Думи і мрії/На столїтнїй юбілей Української лїтератури

Думи і мрії
Леся Українка
Відгуки (1896—1899)
На столїтнїй юбілей Української лїтератури
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. На столітній ювілей української літератури
Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
На столїтнїй юбілей Української лїтератури.
 

У кождого люду, у кождій країнї
Живе такий спогад, що в його в давнинї
 Були золотії віки,
Як пісня і слово були у шанобі
В міцних сього сьвіта; не тільки на гробі
 Складались поетам вінки.

За пишнії хрії, величнії оди
Король слав поетам-співцям нагороди,
 Він славу їх мав у руцї;
За ввічливі станси, гучні мадриґали
Вродливицї теж нагороду давали,
 Не знали погорди співцї.


І що-найпишнїйшії дами з придворних
Вдавали на сценї субреток моторних,
 Щоб слави і втїхи зажить:
Сама королева здіймала корону,
Спускалась до долу з найвисшого трону
 Поетовій мрії служить.

Богам були рівні співцї лавреати
І гордо носили коштовнії шати
 У панськім маґнатськім гуртї;
Цьвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були позлотисті,
 Кайдани — і ті золоті!

Так… в кождій країнї є спогади раю!
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
 Були й за гетьманів співцї;
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення? і де їх могили,
 Щоб скласти хоч пізні вінцї!

Цурались вони кучерявої хрії
І вабили очі їм іншії мрії,
 Не вів до палацу їх шлях:
Не оди складали, а думи народу,
Не в стансах прославили милої вроду,
 А в тихих, журливих піснях…

Ті вічні піснї, ті єдинії спадки
Взяли собі другі поети нащадки
 І батьківським шляхом пішли;
Нїхто їх не брав під свою оборону,
Нїхто не спускав ся з найвисшого трону,
 Щоб їм удїляти хвали.

Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали нї злото нї квіти,

 Страждали співцї в самотї;
На них не сїяли жупани-лудани,
Коли-ж на руках їх дзвенїли кайдани,
 То вже не були золоті…

1898 р.