Мрії.
У дитячі любі роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства.
Тілько дивно, що не принци,
Таємницею укриті,
Не вродливі королівни
Розум мій очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможцїв,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: „здай ся!“
Погляд мій спускав ся нижче,
На того, хто розпростертий,
До землї прибитий списом,
Говорив: „Убий, не здам ся!“
Не здававсь менї величним
Той завзятий, пишний лицарь,
Що красуню непокірну
Взяв оружною рукою.
Тілько серце чарувала
Бранки сьмілива відповідь:
„Ти мене убити можеш,
Але жити не примусиш!“
Роки любії, дитячі,
Як весняні води зникли,
Але гомін вод весняних
Не забудеть ся по вік.
Він було менї лунає
У безсонні довгі ночи
І єднаєть ся так дивно
З візерунками горячки:
Мріє стеля надо мною,
Мов ґотичнеє склепіннє,
А гільки квіток сплели ся
На вікнї, неначе ґрати.
Од вікна до мене в хату
Червонясте сьвітло впало, —
Чи то вуличнеє сьвітло,
Чи то полиски пожежі?
Що се так шумить невпинно?
Навісний, безладний гомін!
Чи в крові гарячка грає,
Чи війна лютує в містї?
Чи се лютий біль у мене
Тихий стогін вириває,
Чи то стогне бранець-лицарь,
Знемагаючи на рани:
„Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зійди на вежу,
Подивись на бойовисько!
Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще вєть ся
Корогва хрещата наша?
Коли нї, — зірву завої!
Хай джерелом кров поллєть ся,
Будь проклята кров ледача,
Не за рідний край пролита!
Нї, я чую наше гасло!
Ось воно все голоснїйше…
Завяжіть тїснїйше рани,
Шкода, кров губити марне!“…
Так дитячі мрії грали
Між примарами гарячки
А тепер? — гарячка зникла,
Але мрії не зникають.
І нераз менї здаєть ся,
Що сижу я у полонї
І закута у кайдани
Невидимою рукою.
Що в руцї у мене зброя
Неполомана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають менї кайдани.
Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчуваєть ся здалека
Дикий гомін з бойовиська.
Так і хочеть ся гукнути,
Наче лицарь мрій дитячих:
„Хто живий? Зійди на вежу,
Подиви ся на около!
Подивись, чи в полї видко
Нашу чесну короговку?
Коли нї, не хочу жити,
Хай менї відкриють жили,
Хай джерелом кров поллєть ся,
Згину я від згуби крови.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!“…
Ялта 18/XI 1897 р.
|
