У пустинї.
Сказав Господь: „Менї належить помста!
Той, хто не вірить у дива господнї,
Не вартий бачить їх. Поки не згине
Останнїй з вас, отруєних зневірям,
Не ввійде мій народ в обітованну землю!“
Так говорив Господь через свого пророка
І слово боже лунало сумно
Серед пустинї. Потім наш пророк
Зійшов на гору, щоб здалека глянуть
На ту недосяжну обітованну землю,
І більше не вернув ся. Ми сами
Зостали ся у сїй нїмій пустинї.
Тепер куди? На схід? на захід сонця?
На північ? на полудне? Все одно!
Лягти б отут, на сей пісок гарячий
І ждати, поки вихор налетить
І нам насипле золоту могилу.
Але дїтей, маленьких немовлят,
Їх тілько шкода. Чи на те вродились,
Аби у сповитку пізнати голод, спрагу
І смертю марною загинути в пустинї?
Ми підемо пісками навманя,
Приспавши в серцї гадину зневіря,
Одважно дивлячись дочасній смертї в очі.
Чого боятись нам? Палив нам душу роспач,
Поливсь по людях, мов лиха зараза,
І серце розтинав, мов гострий меч,
Умер пророк — на нас мов грім ударив.
Хто наш прово́дар? Та далека мрія,
Недосяжна, як марево пустинї.
Ми вже покарані. Страшнїйше покарати
Сам грізний Бог Адонаї не може.
Ходїм! ачей се гіркеє страждання
Нащадкам нашим скоротить дорогу
До ясної і певної мети!
9/IX. 1898 р.
|
