Залишаюсь українцем/V/Повернення в Україну

Залишаюсь українцем. Україна
Богдан Гаврилишин
Повернення в Україну

Київ: 2011

Вже у 70-х роках у своїх лекціях я прогнозував майбутній розпад Радянського Союзу. 1980-го у книзі Roadmaps to the Future (“Дороговкази у майбутнє”) пояснив, чому це має статись, як усі рушійні сили ведуть до цієї події. Звісно, я не міг точно передбачити, коли і як це станеться. Впевненість у тому, що Радянський Союз розпадеться, підштовхнула мене у 1984 р. прийняти рішення про якнайшвидше повернення до України. Щоб підготувати собі заміну, я повідомив раду директорів, що у 1986 р. збираюся піти на пенсію. Того року ми святкували 40-річчя МІМ–Женева. Мої колеги, особливо Вікторія Керзон і Макс Детвілер, організували чудове святкування. Ми запросили 400 гостей, серед них деяких наших випускників з усього світу, голів партнерських компаній, Девіда Кулвера — голову “Алкана”, компанії-засновника, та деяких видатних промовців, таких як колишній канцлер Німеччини Гельмут Шмідт і відомий британський історик та інші. Дводенне святкування проходило у сімейній атмосфері. Багато присутніх знали одне одного й між ними та школою склались дружні стосунки, сповнені відданості місії інституту. Також сприяла “родинній” атмосфері звістка про те, що у Монреалі у перший день святкування народилася наша перша онука Анатолія. Я зазначив: “Старший відходить, а молодший щойно прийшов”.

Ми обговорювали ситуацію у світі, очікування від найближчого майбутнього, а також пріоритетні завдання управління й освіти у галузі управління. Декілька промов адресували мені викладачі нашого факультету, випускники та компанії-партнери і, звісно ж, Девід Кулвер. Всі чудово знали, що пост директора МІМ не був для мене просто роботою або кар'єрою, це була моя місія. Тому промови були дуже теплі. Під час виступу Девіда Кулвера в один з моментів у нього з'явилися сльози на очах, і він, не приховуючи цього, сказав, звертаючись до мене: “Існує багато вчителів, але за своє життя я знав тільки двох справжніх майстрів, і ви — один з них”. Той факт, що голова багатонаціональної компанії, в якій працювало вже понад 60 000 чоловік в усьому світі, може бути таким теплим і сентиментальним, додав особливого шарму нашому святкуванню. Це був також вагомий доказ того, що не всі великі бізнесмени — черстві капіталісти, не всі з кам'яними серцями, деякі з них дуже людяні. У день, коли я передав важливі документи своєму наступнику Хуану Рада, чилійцю, наймолодшому викладачу факультету, я перейшов до іншого офісу і став займатись дослідною працею, очікуючи на свій шанс повернутись до України.

Мені довелося чекати два довгих роки. У 1988 р. ми з дружиною отримали запрошення відвідати Україну (Українську Радянську Соціалістичну Республіку) гостями Товариства “Україна”. Це об'єднання підтримувало зв'язки з українцями, що проживають за кордоном, але головним чином з українцями-комуністами, яких на той час у Канаді нараховувалось близько 3000. В об'єднанні знали, що я був націоналістом, а не комуністом, але вони вже розуміли, що настав час щось змінювати, і, до того ж, їм було відомо, що мене вже запрошували до Радянського Союзу, включно з Україною, у 1971 та 1972 рр. Отримати запрошення було для мене надзвичайним полегшенням. Ми спакували свої речі й вирушили до Києва.

Зупинились у готелі “Дніпро” неподалік Інституту літератури. Тільки-но розпакували речі, як я підійшов до інституту, щоб передати конфіденційного листа його директорові Миколі Жулинському. Він став моєю першою контактною особою і ми й нині залишаємось друзями. Звідти я попрямував до Спілки письменників на Банковій вулиці. Там ми одразу ж вступили у палку дискусію з відомим поетом Дмитром Павличком. В один із моментів ми сиділи на більярдному столі і я змальовував суспільний устрій, що має бути збудований в Україні, як тільки вона стане незалежною, тобто характер політичних інститутів, економічну систему, основні цінності та поведінку, які мають ідеально поєднуватись.

Протягом того візиту до Києва я зустрічався і розмовляв переважно з поетами та колишніми в'язнями, а не людьми з уряду або економістами. Поети й письменники мають фантазію, вони думають у категоріях “Гештальт”, структурами, формами та символами. Політичні в'язні дуже добре знали, наскільки розповсюдженим в Україні було прагнення незалежності. Вони знали, як люди були готові страждати та навіть вмерти заради досягнення цієї мети, вони самі були найкращим прикладом таких людей. Серед колишніх політичних в'язнів, з якими я познайомився, були В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, який довше за інших перебував в ув'язнені, та троє братів Горинів зі Львова. До моєї мережі контактів також належали Іван Дзюба, найкращий літературний критик, який був ув'язнений у 1972 р. за написання книжки “Інтернаціоналізм чи русифікація”, Іван Драч, який писав сповнені пристрасті поезії і виступав з палкими промовами на важливих заходах. Мені також пощастило познайомитися з Олесем Гончаром (його дружина Валентина готувала найкращі вареники з сиром, які я коли-небудь куштував).

Діалог Івана Дзюби і Богдана Гаврилишина. Київ, жовтень 1989 р.

Ми були у Києві не дуже довго. Товариство “Україна”, яке нас приймало, хотіло показати нам різні частини України й організувало подорожі до Львова, мого рідного села Коропця, Почаєва та навіть до Ялти в Криму. У Львові, моєму найулюбленішому місті, ми подивились пам'ятники і я дав прес-конференцію, під час якої відверто заявив, що очікую на швидкий розпад Радянського Союзу та набуття Україною незалежності. Через те, що до 1988 р. вже почалася політична відлига під керівництвом Михайла Горбачова, я не боявся, що проти мене будуть застосовані якісь санкції за будь-які “революційні” переконання, висловлені публічно. Було особливо приємно, коли після прес-конференції в обласній газеті “Ленінська молодь” з'явилась дуже позитивна стаття про мене під заголовком “Феномен Гаврилишина”.

З Олесем Гончарем біля його дачі. Київ, 15 травня 1989 р.

У Почаєві є відомий монастир і церква, де ми відвідали службу. Після служби відбулася зустріч з настоятелем. Він дуже тепло нас привітав і сказав, що буде чудово, якщо ми завітаємо знову. На це я одразу відповів: “Пане настоятелю, ми обов'язково так зробимо, як тільки ви почнете читати проповіді українською, а не російською мовою”.

У Ялті для нас було заброньовано номери в готелі “Ялта” — величезній будівлі з просторою їдальнею, концертним залом і танцмайданчиком. Натомість номери були дуже маленькі. Однак це не заважало людям збиратися в одній з маленьких кімнат, їсти чорний хліб, помідори, цибулю і, звісно ж, пити горілку та співати. Ми, українці, робимо на “відмінно” не так багато речей, але беззаперечно вміємо відмінно співати й танцювати.

Хоча б куди ми їхали, нас супроводжувала жінка середнього віку, Ірина, яка займалася бронюванням готелів, ресторанів, залізничних білетів, та чоловік, який був чи то капітаном, чи майором КДБ. Він стежив за кожним нашим кроком, був присутній на всіх моїх лекціях і навіть на приватних зустрічах. Очевидно, він мав звітувати, що саме ми обговорювали, і, можливо, не дати мені можливості завдати занадто великої політичної шкоди. Він знов супроводжував нас, коли ми повернулись до України через кілька місяців. Позитивним у цьому “янголі-охоронцеві” було те, що, можливо, сам того не усвідомлюючи, він був навернений до ідеї незалежної України, як розказали нам дві його дочки під час телефонної розмови два роки потому, коли він вже пішов із КДБ.