Заяць і Медвідь (1940)

Заяць і медвідь
Іван Франко
Краків: Українське видавництво, 1940

• Інші версії цієї роботи див. Заєць і Ведмідь

Моя книжечка Ч. 3.

ІВАН ФРАНКО

ЗАЯЦЬ І МЕДВІДЬ

КРАКІВ 1940

УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО

Накладом »Українського Видавництва« Краків, Кармелітська ч. 34, II.

Друк. »Нова Друкарня Денникова« під комісарською управою, Краків, вул. Ожешкової 7.

Verlag „Ukrainischer Verlag“ G. m. b. H. Krakau, Karmeliterstrasse 34. Drück: „Nowa Drukarnia Dziennikowa“ Kommisarische Verwaltung. Krakau, Orzeszkowagasse 7.

Заяць і Медвідь

Був собі в однім лісі Медвідь, та такий дужий та лютий, що страшно й казати! Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибле: одно зїсть, а десятеро й так покине, тільки дармо життя збавить. Ліс був великий і звірини в нім багато, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило буде господарювати. Рада в раду, присудили звірі такий спосіб. Вислали до Медведя посольство й веліли йому сказати:

— Вельможний наш дідичу, пане Медведю. Пощо ти так знущаєшся? Одного зїси, а десятьох зо злости розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй ґаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного споміж нас, щоб ти його зїв.

Вислухав Медвідь тої мови та й каже:

— Добре! Але памятайте собі: як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю!

Від того дня стали звірі день за днем посилати Медведеві одного споміж себе. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, якій і жити не хочеться на світі, чи дурновате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають це до Медведя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно.

Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати удень жереб: на кого впав жереб, той мусів іти до Медведя і датися йому зїсти.

Одного дня випав жереб на Заяця. Перелякався бідний Заяць так, що не суди Боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, — тільки випросив собі годинку часу, щоб з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю сімю скликав, поки попращалися, та наплакалися, та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося Заяцеві рушити в дорогу. Іде бідолаха до медвежої ґаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному Заяцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постайкує, та все рясні сльози втирає, та зідхає так, що аж лісом луна іде. Аж ось бачить, — серед ліса криниця камяна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заяць над цямриною, заглядає вниз, а сльози його тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно, і нараз повеселів і аж підскочив із радости. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерти врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного Медведя. І вже не плачучи і не зідхаючи, а що-духу біжучи, він поспішав до медвежої ґаври.

Було вже близько вечора. Медвідь увесь день сидів у своїй ґаврі та ждав, коли то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати і разом з голодом почала злість підступати під серце.

— Що ж це значиться, — ревів Медвідь. — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи може їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені в цій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра скоро світ, рушу до ліса і повидушую все, що в нім є живого і одного хвоста не лишу!

Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Медвідь не знав, що з собою зробити з голоду і люти. В такім настрою застав його Заяць.

— Га, ти, помано, ти, хлистику! ти, гусяче повітря! — кричав на нього Медвідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на тебе, такого комаря, маю цілий день голодний ждати?

Затремтів Заяць, почувши медвежий крик і люті медвежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Медведем, промовив як міг найчемніше:

— Вельможний пане дідичу! Не моя вина, що так пізно прихожу. І звірів не можеш винувати. Нині, в день твоїх іменин, вони ще досвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох, і ми всі як стій пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий баль.

— Ну і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де тамті три? — запитав Медвідь.

— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив Заяць. — Міркуючи, що в цім лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісенько стежкою, коли нараз із укріпленого, камяного замку вискочив величезний Медвідь, та й до нас. »Стійте!« кричить. Ми стали. »Куди йдете?« Ми розповіли поправді. »Го, го!« крикнув він: »нічого з того не буде. Це мій ліс і я не позволю, щоби ви своїм мясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої і я беру вас собі на обід«. Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду, — та де тобі, ані слухати не хоче. »Я тут пан, — кричить, — і я один маю до вас право, і ніхто мені тут не сміє втручуватися«. І взяв нас усіх чотирьох до свойого замку. Ледви-неледви я впросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер вельможний дідичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні з голоду намлівся, і що тобі далі робити.

Почувши це оповідання, Медвідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового супірника, що так несподівано вліз йому в дорогу.

— Це що за якийсь непотріб непотрібний посмів сюди вдертися? — ревів він, дряпаючи землю пазурами. — Гей, Заяче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!

— Вельможний дідичу! — мовив Заяць, — це дуже могучий пан, страшний такий…

— Що? ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, — побачимо, хто буде дужчий.

— Вельможний дідичу,але він жиє в камянім замку…

— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його достану, хоч би він сховався на сам вершок найвищої смереки.

Попровадив Заяць Медведя до криниці та й каже:

— Вельможний дідичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог, як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого замку.

— Де він? де він? — кричав Медвідь, оглядаючися довкола і не бачучи нічого.

— Ходи сюди і заглянь ось тут! — мовив Заяць і підвів Медведя до криниці. Став Медвідь над цямриною, глянув униз, аж там справді Медвідь.

— Бачиш свого ворога, — мовив Заяць, — як заглядає зі свойого укріплення?

— Я не я буду, коли його звідтам не досягну! — мовив Медвідь і як не рикне з цілого медвежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відібється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби!

— Га, так! — скрикнув Медвідь. — Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!

Та й за цим словом Медвідь ба-бавх до криниці та й там і затопився. А Заяць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив що-духу до звірів і розповів їм, яким то способом він змудрував Медведя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Заяцеві за його вчинок.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Польщі і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала в суспільному надбанні в Польщі
Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 1987 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора.
Автор помер у 1916 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 100 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.