За Державність/1/Передовиця
| За Державність. Випуск 1 під ред. Михайло Садовський Передовиця (Михайло Омелянович-Павленко) |
Зимовий похід, ч. 1 ▶ |
|
Каліш, року Божого 1927.
Визвольний рух націй, що має характер історичного процесу, бере свій початок в глибокій старовині, ще в тих часах, коли людність згуртувалася в племена й народи.
В історії кожної з новітніх націй, що посідають власну Державність, є сторінки, присвячені визвольній боротьбі з-під ярма якого-будь гнобителя, сторінки, на яких виховуються нові покоління.
Навіть Москвини, ці вперті та непримирені вороги визвольного руху та самостійности підбитих та гноблених ними народів, і ті мали свою епоху визвольної боротьби з під Татар. Величезний та майже одночасовий вибух визвольних стремліннь в ріжних націях на протязі XIX століття звернув увагу істориків на це явище і подав підставу трактувати ціле XIX століття — яко епоху боротьби за національність та самовизначення народів.
В наслідок цього процесу визвольних змаганнь націй, що виявлялися чи то в первісній формі — повалення влади наїздника-гнобителя, — чи то в послідуючій вижчій — приєднання до незалежного осередку тих відламків нації, що жили по чуженаціональних Державах — виникає на протязі XIX століття цілий ряд таких нових національних держав, як Німеччина, Італія, Греція, Сербія, Болгарія, Румунія.
Велика світова війна й наступниця її в багатьох державах — революція, дали новий імпульс визвольним змаганням поневолених народів, що й закінчилися, завдяки внутрішньому росклядові пануючої нації, цілковитим успіхом. Так повстали на руїнах Австрії й Росії новітні національні держави: Чехословакія, Мадярщина, Сербія, Румунія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, й на короткий час Україна, Грузія, Азербейджан та инші.
Вступ до семї вільних народів Ірландії, що відвоювала собі признання з боку Англії, переможця в світовій війні, — є найяскравшим доказом могутности та проявом дальніщого розвитку процесу визвольних змаганнь поневолених націй в часи післявоєнні.Отже маємо певність, що процес визволення України йде своїм нормальним шляхом і що незабаром пробє година повстання Держави Української. Кожний історичний процес має властиву йому закономірність.
Таку ж саму закономірність помічаємо при ближчому розгляді в процесі визвольного руху поміж тих явищ, якими він проявляється. Але найважнішим є те, що ціла велетенська праця по усвідомленню етноґрафічної маси, викристалізуванню, так би мовити, з неї нації, ще не доводить до конечної мети — до створення власної Держави.
На протязі віків історія не подає ані одного прикладу, щоб з доброї волі зрікся гнобитель самохіть з вигод панування.
Лише примус, лише збройний чин поневолених давали визволення, здобували державність.
Лише меч, а не слова
Здобуде нації права, —
таку аксіому становить поет. І треба признати, що історія націй, які здобули власну Державність на наших очах, ілюструє цю аксіому.
Чи переводилася визвольна акція шляхом повстання знутри, власними силами, чи шляхом інтервенції зовні, з допомогою зацікавлених держав — всеж це була збройна акція, і в цей період головну ролю відограє озброєна сила нації, її військо. Воно здобуває Державність, воно ж забезпечує й на далі перед всілякими ворожими замахами.
Це виключно важливе значіння війська в період створення власної Державности історія доводить яскравими прикладами.
Так, в наслідок величезної збройної акції народу, на чолі з Військом Запорозьким, була створена Хмельницьким Козацька Держава.
Після низки невдач в XIX віці поляки в XX віці творять військо скрізь, де тільки є поляк, і під займанщиною московською, і в стані австрійському, і у Франції, і в Америці, і, законспіровано до хвилі, в краю.
І лише військо польське створило Річпосполиту Польську і оборонило її Державність від чужинецьких зазіхань в р. р. 1918–1920.
Маленька Ірландія, перепробувавши за час своєї 400-літньої боротьби всиляких методів борні, здобула нарешті свою Державність теж способом озброєного чину, запровадивши систему озброєного народу.
Міцно підпирає Мусолині збройною рукою фашистів Державність Італійську, що захиталася була в безладдю ліберально-комуністичному.Отже, скрізь військо — озброєна сила нації — являється головним чинником в створенню Державности і становим хребтом її існування в майбутньому.
Горе тій нації, проводарі якої не усвідомляють собі значіння війська в процесі творення Державности, або ж, нерозумні, відкидають цілком збройну акцію за Державність.
Досить пригадати, як будівничі Української Незалежности, що в р. р. 1917–1918 знехтували в той час творенням власного війська, примушені були шукати порятунку в німецьких багнетах, наражаючись тим самим на єдине можливі після цього наслідки.
Отже, справа Державности Української вирішиться також і лишень шляхом мілітарним і до цього повинні бути готовими всі по-державницьки успособлені Українці.
Маємо уже досвід власний будування Держави, досвід гіркий, що сплачено кривавою ціною. На ньому повинні вчитися як ті, кому не повелося осягнути мети — здійснити самостійности Батьківщини, так і спадкоємці їхні, прийдешні покоління.
Досвід цей мусимо зберегти і час судний використати, аби не кривавились задармо лави нових борців за визволення України, повторюючи старі помилки.
Бо зараз досвід цей потроху заникає. Рідшають лави старих активних борців, а з ними зникає і частина нашої воєнно-історичної минувшини, якої свідками й участниками вони були; зникає в боротьбі той досвід військовий, що вони придбали.
От чому обовязком кожного активного борця за Державність Українську є подати матеріяли, що висвітлювали б ті події, свідком, участником або й аранжером яких довелося йому бути.
Чи буде це подано у вигляді воєнно-історичного нарису зі всіма документами, чи у вигляді спогадів, чи буде то поезія, що відбиває настрій та світогляд, важним є одно — висвітлити який будь період, навіть момент з нашої визвольної епохи, памятаючи лише слова німецького військовика Кляузевіца: „Автор повинен стати понад амбіцію і фальшивий сором, щоби казати правду, всеньку правду, нічого опріч правди“.
Завданням Українського Воєнно-Історичного Товариства є збірати воєнно-історичні матеріяли, класифікувати та систематизувати їх, вносити поправки на підставі перевірених даних та, в міру сил, подати належні висновки. Взагалі дати готові матеріяли майбутнім дослідувачам, на підставі яких вони спромоглися б укласти воєнну історію українських визвольних змаганнь з р. 1917 і пізніш, а може й створити питоменну українській вдачі військову доктрину.
Ця справа збору воєнно-історичних матеріялів вимагає скупчення зусиль, що може видається надто важким в сучасний момент, коли живемо в період зневіри, розгублености гострої критики колишиіх кумирів, а навіть почасти ворожнечі з причин особистих, партійних, розходження поглядів на форму Української Державности, але одночасно всі прагнемо власної хати, власної Держави.
І в осягненню цієї єдиної мети така розбіжність думок не повинна стати нам на перешкоді. Навпаки, це поріжнення сприятиме виясненню правди: „з противенства поглядів народжується істина“, — гласить французька приповідка.
Як в армії, в обороні інтересів цілої нації, поруч стоять в рядах люди найріжнороднійших переконаннь, так і в цій акції збору та підготовки воєнно-історичних матеріялів, що виявлять пройдений вже етап в процесі українських визвольних змаганнь, — ріжницю переконаннь покриває велич мети.
І, наколи в армії для успіху справи не виключений иноді є примус, то до участи в цій акції обовязок національний примушує.
Зачинаючи Редакція й Управа Українського Воєнно-Історичного Товариства замірену працю з предлежачого 1-го збірника воєнно-історичних матеріялів свідомі суть того тягару, що на плечі свої здіймають серед тяжких злиднів емігрантського животіння, дуже мало сприятливих швидкій, продуктивній праці, але обовязок перед майбутними поколіннями і певність у тому, що акція цяя знайде як моральне, так і матеріяльне попертя серед українського суспільства переконують в конечності провадити цюю, так потрібну та занедбану в нас працю.