вишок на азербайджанських степах. Як тільки зближається поїзд до станції зараз моментально зачиняють всі вікна й двері та гасять світло у вагонах, бо на кожній станції, особливо де річка чи штучний ставок, хмарами літають комарі. На одній з оцих пустинних станцій не встигли зачинити вікна і до вагону моментально неначе хто з мішків насипав повно комарів, які кинулись на всіх живих і почали кусати через одежу. Виганяли їх, потім били, аж криваві п'ятна залишалися на стінах, та на стелі вагону. Тепер уже для нас ясно, що ці вишки на станціях це спасення від кусючих комарів.

На станціях немає нічого, немає навіть води. Та вода тут найцінніша. Привозна. Ось такою пустинею проїхали до вечрра, проїхали й цілу ніч, а всього тільки три помітні станції бачили — Кюрдамір, Евлах і Шамхор.