Залишаюсь українцем/IV/Аргентина

Залишаюсь українцем. Думати глобально, діяти локально
Богдан Гаврилишин
Аргентина

Київ: 2011

Аргентину я відвідав лише тричі. Першого разу був короткий візит у 1979 р. по дорозі з Чилі. Раніше я читав про величезні багатства Аргентини, що базуються в основному на експорті яловичини, який забезпечують багаті землевласники, що розводять велику рогату худобу. В кінці XIX — на початку XX ст. вони звикли їздити на відпочинок до Парижа, беручи з собою на кораблі корів для того, щоб мати свіже молоко протягом усієї подорожі. Я знав, що шотландці там побудували залізничну мережу, що там була значна англійська колонія і, звичайно, про Буенос-Айрес, який називали Парижем Латинської Америки. Першою людиною, яку я зустрів, був чоловік швейцарського походження, котрий попередні кілька років був міністром економіки та фінансів. Аргентина не асимілювала іммігрантів різних рас, як це було в США. Там були швейцарські, англійські, німецькі та інші колонії. Швейцарець, про якого я згадував, був також видавцем тижневика німецькою мовою, розрахованого на швейцарську спільноту. Він справив на мене сильне враження. Чітко і конструктивно аналізував нещодавнє минуле Аргентини, її сучасний стан і особливо деякі проблеми та виклики, які стоять перед нею.

Буенос-Айрес

Мене запросили провести один вечір за межами Буенос-Айреса в клубі Берлінгейм (Burlingame). Я не міг повірити своїм очам. У мене склалося враження, що я впав з місяця в англійський кантрі-клуб. Архітектура будівлі, представлені види спорту — все було виключно англійське, хоча, на превелике щастя, їжа була принаймні частково аргентинська.

Пам'ятник Т. Г. Шевченкові, відкритий 3 грудня 1971 року. Скульптор Леонід Молодожанин. Парк Трете-Фебреро, Буенос-Айрес.

Я знав, що в Буенос-Айресі є пам'ятник Тараса Шевченкові, але було дивовижно побачити цей вражаючий монумент у центральній частині міста, в маленькому парку, і що найважливіше — дуже близько до пам'ятника Джорджа Вашингтона, про якого Тарас Шевченко писав у своїх поезіях. Я зустрівся з кількома людьми з української діаспори, котра на той час в Буенос-Айресі не була надто численною. Більшість українців виїхала до Аргентини ще до Першої світової війни, а деякі — до другої. Близько 300 000 з них мешкали в північній сільськогосподарській провінції Міссьйонес.

Це може здатися дивним, але зізнаюся, що найбільше вражень під час мого першого візиту справила на мене аргентинська яловичина. Вона дуже ніжна, дуже соковита, надзвичайно смачна, її подають великими шматками, іноді тільки з хлібом. Гарна яловичина є і в Уругваї та в Бразилії. Але раз скуштувавши аргентинську, я став надзвичайно важко сприймати яловичину в інших країнах.

Другий візит до Аргентини відбувся у серпні 1981 р. На запрошення президента нафтової компанії “ЕССО Петролеос Аргентина” я приїхав прочитати десять лекцій. Ми зустрічалися за кілька років до цього, коли я читав лекції у Флориді 80 президентам компаній різних країн, що входять до складу “ЕССО”, в основному із Центральної та Південної Америки. 1981 року “ЕССО” в Аргентині святкувала 100-річний ювілей від дня заснування. На знак вдячності країні компанія заснувала новий невеличкий шпиталь і як другий подарунок, менш масштабний, вони оплатили мої 10 лекцій у декількох містах, в основному в університетах. Причиною для другого стало наступне: оскільки відбувалася так звана Фолклендська війна (для Аргентини то була Las Malvinas) між Великобританією і Аргентиною, для Аргентини неможливо було отримати право від видавництва “Пергамон Пресс” (Pergamon press) в Оксфорді на видання моєї книги “Дороговкази у майбутнє” іспанською мовою. Деякі професори прочитали мою книгу англійською, переклали її і зробили копії у великій кількості, а потім використовували як підручник, особливо на факультетах політології, економіки і, можливо, ще деяких інших. Як тільки приїхав до Буенос-Айреса, я усвідомив, що завдяки своїй книзі став досить відомим в академічних та політичних колах. Саме через це сім моїх лекцій були відкритими для громадян, а три виголошені виключно для командування армії, авіації і морського флоту. Мета зрозуміла: Аргентина на той час була під управлінням військової хунти. То була диктатура з обмеженням політичних прав людей і в усіх аспектах зовсім неефективна. Незадоволення населення зростало. Деякі з генералів стали замислюватися — чи не передати їм владу цивільним, одначе вони вагались, бо не хотіли бачити “демократичну анархію”. Завданням моїх лекцій було пояснити, що існує велика кількість систем управління, включаючи й побудовані на коаліції декількох партій, як, до прикладу, швейцарська пряма демократія з узгодженим прийняттям рішень на всіх рівнях політичної та адміністративної структури. У моїх лекціях була закладена ідея, що передача влади цивільним не обов'язково закінчиться “демократичною анархією”. Запитання і дискусії після цих трьох лекцій носили делікатний характер. Речі мали стати зрозумілими, я їх не називав “поіменно”.

Через кілька місяців після мого візиту військова хунта оголосила, що восени відбудуться дострокові вибори. У мене не було впевненості, що це були прямі причини і наслідки, пов'язані з моїми лекціями, але очевидно дві речі збіглися не випадково.

Після цього оголошення зі мною зв'язався пан Коген, президент асоціації рекламодавців, із запрошенням повернутися до Аргентини. Здавалося смішним для такої асоціації робити це, але газети і медіа значною мірою залежать від рекламних надходжень, тому асоціація була дуже впливовою групою. Я погодився за умовив, що буду в Аргентині всього 48 годин.

Ця третя подорож була найкоротша, але найцікавіша і, до певної міри, несподівана. 1983 року, коли я сів на літак в Ріо-де-Жанейро і прямував до Буенос-Айреса, там роздавали газети. Я не володію іспанською, але на першій сторінці, окрім назви газети і дати, великими літерами було написано ще два слова: “ПРИЇЖДЖАЄ ГАВРИЛИШИН”. Я відчув, що мене піднесли до категорії американського євангеліста Біллі Грехема, який подорожував світом, навертаючи людей до Бога і таким чином рятуючи їхні душі. Звучало, ніби я приїжджаю, щоб порятувати Аргентину. В Буенос-Айресі мене зустріли машиною біля літака і провели без паспортного контролю й митниці. Ще в зоні аеропорту в мене взяли інтерв'ю і через двадцять хвилин, поки ще був у машині, почув його по радіо.

Організатори запланували мою відкриту лекцію для великої кількості людей із академічної, бізнесової та політичної еліти. В наступні два дні у головних аргентинських газетах вийшло шістнадцять статей про моє інтерв'ю на радіо та цю лекцію. Також було організовано одногодинні дебати з трьома лідерами політичних партій на тему бажаного політичного ладу в Аргентині.^[1] Я доводив, що ідеальним було б сформувати після виборів Уряд національної єдності, до складу якого увійшли б ключові партії. Величезною проблемою Аргентини упродовж багатьох років було те, що багатий клас не мав своєї політичної партії. Коли президент з лівого крила Перон був при владі й самовільно займався перерозподілом багатства, заможні люди звернулися по допомогу до військових, щоб ті взяли уряд у свої руки.

Після теледебатів ці троє людей за повної підтримки асоціації рекламодавців попросили мене приїхати знову через кілька тижнів. Мені запропонували зустрітися з усіма кандидатами на посаду президента у безпечному місці й без преси та спробувати переконати їх сформувати Коаліційний уряд національної єдності. Це не можна було вирішити під час цієї зустрічі, тому що кандидати від різних партій вже були відомі, а кандидат від пероністів буде визначений лише на початку вересня. На жаль, і, мабуть, немудро, я сказав, що не зможу приїхати у запропонований час, тому що вже обіцяв викладати на програмі для менеджерів вищої ланки IBM у їхній штаб-квартирі в Армонку, США. Одним із моїх принципів, яким я пишався, було: якщо даю обіцянку щось зробити чи десь бути, я обов'язково її виконую, зважаючи на те, якими цікавими чи корисними можуть бути інші можливості. У цьому конкретному випадку, можливо, мені вдалося б переконати кандидатів на посаду президента в Аргентині сформувати коаліційний уряд національної єдності. Натомість я читав лекції для IBM — робив те, що й десятки разів до цього. Я зі співчуттям спостерігав за результатами виборів у Аргентині й за тим, як розвивалися події потім. Як, напевно, всі знають, обраний президент був зовсім не ефективний, як і його послідовники — аж до недавніх часів. Мене втішало те, що, можливо, я допоміг військовій хунті передати владу цивільним і таким чином вплинув на подальші події. Така можливість дається не кожному. Мабуть, мені пощастило.

↑ Один із трьох — пан Ентелмен, юрист за покликанням, залишався зі мною в контакті майже двадцять років після цієї поїздки.

[1] Один із трьох — пан Ентелмен, юрист за покликанням, залишався зі мною в контакті майже двадцять років після цієї поїздки.

[1]