За Державність/3/Січові стрільці в боротьбі за державність

◀ Зимовий похід Вип. 2. Січові стрільці в боротьбі за державність

За Державність. Випуск 3 під ред. Михайло Садовський Січові стрільці в боротьбі за державність (Марко Безручко)

Базар ▶

1932

——————

М. БЕЗРУЧКО

Генерального штабу генерал-хорунжий.

Січові стрільці в боротьбі за державність.

(Докінчення).

Січові Стрільці в контр-маневрі армії У. Н. Р. на Проскурів–Старокостянтинів.

Над вечір 27 травня виявляється така обстанова: Галицька армія під натиском поляків відкотилася на південь. Поляки зайняли ст. Красне й Броди й перетяли єдину комунікаційну лінію армії У. Н. Р. Через це маса ешельонів із ріжним військовим майном Північної й Холмської групи та корпусу С. С. запрудили лінію залізниці від ст. Верба до ст. Броди і від ст. Камениця до ст. Кремянець. Вивезти цього майна не було жадної можливости. Москвини зайняли Рівне й енергійно вели дальший наступ на Дубне. Москвинів стримують стрілецькі броневики, які біля ст. Озерян були відтяті від свого війська і, щоби не здатися ворогові, висадили себе в повітря.

У районі Дубного рештки Північної й Холмської групи; корпус С. С. на схід від Кремянця.

Запорозький корпус у районі Нового Почаєва без усякого звязку з іншими частинами.

На ранок 28 травня частини Північної й Холмської групи залишають Дубне й обсаджують фронт Переросла–Верба. Корпус С. С. лишається на раніш указаних місцях, виставляє охорону на схід і північний схід від Кремянця. Запорозький корпус розпочинає, як уже сказано, без звязку з іншими частинами наступ із Нового Почаєва на Вишневець та Катербурґ і в бою займає по полудні обидва пункти. Поляки дальше на схід від Бродів і Клеваня не йдуть; Москвини атакують Північну й Холмську групу, які потроху подаються на схід. У дні 26, 27 і 28 травня йде гаряча робота по перегрузці військового майна з ваґонів на селянські підводи. Населення неохоче дає підводи, тому більшості майна загрожує небезпека, що його буде залишено. Біля полудня 28 травня прибуває до Кремянця командуючий армією У. Н. Р. отаман Василь Тютюнник, який після короткої наради з командиром корпусу С. С. видає наказа армії У. Н. Р. про перехід у загальний наступ із метою опанувати якнайбільший терен для мобілізації. У першу чергу ставилося завдання вийти на лінію Проскурів–Шепетівка.

Запорозькому корпусові дано задачу вийти на лінію Проскурів–Старокостянтинів включно; корпусові С. С. — прикривати ліве крило Запорозького корпусу з боку Заслава–Шепетівки й вийти на лінію Старокостянтинів–Ляхівці.

Північній і Холмській групі (які тепер зведені у Волинську дивізію) прикривати тили корпусів С. С. і Запорозького. У випадку ворожого напору — поволі відходити на р. Горинь.

Наступ корпусу С. С.

Штаб корпусу С. С. рішав: рушити кінноту через Шумське і здобути м. Заслав; потім, прикриваючи себе з боку Острога, переправитися через Горинь у районі Ямпіль–Ляхівці й далі розвивати операції на Заслав і Шепетівку, прикриваючись з півночі р. Горинню. Щоби забезпечити своє праве крило й заповнити простір між корпусами С. С. і Запорозьким малося направити 9 Залізничну дивізію в загальному напрямі через Теофіпіль на Великі Пузирки.

29 травня корпус С. С. з доданою до нього 9 Залізничною дивізією розпочинає наступ трьома колонами, маючи в резерві 1-й полк С. С.; кінний дивізіон Бориса направляє напередодні, щоби зайняти м. Шумське й перевести розвідку в напрямі на м. Остріг. Увечері 29 травня 1919 року частини корпусу без бою виходять і займають лінію: 9 Залізнична дивізія — район с. Мизюринці; 2, 4 і 5 полк С. С. — район Волківці–м. Дедеркали; 3 полк і 28 Стародубський полк, пізніш названий 5-м полком С. С., — м. Шумське; 1 полк С. С. — район Новостав–Борки; штаб корпусу в Борках. Кінний дивізіон Бориса зайняв с. М.-Боровицю й веде розвідку на фронті Корниця–Остріг. Тилові установи й обози направлені на Вишневець. У наступні дні корпус С. С. продвигається вперед і на 1 червня займає: 9 дивізія — без бою с. Святець; 2, 4 і 5 полк С. С. після досить упертого бою забирають с. Унів; 3 полк і 28 Стародубський полк (5 п. С. С.) лишаються в м. Шумському; і полк С. С. переходить у Ямпіль; кінний дивізіон Бориса після невеличких сутичок із малими ворожими відділами займає с. Секержинці й розвідує на Корницю й Заслав. Ворог не ставить значного опору й відходить на схід.

3 червня корпус продовжує наступ. Праве крило його не зустрічає опору, й 9 дивізія легко осягає район Колки–Волиця–Полева; 1 полк С. С. займає с. Турівку; 2, 4 і 5 полк з боєм здобувають Ляхівці й переправу біля с. Гулівці. Кіннота С. С. продвигається на Велику-Гнійницю. 3 і 28 Стародубський полк лишаються в Шумському, яко резерва групи та для прикриття напрямку Остріг–Кремянець. Напрямок цей мав надто важливе значіння тому, що наступ ворога, який займав м. Остріг, у цьому напрямі розрізував Волинську дивізію й корпус С. С., загрожуючи тилам обох частин армії. Наступного дня корпус успішно веде бої та просо

Генерального штабу генерал-поручник Володимир Сінклер. Член Комітету по організації Української Армії, 1-ий Генерал-квартирмайстер Головного Управління Генерального Штабу, Генерал-квартирмайстер Штабу Дієвої Армії, Начальник Штабу Дієвої Армії, Начальник Генерального Штабу, член Вищої Військової Ради

.

Голова Укр. В.-Іст. Т-ва, Генерального штабу генерал-хорунжий Марко Безручко. Начальник персонального Відділу Генерального Штабу, Начальник Штабу Корпусу Січових Стрільців, Командир 6-ої стрілецької Січової дивізії, Військовий Міністр, Віце-міністр Військових Справ.

вується правим крилом (9 Залізнична дивізія) до с. с. Гриценки–Триски–Якимівці; центром займає Трусилівку та Кучманівку, а ліве крило (2 полк С. С.) опановує м. Білгородку. Кінні розїзди С. С. підходять до північних околиць Заслава, звідкіль ворог відбиває їх рушничним і кулеметним вогнем. Бронепотяг (імпровізований) підходить до ст. Клембівки, яку боронять ворожі броневики, й веде з ними бій. Штаб корпусу переходить із Ямполя до м. Теофіполя.

Відсутність звязку з Запорозьким корпусом і все більше ухилення його на південь у район Проскурова; все більший опір ворога на правому крилі корпусу, а також залишення Волинською дивізією Кремянця й відсутність резерв, — примушує командування корпусу С. С. звернути увагу на велике розтягнення своїх сил, через що 4 червня по полудні командування, готовлячись до наступу 5 червня, видає наказа про більше скупчення сил. Частини корпусу дістають наказ: 9 дивізії атакувати ворога на фронті с. с. Антоніни–Рублянка й вийти на фронт Кременчуки–Юначки, прориваючи залізницю біля ст. Антоніни, 1 полкові С. С. з 27 кінним полком (60–70 шабель) атакувати ворога в с. с. Зелена й Васьківчики і вийти на лінію Красівка–м. Медведівка. 2 полкові С. С. з 1-ою батарею, займаючи м. Білгородку, видвинути свої передові частини до Тележинець і Махнова та забезпечувати ліве крило корпусу. 4 і 5 полкові С. С. що разом із 2 полком С. С. зайняли Білгородку 5 червня, — вдосвіта 6 червня виступити через Хрестівку й Тернавку на Нове-Село й допомогати 1 полкові С. С. виконати своє завдання.

Кінному дивізіонові Бориса з с. Гнійниці продвигатись через Більчин на Заслав із метою його здобуття і далі провадити операції на Шепетівку; 3-му полкові С. С. з 28 Стародубським перейти до м. Ляхівців.

Бій 5 червня 1919 року.

Зранку 5 червня, попередивши ворог наш наступ, сям перейшов до протинаступу й заатакував праве крило й центр корпусу С. С. на фронті Триски–Кучманівка. Праве крило С. С. по деякому змаганню відбило ворожий наступ і, переслідуючи ворога, зайняло с. Антоніни й Закриниче. Один полк 9 Залізничної дивізії вискочив наперед і опанував ст. Антоніни, де зруйнував залізничний шлях. На центральному участкові корпусу до полудня вівся запеклий бій із ворогом, що все насідав. Біля полудня 4 і 5 полк С. С. підійшли до с. Тернавки й з ініціятиви командира 4 полку завернули на стріли; атакували ворога в с. Васьківчиках і примусили його хутко відступити. 1-й полк С. С. переслідував ворога й опанував села Велику й Малу Селиху. 4 і 5 полк лишились у Зеленій і Васьківчиках. 3-й полк надвечір був у Ляхівцях. Кінний дивізіон не зміг здобути Заслав і зупинився в с. Більчині, обсервуючи ворога стежами. В бою 7 червня ворог атакує Антоніни піхотою, підтриманою бронепотягами, й вибиває звідти частини 9 Залізничної дивізії. Наступ 1-го полку С. С. зустрічає ворог контратакою від ст.  Пузирки, і 1-й полк часово втрачає с. Велику-Селиху, але скоро 9 дивізія й 1-й полк упорядковуються й дружним контр-ударом відновлюють попереднє становище, при чому до рук С. С. дістаються гармати, скоростріли, бойовий припас і полонені, Атаку 4 і 5 полку С. С. на Нове-Село ворог відпирає. Під Білгородкою оживляється ворожа діяльність, і він починає натискати на передові частини 2-го полку С. С. під Махновим. 3-й полк С. С. підтягається до с. Ледянки, яко резерва. У бою 7 червня виявляється підхід до Великих-Пузирків аванґардних частин із Богунівської Бриґади Таращанської дивізії московських большевиків.

Події 8 червня 1919 року.

На 8 червня обставини на фронті корпусу С. С. міняються. Ворог підсилює кіннотою й піхотою залогу м. Заслава. На фронт Великі-Пузирки–Красівка прибувають із Житомира частини Таращанської дивізії — Богунівська бриґада і 1-й Інтернаціональний полк. Зявилася небезпека, що ворог, повівши сильний наступ із боку Заслава, може роздавити 2-й полк С. С. у Білгородці й, урізавшись клином між С. С. і Волинською дивізією, параліжувати роботу обох частин.

Запорожці ведуть бої на напрямку Проскурів–Жмеринка. Волинська дивізія стримує ворога в районі на північний захід від Ямполя–Ляхівців. Командування корпусу С. С., з огляду на вищесказане, постановляє продовжувати наступ, щоб опанувати район: Черняхів–Великі Пузирки–Нове Село–Вербівці, — хутко вискочити на р. Хомору, на фронті Гриців–Зубовці, Тоді, прикрившися річкою, можна було мати резерви й не боятися за перемежок між корпусом С. С. і Волинською дивізією. Щоби забезпечити корпус С. С. з флянґу й тилу, треба було зайняти Старокостянтинів. Гадалося для цієї цілі виділити частини 9 Залізничної дивізії, і на 8 червня наказано 9 дивізії вислати свою дивізійну кінноту для розвідки в цьому напрямі.

Удосвіта частини корпусу С. С. і 9 Залізничної дивізії повинні були атакувати: 9 Залізнична дивізія — с. с. Юначки й Медці та просовуватись на фронт Вербівка–Пехнаї. 1-й полк С. С. — атакувати ворога в с. Великі Пузирки й опанувати ст. Пузирки та с. Малу Медведівку. 4 і 5 полк — зайняти Нове Село. 3-й полк С. С. — зранку продвигатись на с. Малі Пузирки. Задачі 2-му полкові С. С. і кінноті Бориса зоставались попередні.

Залізнична дивізія й полки 4 та 5 з атакою спізнилися. 1-й же полк несподівано заатакував ворога, який став тікати. 1-й полк заняв ст. Пузирки й уже вскочив в с. Малу Медведівку, коли атакований іззаду ворожими броневиками, що поспішили на допомогу до Медведівки з-під ст. Антонін, та піхотою з боку с. Балкуна, — змішався й поспішно почав відворот. Ворог насідав на карк, і тому полк не зміг затриматися на старих позиціях, а відійшов до с. Зеленої. Після цього атаки 9 дивізії та 4 і 5-го полку не одбулися, а 9 дивізія під загрозою з боку ворога далі відкинула своє ліве крило до с. Закриниче–Рублянка, утримуючи ст. Антоніни. 3-й полк С. С. з резерви не встиг підтримати частини 1-го полку С. С. і затримався в с. Малих Пузирках. На фронті 2-го полку С. С. сутички стеж і сторожових частин. Кінний Дивізіон Бориса під натиском кінноти ворога відходить на Ляхівці. Волинська дивізія відходить до Ямполя й Ланівець. Про Запорожців відомостей немає.

На 9 червня ворог займає Нове Село, Велику й Малу Селиху, Підляшки та с. Юнаки. 1-й полк С. С. у боях 8 червня поніс дуже тяжкі втрати, тому штаб корпусу рішає вночі з 8 на 9 червня змінити його 3 полком С. С. з резерви.

10 червня ворог активности не виявляє. В корпусі С. С. проходить перегруповка.

Бої 11 червня 1919 року.

На 11 червня ворог згрупував у районі Заслава значну кількість кінноти й піхоти. В районі Великих Пузирків підсилив свої частини Богунівською бриґадою й одним полком китайців. У цей день корпус С. С. мав намір атакувати ворога свіжими силами свого (в тому часі найсильнішого) 3-го полку С. С., підтриманого частинами 9 дивізії й 4 та 5 полку С. С. Одначе ворог зранку повів рішучий наступ на всьому фронті корпусу С. С. і Волинської дивізії. Зустрінутий контр-наступом 9 дивізії й 3 полком С. С., ворог відскочив на старі позиції. Біля полудня стало відомо, що ворог атакував 2-й полк С. С. в Білгородці й розбив його. 2-й полк поспішно став відходити на с. Пелехівку, стративши півбатарею, що попала до рук ворожої кінноти. Кінний дивізіон Бориса з Ляхівців не міг подати помочі 2-му полкові С. С. через відсутність звязку. Ворожа кіннота займає Бісівку, Бісівочку й с. Хрестівку та продовжує рух на Сморшки–Кучманівку, загрожуючи тилові корпусу С. С. Посланий із резерви з с. Малі Пузирки 1-й полк С. С. не встиг ще вирушити, як ворожа піхота рішучо переходить до контр-наступу з боку с. Юначки і, зайнявши ст. Антоніни, вдаряє на праве крило 9 дивізії, а з боку Нового Села атакує 4 і 5 полк С. С. 4 і 5 п. не витримують атаки й починають подаватися назад. 9 дивізія й 3 полк С. С. твердо зустрічають ворожі атаки та завдають йому страшні втрати рушничним і гарматним вогнем. Ворог насуває все новими силами. Частини корпусу С. С. зустрічають його баґнетами. Зрештою, загрожені з обох флянґів, поволі починають відворіт: 9 дивізія на Решнівку, 3 і 4 полк на Ледянку, 5 полк на Калюжинську і 2 полк затримується в Пелехівці. Кінний дивізіон Бориса переходить у Темелинці. 1-й полк відходить у с. Колки.

Бій 19 червня 1919 року.

У цей день ворог далі напирає на 9 Залізничну дивізію й 3-й полк С. С. Змучені частини відпирають ворожі атаки, але 1-й і 3-й полк С. С. та 9 дивізія понесли напередодні великі втрати і тимчасово стратили боєздатність. Спроби корпусу С. С. знову перейти до наступу не вдаються. Звязку з Запорожцями немає. Волинська дивізія під натиском ворога залишає Ямпіль і відходить на Чолгузів–Довгалівка. Корпус С. С. відходить. Дивізіон Бориса — до м. Теофіполя. Зранку 12 червня до с. Малинки прибуває так званий загін полковника Сушка (24 кулемети, 1 піша й 1 кінна сотня. Загін цей зформовано з запасових частин, що були в Збаражі).

Події вночі з 12 на 13 червня і відворіт на р. Случ.

До вечора 12 червня ворог відтиснув корпус С. С. на лінію Терешки–Решнівка–Ледянка–Пелехівка й обсадив на правому крилі важний на той час пункт Кульчини, а на лівому і ззаду — Ямпіль. Положення стало таке, що ворог загрожував флянґові й тилові війська У. Н. Р. під Проскуровим. Забезпечити операції Запорожців корпус С. С. міг тільки через перехід до наступу та через відновлення хоч би попереднього становища до 8 червня, чого при стані свого війська корпус зробити не міг. Ворожий натиск на Волинську дивізію загрожував тилам корпусу С. С., а натиснувши ворог на фронті корпусу С. С., — загрожував і тилам Волинської дивізії.

Командир корпусу С. С. вирішує флянґовим маршем відійти на р. Случ і зайняти оборонну позицію від Красилівських мостів до Сорокодубів. Утримувати Старокостянтинів і держати резерву на шосі Проскурів–Старокостянтинів в с. Западинцях.

На виконання свого рішення просить дозволу у штабу армії. Дозвіл такий дістає.

Тоді видається наказ: щоби прикрити флянґовий марш — 9-й дивізії з загоном Сушка й кіннотою Бориса вдосвіта атакувати ворога в Кульчинах, які зайняти й тримати аж поки решти частин корпусу перейдуть на переправи на р. Случ, після чого відійти на переправи — Красилівські мости. Коли ж неможливо буде Кульчини зайняти, то привязати ворога до його позицій і виконувати ту ж задачу, що й у першому випадкові.

Інші частини отримують такі задачі: 1-й полк С. С. з с. Колків через Чорнилівку перейти до с. Западинців, при чому затриматися на переправі біля Чорнилівки до підходу частини, що мала зайняти цю переправу. 3-й полк С. С. з 28 Стародубським полком з Ледянки через Колки–Корчівку — пройти на Чорнилівку, де й зайняти переправу.

2, 4 і 5-й полк С. С. мали пройти через переправу біля Малих Зозулинців і стати: 2-й полк на прикриття броду біля Сорокодубів, а 4 і 5-й полк у резерві в Слобідці Чорнилівській.

Обози й тилові установи рушають із Теофіполя через Базалію–Купель на Чорний Острів. Штаб корпусу переходить у м. Миколаїв.

9-а Залізнична дивізія від виконання наказу про наступ на м. Кульчини відмовилася, й це слід тут ствердити без усяких застережень. Ця дивізія, нікого не повідомивши, вночі перейшла через Чорнилівську переправу й біля полудня зайняла Красилівські мости (у той час вже знищені, і коли переправи через річку вже не було).

Разом із 9 дивізією відійшов загін Сушка з кіннотою Бориса. Цей загін зайняв переправу біля Чорнилівки. Тому 1-й полк С. С., пройшовши Чорнилівку, помашерував далі по призначенню, гадаючи, що сил, які стояли на переправі, досить для її оборони. Трохи пізніше пройшли переправу біля Малих Зозулинець 2, 4 і 5-й полк С. С. 4 і 5-й полк пішли до свого району, а 2-й полк (командир сотник Осипенко) зайняв с. Волицю-Йодко, з заставами проти Сорокодубів. Біля 14–15 год. ворог появився перед Красилівськими переправами й Чорнилівським мостом. В обох пунктах завязався бій. 9-а дивізія переправи втримала. Загін полковника Сушка залишив Чорнилівку і став відходити на горби, що на північ від слобідки Чорнилівської. Ворог почав обстрілювати з гармат 2-й полк у Волиці-Йодко, і 2-й полк, несподівано обстріляний, почав відходити на Миколаїв. У цей самий момент на горі біля с. Мончинець, на північ від Чорнилівки, показалася голова колони 3-го полку С. С., яку бачив відділ Січових Стрільців полковника Сушка від слобідки Чорнилівської. Появилася надзвичайно сприятлива обстановка для 3-го полку С. С. Досить було йому відкрити гарматний вогонь і виявити хоч би слабий натиск на ворога, і ворог, занятий боєм із загоном Сушка, втік би. Командир же 3-го полку сотник А. Кмета з незрозумілих причин повернув назад, звернув убік, перейшов Случ убрід біля Сорокодубів і пішов через Волицю-Йодко на слобідку Чорнилівську. Тим часом ворог зайняв переправу, а 2-й полк С. С., загін Сушка й 4-й та 5-й полк С. С. скупчилися в м. Миколаєві. Не встиг 3-й полк пройти слобідку Чорнилівську, як большевики зайняли село. Сам начальник штабу корпусу С. С., повертаючи з м. Купеля (де був для переговорів зі штабом армії) до м. Миколаєва, трохи не впав до неволі, якби відсталий стрілець 3-го полку С. С., що пробирався кущами до своїх, його не зупинив. Кружною дорогою через Індики, Пахутинці, Ставчинці вночі дістався начальник штабу Січових Стрільців до Миколаєва, де були 2, 4 і 5-й полк С. С.

Загін Сушка відійшов до Чорного Острова. 3-й полк С. С. і 28-й Стародубський полк переходили в цей час Бужок біля Марківець убрід (бо міст біля Миколаєва в поспіху було спалено) і стали в с. Манилівці. Охорону від 2 і 4 полку С. С. було вислано на північний берег р. Бужка, де вони й заняли села Котюжинці й Марківці.

Бої 14–15 червня.

На 14 червня ворог сильно обсадив с. Чорнилівку–слобідку Чорнилівську–Волицю-Йодко й Малі Зозулинці. 9 Залізнична дивізія тримає переправи біля Красилова. Волинська дивізія залишила переправи біля Малих Зозулинець і Базалії й правим крилом тримається ще на фронті Шмирно–Купель, лівим відкинулася до залізниці Волочиське–Чорний Острів. Корпус С. С. у цей день висовує Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/75 свої частини наперед і займає хутори на захід від с. Воскодавинці–горби на південь від слобідки Чорнилівської–с. Писарівку з резервою 3-го полку в с. Марківцях. У дорозі до с. Яворівців — 1-й полк С. С. і 7-а Запорозька дивізія. Штаб армії У. Н. Р. плянує наступ для захвату переправ на р. Случ, для чого 15 червня 1-й полк С. С. підпорядковується командирові 7-ї Запорозької дизізії й разом із нею наносить рішучий удар у флянґ ворогові, займаючи с. Чорнилівку й загрожуючи відтяти ворога від переправ. Їм допомогають, наступаючи з фронта, частини 2-го і 4-го полку С. С. на слобідку Чорнилівську і 5-й полк С. С. на Волиця-Йодко. Корпус С. С. міцно стає на переправах через р. Случ на участку Красилів–Сорокодуби. Після цієї операції 7-а дивізія відтягається до Западинців. Кінний дивізіон Бориса, згідно з розпорядженням штабу армії, передається до розпорядимости командира 9-ї дивізії й направляється, щоби зайняти м. Кузьмин.

Корпус С. С. угруповується: 2-й полк займає переправу біля Чорнилівки; 5-й полк С. С. і 28 Стародубський полк займають Волицю-Йодкову; 3-й полк С. С. частиною обсаджує ліс, що між Волицею-Йодковою й Малими Зозулинцями, частиною в резерві в Писарівці. 4-й полк у резерві в Котюжинцях. 1-й полк С. С. відводиться до Чорного Острова, поперше — для відпочинку й подруге — для прикриття напрямку Базалія–Чорний Острів, бо Волинська дивізія в цей час сильно перетомилася й багато втратила на боєздатності.

Оцінка подій першого періоду контр-наступу армії У. Н. Р.

Удало розпочатий наступ кінчився неуспіхом на нашу думку з таких причин: загальний плям про наступ не був достаточно розроблений. Не були передбачені всі можливості. Перша була та, що при наступі була неуникнена розтяжка фронтів, що при тодішньому стані армії могло бути катастрофічним. Друга — командування розраховувало на скору мобілізацію й поповнення армії, а для того не мало ніякого апарату та ще й не брало під увагу настроїв місцевого населення. яке буде зовсім байдуже до боротьби українського війська. В звязку з цим треба було й задачу ставити собі відповіднішу до сил.

Через брак чинників — засобів звязкових — штаб армії не може скоординувати акцій поодиноких груп, що також неґативно відбивається на погодженню й одноцільності операцій.

Причини невдачі корпусу С. С. були такі:

1. Велика розтяжка фронту й запізнене зосередження частин корпусу С. С. на правому крилі для прориву залізниці Старокостянтинів–Шепетівка. Фронт розтягнувся через те, що командуванню корпусу довелося змінити свій попередній плян щодо вдару. На цю зміну вплинуло ухилення Запорожців на південь і, які б доводи не приводив командир Запорозької групи щодо вибору пункту своєї атаки, все ж мусів він виділити якийсь відділ, як що не для оволодіння Старокостянтиновим, то в кожному разі для звязку з корпусом С. С. що його прикривав.

2. Змінивши плян удару, штаб корпусу С. С. повинен був притягнути для вдару на праве крило й свою кінноту. Її сили була переоцінено, й вона не спромоглася виконати свого завдання по захопленню Заслава, — обік з піхотою вона могла дати більшу допомогу.

3. Трудність керування в силу того, що корпус не мав поділу на дивізії, а складався впрост із окремих полків.

4. Труднощі в триманню звязку зі своїми частинами й із сусідами через брак відповідних засобів звязку.

5. Відмовлення 9-і дивізії від виконання наказу про атаку м. Кульчинів уночі з 12 на 13 червня й відхід уночі на Красилівські переправи без повідомлення решти частин спричинилося до утворення несприятливої обстановки на 13 червня на Случі. Замість того, щоби командира 9-ої дивізії за його свавільство укарати, штаб армії пригорнув його під своє крило.

6. Неправильне обсадження загоном Сушка переправи біля Чорнилівки. Замість того, щоби заняти с. Чорнилівку на північному березі Случі, загін обсадив горби на полудневому березі річки. А ці горби були на версту від берега річки, і навіть, сильно обстрілюючи переправу з кулеметів (гармат загін не мав), можна було поодинці накопичити сили на цьому боці мосту. Ця обстанова й дала ворогові змогу заволодіти мостом.

7. Відсутність рішучости й розуміння обстанови у командира 3-го полку С. С., що вів колону, яка по полудні підійшла до Чорнилівки з півночі, коли ворог, що займав переправу, занятий був боєм із загоном Сушка. Тактичне положення було незвичайно сприятливе й давало повну змогу розбити ворога.

8. Безупинно настирливі атаки большевиків та своєчасний підхід їхніх резерв на рішаючі пункти.

Все ж корпусові С. С. удалося втриматися на р. Случ, дякуючи скорому підходові 7-ї Запорозької дивізії й рішучості акції 1-го полку С. С. та 7-ї дивізії Запорожців.

Закиди декого з військових про загайку й необміркованість атак з боку Січових Стрільців 15 червня не мають підстав, бо для удару у ворожий флянґ сил було скупчено цілком досить (1-й полк С. С. — 5000 баґнетів і 7-а Запорозька дивізія — 500–600 баґнетів); ходило очевидно про хуткість і скритність підходу та рішучість удару. Останнє було; першого й другого не існувало. Задача ж корпусу С. С. в цьому випадкові була: звязати ворога на його позиціях; це було зроблено. Про це свідчить і те, що перш ніж частина 1-го полку С. С. і 7-ої дивізії підійшли до Чорнилівської переправи, її зайняв уже 2-й полк С. С. із боку слобідки Чорнилівської.

Положення 16 червня 1919 року.

До 16 червня виявилося, що на північ від р. Случі ворог скупчив значні сили. Потерпівши невдачі на фронті Красилів–Чорнилівка, він почав надто настирливо натискати на Волинську дивізію під Малими Зозулинцями й Базалією. Москвинам багато допомагало збольшевичене населення цього району. Являлась небезпека за лівий флянґ всієї армії У. Н. Р., а зокрема за лівий флянґ і тил корпусу С. С. На випадок небезпеки з заходу корпус С. С. мав за лівим крилом у районі Писарівки 3-й полк С. С., у Чорному Острові 1-й полк С. С. і в районі с. Катеринівки дві кулеметні сотні, 27-й кінний полк (60–70 шабель) і підстаршинську сотню.

Бої 17, 18, 19 і 20 червня.

Ворог, зосередивши 17 червня значні сили, натискає ва Волинську дивізію, яка відходить у район Купеля. На 18 червня вище командування армією У. Н. Р. плянує контр-наступ для захоплення Старокостянтинова й дальнішого вдару на тилах у ворога в напрямі на Кульчин. 9-а Залізнична й 7-а Запорозька дивізія та корпус С. С. мають форсувати р. Случ, розбити ворога й опанувати р. Понору. Для забезпечення операції з заходу Січові Стрільці повинні були мати резерви за лівим флянґом.

Для підсилення Волинської дивізії й зменшення занятого нею фронту корпус С. С. мав змінити одним полком правий полк Волинської дивізії. під Малими Зозулинцями. Направлений для цієї цілі 3-й полк С. С. частин Волинської дивізії не знайшов, а напоровся на ворога. Після бою 3-й полк С. С. зайняв Шмирки і Великі Зозулинці. Загроза його флянґові й тилові примусила командування корпусу С. С. відтягнути полк на старі позиції, на лінію Індики–ліс, що на північ від цієї місцевости.

Плян штабу армії про наступ не був переведений із двох причин: перша — призначені для вдару на Старокостянтинів частини не прибули у свій час, а друга — ворог, натискаючи на Волинську дивізію, відпер її на південь від Купеля до району Великої Бубнівки. У два наступні дні Волинці відходять на лінію залізниці Волочиське–Чорний Острів. Стан дивізії був у цей час такий, що вона не могла ставити опору ворогові, а тому командир дивізії з власної ініціятиви одвів й до району м. Кузьмина. Повстала поважна загроза флянґові й тилові корпусу С. С. і всієї армії У. Н. Р.

Ситуація 21 червня й заміри вищого командування.

21 червня москвини зайняли ст. Наркевичі й стали посуватися на Чорний Острів. Тоді штаб армії рішає нанести контр-удар ворогові зза лівого крила корпусу С. С. Для цього підсилює корпус С. С. 7-ою дивізією Запорожців і кінним дивізіоном Бориса, яких направляє з району Красилова на Миколаїв; на Чорний Острів направляє кінний полк Костя Гордієнка з півбатареєю кінно-гірського дивізіону та Слобідський кіш (всього 200–250 баґнетів, 50–75 шабель і 2 гармати) і доручає командирові корпусу С. С. перевести удар із метою викинути большевиків за р. Случ і зайняти переправи до м. Базалії.

Командир корпусу С. С. гадав: зєднавши 7 дивізію Запорожців, 1-й полк С. С., Слобідський кіш і кінний полк Гордієнка в ударну групу, під командою командира 7-ої Запорозької дивізії, вдарити нею з району Катеринівка–Чорний Острів у загальному напрямі на Купель–Базалію; їй допомагає 3-й полк С. С. від с. Індики вдаром на Малі й Великі Зозулинці.

Вночі на 22 червня поступають відомості, що ворог підсунувся на кілька верстов до Чорного Острова, занявши с. с. Рідкодуби й Крачки. Зранку 22 червня, для ствердження цього, висилається від 1-го полку С. С. з Чорного Острова розвідчий відділ і, коли відомості підтвердилися, направлено біля полудня ва Рідкодуби весь 1-й полк С. С., щоб очистити с. Рідкодуби від ворога й постаратися зайняти с. Юхимівці, звідкіля загрожувати ворогові в Крачках.

О годині 12 до Миколаєва прибуває 7 Запорозька дивізія, яка після годинного відпочинку направляється в с. Катеринівку з тим, що 23 червня зранку має розпочати наступ.

Коли 7-я дивізія о год. 14–15 підходила до с. Катеринівки, ворог атакував збірний відділ Січових Стрільців, що кватирував у цьому селі. 7-а Запорозька дивізія з походу миттю атакує ворога, збірний відділ С. С. зривається також із місця, й ворог, не витримавши натиску, врозтіч біжить на Крачки й Пахутинці. Ворога переслідує 27 кінний полк і бере до неволі кілька десятків москвинів; багато ворога порубано шаблями.

7-а дивізія, переслідуючи ворога, осягнула Верхи, що на схід від Пахутинців. При цьому було захоплено кілька кулеметів і підвід з бойовим припасом. 1-й полк С. С. вибив ворога з с. Рідкодубів і зайняв Юхимівці. Збірний відділ С. С. вернув до Катеринівки. Ліве крило армії У. Н. Р. зміцнилося, безпосередня небезпека Чорному Острову минула.

Бої 23 і 24 червня.

Вночі на 23 червня до Чорного Острова прибувають Слобідський кіш та кінний полк Костя Гордієнка і разом із 1-м полком С. С. поступають під команду командира 7-ої Запорозької дивізії. 23 червня зранку ударна група розпочинає наступ, направляючись: 7-а Запорозька дивізія через Пахутинці на Копачівку–Собківці; 14 полк С. С. через Велику Бубнівку на Купель; кінний полк Костя Гордієнка через Юхимівці на Клиняки і далі на Яхнівці й Базалію; Слобідський кіш посувається за 1-м полком С. С.; 3-й полк С. С. — на Малі й Великі Зозулинці. Біля 10 години 1-й полк С. С. узяв з бою Велику Бубнівку й хутко переслідує ворога на Купель. Дещо пізніше 7-а Запорозька дивізія атакує ворога в Пахутинцях і так швидко переслідує його, що штаб ворожого Таращанського полку в Копачівці не встиг зібратись і частинно впав до неволі. 3-й полк С. С., після упертого бою, опановує переправу під Малими Зозулинцями. Ворог у безладді відходить на Базалію. До вечора українські війська займають Малі Зозулинці, Великі Жеребки, Попівці й Холодець. Кіннота полку Гордієнка — в Клинянах. На інших участках фронту корпусу С. С. спокійно. До Миколаєва прибуває кінний дивізіон Бориса, який направляється до Базалії через Купель.

24 червня ворог ставить жорстокий опір атакам 1-го полку С. С. на Базалію й 7-ій Запорозькій дивізії зі Слобідським кошем під Малими Жеребками. Зрештою командир 1-го полку С. С. підполковник Рогульський Іван кидається особисто з кінною розвідкою свого полку в атаку і цим урятувує положення. Під ним ранено двічі коня, кілька розвідчиків забито, але цей приклад начальника пориває до атаки весь полк, який із шаленою скорістю атакує ворога під страшним вогнем, збиває його з позицій і на ворожих плечах вискакує за м. Базалію, опановуючи горби на 1½ версти на північ від містечка, 7-а Запорозька дивізія, зламавши опір ворога, також забирає переправу біля Малих Жеребків. Велику допомогу пішим частинам подавав кінний полк Костя Гордієнка, весь час обходячи ліве крило ворога.

Вислід.

Наслідком цих триденних боїв — ворога було розбито; надто тяжкі втрати поніс його 1 і 2-ий Таращанський полк; до рук українських частин попала значна кількість полонених і багата військова здобич; армія У. Н. Р. твердо стала своїм лівим крилом на р. Случ.

Ситуація на правому крилі й у центрі корпусу С. С.

У той час, коли успішно розвивається маневр на лівому крилі корпусу С. С., в районі Старокостянтинова й Красилова ворог переходить у протинаступ і вже на вечір 22 червня захоплює переправу біля Красилова.

9-а Залізнична дивізія в безладді відходить зразу ж на р. Бужок до с. Митинців; 8-а Запорозька дивізія зосереджується до с. Заруддя. Ворог, взявши м. Красилів, протягом 23 червня веде наступ на с. Чепелівку й по полудні займає цей пункт (частина 9-ої Залізничної дивізії, що займала Чепелівку, відійшла на м. Миколаїв). Правофлянґові частини корпусу С. С., що займали переправу біля Чорнилівки, під загрозою охвату, відійшли до слобідки Чорнилівської. Для прикриття напрямку Красилів–Миколаїв штаб корпусу виставив з Миколаєва на горби, що на північний схід від Котюжинець, останню резерву — польову варту з одною гарматою. Всі резерви було вжито для операції на лівому крилі. А штаб армії катеґорично настоював, щоби переходом у наступ правим крилом викинути ворога за Случ і заняти переправи; 9 Залізнична і 8 Запорозька дивізія, які для того й призначені були, стояли й дивилися, як ворог зміцнюється на Красилівському пляцдармі.

24 червня командир Запорозької групи вимагає повернення йому 7-ої Запорозької дивізії до резерви групи і, чекаючи, очевидно, її прибуття, не розпочинає наступу на Красилів. Очікування це тяглося надто довго, бо аж до 28 червня. Та так цей наступ і не відбувся.

Тим не менше, з огляду на загрозу Проскурову з півночі і на вимогу командира Запорозької групи, штаб армії, минаючи штаб корпусу С. С. і навіть не повідомивши його, віддає наказ 7-ій Запорозькій дивізії відійти до Чорного Острова, а потім і далі до резерви Запорозької групи в с. Калинівку. Штаб корпусу С. С. довідався про цей наказ тільки тоді, коли 7-а Запорозька дивізія, Слобідський кіш і кінний полк Костя Гордієнка прибули 26 червня до Чорного Острова (в той час звязок із Базалією й Купелем ще не налагодився). Відхід 7-ої Запорозької дивізії й других запорозьких частин із району Базалії настільки був поспішний, що навіть оставлено переправу біля Михиренців без обсади, і коли 26 червня частини 3-го полку С. С. підійшли для зміни ніби оставлених там частин 7-ої Запорозької дивізії, то переправу прийшлося займати боєм.

Ситуація 25 червня.

На правому крилі корпусу С. С. ворог невеличкими відділами нападає на його розположення, але його відкидають. На лівому крилі ворожі частини після поразки відійшли далеко на північ. У районі на південь від м. Теофіполя піднялося повстання місцевого заселення проти москвинів. До Теофіполя вислав корпус С. С. кінний дивізіон Бориса, щоби переслідувати ворога й навязати контакт із повстанцями. Тоді ж штаб армії пропонував штабові корпусу С. С. удар від Базалії в напрямі на Кульчин по тилах ворога, але одночасно відтягнув 7-у Запорозьку дивізію від Базалії до Чорного Острова у резерву армії.

Командування корпусу С. С. після відібрання 7-ої Запорозької дивізії з-під його підлеглости, вважало, що для пропонованого штабом армії маневру, сильно ризикованого, одного 1-го полку С. С. з кінним дивізіоном замало, надто зважаючи ка нетверде становище на правому крилі корпусу і його сусідів справа. Тому командування корпусу С. С. від переведення маневру в тил ворога стрималося й відкликало дивізіон Бориса з Теофіполя, залишивши там звязковий відділ, силою в одну чоту кінноти.

Прийняти таке рішення командування корпусу змушувало надзвичайне стомлення частин, сильно розтягнутий фронт, відсутність резерв і сумнівне положення, як у себе на правому крилі, так надто в сусідів справа (9-а Залізнична дивізія).

Далі до кінця червня москвини закріпляються на полудневому березі р. Случі. 9-а Залізнична дивізія й Запорожці — пасивні. Група С. С. на розтягнутому фронті від Чорнилівки до Базалії не в силі допомогти своїм сусідам. Командування армією на прохання командира С. С. видає наказ про зміну вночі на 26 червня частин групи частинами Волинської дивізії, але 26 червня наказ цей відмінено.

Висновки боїв за червень місяць.

1. На напрямку Базалія–Чорний Острів розбито ворога, який старався обійти ліве крило армії У. Н. Р., що стояло на Случі.

2. Зручним маневром ударної групи С. С. з 7-ю Запорозькою дивізією армія У. Н. Р. твердо стає лівим крилом на Случі.

3. Вдалим розположенням резерви (1-й полк С. С.) в Чорнім Острові командування С. С. своєчасно забезпечує свій лівий флянґ із боку Війтовець, що їх займає ворог після відкинення Волинської групи. Таким же зосередженням резерв забезпечено скупчення 7-оЇ Запорозької дивізії біля Катеринівки й рівночасно створено сприятливі умови для контр-маневру ударної групи. Таке розположення резерв було викликано постійним побоюванням штабу корпусу С. С. за лівий флянґ корпусу, чому однин із найсильніших своїх полків він і виділив у Чорний Острів, навіть на шкоду силі фронту.

4. Пасивність 9-ої Залізничної й 8-ої Запорозької дивізії дала змогу ворогові закріпитися на Красилівському пляцдармі й потягла за собою втрату всієї лінії р. Случі з усіма переправами. Тому р. Случ утратила для армії У. Н. Р. своє значіння.

5. Плян маневру по північному березі р. Случі, про який говорить у своїй книжці „Похід українських армій на Київ–Одесу“ генерал Капустянський, дійсно міг дати нам великі користі, але при умовах:

а) переведення його достаточними силами, а таких сил фактично не було (1-й полк С. С. 1,000–1,200 баґнетів, 7-а Запорозька дивізія зі Слобідським кошем 500–600 баґнетів і кінний полк Костя Гордієнка 60–100 шабель);

б) твердого тримання фронту по р. Случ від Красилова до Малих Зозулинець, хоч би на перших порах, поки маневр не обозначився. Другої умови не було;

в) дійсного наміру штабу армії У. Н. Р. цей плян здійснити не зміг.

Тут слід підкреслити, що командир групи С. С. не знав про тертя в штабі армії та про розбіжність плянів у чинників цього штабу. Він був поставлений перед фактом несподіваного відкликання 7-ої Запорозької дивізії саме тоді, коли рівночасно йому передано пропозицію (здається від ген. Капустянського) перевести обхідний маневр. Із одним 1-им полком С. С. маневр цей був надто ризикований, та крім того, частини зупинилися не від браку хотіння переслідувати ворога, а з причини дійсної великої перевтоми.

Положення сторін на початку липня. Останній період боїв за Проскурів.

У ріжних частях України оживляється робота повстанців, які дезорганізують запілля й підвіз ворожої армії. Війська російської реакції розпочинають свій наступ із Кубані, розширяючи терен посідання в напрямі Царицина й Харкова.

Червоні москвини напружують всі сили, щоби скорше зліквідувати українську армію.

Вони скупчують свої сили в районі Красилова; до Старокостянтинова підводять нові частини. На своїм лівім крилі зміняють давні частини свіжою піхотою, підсиленою кіннотою.

Бої 1 липня. Наступ червоних москвинів.

Вночі з 30 червня на 1 липня прибуває для часткової зміни корпусу С. С. Холмська дивізія, яка й зміняє 1-й полк С. С. у Базалії. 1-й полк С. С. відходить у ту ж ніч до району Копачівки–Пахутинець. Волинська дивізія на ранок 1 липня починає відходити до Війтовець. Зранку 1 липня ворог розпочинає свій наступ на Холмську дивізію, яка майже без бою поспішно відходить на Купель. 3-й полк С. С. відкидає своє ліве крило від Малих Зозулинець на Шмирки. Поспішний відхід Холмської дивізії не дає змоги своєчасно вжити для вдару 1-го полку С. С. Одночасно ворог, видкинувши 9-у Залізничну дивізію за р. Бужок біля Ходковець, енерґійно веде наступ на праве крило групи С. С., заняте слабими 2, 4 і 5 полками. Ці полки відступають, залишивши Миколаїв, на лінію Черепова–Манилівка, змусивши тим і 3-й полк С. С. відійти від Зозулинець до лінії Ставчинці–Індики.

Бої 2 липня.

На 2 липня в районі Війтовець збирається вся Волинська (північна) дивізія під командою генерала Єрошевича. Командирові дивізії, який мав задачу змінити решту фронту групи С. С, штаб цієї групи запропонував або підтримати Холмську дивізію, або змінити 1-й полк С. С., який мусив удень 1 липня знов змінити майже цілу Холмську дивізію. Командир Північної дивізії від цієї пропозиції ухилився, а домагався зміни частин С. С. під Миколаєвим. Але й тут змінив тільки правий участок групи, чому опинився зі своєю дивізією між частинами С. С.

Змінені частини було вжито на підсилення правого крила, яке також було загрожене, бо 9-а Залізнична дивізія відкотилася до Калинівки. Протягом 2 липня ворог знову веде наступ на Холмську дивізію, яка, не виявляючи опору, відходить за залізницю Волочиське–Чорний Острів. Ворожий удар приймає на себе 1-й полк С. С, який цілий день контр-атаками стримує ворожий натиск. Надвечір ворогові вдається зломити лівий флянґ полку, і полк стає по лінії Пахутинці–Бубнівська Корчма. Між іншим, тут трапився такий випадок. Коли полк вже смерком атакував ворога в напрямі на Глядки, ворожа кіннота атакувала полк із півдня, і полк, що почав був вдало розвивати атаку, мусив у дуже скрутній обстанові повернути назад. Тоді командир Північної дивізії генерал Єрошевич, мотивуючи тим, що Січові Стрільці стали до його фронту під прямим кутом, видав наказ своїй дивізії відійти в район Юхимівці–Вачулинці^[1]. Таким чином ворог потіснив ліве крило Січових Стрільців, з якими страчено звязок, а центр Манилівка–Ставчинці залишився ніким не занятий. Прийшлось якось рятувати ситуацію.

Бій 3 липня 1919 року.

Штаб групи С. С. вирішив звузити свій фронт, відтягнувши 1-й полк С. С. до с. Катеринівки, залишаючи інші частини на лінії від дороги Миколаїв–Чорний Острів–Черепова. На цю перегруповку, гадалося, вистарчить ночі. Удосвіта 1-й полк С. С., підходячи до Катеринівки, був заатакований ворогом із півночі і став потроху осаджувати на село Крачки. Йому на допомогу направлено було сотню штабу армії, але ця сотня, вийшовши з Чорного Острова, була обстріляна гарматним вогнем ворога, й дальше околиць Чорного Острова не рушила. Підтягнутий на допомогу 1-му полкові С. С. з правого крила 3-й полк С. С. був кинутий в атаку з метою заняти Катеринівку й ударити ворогові у флянґ. Але його атаку відбито.

Командування групи С. С. зняло зрештою майже все зі свого правого крила й кинуло під Крачки–Катеринівку, та ворог, підбадьорений першим успіхом, завзято відбивав усі атаки, кидаючись щохвилі до контр-атаки. Бій тягнувся з надзвичайною напруженістю більше, як чотири години. У бою взяли уділ усі полки корпусу С. С. Ворог мав Богунівську й Таращанську бригаду, 13-й Пограничний полк і до півтора полку кінноти. На участку сусідньої Північної (Волинської) дивізії бій почався трохи пізніше й був менше впертий. Війська остаточно перетомилися й понесли дуже великі втрати. Надії на втримання наступного дня Чорного Острова було мало, тому ввечері штаб групи С. С. дав наказ відійти військам і скупчитися у двох групах: 1-й полк С. С., 28-й Стародубський полк і 4-й полк С. С. в районі с. Грузевичі, маючи задачу прикривати Проскурів із заходу; 2, 3 і 5 полк С. С. — в с. Водички з тим же завданням прикриття Проскурова, для звязку з Північною (Волинською) дивізією в с. Мочулинці та яко резерва 1-ої групи.

Бій 4 липня. Залишення Проскурова. Катастрофічне положення фронту. Запорожці й Січові Стрільці. Відступ на Ярмолинці.

4 липня ворог наступає з Чорного Острова, напираючи на частини С. С., що перегорожують йому дорогу на позиціях під с. Грузевичі. На лівому крилі С. С. спокійно. Друга частина ворожих сил натискає на Проскурів із півночі. Перед полуднем виявляється значної сили ворожа колона, що наступає з напрямку Миколаїв–Осташків на ст. Гречани. Ця колона хутко займає без бою (бо ніяких українських частин не було на цьому напрямкові) с. Олешин і обстрілює ст. Гречани. Частини Запорозької групи, що займали ст. Гречани, опівдні залишають станцію й відходять на Проскурів. Ворог врізується клином між групами Запорозькою та С. С., найбільше загрожуючи частинам С. С. під Грузевичами. Тому частини ці під тою загрозою й під ворожим натиском із боку Чорного Острова починають відходити на с. Малешівці. Над вечір цього дня 1-й полк С. С., 28-й Стародубський полк і 4-й полк С. С. осягнули зазначене село, але під час переправи через р. Плоску були атаковані ворожою кіннотою, якої атаки не витримали й у неладі поспішно продовжували відворіт на Малиничі, примусивши й другі частини С. С., що стояли в с. Водичках, теж відступити на с. Кудринці. Було це приблизно біля 7 год. вечора.

Командування групи С. С. видало наказа своїм частинам заняти лінію Антонівці й Буйволівці з метою прикрити напрям Проскурів–Камянець. По шосі в цьому напрямі відходили всі тилові установи й обози Запорозької групи й групи С. С. Волинська група в час цих подій була десь у районі Городка.

Ніч з 4 на 5 липня проходила в надзвичайно нервовому піднесенню. Звязок між частинами й штабом армії був нарушений. Групи також не мали між собою звязку. Ряд невдач протягом останніх тижнів дуже погано відбився на нормальному стані війська — козаків і старшин. Бойовий запал і порив погас, Частини війська були близькі до повної деморалізації. Стійкість частин майже зовсім зникла. Захиталася віра й надія на перемогу над ворогом. У деяких частинах почалися заворушення. Гайдамацький полк 6-ої Запорозької дивізії відмовився виконувати накази. У Запорожців виникла навіть думка залишити регулярний спосіб боротьби з ворогом і відправитися на партизанку в його запілля. Протягом ночі в групі С. С., за звітами командирів поодиноких полків, виявилося, що частини понесли великі втрати, виснажилися тяжкими й безпереривними боями і що бойовий запал сильно обнизився. Тоді командування групи С. С. вирішило відтягнути групу в район Ярмолинець, щоби дати військові просто виспатись. Відійшовши вранці 5 липня, частини розположилися в м. Ярмолинцях і ближчих околицях на південь від містечка. Сторожові частини зайняли ліс на північ від Ярмолинець (1-й полк С. С.) і с. Олексинець Пільний, перехвачуючи головні напрямки на Ярмолинці з півночі.

Висновки. У результаті проскурівської операції армія У. Н. Р. втратила Проскурів — залізничний і адміністративний центр. Програно всі бої на важнішому участкові й утрачено значну частину території, з якої тепер не можна було черпати запасів для харчування й поповнень українського війська. Ворог, зручно маневруючи, примусив війська У. Н. Р. розтягнутися на широкому фронті. Армія У. Н. Р. зужила всі свої резерви й, маючи кордонну лінію на всьому фронті, скрізь стала слабшою від ворога. Причини невдач полягали в наступному:

1) переважні сили ворога,

2) розтягнутість фронту,

3) відсутність резерв,

4) стомленість війська,

5) нескоординованість зусиль ріжних частин.

У штабі армії була незгода щодо пляну наступу з р. Случі^[2], результатом якої було начебто цілковите залишення управління військом.

Волинська група (Холмська та Північна дивізія), коли хоче, тоді зміняє корпус С. С., хоч мала б це зробити до ранку 1 липня. Таким чином група С. С., яка при нормальних обставинах мала б бути у резерві й пригодилась би для маневру, змушена була дальше тримати фронт і затикати проломи, що появлялися в ньому через нестійкість Холмської й Північної дивізії. Корпус С. С. хутко залишив переправи на р. Случі. Але причини цього були не в тому^[3], що С. С. швидко здали їх, будучи заатаковані з Красилівського пляцдарму, а в тому, що всі резерви групи С. С. були зосереджені на лівому її крилі; в тому, що фронт С. С. непомірно розтягнувся після відходу Волинської групи і зміни 7-ої Запорозької дивізії та приданих до неї частин. А найголовніша причина оставлення р. Случі полягає в тому, що 9-а Залізнична і 8-а Запорозька дивізія були весь рішаючий час пасивні й стояли на р. Бужку, а 7-а Запорозька дивізія в Калинівці. Командир Запорозької групи, маючи задачу очистити Красилівський пляцдарм, фактично з 26 по 30 липня через перевтому військ і великі втрати не поміг загроженому правому крилу С. С. під Чепелівкою, не зважаючи на вимоги штабу армії перейти в наступ^[4]. Тому не оправдане звалення всієї вини за оставлення р. Случі на Волинців і С. С., як це робить генерал Капустянський у своїй книжці^[5].

Тут указано лише тактичні причини невдач, не беручи під увагу причин адміністративного характеру: відсутність поповнень, неналагодження мобілізації, брак бойових припасів і т. д.

Дальніший відступ на Фрампіль-Рудку. Рішення про переформування групи. Лянцкорунь.

День 5 липня пройшов спокійно. Група С. С. відпочивала в районі Ярмолинець. 6 липня по полудні сторожові частини корпусу С. С. були заатаковані на північ від Ярмолинець і під Олексинцем-Пільним. Вислані їм підсилення з Ярмолинець і броневі авта з артилерією — не допомогли. Зустрівши стихійний відступ 1 і 4-го полку С. С., все почало відступати, й тому повстало питання зупинити війська на найближчій оборонній лінії. Слабенькі полки й технічні сотні, що знаходилися в резерві, були вислані для заняття с. Ставчинці і м. Фрампіль, куди й зосередилися надвечір всі частини. Ворог дальше не переслідував, і частини на зазначеній лінії впорядкувалися, зайнявши с. с. Язвіня, Савинці, Фрампіль; кіннота — Нова Пісочна. До 9 липня на зазначеній лінії йдуть невеликі сутички з ворогом. У командування групи С. С., під впливом незмірного перетомлення частин, виникає думка за всяку ціну відірватися бодай частиною своїх сил від ворога для приведення їх у належний бойовий стан. Склад групи з поодиноких шістьох (а властиво сімох) піших полків, із трьома в той час артилерійськими полками, кінним дивізіоном Бориса, окремою кінною сотнею, окремими технічними сотнями й другими помічними частинами, що формувалися в міру потреби (всі ці частини не були зведені в більші тактичні одиниці), — робив для управління в боях надзвичайні труднощі. Шкоди такого стану річей для бойових чинів були занадто очевидні. До того ж і бажання позбавитись постійних несподіванок із боку Волинської групи з лівого флянґу примусили Січових Стрільців старатися підійти їхнім лівим флянґом до Галицької армії. Всі зазначені причини спонукали командування С. С. прийняти такий плян: залишивши на фронті Тернавка–Карабчиївка кінноту для прикриття напрямку через Балин на Камянець, звязавшись тою кіннотою з Запорожцями, що якраз підходять до району Солодковець, — стрілецьку піхоту відтягнути до м. Лянцкоруня, де привести частини до порядку, дати їм відпочити, зформувати два штаби дивізії, звести полки в дві дивізії й після того старатися отримати участок на крайньому лівому крилі армії У. Н. Р. Під час виконання цього пляну були внесені такі зміни при заняттю позиції: полки 1, 2 і 4-й С. С відведено до Лянцкоруня, куди переїхав і штаб групи. Полки 3 і 5-й С. С, 28-й Стародубський і Миргородський курінь — відведено до с. Рудка, де їх малося переформувати в 2 (11-у) дивізію.

10 липня частини групи С. С. прибули до вказаних районів, де розпочалася надзвичайно спішна робота по переформуванню їх у дві дивізії. Протягом 3–5 днів було зформовано два штаби дивізії. До складу 1-ої (10-ої) дивізії увійшли: 1, 2 і 4-й полк С. С. (останній отримав назву 3-го полку С. С.). До цієї дивізії долучено одну технічну сотню. Командиром дивізії призначено полковника Рогульського. До складу 2-ої (11-ої) дивізії увійшли: 3-й полк С. С., що отримав назву 4-го полку С. С.; 28-й Стародубський полк і 5-й полк С. С. зведено в 5-й полк С. С.; Миргородський курінь перейменовано в 6-й полк С. С. До цієї дивізії долучено одну технічну й одну кінну сотню. До обох дивізій додано відповідну кількість гармат. Кінний дивізіон Бориса лишився як кіннота групи. Протягом того ж часу Січові Стрільці викупалися й частинно переодягнулися в нове, тимчасом підвезене, обмундурування. Після триденного відпочинку зі стрільцями переведено кілька муштрових і тактичних навчань. При формуванні дивізій принято було засаду рівномірного розподілу сил, через що в кожну дивізію входило по одному сильному полку (1 і 4) і по два слабших. Переформувавшися й трохи відпочивши, частини С. С. були знову готові до активних чинів.

Ситуація на фронті. Перехід до загального наступу.

Після відходу від Ярмолинець стан групи С. С. і інших частин армії У. Н. Р. був жалюгідний. Досить було слабого напору навіть незначних ворожих сил, щоби війська У. Н. Р. почали відворіт. Дорога на Камянець була фактично відкрита. Тим часом вороже командування припинило переслідування військ У. Н. Р. і дало їм час відпочити й упорядкуватися. Ворог переводить перегруповку, скупчуючи найсильніші свої частини на лівому крилі й у центрі армії У. Н. Р. До цього примусило його те, що й частини Галицької армії (5 бриґаду вислано на Чорний Острів) якраз почали своїми тиловими частинами переходити Збруч. Під час такого затишшя на фронті — 13 липня 2-а (11-а) дивізія С. С. зміняє на фронті Тернавка–Карабчиївка кінноту Бориса, яка відводиться на відпочинок у район на південь від Балина. В той час Запорожці займають Солодківці й ведуть розвідку на Ярмолинці. У Волинців тихо. З огляду на перехід Галицької армії за Збруч повстала крайня необхідність забезпечити для неї район зосередження. Тому командування армії У. Н. Р. вимагало скорішого приведення частин до порядку, маючи на меті чимскорше перейти у наступ.

17 липня 10 дивізія С. С. отримує наказ вийти на фронт. Командування С. С. рішає тримати одну дивізію на фронті, другу — в резерві. Гадалося заняти фронт лише 10-ою дивізією С. С., а 11-у відвести у резерву. Вранці 20 липня ворог на всьому фронті переходить у наступ. 10-а дивізія С. С. удосвіта підійшла до Тарнавки й розпочала зміну 11-ої дивізії. Якраз у цей час ворог повів наступ на 11-у дивізію. Спільними силами вся група перейшла у протинаступ, збила ворога й на його плечах удерлася до м. Фрамполя. На фронті під Фрамполем залишено 10-у дивізію, а 11-у зосереджено в резерві за лівим крилом, в с. Карабчиївці. В той же день Волинська група під натиском ворога подалася трохи на південь від м. Купина до с. Рипниці.

Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/89

Бої 21 і 22 липня.

Тим часом ворог веде протинаступ на фронті Волинців, які потроху осаджують назад і ведуть упертий бій на північ від Смотрича. Запорожці 22 липня своїм лівим крилом відходять від Савинців на південь і тримають Солодківці. Вранці 22 липня до району Балина підходить 14 бриґада Галицької армії (аванґард 2-го корпусу). Біля полудня штаб армії У. Н. Р. видає наказа про загальний наступ армії У. Н. Р. У виконання цього наказу штаб групи С. С., з уваги на невитримку Волинців, після короткого вагання рішає: 10-ю дивізією тримати Савинці і Фрампіль; 11-ою дивізією, через Велику Леваду й Карабчиїв, ударити в тил ворогові, що прорвався поміж Волинців і Січових Стрільців, а кінним дивізіоном Бориса, з двома гарматами 7-ої батареї, вдарити ворогові у флянґ, із боку с. Рудки і слобідки Смотричівки. Для забезпечення флянґу й тилу 11-ої дивізії зі складу 10-ої дивізії видвинути 3-й полк С. С. для заняття с. Пісочна. О год. 17 частини розпочали рух.

Надвечір Волинська група не витримує напору червоних москвинів і залишає Смотрич, відходячи на с. Черч. Ворог займає Смотрич, висовує свої передові частини на південь і схід від цього пункту й починає обстрілювати з гармат ст. Балин. Не тільки флянґ, але й глибокий тил С. С. — відкриті. Безпосередній тил і штаби дивізій — у Тинній, з боку Смотрича прикриває технічна сотня С. С. в с. Рудка. Для прикриття станції й штабу групи — на горби, що на захід від ст. Балин, висилається польова варта штабу групи. Штаб групи, не зважаючи на грізність ситуації, продовжує працювати, як машина, й доводить операцію до блискучого кінця.

Коли Волинці залишили Смотрич (біля 19-ої год.), кінний дивізіон Бориса підійшов до с. Рудки. Отримавши тут наказ негайно атакувати ворога, дивізіон зразу ж кинувся в атаку, й під с. Криничанами захопив дві гармати з упряжками, кілька зарядних скринь, обоз і полонених. Темнота не дозволила розвинути успіху, й дивізіон відійшов знову до с. Рудки, де й розмістився на ніч, виставивши охорону на захід від с. Рудки.

До пізньої ночі не було відомостей про 11-у дивізію. Біля півночі отримано відомості, що вона пройшла Велику Леваду без бою і йде на с. Карабчиїв. Тоді штаб групи висовує 3-й полк С. С. для заняття м. Купина з тим, щоби безпосередньо забезпечити тил 11-ій дивізії з півночі, а також для того, щоби, у випадку успіху 11-ої дивізії, перехопити шляхи ворогові, що відходитиме. На випадок невдачі гадалося намовити 14-у Галицьку бриґаду допомогти нам. Ще вдень командир групи С. С. і начальник штабу їздили до командира цієї бриґади й просили його підтримати Волинців і Січових Стрільців, але той зіслався на неотримання наказів і в підтримці відмовив.

Ніч на 23 липня була дуже неспокійна. Штаб групи С. С. безупинно працював цілу ніч. Рішалася доля бою й, можливо, доля цілої дивізії. Біля 3 год. уночі ворог 2-им курінем Таращанців перейшов у наступ на с. Рудка. Хутко збив охорону кінноти й примусив дивізіон Бориса залишити село, відійшовши в напрямі на Зеленчі. Підтриманий 7-ю легкою батареєю (2 гармати), що підійшла вночі й мала співпрацювати з кіннотою наступного дня, дивізіон у пішому ладі перейшов у протинаступ і, коли ворог змішався, дивізіон хутко скочив на коней і кінно переслідував його в напрямку на Карабчиїв. Туди ворог спрямував свої обози. Коли обози, а за ними й 2-й Таращанський курінь підходили під Карабчиїв, атакував їх із флянґу 4-й полк С. С., що якраз зайняв був цю місцевість з боку Великої Левади, з їхнього правого флянґу атакувала кінна сотня 2-ої дивізії від с. Лисогорки, а ззаду, рубаючи щаблями, вдарила кіннота Бориса, що переслідувала з с. Рудок. Під тими зєднаними ударами 2-ий курінь Таращанців почасти поляг, почасти попав до полону, і тільки невеликі рештки розбіглися по лісах, що на схід від с. Гриців. Чуючи гомін цього бою у себе ззаду, 1-й курінь Таращанців, що вирушив був удосвіта того дня з с. Гриців на м. Смотрич, завернув назад. У лісах біля Грицева він нарвався на частини Січових Стрільців, і тут, як і 2-ий курінь, був розгромлений і розбігся врозтіч. До рук Січових Стрільців попало 518 полонених, між ними командир куріня, 28 кулеметів, 3 гармати, 40 фір обозу з кіньми, біля 600 рушниць, багато набоїв, полкова канцелярія Таращанського полку, як рівно багато награбованого москвинами військового й цивільного одягу, ріжні церковні речі, серед яких — срібний напрестольний хрест і чаша. Бій закінчився повним успіхом для Січових Стрільців. Решта ворога тікала на Чемерівці, куди для переслідування направлено було нашу кінноту.

Наслідки боїв.

Група С. С. розгромила одну з найсильніших ворожих частин. Забезпечила флянґ своєї армії. Надовго відбила охоту у москвинів наступати на цьому участкові. Загроза Камянецькому напрямкові минула. Район зосередження Галицької армії на південь від лінії Балин–Смотрич добре забезпечено. Волинська група могла часово бути одведена до резерви для впорядкування. Січові Стрільці після частинного відпочинку в Лянцкоруні цією перемогою придбали моральну силу для дальших операцій. Стрільці побачили, що ворог, який здавався їм майже непереможним, не так вже й страшний — потрібна лише твердість і бажання перемогти. Під вечір 23 липня Січові Стрільці угрупувалися так: 10-а дивізія заняла фронт Фрампіль–Купин, 11-а дивізія зосередилася для відпочинку в с. Рудка, кіннота Бориса заняла через Чемерівці на ранок 24 липня с. Яромирку.

Наступ Січових Стрільців на напрямкові Чорний Острів–Миколаїв–Шепетівка–Звягель (Новоград-Волинський). Оборона Житомира.

Наступ на Проскурів.

У кінці липня командування Наддніпрянської й Наддністрянської армії плянують наступ для оволодіння залізницею, з вузлами Жмеринка й Проскурів, та виходу на р. Бужок. Ліва група: просто на Проскурів наступають Запорожці і 2-й Галицький корпус. Ліворуч забезпечує їх і допомагає група С. С., з напрямком на Чорний Острів–Миколаїв. Центральна група: Юрко Тютюнник настулає на Жмеринку. Права група полковника Удовиченка — на Вапнярку. Початок наступу намічено на 26 липня. Москвини, розбиті на свойому крайньому правому флянзі під Карабчиївим, припиняють наступ на всьому фронті й переходять до оборонки, ставлячи значний опір. У той же час починають евакуацію Проскурова.

Бої 26 липня.

Група С. С., згідно з директивами штабу дієвої армії, розпочинає наступ і після впертого бою збиває ворога, виходячи на лінію Сказинці–Мудроголовці. 11-а дивізія С. С, остаючись у резерві, переходить до м. Купина.

Запорозька група в цей день не наступала, обмежившися розвідкою на Ярмолинці. 2-й Галицький корпус займає вихідне становище.

Бої 27 липня.

Майже одночасно розпочинають ранком свій наступ Запорожці — на Ярмолинці, Січові Стрільці — на фронт Олексинець Пільний–Жищинці. Ворог уперто борониться, але зручним маневруванням частин українського війська й настирливим їхнім напором змушується до відвороту. В цей день Запорожці просовуються на північ від Ярмолинців. Січові Стрільці займають 10-ою дивізією Олексинець Пільний–Жищинці. 11-а дивізія С. С. лишається в м. Купині.

Бої 28 липня.

28 липня чини Січових Стрільців набирають більшого розмаху. 10-а дивізія С. С. переслідує ворога й старається захопити Фельштин. Ворог затримується в цьому пункті й сильно тримається. Все ж, атакований із фронту Стрілецькою піхотою й зі сходу, від Кузьмина, кінним дивізіоном Бориса, поспішно відступив на Чорний Острів. Січовим Стрільцям попадає до неволі кілька десятків полонених. Кінний дивізіон забирає кілька підвід обозу. Денний перехід і стомленість війська перешкоджають переслідувати. 10-а дивізія С. С. ночує у Фельштині. 11-а дивізія С. С. надвечір підходить до м. Кузьмина. Запорожці осягають район Антонівці–Скаржинці.

Бої 29 липня. Зайняття Чорного Острова.

29 липня вдосвіта 10-а дивізія С. С. отримала наказ оволодіти Чорним Островом. Їй допомагає кінний дивізіон Бориса, охвачуючи Чорний Острів із заходу від с. Рідкодуби. 11-а дивізія С. С. — у резерві групи — уступом за лівим крилом переходить до району Хоминці–Мочулинці. Біля полудня 10-а дивізія С. С. підходить до Чорного Острова й починає атаку. Ворог тримається вперто. Після двогодинного бою кінний дивізіон, зманеврувавши яругами на захід від Чорного Острова, атакує ворога у флянґ. Ворог, розбитий, відступає. Значна матеріяльна здобич, кілька кулеметів і полонені дістаються до рук Січових Стрільців. Січові Стрільці потерпіли значні втрати раненими. Ранений командир кінного дивізіону сотник Борис. Не зважаючи на це, кіннота, а за нею й піхота завзято гонять ворога, що відступає, й за кілька годин осягають р. Бужок та займають м. Миколаїв. 2-й полк С. С., що був ускочив до м. Миколаєва, був атакований ворогом і змушений був залишити Миколаїв; але хутко впорядкувавшися, підтриманий головними силами 10-ої дивізії С. С. що якраз підходила, переходить у контратаку й ізнову займає м. Миколаїв. Москвини поспішно висаджують міст на р. Бужок, що в Миколаєві, й відходять на р. Случ. Запорожці й Галичани здобувають м. Проскурів. Багато прислужився Запорожцям при цьому авто-дивізіон С. С, під командою сотника Микола Турка. Зайнявши Проскурів, Запорожці переслідують ворога кіннотою.

Бої 30 липня. Вихід на р. Случ.

Маючи на увазі не дати ворогові впорядкуватися й бажаючи затримати ініціятиву в своїх руках, командування С. С. наступного дня, 30 липня, рішає продовжувати наступ із метою скоршого осягнення р. Случі й заволодіння переправами, бої за які далися раніш у знаки групі й могли б уявляти великі труднощі при дальшому наступі, якщо дати ворогові час прийти до себе й закріпитися на цій річці. Уранці 30 липня група переходить у наступ і жене ворога, а надвечір займає переправи біля Чорнилівки й Сорокодубів. 11-а дивізія С. С. залишається в Чорному Острові. 2-й Галицький корпус обсаджує Бужок, маючи своє ліве крило в с. Орлинці.

Висновки. У результаті пятиденних боїв українське військо знову заволоділо Проскуровим. Звільнило від ворога значну площу території, пройшовши з боями біля 65 верстов. Нанесло ворогові значні втрати й сильно його здеморалізувало. Само ж окріпло духом і підбадьорилося.

Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/94

Наступ на Шепетівку групи С. С. і 2-го Галицького корпусу.

З розвитком наступу Наддніпрянської й Галицької армії штаб дієвої армії рішає повести широко закроєні операції, з метою здобути все Правобережжя з Києвом. Наказ мав на меті, в звязку з рівночасними операціями московської протибольшевицької добровольчої армії Деникіна з південної Донщини, — знищити сили московських большевиків, що оперували на півдні України, й захопити їхні матеріяльні бази. Дозволити українським військам поповнитися у велику всенародню армію на здобутім Правобережжі, де скрізь зриваються проти большевиків повстання. Дозволити Україні увійти в міжнародні зносини, як поважній протибольшевицькій силі, якої не можна легковажити, та здобути так міжнароднє признання української державности й матеріяльну допомогу для українського війська з боку европейських держав, заінтересованих у провалі московського большевізму. Проти цього якраз большевізму йшли російські білі війська Колчака, що здобув увесь Сибір і дійшов аж до Волги біля Самари; Деникіна з-над Чорного моря, Юденіча під Петроградом і Гурка з Архангельська.

На 1 серпня ворог перед фронтом групи С. С. і лівим крилом 2-го Галицького корпусу займає Старокостянтинів–Кузьмин і позиції проти переправ Красилівських, Чорнилівської, с. Сороколуби і с. Кліниця. Група С. С. підлягає 2-му Галицькому корпусові. Задача цілої групи в загальному наступі на Київ — забезпечення лівого крила армії, що наступає на Київ, і оволодіння Коростенем. У передбаченню нового наступу група С. С., займаючи 10-ю дивізією лінію Случі: Чорнилівка–Сорокодуби, скупчує 11-у дивізію в район Малих і Великих Зозулинців, маючи на меті форсувати ту ж р. Случ і ударом по правому флянґу ворога примусити його очистити переправи біля Чорнилівки. 10-та дивізія повинна в цей час переслідувати ворога й дійти на лінію р. Понори. Приймаючи на увагу значну здеморалізованість ворога, група С. С. увесь час поривалася чимскорше кинутися до наступу, але 2-й Галицький корпус все відтягав розпочаття акції. На 2 серпня група С. С. зайняла зазначене вище положення.

3 серпня 11-а дивізія С. С. форсувала р. Случ біля Малих Зозулинців і заняла мостовий причілок на північному березі річки.

На 4 серпня 11-ій дивізії С. С. дано задачу збити ворога з позицій біля с. Клитна й наступати в напрямі на Кульчини, з метою виходу на фронт Кульчини–Печиска. 10-а дивізія мала допомогти 11-й дивізії атакою на переправу біля Чорнилівки. Після заняття 11-ою дивізією вказаного їй фронту, 10-а дивізія С. С. має зосередитися в районі Пилипи–Мончинці, в резерві групи.

11-а дивізія С. С. зранку 4 серпня боєм здобуває с. Клитну і, переслідуючи ворога, надвечір займає Кульчини й Печиски. 10-я дивізія С. С. стає в призначеному їй районі. Частини 2-го Галицького корпусу просовуються вперед і займають Старокостянтинів.

5 серпня група С. С. успішно просувається з невеликими боями: 11-а Дивізія на р. Ікопоть і займає Мазепинці–Орлинці та Антоніни; 10-а дивізія переходить до району Грицина — Терешки, залишаючись у резерві групи.

Бої 6–10 серпня.

Починаючи від Чорного Острова, група С. С. увесь час іде уступом уперед на лівому крилі української армії. 2-й Галицький корпус увесь час відстає. Причини цього були: порівнюючи мале знайомство з тактикою московського большевицького війська, чому командування 2-го корпусу трималося дуже обережно; незнайомство з тереном війни й особливий спосіб ведення операцій 2-м Галицьким корпусом. Корпус цей висовував далеко вперед невеликі відділи з обмеженими завданнями — розвідки; ці відділи підпирав більшими відділами на випадок невдачі і тільки після цього вводив у бій всі свої сили^[6].

Так і в дні 6–10 серпня. 2-й Галицький корпус, занявши Старокостянтинів, висунув на північ від міста тільки одну, слабого складу, 4-ту бриґаду. Січові Стрільці продовжують наступ дальше, не зважаючи на своє висунуте вперед становище. 11-ою дивізією вони осягають район Малої й Великої Селихи. 10-а дивізія посувається за лівим флянґом 11-ої дивізії. 10 серпня 4-а Галицька бритада, що висунута верстов на десять на північ від Старокостянтинова, терпить невдачу й відходить на Старокостянтинів. Увесь 2-й Галицький корпус, замість підтримати її, залишає район Старокостянтинова й відходить на південь, утримуючи лінію Матрунки–Кузьмин.

Січовим Стрільцям, на фронті 10-ої дивізії, що була висунута на Ледянку–Кучманівку для обхвату ворожого флянґу, також не повелося, чому вся група примушена була відійти 11-ою дивізією назад, аж до лінії: Кульчин–Печиски і 10-ою дивізією — Терешки–Севруки. Ворог знов заняв Старокостянтинів і лінію р. Ікопоть.

Спалив кілька сел і маєток в Антонінах із багатою бібліотекою й архівом графів Потоцьких і дальше в цьому напрямі не продвигався. З боку Старокостянтинова ворожі відділи, просовуючись уперед, на 11 серпня зайняли с. Кульчинки й Лагодинці, врізуючись між Січових Стрільців і 2-м Галицьким корпусом.

Бої 12–14 серпня.

12 серпня, на домагання групи Січових Стрільців, 2-й Галицький корпус переходить своїми крайніми лівофлянґовими частинами в наступ, із метою забезпечення правого крила С. С., і займає боєм с. Лагодинці. Ворог відходить ка Старокостянтинів, залишаючи с. с. Кульчинки й Лагодинці. Наступного дня, 13 серпня, 2-ий Галицький корпус виходить на р. Случ від Острополя до Великого Чорнятина.

14 серпня вся Шепетівська група переходить у наступ. Частинам групи С. С. поставлено задачу: 11-ою дивізією наступати прямо перед собою на Великі Пузирки. 10-ою дивізією, через Ледянку–Васьківчики–Нове Село, охватити праве крило ворога й допомагати 11-ій дивізії. Кінному дивізіонові Бориса співділати з 10-ою дивізією на її лівому крилі; коли ж визначиться успіх на р. Ікопоті, взяти напрям на м. Білгородку, оволодіти нею і в дальшому продвигатися на Заслав–Шепетівку, загрожуючи правому флянґові ворога.

Наступ Січових Стрільців у цей день розвивався успішно. 10-ій дивізії пощастило виграти ворожий флянґ. Енерґійно посовуючись на Нове Село, вона весь час примушувала ворога відходити, через ще посування 11-ої дивізії проходило досить легко. Надвечір ворожий 393 піший полк, що відступав перед 10-ою дивізією, під Великими Пузирками попав під флянґовий удар 11-ої дивізії й після короткого бою, стративши цілий курінь полоненими, в безладді відійшов на Хомору. Кінний дивізіон Бориса, під Білгородкою зустрівся з польськими кінними розвідками й, не знаючи, як ставитися до поляків, вступив із ними в бій. Поляки відійшли, й дивізіон зайняв м. Білгородку^[7].

Події 15–18 серпня.

15 серпня група С. С. без боїв вийшла на лінію р. Хомори. Ворог уже не ставив майже ніякого опору й без затримки котився на північ. Протягом наступних днів група С. С. ішла 11-ою дивізією в напрямі на Шепетівку, маючи 10-у дивізію уступом за лівим крилом, а кінний дивізіон на лівому крилі — з Білгородки на Заслав. 16 серпня підійшла головними частинами 11-ої дивізії під с. Жилинці, де зустрілася з польською кінною бриґадою генерала Савіцького. Польській бриґаді було поставлено вимогу, щоби вона дальше не просувалася, через що вона повернула на Заслав. Одначе, поки тяглися розмови з поляками, один польський ескадрон і один курінь 2-ої Галицької бриґади зайняли Шепетівку. Група С. С. скупчилася в районі Жилинці–Волковинці–Кондратка.

16 серпня 11-а дивізія С. С. перейшла до Шепетівки, а Галицький курінь виступив, щоби приєднатися до своєї бриґади в Полонному. 10-а дивізія С. С. зосередилася в районі с. Городище.

18 серпня ескадрон поляків опустив Шепетівку (цукровню ґрафа Потоцького). Група С. С. цього дня відпочивала.

Висновки. В результаті боїв, у період від 1 до 18 серпня, Січові Стрільці розбили ворога на дорученому їм напрямкові. Значна кількість полонених, кулеметів, набоїв та іншого військового майна попадає до їхніх рук. Група С. С. посідає залізницю Бердичів–Шепетівка з важним залізничним вузлом — Шепетівкою. Ворог, сильно здеморалізований, не ставить нашому військові опору й невпинно відступає на північ. Наше військо міцнішає на дусі.

Наступ на Звягель (Новоград-Волинський).

Для дальшого наступу на Новоград-Волинський і переслідування ворога командування С. С. визначає 10-у дивізію С. С. і кінний дивізіон Бориса. Протягом 19 серпня 10-а дивізія осягнула райони Колоденки–Радулина. Ворог ніякого опору не ставив, 11-а дивізія та штаб групи лишились у Шепетівці, виславши сотню польової варти до м. Славути для забезпечення з боку поляків від можливих несподіванок. Штаб Головного Отамана навіть і після зустрічі з поляками та інциденту 16 серпня все ж не дає жадних вказівок щодо відносин із поляками.

20 серпня 10-а дивізія з кінним дивізіоном Бориса боєм здобуває Новоград-Волинський і форсує р. Случ. Ворог, очевидно, підтягнувши резерви з Коростеня, пробує затримати наступ 10-ої дивізії. 2-й Галицький корпус підходить до району Житомира.

У цей же день по полудні польський відділ раптово нападає на польову варту Січових Стрільців, обеззброює її й забирає командира варти та кількох стрільців до неволі. Більша частина варти втікає на Шепетівку. Командування групи С. С. починає само на власну руку переговорювати з поляками про встановлення взаємовідносин і повернення людей та зброї польової варти. Переговори встановлюють необхідність звязкових старшин при флянґових частинах. Обидві сторони зобовязуються не нападати одна на одну без попередження. Штаб армії У. Н. Р. і далі мовчить та вказівок своїх не дає.

Бої на Новоград-Волинський 21–24 серпня.

Ворог, підсиливши свої частини під Новоградом-Волинським свіжими військами з Коростеня, переходить проти 10-ої дивізії у протинаступ і тут завязуються бої на східньому березі р. Случі. Ворог увесь час намагається обійти крило Січових Стрільців із півночі й переправитися через р. Случ. Особливо настирливі атаки веде він на Олександрівку й пізніше Чижівку. Тому штаб групи рішає Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/99 підтягнути до Новоград-Волинського 11-у дивізію з Шепетівки. Помилкою штабу групи було тут так сильно розтягати групу далеко в глибину. Але тоді думалося, що ворог, сильно здеморалізований, не зможе поставити опору нашій 10-й дивізії й кінному дивізіонові Бориса. На протязі 21 і 22 серпня 11-а дивізія перевозиться по залізниці під Новоград-Волинський і протягає частинно свій фронт на північ, змінивши під Олександрівкою місцевих повстанців і дивізіон Бориса. Штаб групи переходить 22 серпня до Полонного, а 23 має переїхати до Рогачева й далі до Новоград-Волинського.

Бої 28 серпня й відворіт групи на Соколів.

23 серпня ворог енерґійно натискає на 10-у дивізію, що на схід від Новограда-Волинського. Одночасно сильно атакує с. Олександрівку, що її занято частиною 11-ої дивізії С. С. Атаки ворога довго відбиваються й, можливо, що група була б утрималася, коли б не ось-який випадок. Вищі польські штаби й командири частин на фронті, очевидно, ще не знали про умови, що їх завязано між Січовими Стрільцями та їхнім вищим штабом, і в час, коли під Новоград-Волинським рішався бій, кінний відділ поляків підійшов під Новоград-Волинський із боку Корця, наскочив на стрілецькі обози, що стояли в районі Орени–Киянки, почав їх грабувати й забирати до полону. В обозах сталася паніка, й вони стрімголов почали тікати на схід до Кікового і Гільського, за Случ.

Вістка про це швидко докотилася до фронтових частин, і вони, не видержавши натиска ворога, почали відходити, при чому з приводу того, що звязок зі штабом групи у той час був перерваний, командири дивізій рішили відходити не на південь від Новоград-Волинського, а на південний схід. Таким чином, коли вночі на 24 серпня командир групи з начальником штабу прибули до Рогачева, то отримали донесення, що частини залишили Новоград-Волинський | відійшли 10-ою дивізією на Кропивну й Броники, 11-ю дивізією на Калесний Майдан–Черниця, кінний дивізіон Бориса на південь від Новоград-Волинського, по західньому березі р. Случі^[8].

Бій 25 серпня. Відступ під Соколів і бої 27 та 28 серпня.

Відворіт 24 серпня, що був переведений без відповідної пляномірности, вніс замішання серед частин; звязку з частинами довго не було налагоджено й тому, коли наступного дня, 25 серпня, ворог повів наступ, — частини здали й відійшли: 10-а дивізія на фронт Новорудня–Улашанівка, зі штабом в Рудні, а 11-а дивізія — Дзекупки–Гута–Немильне, зі штабом у Старому Майдані.

Штаб групи в дорозі з Баранівки до с. Рудня. 2-й Галицький корпус зайняв Житомир і почав помалу просуватися на Коростень.

26 серпня ворог ще з більшою енерґією атакує частини групи С. С. і виходить на лінію Соколів–Андрюківка–Деманка. 27 і 28 серпня атаки ворога на Соколів продовжуються ще з більшою настирливістю. Все ж групі вдається протягом двох днів стримувати ворожий напір.

Стомленість Стрільців і появлення ворога в районі Чернявка–Кошелівка примушує штаб групи відвести вночі з 27 на 28 серпня свої частини на нові позиції: 10-у дивізію на лінію Березова Гать–Пулин. 11-у дивізію — Курне–Луг, Кінний дівізіон–Стрибеж, 2-й Галицький корпус у цей час займає район Черняхова.

Бої 29, 30 і 31 серпня.

Протягом цих трьох днів ворог увесь час старається збити 11-у дивізію С. С., але всі його атаки відбиваються. На фронті 10-ої дивізії С. С. частини то продвигаються вперед на кілька верстов, то знову відходять назад. Занадто повільне посування 2-го Галицького корпусу на Коростень дає змогу ворогові на фронті С. С. зміцнюватись, а група С. С. не має змоги звузити фронта й виділити резерв для маневру. Між іншим штаб 2-го Галицького корпусу весь час наказував групі С. С. розтягнути свій фронт майже до самої залізниці Житомир–Коростень, що було групі С. С. абсолютно не по силах.

Новий наступ на Новоград-Волинський. Бої 1–5 вересня.

На 1 вересня, згідно з наказом 2-го Галицького корпусу (групу С. С. додано до нього) про загальний наступ на Коростень, Січовим Стрільцям поставлено задачу — знов заняти Новоград-Волинський і, видвинувшися вздовж залізниці Новоград-Волинський–Коростень, допомогти 2-му Галицькому корпусові взяти Коростень ударом на Коростень із заходу.

Вночі на 2 вересня Січові Стрільці переводять перегруповку й зосереджують на правому флянзі 10-ої дивізії 1-й полк С. С., на лівому флянзі 11-ої дивізії 3-й полк С. С. і кінний дивізіон Бориса і зранку 1 вересня атакують ворога на обох флянґах.

Ворог не витримує натиску й починає відходити. Січові Стрільці виходять на фронт Яблонна–Недбаївка й Улашинівка–Слобідка Черницька.

4 вересня, після невеличкого бою, Січові Стрільці займають с. с. Теснівка–Тупільці та Кропивна–Бровки. 5 вересня вся група робить поворот під прямим кутом на північ. Штаб групи ставить задачу: переслідувати ворога, маючи на меті вийти на фронт Бараші–Симони та Марянівка–Немелянка. Кінний дивізіон — на Новоград-Волинський. Під загрозою бути відтятими від Коростеня Січовою піхотою й лід напором кінноти Бориса большевики поспішно почали тікати з Новоград-Волинського, при чому беззахисне це місто піддали такому сильному гарматному обстрілові, що більша частина міста зовсім вигоріла. Січові Стрільці вступили до Новоград-Волинського й зайняли визначений їм фронт. 2-й Галицький корпус опанував район ст. Фасової з аванґардом на р. Ірша.

Висновки. З заняттям Житомира й Звягеля українські війська одвоювали значні й багаті обшари своєї землі від ворога-окупанта. Закріпили за собою посідання залізниці Бердичів–Шепетівка. Здобули частину залізниць Бердичів–Коростень і Шепетівка–Коростень. Відбили від ворога багато військової здобичі й велику кількість залізничного майна, як паротяги й ваґони, в яких українська армія відчувала надзвичайний брак. Із захватом залізниць полегшувалося маневрування війська і підвіз йому бойових та життьових припасів.

Бої 6–10 вересня.

Ворог, наблизившись до Коростеня, легше міг маневрувати, перекидаючи свої резерви з Коростеня по залізниці в трьох напрямках. До нього прибули нові частини, які поповнилися ще й місцевим большевицьким елементом, що зведено було в так звану Волинську бригаду. Тому ворог, починаючи з 7 вересня, ставить значний опір. Прекрасно розуміючи значіння Коростеня для українських військ, а ще більшу вагу його для ворога, Січові Стрільці прикладали всіх зусиль, щоби скорше заволодіти цим залізничним вузлом. Те, що Січовим Стрільцям не вдалося його опанувати, ще не є доказом того, що вони не хотіли його взяти й не прикладали всієї своєї енерґії та сил до цього. Не зважаючи на опір ворога, Січові Стрільці з боями, без примінення артилерії, за рідкими винятками просуваючись по страшенно піскуватих дорогах, 7 вересня виходять на фронт Сушки–Білка–Яблонець–Мокряки. У цей час 2-й Галицький корпус знаходився головними силами в районі Фасової й аванґардами по лінії Шершні–Лісовщизна–Решнівка. Ворог починає переходити в контр-атаку.

8 вересня, коли група С. С. почала свій наступ 10-ою дивізією на Рафалівку, а 11-ою дивізією на Бондарівку, — ворог, зайшовши лісом у тил 10-їй дивізії, заатакував штаб цієї дивізії в с. Сушки й частинно забрав його до полону разом із канцелярією. Кінна сотня 10-ої дивізії в цьому бою понесла значні втрати. Між іншим, втратила свого командира сотника Матвія Загаєвича, брата Миколи Загаєвича, що поляг під Мотовилівкою. Командир 1-го полку С. С. підполковник Андрух кинувся з частиною свого полку на стріли й атакою у флянґ ворога, що напав на с. Сушки, врятував обози та штаб. Ворог розпорошився по лісі. На ліквідацію ворожого наскоку пройшло досить часу, і наступ 8 вересня затримався. На протязі 9 і 10 вересня група С. С. осягнула Мошни, Рудню, Ушицю й Рулянку. 2-й Галицький корпус лівим крилом заняв м. Ушомир і вже обстрілював із гармат ст. Коростень. Здавалося — день, і Коростень буде взятий.

У цей час ворог, зібравши значні резерви, переходить до енерґійного протинаступу на всьому коростенському фронті, наносячи удар правому флянґові 2-го Галицького корпусу від Чопович і центрові з Коростеня. На фронті С. С. також завязуються вперті бої. Ворог підтримує свою піхоту броневими потягами.

2-й Галицький корпус хутко починає відворіт. За ним відходять і Січові Стрільці. Про якийсь контр-маневр Січових Стрільців не могло бути й мови, бо для широкого маневру, в цілях допомоги 2-му Галицькому корпусові, вони були за слабі. Лишатися ж на місці в той час, коли 2-й Галицький корпус відійшов ізразу майже до Житомира, було аж надто небезпечно.

Відворіт на Новоград-Волинський. Бій за Новоград-Волинський. Дальший відхід на Шепетівку.

В часі відвороту група С. С. ставить опір ворогові на лінії Бараші–Симони–Андрієвичі, де тягнеться бій цілий день 12 вересня, і на лінії Романівка–Гали–Олександрівка — 13 вересня. На фронті 10-ої дивізії Січових Стрільців частини кілька разів переходили до контр-атаки, при чому 1-й полк С. С. поніс значні втрати раненими. Січові Стрільці відходять на Новоград-Волинський і, прикрившися р. Случчю, розполагаються: Гильське–Новоград-Волинський–Олександрівка.

14 вересня ворог розвідує позиції групи С. С. і веде обстріл Новограда-Волинського.

Відворіт на Шепетівку.

15 вересня 2-й полк С. С. (слабенький: 200–300 баґнетів), заатакований ворогом, не втримується й відходить за р. Смолка, де займає переправу біля Кіянки.

Наступного дня ворог атакує Олександрівку й форсує р. Случ під Чижевкою, одночасно перейшовши Случ під Гильським, далі переходить убрід р. Смолку біля Суслів і примушує Січових Стрільців до відвороту. Група відкидає свій лівий флянґ і центр та займає становище Кіянка–Орени–Ярунь.

На другий день, після боїв, відходять Січові Стрільці на лінію Смолдерів–Колоденка–Великі Горбаші.

17 вересня затримуються на позиціях на лінії ст. Майдан–Вілля. 18 вересня, згідно з наказом штабу Дієвої Армії (з відходом на Новоград-Волинський група вийшла з підлеглости 2-му Галицькому корпусові), група мала відійти до залізниці Бердичів–Шепетівка й згрупуватись у двох районах: у Полонному й у Шепетівці.

У м. Полонному зосереджується 10-а дивізія С. С., у м. Шепетівці 11-а дивізія С. С., штаб групи в с. Городище; 2-й Галицький корпус відійшов до м. Бердичева, в районі якого й зайняв позицію.

Оцінка акцій, ведених для заняття Коростеня.

Наступні чини, що були ведені протягом цілого місяця для заволодіння Коростенем, скінчилися невдачею. Українське військо не тільки не здобуло цього надзвичайно важного пункту, але й відступило до лінії залізниці Бердичів–Шепетівка, стративши весь терен, здобутий за час від 18 серпня по 12 вересня. Причини цієї невдачі були такі:

1) Відсутність у штабі групи С. С. точних і ясних інструкцій із боку вищого штабу щодо відносин із поляками.

2) Невиразне й скорше вороже, ніж приятельське ставлення поляків у районі Звягеля потягло за собою те, що група С. С., загрожена поляками з тилу, повинна була залишити Новоград-Волинський 22–28 серпня й припинити свій, так удало розпочатий наступ на Коростень. Відійшовши до району Пулин–Соколів–Курне (де пробула до 1 вересня) група С. С. стратила таким чином цілий тиждень, — час, якого вистарчило б для підходу до Коростеня.

3) Повільне посування 2-го Галицького корпусу на Коростень. Корпус цей, не зважаючи на відхід Січових Стрільців від Звягеля, все ж мав достаточно сил для наступу на Коростень. Корпус довго затримався в Житомирі, а почавши наступ, вів його не досить енерґійно.

4) Для обхвату Коростеня з заходу Січових Стрільців було замало. 2-й же Галицький корпус відмовився від маневру для заняття Коростеня, а весь час вів фронтові атаки, які не дали позитивних наслідків. Незнання ворога, що сильно боявся обходів і обхватів, багато тут пошкодило. З другого боку й Січові Стрільці не досить сміливо рішались у цій операції на обхідні рухи.

5) Упертість ворога в боях під Коростенем теж спричинилася до невдачі наступу українських частин.

6) Загайка часу українськими частинами спричинилася до виграшу ворогом часу на підвіз підкріплень до Коростеня й перехід ним до активних чинів.

7) Проявлена командиром 2-го Галицького корпусу деяка нерішучість у веденню операцій по заняттю Коростеня спричинилася до того, що 2-й Галицький корпус після першої ж невдачі, як тільки ворог проявив активність, зараз же відійшов до Житомира, не спробувавши контр-атакувати ворога.

8) Великий вплив на все українське військо зробило залишення українськими частинами тількищо взятої столиці України — Києва. Дух підупав, порив охолонув, у душу почала закрадатися зневіра в перемогу.

Січові Стрільці на фронті проти Добровольчої армії Деникіна.

Положення на фронтах у період із 20 вересня по 20 жовтня.

По скінченню боїв за Коростень і відході 2-го Галицького корпусу до Бердичева, а групи Січових Стрільців до Полонного й Шепетівки, ворог, зайнявши лінію Кодня–Романів–Баранівка–Майдан–Вілля, дальше не продвигався, й на фронті настало затишшя. Після сутички, яка сталася між українськими військами, що зайняли були 30 серпня Київ, і частинами московської добровольчої армії, що підійшла на другий день до столиці України, та після того, як під натиском добровольців українські частини залишили її, — стало ясним, що з москвинами, чи то червоними, чи то білими, — не може бути й мови про будь-яке порозуміння. Тому український Уряд і Командування проголосили добровольчій армії війну на всьому східньому фронті. Таким чином перед українським військом виринув новий ворог. Білі москвини по заняттю Київа й Одеси розпочинають у другій половині вересня наступ на українську армію. Переважаючи її чисельно, технічно й багацтвом вогнеприпасу, одягу й іншими видами постачання, вони потроху відпирають українське військо на Київському й Уманському напрямку на захід і на Одеському — на північ. Біля половини жовтня положення на фронті складається таке: Запорозька група й 3-я дивізія в районі Крижополя; Волинська група в районі Гайсина; 4-а Київська дивізія в районі Ільвиці й далі на північ Галицькі корпуси. З причини надзвичайної перевтоми 3 й 4-ої дивізії та Волинської групи, великих втрат, які понесли ці частини в тяжких боях, відсутности бойових припасів і повного браку обмундурування, — вище командування рішає відвести зазначені війська до резерви в район Озаринці–Лучинець, ст. Котюжани–Муровані Курилівці–Яришів на відпочинок і для поповнення. Галицькі корпуси повинні змінити 4-у дивізію та Волинську групу, протягнувши фронт свій на південь, 3-ю дивізію на Вапнярському напрямі повинні змінити частини групи Січових Стрільців. В останніх днях, перед 20 жовтня, московські добровольці стали проявляти активність на своєму лівому крилі й почали тіснити Запорожців, 3-ю дивізію, Волинців і 4-у Київську дивізію. Ці частини залишили Крижопіль, Гайсин та Ільвицю.

15 жовтня група Січових Стрільців отримує наказ штабу Дієвої Армії про зосередження в районі Жмеринки.

Підготовка Січових Стрільців до нових бойових чинів.

Перше, про що мусило подумати командування групи С. С. після того, як вона перейшла до району Полонне–Шепетівка, — це про поповнення бойового складу своїх частин, які тільки несли втрати, а поповнення новими силами не мали зовсім; друге — треба було одягнути стрільців: третє — роздобути зброю й зрештою поповнити харчові запаси.

Для поповнення бойового складу негайно, по приході до Шепетівки, виділено відповідний мобілізаційний апарат, призначено кадри старшин і підстаршин для вишколу, зорганізовано господарчий апарат для задоволення мобілізованих усім необхідним і т. д. Так зорганізовано заново так званий кіш С. С. Кіш мав складатися:

1) з двох курінів пішого вишколу, для поповнення двох дивізій,

2) запасової батареї, для поповнення артилерії,

3) запасової кінної сотні,

4) запасової технічної сотні,

5) коша кулеметів із кількох кулеметних сотень,

6) сотні підстаршинського вишколу,

7) сотні старшинського вишколу,

8) сотні польової варти й

9) постачання коша.

При коші в Старокостянтинові знаходився й величезний шпиталь (до 700 ліжок), який грав ролю тилового шпиталю.

За час з 15 серпня по 20 жовтня було змобілізовано більше як 3.000 запасних і новобранців. які склали в першу чергу два піші куріні вишколу по 1,000 чоловіка та інші зазначені вище частини. На половину жовтня можна було вже влити по тисячі стрільців до кожної дивізії, але бракувало ще одягу, а в той час якраз наступили холоди й сльота.

У Проскурові при постачанні групи були засновані магазини харчових продуктів, куди звозилося все закуплене й виміняне в селян. Там же засновано великі майстерні заготовки одягу та взуття. Для придбання зброї вживався спосіб купівлі й виміни її в селян за цукор. Робота в усіх зазначених ділянках ішла надзвичайно жваво й успішно. Сподівалися добрих наслідків. До часу виходу на південний фронт 10-ої дивізії поповнення для неї ще не було готове, а тому його було підвезено для цієї дивізії пізніше, вже на позиціях. 11-а дивізія, що виїжджала пізніше, влила поповнення в дорозі. Як у першому, так і другому випадкові були майже однакові невигоди. Старшини не знали своїх стрільців, стрільці не знали своїх старшин. Частини, прийнявши поповнення, ще не зазнайомилися з ним, через Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/107 це, на випадок бою, виникали деякі сумніви щодо боєздатности цього поповнення. Та все ж командування групи і її підлеглі зробили все можливе, що було в їхніх силах, щоб якнайскорше довести січове стрілецтво до належного бойового стану.

Скупчення групи С. С. в районі Ворошилівки й Джурина.

Згідно з наказом штабу Дієвої Армії, група Січових Стрільців мала зосередитися в районі на схід від Жмеринки; станцією висадки призначено було ст. Гнівань. По цьому маршрутові й вирушила 18 жовтня 10-а дивізія, а 21-го прибула до району Ворошилівка–Барське–Маянів–Рудківка. 11-а дивізія виїхала з району Шепетівки тільки 21 жовтня (спізнення трапилося через те, що не було своєчасно подано потяги).

З якихось, досі не відомих, причин штаб Дієвої Армії в дорозі змінив маршрут 11-ій дивізії: спрямував частину ешельонів на Котюжани й частину на ст. Рахни. З прибуттям 24 жовтня штабу групи С. С. до Жмеринки, штаб Дієвої Армії визначив район зосередження групи: Джурин–Рахни, куди обидві дивізії й прибули на ранок 27 жовтня. Таким чином 10-ій дивізії треба було зробити перехід з Ворошилівки до Рахнів, а частинам 11-ої дивізії — одним перехід з Рахнів до Джурнна, а другим із Котюжан до Джурина добрих півтора переходи. Коли ж прийняти під увагу сльоту й погане становище в той час доріг, то треба признати, що місця висадок були призначені неуважно й зовсім недоцільно. Правда, оправданням може бути твердження необхідности підходу резервів із глибини, але тоді обставини дозволяли призначити пунктами вигрузки ст. Ярошинку або ст. Рахни.

Обстанова на час підходу групи С. С. 27 жовтня.

На час підходу групи Січових Стрільців обстанова на фронті була така: Запорозька група без 7-ої дивізії й полку Чорних Запорожців залишила 27 жовтня Томашпіль і заняла оборонну позицію по лінії Клембівка–Горохова–Антонівка, 7-а Запорозька дивізія з полком Чорних Запорожців мала бути на лінії ст. Юрківка–Лука Жабокрицька. Праве крило 3-го Галицького корпусу мало бути в районі с. Войцехівка–Жабокрич. У дійсності ж галицьких частин там не виявлено: вони й не думали ставати там на фронті, бо згідно з умовою з Деникіном мали зосереджуватися в районі Бердичів–Винниця, й поривали з Наддніпрянською армією. Незаняття вказаних пунктів Галицьким військом і неповідомлення про своє рішення групи С. С. — поставило цю групу, як побачимо далі, в критичне становище та було переважним чинником у ході наших операцій.

Волинська, 3-а й 4-я Київська дивізія в цей час були в повному відвороті й простували до визначених їм районів на відпочинок, проходячи через райони зосередження Січових Стрільців.

На ранок 27 жовтня група С. С. зосередилася: 10-а дивізія в районі Рахнів Лісових, 11-а дивізія в м. Джурині, кінний дивізіон Бориса, підпорядкований 11-ій дивізії, в с. Рекичинцях, штаб групи в с. Ярошинці.

Склад групи на цей час: 10-а дивізія мала — 1-й полк С. С. (в який влито поповнення) до 1,200 баґнетів, 2-й і 3-й полк по 200–250 баґнетів; 11-а дивізія мала: 4-й полк С. С. (куди також влито поповнення) до 1,500 баґнетів, 5-й і 6-й полк С. С. в 150–200 баґнетів, кінний дивізіон Бориса — 200 шабель; у кожній дивізії по дві батареї легких гармат.

У дорозі багато з молодих мобілізованих здезертувало — ті, що були зле одягнені.

В той же день 27 жовтня група отримує наказ зі штабу Дієвої Армії про перехід ізранку 23 жовтня в наступ із метою заволодіти Томашполем–Комаргородом і допомогти разом із тим Запорожцям вийти на Мясківку. 7-а Запорозька дивізія отримала наказ наступати на Вапнярку.

Командування групи С. С. ставить собі завданням 28 жовтня вийти на фронт Головарусова–Великарусова. Тому, що 7-а дивізія чинила окремо від своєї групи і поруч із групою С. С. — командир групи С. С. просив штаб Дієвої Армії для ліпшої координації акцій підпорядкувати її командуванню групи С. С. Командуючий армією отаман Сальський не погодився, а давав розпорядження 7-й дивізії самостійне. Вся ніч на 27 жовтня пройшла в розшукові 7-ої Запорозької дивізії для доручення їй наказу штабу Дієвої Армії й навязання з нею звязку, але її так і не знайдено.

Бої 28 жовтня.

Зранку 28 жовтня 10-а дивізія С. С. перейшла в наступ через Юліямпіль і Кічман на Головарусову й Олександрівку. Напередодні вдарив мороз, а тепер падав густий сніг. Біля полудня 1-й полк С. С., ідучи в аванґарді дивізії, довідався, що с. Кічман занято ворогом. Під покровом густого снігу полк наблизився до села й несподівано заатакував московських добровольців, які спокійненько обідали. Ворог не встиг схопитися за зброю, як на нього насіли Січові Стрільці. По короткій схватці ворог у безладді почав відступати на південь. До рук 1-го полку С. С. попали полоненими старшини та кілька козаків, 2 гармати, кілька кулеметів і кухні. Це був 56-й Житомирський полк 14-ої ворожої дивізії, який складався на три чверти зі старшин, а решта з козаків. 1-й полк С. С. переслідував ворога, що чимдуж утікав, й увечері заняв с. Головарусову.

При проході через Юліямпіль, де мала бути 7-а Запорозька дивізія, 10-а дивізія ні її, ні будь-яких частин цеї дивізії не знайшла. Весь день пройшов у пошукуванні 7-ої дивізії, щоби з нею звязатися, але безрезультатно.

У цей день на фронті 11-ої дивізії події склалися не так удало, як у 10-ої дивізії. 11-а дивізія повинна була, згідно з наказом штабу групи, наступати через Голинчинці й Сапіжинці для зайняття Великої Русової й Рознотівки. Праву колону складали 5 і 6-й полк, ліву (через Голинчинці) — 4-й полк. З наступом 11-а дивізія спізнилася, й тому 4-й полк С. С. підійшов до Голинчинець вже по полудні. З огляду на густий сніг у 15 годині вже було майже темно. Отримавши відомості від розвідки, що Голинчинці вільні, полк втягнувся в село. Коли хвіст полку ввійшов у село, а голова ще не вийшла з нього, полк був несподівано обстріляний із рушниць і кулеметів і заатакований із усіх сторін москвинами з засідки. Бій був розпачливий. Молоді мобілізовані в більшості трималися дуже добре. Полк баґнетами проложив собі дорогу назад і відійшов на Ксендзівку. Положення можна було поправити. Наступного дня штаб групи плянував, із Головорусової допомогти 11-ій дивізії вибити ворога з Голинчинець і осягнути визначене їй становище. Коли раптово зі штабу 10-ої дивізії, з Рахнів, приходять відомості про 7-у Запорозьку дивізію з Чорним полком і то з такими подробицями: 7-а дивізія донесла в штаб Дієвої Армії, що вона бється в районі Юліямполя, а фактично була з полком Чорних Запорожців у м. Шпикові, виславши для охорони до Торкова одну сотню своєї кінноти. Ворог біля 10-ої години вечора 28 жовтня пройшов через Луку Жабокрицьку–Шпиківку й атакував 7-у дивізію та Чорний полк на квартирах. Дивізія, яка нараховувала в своєму складі біля пів тисячі баґнетів, пішла врозтіч, Кінний полк теж, і тільки поодинокі люди й вози прибилися після її розгрому до Лісових Рахнів і помашерували на Шаргород. Тут пізніше зібрався весь Кінний полк, щоби вирушити на зєднання зі своєю групою. Рештки ж піхоти були розшукані начальником штабу групи С. С. 29 жовтня в м. Красному, звідкіля вони вирушили на Жмеринку до розпорядимости командуючого армією.

Підо впливом поразки 7-ої дивізії й Чорного Запорозького полку 51-м Литовським ворожим полком, частини 10-ої дивізії С. С. зі штабом дивізії, що були в Лісових Рахнах, відкотилися на Стрільники.

Ситуація з 28 на 29 жовтня.

11-а дивізія після невдачі під Голинчинцями відійшла на старі позиції. 7-а Запорозька дивізія (сусідня) потерпіла невдачу у Шпикові, стративши багато полоненими, й де вона була — Січовим Стрільцям не було відомо. Частини 10-ої дивізії з Лісових Рахнів відійшли на Стрільники. 1-й і 4-й полк С. С. висунуто далеко вперед, у Головорусову. Не будь випадку з 7-ю Запорозькою дивізією, все можна було б направити, після ж заняття ворогом Шпикова, положення 1-го полку С. С. було дуже небезпечне, й тому штаб групи видає наказ 1-му полкові С. С. відійти на Лісові Рахни й тримати їх.

Події 29 і 30 жовтня.

На 29 жовтня штаб Дієвої Армії наказує групі С. С. продовжувати виконання попередньої задачі, при чому в підлеглість групі С. С. передає 7-у Запорозьку дивізію.

У виконання цього наказу штаб групи С. С. рішає: 10-ою дивізією тримати Лісові Рахни та Звізданівку й забезпечувати лівий флянґ 11-ої дивізії з боку Шпикова, шукаючи звязку з правим флянґом 3-го Галицького корпусу, що за повідомленням штабу Дієвої Армії мав бути в районі с. Улича; 11-й дивізії з кінним дивізіоном Бориса наказано взяти Голинчинці й наступати на Рознотівку й Олександрівку. 7-ої Запорозької дивізії 29 жовтня не знайдено. 10-а дивізія С. С. тримає означені їй пункти. Ворог із Шпикова розвідками нащупує розположення групи. 11-а дивізія С. С. розпочинає піхотою з фронту з півночі наступ на Голинчинці, а кінним дивізіоном Бориса обхвачує село з боку Джурина. Піхота підходить під Голинчинці раніше кінноти й не атакує, з чекає на підхід кінноти; люди лежать у снігу при сильному морозі й у плохенькій одежі; зрештою, намерзнувшись, атакують по катеґоричному наказу штабу групи. Ворог атаку піхоти відбиває. Пізніше підходить кінний дивізіон Бориса, атакує самостійно без підтримки піхоти і теж невдало. Надходить ніч. Стрільці перемучені. Багато поодморожувало руки й ноги. Дивізія відходить знову на старі позиції.

Висліди подій й оцінка чинів 11-ої дивізії.

Група С. С. утримала фронт 10-ою дивізією, але потерпіла знову невдачу 11-ою дивізією. Причини: нескоординованість чинів піхоти й кінноти 11-ої дивізії, що є виключно виною штабу цієї дивізії. 7-а Запорозька дивізія зовсім вийшла з гри тому, що була несвоєчасно віддана в підлеглість групи С. С., як рівно й тому, що командування її було в руках якоїсь випадкової людини (командир дивізії в той час був у Жмеринці в родинних справах).

Ось-так втрачено час і дано змогу зорієнтуватися ворогові; стрілецькі частини, будучи поповнені мобілізованими, замість перемоги потерпіли невдачу. Настрій стрільців понизився. Погано одягнені мобілізовані, а почасти й старі стрільці, почали хорувати. Стала збільшуватися дезерція. Частини щодня зменшувалися чисельно. Надія на успішність боротьби з ворогом підупадала.

Події 27–31 жовтня.

Після невдачі 7-ої Запорозької дивізії під Шпиковим і 11-ої дивізії С. С. під Голинчинцями, 11-а дивізія зосередилася з Кінним дивізіоном С. С. в районі Джурина, а 10-а дивізія в районі на північ від ст. Рахнів, Стрільників і Бушинки. 7-а Запорозька дивізія — в районі м. Красного. Про Галицькі частини ще була думка, що вони десь у районі Улича–Печари та що лише групі Січових Стрільців не вдалося з ними звязатися. В дійсності вони вже стягалися до району Винниці, і ліве крило та тил групи були абсолютно відкриті для ударів московських добровольців ізі сходу. Дивізії 2-а Волинська, 3-я Залізна й 4-а Київська були на маршах до районів свого відпочинку, що його було визначено за лінією Могилів-Подільський–Бар. На фронті лишалися: Запорожці в районі Ямполя–Чернівців та Січові Стрільці в указаному вже районі. Ст. Жмеринка й напрям від неї на Проскурів не були забезпечені, чому штаб армії підтягає 2-гу Волинську дивізію, як боєздатнішу в той час, для прикриття Проскурова. Напрямок Рахни–Жмеринка доручає 7-ій Запорозькій дивізії, а Січовим Стрільцям наказує знову розпочати наступ на Томашпіль.

Стан групи Січових Стрільців.

У зазначений період наступили сильні морози з вітрами й випав глибокий сніг. Дуже зле одягнене поповнення групи Січових Стрільців почало масово дезертувати й хоріти. 4-й полк С. С. з 11-ої дивізії, який з прибуттям на південний фронт налічував біля 1,500 баґнетів, за два-три дні зменшився наполовину. 5-й і 6-й полк С. С., і до того нечислені, тепер уявляли собою сотні і то слабого бойового складу. Склад 10-ої дивізії С. С. був ще гірший. Те, що було з 4-м полком С. С, сталося і з 1-м полком С. С., який розтав ще більше. 2-й і 3-й полк С. С. просто були небоєздатними, чому й були зведені в одну сотню. Особливо зле відбилася на 10-ій дивізії відсутність її командира полковника Рогульського й начальника штабу полковника Змієнка, які лежали хорі на тиф у Старокостянтинові. Сотник Домарадський і сотник Сологуб, перший як командир, а другий як начальник штабу, зовсім не могли справитися з дорученими їм обовязками.

Все взяте разом примусило командування С. С. перевести таку реорганізацію: 11-а дивізія й надалі лишалася в повному своєму складі; 10-а дивізія зводилася в один полк — 1-й полк С. С., до якого додано збірну сотню з 2-го й 3-го полку С. С. Так складений 1-й полк С. С. входив до складу 10-ої дивізії С. С. З приводу перегрузки обозами й артилерією — зайві обози й батареї відправлено походом на Проскурів–Старокостянтинів. В цьому останньому весь час залишався кіш С. С., шпиталь і штаб бойового участку фронту проти Шепетівки–Заслава.

Моральний стан стрільців сильно підупав. Перше, що вплинуло в цьому напрямку, це був відхід майже всієї армії У. Н. Р. з фронту і його прикрити мала одна лише група С. С. Невдачі на перших порах на фронті, зменшення бойового складу, неясність відносин із Галицьким військом й убійчий стан погоди — ось дальші причини. Але все ж командування групи С. С., не зважаючи на все це, гадало ще перетягти щастя на свій бік, і тому, у виконання наказу штабу Дієвої Армії, наказує: 11-їй дивізії з кінним дивізіоном Бориса знов атакувати Голинчинці. 1-й полк С. С. рішає зосередити в Деребчині, за лівим крилом 11-ої дивізії і для охорони флянґу із боку ст. Рахнів. Але ворог попередив ці починання, й 11-а дивізія, заатакована на своїх позиціях, наступу не розпочала. Після кількагодинного бою вона стала відходити на північ. 1-й полк С. С. на допомогу не поспів і зупинився в с. Семанівці. В районі ст. Рахнів ворог заховувався пасивно. З району Ворошилівки ворог поволі став посуватися на Жмеринку. Тому штаб армії виїхав із Жмеринки на Проскурів. Штаб групи С. С. перейшов до с. Молчанів. Частини С. С. на 1 листопада стали: кінний дивізіон Бориса в Шаргороді, 11-а дивізія на позиціях під Мурафою, 1-й полк С. С. в с. Михайлівці. Виявилося, що ворожа частина, яка примусила відійти 11-у дивізію, сильно виперлась уперед, тому штаб групи рішає здержати її наступ 11-ою дивізією під Мурафою, вдарити 1-м полком С. С. з Михайлівки у праве її крило, а кінним дивізіоном Бориса з Шаргорода на Джурин по її тилах.

Ранком 2 листопаду ворог повів наступ на ст. Мурафу. Спочатку бій розвивався добре. 11-а дивізія успішно стримувала ворога, 1-й полк С. С. вже почав розвертатися для вдару у флянґ, коли ось виявився ворожий наступ із боку Лопатинець. Це затримало 1-й полк, а тим часом праве крило 11-ої дивізії не витримало й почало відхід. Кінний дивізіон Бориса, що ним керував у той час сотник Байло, теж не виявив належної енерґії. Дивізія й особливо 1-й полк С. С. попали у тяжке становище і з втратами відійшли: 11-а дивізія до с. Плебанівки, 1-й полк С. С. через Копистирин до Перепильчинців; арієрґардні частини зайняли с. с. Розкош–Носиківку; Кінний дивізіон став у с. Калинівці.

Дальший відворіт групи С. С. і всієї армії У. Н. Р.

Боєм під ст. Мурафою фактично й закінчилися бойові операції групи С. С. Дальші події зводилися до безпереривного відходу зі спробами затримати ворога й дати можливість витягнутися безконечним обозам частин армії, що відходили позаду групи С. С. 5 листопаду група С. С. затримується в районі Лучинця–Степанок–Копайгорода. У цьому районі частини простояли до 9 листоладу, не відчуваючи напору ворога.

Ворог переніс головну свою діяльність на напрямок Жмеринка–Проскурів, очевидно, маючи на меті захватити Проскурів і прижати армію У. Н. Р. у кут між Дністром і Збручем. Польські відділи на Збручі й районі Шепетівки також починають виявляти себе висилкою кінних стеж для розвідування становища.

На півдні в той час Запорожці залишають Могилів-Подільський і відходять на Муровані Курилівці. Група С. С. зосереджується в районі Сніткова. Волинська дивізія підходить до району Деражні, де й займає позиції для прикриття підступів на Проскурів. Рештки армії У. Н. Р. — в районі Нової-Ушиці.

Простоявши три дні в районі Сніткова, група С. С. на 18 листопада відходить до району Воньківці–Охримівці, де отримує наказ триматися для забезпечення правого крила 2-ої Волинської дивізії, що стала в районі Деражні. Решта армії витягається по шосі Нова-Ушиця–Дунаївці–Ярмолинці й має задачу зосередження в районі Проскурова для його захисту. В той час поляки розпочинають свій наступ і 18 листопаду займають Камянець-Подільський. Уряд і всі державні установи У. Н. Р. евакуюються до Проскурова.

Добровольці протягом 19 і 20 листопаду збивають 2-гу Волинську дивізію з позицій під Деражнею, й вона відходить на Богданівці. Група С. С. дістає наказ відійти до району Шарівки, де й зосереджується ввечері 20 листопаду. Запорожці в той час — у районі Солодківців–Ярмолинців. 3-я Залізна й 4-а Київська дивізія десь у районі Фельштина. Утворилося цікаве положення. Ворог (добровольці) наступає вузьким фронтом уздовж залізниці Жмеринка–Проскурів. Поляки зайняли Камянець-Подільський–Дунаївці й вирівняли свій фронт із фронтом армії У. Н. Р. Становище з ними зовсім не ясне — ні стан війни, ні стан миру, якась безглузда невтральність. У всякому разі зачіпних чинів ні з польського, ні з українського боку не було, чому можна було думати, що при зустрічі поляків із московськими добровольцями, між ними почнуться переговори щодо взаємовідносин, і армія У. Н. Р. буде з правого крила на кілька днів забезпечена. Маючи ворога на Проскурівському напрямі й маючи згрупованою всю свою армію на південь від Проскурова, командування військ У. Н. Р. могло вдарити на добровольців із південного заходу, з метою відкинути їх на схід і тримати місто Проскурів для закінчення його евакуації й забезпечення відходу армії на Старокостянтинів та Миколаїв. Успіх, на наш погляд, не зважаючи на змученість і повну деморалізацію частин армії У. Н. Р., був забезпечений. Але вище командування армією У. Н. Р. рішає поперше виїхати з Проскурова, подруге відтягнути 2-гу Волинську дивізію на Чорний Острів. Усім частинам наказує продовжувати відворіт до району Чорний Острів–Миколаїв. На фронт для зміни 2-ої Волинської дивізії висуває Юнацьку школу й Гайдамацьку бриґаду отамана Волоха.

Зазначеним частинам визначено фронт Копистин–Шумівці. Групі С. С. наказано на ранок 22 листопаду заняти фронт Шумівці–Росоші (на південь від Проскурова). В розпорядження командира групи поступають Юнацька школа й Гайдамацька бриґада. Розпорядження отримано в штабі групи С. С. після 2-ої години вночі з 21 на 22 листопаду. Від району Шарівки до позиції було біля 18 верстов. Додаючи до цього певну проволочку часу на розсилку розпоряджень, видно було, що група С. С. не встигне своєчасно заняти вказаного їй становища. Штаб армії повинен був це врахувати й відповідно розпорядитися. Крім того, недоцільним було відтягнення Волинської дивізії, що знала обстановку під Проскуровим, і передача командування групі С. С., якій треба було ще підійти до своїх становищ і звязатися на фронті з залишеними не обєднаними між собою частинами (Юнацька школа й Гайдамацька бриґада).

Події 22 листопаду. Залишення Проскурова. Зосередження в Осташкові.

О 4–5 годині 22 листопаду група С. С. вийшла з району Шарівки по шосі на Проскурів. Штаб групи о 8-й годині прибув до Проскурова, щоб остаточно зорієнтуватися в обстановці. Виявилося, що Гайдамацька бриґада і Юнацька школа займають фронт не Шумівці–Копистин, а Ракова–Лезневе, себто прикривають Проскурів у безпосередній від нього близькості. Ворожі бронепотяги обстрілюють Проскурів із-під Ракової, а ворожа піхота веде з частинами армії У. Н. Р. перестрілку.

Біля 10 години ворог розпочинає наступ на Лезневе, де була Гайдамацька бриґада. Бригада починає здавати, Юнацька школа ще трималася, але між 10 й 11 годиною, будучи заатакованою ворогом із фронту і з боку Книжковець, поспішно відступає на східню околицю Проскурова. Затриматись тут не спромагається й відходить за Проскурів, до ст. Гречани. Гайдамацька бриґада частинно відходить на Гречани, частинно на Заріччя, на північ від Проскурова. Проскурів залишено. На станції й у місті згинуло багато майна і припасів, яких не встигли евакуювати.

У той час, коли за Проскурів ішов останній бій, головні сили Січових Стрільців підходили до Ружичанки. Тут їх було заатаковано, очевидно, боковими отрядами московських добровольців. Начальник колони, не маючи звязку зі штабом групи й не знаючи обстанови під Проскуровим, не доцінює свого вигідного становища й замість того, щоб у свою чергу атакувати ворога з півдня, рішає звернути на захід, ухиляючись від бою. Правда, він уважав, що його задача — прикриття відходу армії У. Н. Р., а не втриманя Проскурова^[9].

З залишенням Проскурова армія У. Н. Р. втратила останній важливий стратегічний пункт. Командування рішає відірватися від ворога і скупчити рештки армії У. Н. Р. у районі м. Старокостянтинова, для чого доручає групі С. С. прикрити напрям Проскурів–Старокостянтинів, а решті частин перейти з району Чорного Острова до району Старокостянтинова, через Миколаїв–Красилів. Маючи до виконання зазначене завдання, група С. С. вночі 23 листопада зосереджується в районі с. с. Осташки–Черепова з тим, щоби наступного дня заняти лінію р. Бужка й перехватити дороги з Проскурова на північ.

Дальший відворіт. Зосередження в Старокостянтинові.

24 листопаду зранку почався марш групи С. С. на р. Бужок. У той час отримано відомості, що Пашковецька волость, озброївши своє населення, захвачує всі обози, гармати й обеззброює дрібні відділи армії У. Н. Р., та що ніяких озброєних частин через свій район не пропускає, не вступивши з ними в бій. Підходячи увечері 24 листопаду до с. Заруддя, дійсно було зустрінуто вогнем із рушниць і кулеметів головні застави наших частин. Командування групи рішило з місцевим населенням у бій не вступати, прямуючи дальше на північ до визначеного району зосередження.

26 листопаду решта всієї армії У. Н. Р. зосередилася в районі Старокостянтинова. Тут відбувся ряд нарад старших військових начальників із Урядом.

Було стверджено повну ізольованість Армії й Уряду У. Н. Р. Встановлено повну безнадійність становища. Однак рішено триматися до останнього моменту.

Обстанова на той час виявляється так: польське військо займає фронти Камянець-Подільський, Дунаївці, Чорний-Острів, Купіль, Базалія, Антоніни, Полонне й далі на північ по р. Случі; московські добровольці — Козятин, Хмільник, Проскурів; московські большевики — Бердичів–Чуднів.

Становище — катастрофальне. З поляками армія У. Н. Р. не воювала, але й не була в спілці. Поляки при першій змозі намагалися поширити терен свого посідання, на рахунок тилів війська У. Н. Р. Москвини — добровольці й большевики — будучи самі між собою в стані війни, хотіли разом із тим знищити армію У. Н. Р. Отже, приходилось — або битися до загину й полишити по собі леґенду для будучих поколінь, або прилучитися до одної зі сторін і бути тоді готовим до того, що військо буде роззброєне, а його проводирів, в разі захвату їх чи то білими, чи то червоними москвинами, — буде винищено до одного.

Вирішено, вибравши центральне положення до ворогів, дати військові відпочити й виждати дальшого ходу подій. Таким центральним місцем буде район Остропіль–Любар–Нова Чарторія. Наказом штабу армії передбачалося таку груповку: 4-а Київська дивізія в Острополі, група С. С. у Любарі, 2-а Волинська й 7-а Запорозька дивізія в районі Нова Чарторія–Миропіль, Уряд і центральні установи в Любарі.

Останнього дня перед вимаршем із району Старокостянтинова зайшли зміни, які ріжно тоді пояснювано: одні — впливом отамана Волоха на Головного Отамана, другі — неприхильністю й недовірям Головного Отамана до групи Січових Стрільців. Зміни виразилися в наступному: Запорозька група оставалася для прикриття всього маршу й займала Старокостянтинів, пізніше переходила до району Новий Миропіль–Печанівка; Київська дивізія — Остропіль; Гайдамацька бриґада отамана Волоха, Юнацька школа й Волинська дивізія — Любар; група Січових Стрільців — Нова й Стара Чорторія. Вказане положення армія У. Н. Р. зайняла 2 грудня ввечері. Запаси армії погружено до потягів і їх, в силу спеціяльного договору з поляками, було пропущено через Шелетівку на ст. Новий Миропіль і Печанівку. Вже 2 грудня Запорозька група після невеличкого бою з московськими добровольцями Деникіна залишила Старокостянтинів і вийшла до призначеного їй району. У Старокостянтинові до деникінців попали всі шпиталі групи С. С. з масою хорих на тиф та всі ранені. Деникінці в першу чергу забрали всі продукти, що їх було залишено групою С. С. для хорих і ранених. Маса хорих померла; решту з медичним персоналом деникінці вивезли до Проскурова та інших міст. Доля їх і досі не відома.

3-го грудня в Любарі отаман Волох зрадив і на чолі Гайдамацької бригади перейшов на бік червоних москвинів, захвативши з собою й державну скарбницю. Не відомо, що більше цікавило Волоха — чи збереження своєї частини за ціну переходу на службу до московської комуни, чи скарбниця^[10].

Юнацька школа відмовилася ліквідувати виступ Волоха, й тому Уряд на чолі з Головним Отаманом залишили Любар і прибули до Нової Чарторії. Волох, після виступу, вночі з 3 на 4 грудня поспішно відійшов до Чуднова, де були червоні москвини.

4-го грудня Любар зайняла 4-та Київська дивізія, що перейшла туди з Острополя.

Наради в Чарторії. Захват поляками баз. Вихід у зимовий похід. Розвязання групи Січових Стрільців.

4, 5 і 6 грудня проходять у постійних нарадах Головного Отамана, Уряду й вищих представників війська У. Н. Р. Наради ці ні до яких результатів не доводять.

На нараді начальників Січових Стрільців виявилося, що частина групи готова пробиватися на тили ворога й там, в залежності від обставин, продовжувати партизанську боротьбу; коли це не пощастить, то добиратися додому, де й розпорошитися. Друга частина вважала, що обстанова не сприяє до продовження боротьби, мала себе за непідготовлену до партизанської війни й схилялася до думки інтернування в Польщі.

До першої групи належали переважно наддніпрянці з малим відсотком галичан, до другої групи належали переважно галичани й незначний відсоток наддніпрянців. Це було й зрозуміло. Галичани, що були в групі, хоч і перебували довший час на Великій Україні, все ж почували себе там, до певної міри, чужими. Велика перетомленість людей, упадок енерґії й зневіра в успіх теж відогравали не останню ролю.

Уночі з 5 на 6 грудня Головний Отаман виїхав на ст. Шепетівку й звідтіль до Польщі.

6-го грудня відбулася остання нарада вищих начальників армії У. Н. Р., на якій вирішено пробиватися на тили ворога, давши окремим частинам і особам свобідний вибір щодо дальшої їхньої долі.

Того ж дня на останньому зібранні командирів частин групи Січових Стрільців вирішено групу розвязати. Ті частини групи, що виявили бажання йти на схід, мали згрупуватися в районі Коростки–Липно, а ті, що йшли на захід, — у районі Дертка–Новий Миропіль. Наказа по групі у цій справі було виконано до вечора 6 грудня.

Зранку 7 грудня більша частина армії У. Н. Р., під командою генерала Омеляновича-Павленка, направилася в загальному напрямі на Комаргород і там вийшла на тили ворога. До цієї групи долучилася й частина Січових Стрільців. Друга частина С. С. ранком 7 грудня зі штабом групи прибула на ст. Миропіль, де й була інтернована поляками. В той же день частина Запорозької групи, що була в районі ст. Печанівки, також була інтернована поляками. Інтернованих поляки відправили через Шепетівку–Рівне–Луцьке до ріжних таборів для полонених, де вони й утримувалися на однаковому з полоненими положенню аж до весни 1920 року.

Так була розвязана група Січових Стрільців і перестала фактично існувати.

Висновки. В останньому періоді боротьби війська У. Н. Р. в 1919 році яскраво виявилася повна ізольованість його від усього світу. Для України ніде не знайшлося приятелів чи спільників. Українська дипломатія не змогла підготовити ґрунту для стратегії. Армія виказала багато героїзму, але подолати задачу виборення незалежности своїй батьківщині не змогла. Московські добровольці, після переходу Галичан на їхній бік, перемагають армію У. Н. Р. і майже без боїв займають територію від Жмеринки–Вапнярки до Старокостянтинова–Проскурова–Могилева Подільського. Крім переходу Галичан до Деникіна не мало до цього спричинилося й те, що армія У. Н. Р. була знесилена постійними, без відпочинку, боями й маршами, несла надзвичайні втрати від тифу, їй бракувало одягу й взуття, не вистарчало зброї й набоїв.

Загальні уваги.

Велика російська революція, порвавши ланцюги російського царату, разом із тим пробудила й усі неросійські народи до самостійного незалежного життя. Першим, що став до боротьби за свою самостійність, був народ український, в особі своєї інтеліґенції й незначних мас народу та півінтеліґенції. Московські большевики розвинули велику аґітацію серед населення України, захопили маси своїми соціяльними кличами. Російський елемент населення, що взагалі вороже ставився до української державности, давав москвинам велику допомогу в цьому, працюючи на шкоду Україні й українцям. Щодо нашого, так би мовити, міжнароднього становища, то ми в своїй боротьбі залишилися зовсім ізольованими. Виснажуючись у боротьбі, ми ні звідкіля не могли дістати хоч будь-якої допомоги. В 1919 році ми ведемо боротьбу на два фронти: проти поляків і проти москвинів. Це була основна й може найбільша причина наших неуспіхів. Держава, що тільки народилася та ще не зорганізувалася й не мала ще своєї сталої армії, не повинна була й не могла воювати на всі боки. Коли звернутись до того, який фронт слід було зліквідувати, то, на нашу думку, легше й доцільніше було ліквідувати фронт польський. Поляки були слабші від москвинів і через це з ними легше було договоритися. Ми мали б Галичину, як глибокий тил, з населенням, свідомим своїх національних завдань, карним і слухняним. Змобілізувавши його за час боротьби, мали б ми добре зорганізовані військові частини, які могли б послужити кістяком для всієї армії. Та цього, на жаль, не сталося.

Загальні висновки про організацію української армії.

Українська армія організується й формується без усякого пляну й без усяких підстав (це відноситься не лише до періоду після і передгетьманського). Формують частини активніші особи, які, зібравши певний гурток людей навколо себе, отримують пізніше санкцію Уряду й стають N-ою частиною. Виключенням із цього був лише Запорозький корпус і загін Січових Стрільців (після протигетьманського перевороту — корпус Січових Стрільців).

Дякуючи цьому, підрахунок сил і управління ними бували часто не під силу вищому командуванню. Сваволя й „отаманія“ у війську часто зводили на нівець усякі пляни командування. До цього ще стремління кожного політичного угрупування, мати свою частину, — викликало остаточний розбрат у війську. Кінець такому порядкові покладено тільки у червні 1919 року, і це дало добрі результати. Українська армія ніколи не могла довести частин навіть до половини штатного складу. Ні одна мобілізація їй не вдається, а те, що змобілізоване, після перших боїв дезертує. Всю боротьбу виносять ідейні елементи, що взяли тягар на свої плечі ще в 1917–1918 році. Армія воює піхотою та артилерією. Кінноти, за малим виключенням, навіть для розвідки їй не вистарчає. Найширші пляни по створенню кінних бриґад — по одній на дивізію — не могли бути виконані за браком: поперше відповідних кінних начальників, подруге з браку коней і кінського знаряддя. Технічних і інших помічних військ — теж немає. Мости лагодить піхота. Звязок тримає теж вона. Ті незначні команди звязку, що їх мали штаби частин, були настільки малі, що коли траплялося попадати в місцевості, де не було місцевих телеграфічних ліній, то не було й звязку між військами. В такому положенню управління військом, особливо при тому сильно подвижному характері війни, якою була війна України з Московщиною в 1919 році, було надзвичайно трудним, а часом просто неможливим. Коли до всього цього додати ще постійний брак муніції, зброї, одягу та взуття — через ізольованість України від світу, а продуктів харчування — через слабо зорганізовані апарати постачання з одного боку, та місцевої влади з другого — то будуть зрозумілі й усі невдачі армії У. Н. Р.

З тактичного боку цікаво відмітити, що до червня українське військо тримається так званої „залізничної тактики“ провадження війни. Полягала вона в тому, що війська, які не мали обозів, трималися залізниць і пересовувалися ешельонами. Вступає частина в бій — вилазить із ваґонів, а потяг стоїть поза обстрілом ворожих гармат і чекає на неї. Удався бій — ворога переслідують, потяг іде за військом, бій не вдався — військо відходить до потяга, сідає у ваґони й відїжджає до наступної станції. І дивно: навіть кіннота трималася такого порядку. Така безглузда тактика довела до того, що на протязі місяця українські війська очистили все Лівобережжя. Військо втратило відчуття просторові й часу, забуто було скорість ходу людини й коня — все рівнялося до ходу потяга. Ні про які маневри, звичайно, не могло бути й мови.

Уся війна проти Московщини носила характер надзвичайно рухливий. Бої були скороминулі й завжди рішучі. Після бою — або ворог відходив, або українські війська відходили. Кіннота придбала надзвичайне значіння. Найменший відділ кінноти завжди рішав бій. Це визнавалося й командуванням армії У. Н. Р., але, як уже сказано вище, перешкодою до зформування великих кінних одиниць завжди був брак коней і кавалерійського знаряддя.

У роки дальшої боротьби досвід року 1919 було взято на увагу. Армія У. Н. Р. виглядала значно краще, й історія цих років багато дасть зручних і хитро построєних маневрів та добре скомпонованих по замислу й удало виконаних операцій і боїв.

Отже, кількарічна боротьба України не дала їй того, до чого йшла українська армія: своєї Держави й своєї сталої, сильної армії.

Та проте досвід нашої війни з Москвою ми мусимо пізнати, як рівно мусимо пізнати й ворогів України. Мусимо вивчити їхні збройні сили, мусимо вивчити їхню воєнну історію, не забуваючи своєї; мусимо постійно студіювати загальну воєнну науку, щоб у слушний час, коли Батьківщина знову покличе до боротьби, — явитися мужніми й сильними, озброєними знанням новочасної воєнної науки й техніки.

Тільки тоді зможемо створити сильну армію, тільки тоді зможемо побити ворогів, бо сильна армія — це право на існування нації.

---

Генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. Отаман Повстанчої Групи, Командир IV Київської стрілецької дивізії, Заступник Командуючого Дієвою Армією в часі Зимового Походу, Командуючий Повстанчою Армією в 1921 році, в підступний спосіб захоплений москалями й розстріляний без суду в Москві.

Старший ляйтенант Михайло Білинський, б. морський міністр, загинув у 1921 році під м. Базаром у бою з Москвою.

1. Характерного наказу цього, на жаль, не мається тепер під рукою, щоби навести його тут у цілості.
2. Про це пише генерал Капустянський у своїй праці „Похід українських армій на Київ–Одесу“.
3. Як говорить генерал Капустянський в повищій своїй праці — ст. 81.
4. Генерал Капустянський „Похід українських армій на Київ–Одесу“ — ст. 69.
5. Генерал Капустянський каже (цитата зі ст. 81 п. 3 тої ж книжки), начебто мала стійкість Січових Стрільців і Волинців не дозволила командуванню армією У. Н. Р. перевести контр-маневр. Тимчасом контр-маневр був намічений ще 26 червня (директива ч. 01605), а відхід зі Случі стався 30 червня. Від Бужка до Красилова 10 верстов, але 9, 8 і 7 дивізія не могли за чотири дні осягнути Красилів із боями.
6. Спосіб добрий, на мою думку, при війні, так би мовити, реґулярній або позиційній; при характері ж війни напівпартизанської — це вело за собою втрату часу й шкідливо відбивалося на власних успіхах. — М. Б.
7. У своїй книжці „Похід українських армій на Київ–Одесу“ генерал Капустянський пише, що з поляками до цього часу вже був підписаний проєкт умови, і з ними, очевидно, якось було вирішено щодо взаємовідносин, особливо щодо зустрічі на фронті. Але ні штаб Дієвої Армії, ні штаб Головного Отамана не тільки не дав ніяких інструкцій своїм лівофлянґовим військовим частинам, але навіть не повідомив вищих військових начальників про те, ще якісь заходи в цьому напрямі взагалі робилися. На виразні запитання штабу групи С. С., як поводитися з поляками, сам генерал Капустянський і начальник штабу Головного Отамана відповіді ніякої не дали. Тому штабові групи С. С. самому приходилося шукати виходу з положення, яке пізніше зложилося на лівому крилі Січових Стрільців у звязку з просуванням поляків на схід.
8. Генерал Капустянський у своїй 3-й частині „Походу українських військ на Київ–Одесу“ (ст. 112) іронізує з приводу залишення Січовиками напрямку Звягель–Костель: „Нехай, мовляв, поляки та большевики бються поміж себе на Костопольському напрямку“. Слід запитати генерала Капустянського, як би він себе почував, коли б у нього в тилу появився чинник, який не говорить — ворог він чи приятель, і в той же час забирає його майно, набої й обеззброює його частини? Невже б він думав, що той шуткує? Де був тоді штаб Головного Отамана? Як здається, навіть генерал (тоді ще полковник) Капустянський на кількаразові запитання штабу групи С. С. про відношення й ставлення до поляків — відповідав, що властиво умови ніякої немає, але „ви поводьте себе так.. ну, так… знаєте? Ну, щоби було добре“. Але як треба було розуміти те — „робити, щоби було добре“? Тоді, наприклад, Січові Стрільці були тої думки, що найкраще було б, якби раз-другий їх набити, щоб не пхалися поза українськими спинами на українську територію, одвойовану українською кровю. А якої думки було вище командування У. Н. Р. — про це ні словечком воно не заявляло. — М. В.
9. Можна ріжно задивлятися в даному разі на це питання, але, на нашу думку, вигідну обстанову слід було використати, хоч би вже для того, щоби морально підняти своїх козаків, серед яких деморалізація все більше росла.
10. Цю частину зформовано, на думку Головного Отамана, з найпевніших елементів, як останню опору. На жаль, Волох не виправдав цього високого довіря. Можна собі уявити, якою це було трагедією для бл. п. Головного Отамана.