Залишаюсь українцем/IV/Австралія
| ◀ Японія | Залишаюсь українцем. Думати глобально, діяти локально Австралія |
Аргентина ▶ |
|
У період із 1970 по 1990 рр. я побував більше ніж у 70 країнах світу на всіх континентах, у деяких по багато разів і щось робив у кожній з них. Проте лише в кількох країнах моє перебування і праця мали значний вплив. Дві країни, на які я певним чином вплинув, — це Австралія та Аргентина, рівновіддалені від Женеви — одна на південний схід, а інша на південний захід. У наших програмах у ЦНМ, пізніше — МІМ (Міжнародний інститут менеджменту), було багато учасників з Австралії. Їм подобався отриманий досвід, тому що вони навчалися бачити світ у його сукупності, радше ніж через призму світу, значною мірою спираючись на Великобританію і частково на США як еталони. Один із наших випускників був директором міжнародної компанії IBM в Австралії і очолював Австралійську асоціацію менеджменту. Він переконав членів асоціації запросити мене прочитати лекції та стати головою великої конференції для керівників із різних секторів австралійського суспільства. Коли я отримав запрошення і прочитав, що подія проходитиме в Будинку опери у Сіднеї, прийняв його без найменшого вагання. Я бачив фото цієї ультрамодерної, проте надзвичайно красивої будівлі. Коли ми дивимось у напрямку моря й Будинку опери, то захоплюємося цим прекрасним уособленням сучасної архітектури. Особливо дивовижно він виглядає, коли дивитися на нього на заході сонця. Як “нагорода” за мою роботу вулиці Сіднея були рівненько устелені червоними пелюстками дерева джакаранди, ніби очікуючи на одруження молодої індіанської пари. Був листопад, у листопаді джакаранда в повному цвіту, а потім пелюстки швидко опадають і створюють майже театральну атмосферу.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Австралія. будинок Опери в Сіднеї. 1979 р.
Темою конференції була “Австралія у конкурентних 80-х”. Країна хвилювалася, що деякі східно-азіатські держави дуже швидко розвивались, і все в Австралії було заповнене товарами японського виробництва. Їм потрібно переорієнтовувати свої торгові потоки швидше в напрямку до азіатських сусідів, ніж ностальгічно триматися за Великобританію і США, географічно такі далекі від Австралії. Існувало навіть висловлювання, що Австралія може стати житницею, джерелом мінералів і розподільчим складом для японських товарів. Чотириста осіб було запрошено до участі у триденній конференції. Серед них був віце-прем'єр міністр Лінч, секретар скарбниці Стоун (в інших країнах його посада називається — міністр фінансів), деякі інші високопосадовці з уряду, голова опозиції Гейден, три керівники найбільших підприємств у сільськогосподарському, видобувному та промисловому секторах економіки, зі сфери послуг, а також кілька лідерів профспілок.
Моя перша лекція була про те, що робить країну конкурентоспроможною на світовому ринку і потім три дні я головував на презентаціях та дискусіях. Лінч і Стоун говорили про стратегії, які уряд спробує запровадити, щоб сприяти росту конкурентоспроможності Австралії. Гейден різко висловився, що то лише порожні обіцянки, що теперішній уряд не спроможний змінити ситуацію на краще. Його головною ідеєю було: “Голосуйте за нас — і Австралія через шість місяців знову буде успішною”. Для мене то звучало трохи наївно, бо справді — чи зможе хтось підготувати і прийняти всі необхідні закони, знайти нових людей на різні позиції та підготувати їх, налаштувати населення на нові шляхи лише за шість місяців?
Троє бізнесменів пропонували, щоб уряд допоміг діяльності, а отже, і конкурентоспроможності в їхніх трьох перспективних секторах. Проте висловлювання президента профспілки електриків вразило мене найбільше: “Ми в Австралії, тобто уряд, бізнес і робітники, повинні навчитися якомога краще співпрацювати разом”. Він був правий. Австралія не була зразком співпраці цих трьох секторів суспільства. Вона була далека від ситуації, властивої деяким сусіднім азіатським країнам, особливо Японії. По закінченні триденної конференції я зробив висновки, підкресливши необхідність співпраці й навівши приклад кількох країн, таких як Швеція чи Корея, де така співпраця насправді допомогла їм бути конкурентними. Мої висновки записали і через кілька днів вони були видані у вигляді брошури в гарненькій сріблястій палітурці. Гадаю, вона була розповсюджена досить широко. У мене є відчуття, що саме ці висновки зіграли свою роль у тому, що сталося з Австралією через кілька років. У 1983 р. Боб Гок — найвідоміший лідер профспілки робітників Австралії був обраний прем'єр-міністром. Серед його перших дій стало запрошення на зустріч на два з половиною дні 200 осіб з уряду, бізнесу й профспілок та кількох академіків у столиці Австралії Канберрі. Він оголосив, що мета зустрічі — спільно обговорити, як країна може мати ясне бачення свого майбутнього, сформувати стратегію розвитку і змінити стиль відносин між урядом, бізнесом та профспілками. Зустріч була досить демократична, ні до кого не ставились як до молодшого брата, учасники відкрито вносили пропозиції, що дуже відрізнялось від звичного спілкування між людьми зі згаданих секторів. Усі мали відчуття, що вони були справжніми “акціонерами” в ситуації, на яку вони могли впливати, а отже, брати активнішу участь у прийнятті рішення. Я вірю, що зустріч мала більший вплив, ніж мали б три чи навіть п'ять чудових книжок про те, як Австралія може стати більш конкурентною, якою згодом вона стала.
Я через якийсь час повернувся до Австралії, де читав лекції і керував двома подіями, що відбувалися паралельно, але з різним графіком і в різних містах: у Сіднеї та Канберрі. У Сіднеї була конференція для понад 100 менеджерів вищої ланки, яка зосередилась на аналізі сучасного стану Австралії, її бажаному стані через 10 років і подальшому детальному випрацювані того, як перейти від теперішньої ситуації до бажаної. Я вже описав цей тип навчання у розділі про Індію.
Мій австралійський асистент заздалегідь роздав учасникам конференції мою досить розлогу статтю про її мету, як обирались критерії оцінювання і схеми, за допомогою яких учасники, працюючи в групах, будуть проводити оцінювання. Я відкрив конференцію, відповів на запитання і передав справу в руки кількох людей, яких підготував до роботи з групами та які відповіли б на запитання і вирішили можливі проблеми. А сам помчався в аеропорт на приватний літак і полетів у Канберру відкривати того самого дня тижневий семінар для осіб, які працюють у різних галузях уряду. Семінар фінансувався компанією “Шелл” (Shell) в Австралії як вияв громадської активності. На цей семінар було запрошено кілька доповідачів. Я прочитав три свої лекції у перший і другий день і полетів назад до Сіднею — перевірив ситуацію на конференції, прочитав кілька лекцій і полетів назад у Канберру — залишився на заключну церемонію і повернувся для того ж у Сідней. Ці перельоти туди і назад виглядали як цирковий трюк. Проте все спрацювало добре, хоча я не був впевнений — чи обидві групи просто були ввічливі й терпимі зі мною, чи їм справді сподобалась моя відвага здійснити те, що виглядало неможливим, а також моя фізична витривалість, особливо з урахуванням перельоту з Женеви до Сіднея в неділю і початку двох подій у понеділок.
Австралія — велика країна, континент з різноманітною флорою і фауною, величезними пустелями, багатими природними ресурсами, з негусто заселеним та різним населенням, чудовими пляжами, унікальним кораловим рифом, людьми, які люблять спорт і дуже легкі у спілкуванні. Я не поїхав у Мельбурн, щоб взяти участь у тенісному турнірі, але все-таки зіграв кілька партій у Сіднеї і навіть одну в Канберрі. Мої візити були короткі, насичені, але приносили задоволення й відчуття того, що я вочевидь зробив щось корисне.