Думи і мрії/Зимова ніч на чужинї
◀ Мрії | Думи і мрії Відгуки (1896—1899) Кримські відгуки V. Зимова ніч на чужинї |
Іфіґенїя в Тавридї ▶ |
|
— Розваж мене, Музо, моя ти порадо!
Так важко в сей вечер на серцї менї!
Де-ж ти забарилась? Колись ти так радо
Летїла на поклик мій в кращії днї.
Я часто край тебе стояла, ждучи
Твого привітання, але ти журилась
Самотно, мовчазнії сльози ллючи.
— О Музо, не згадуй ту люту годину,
Журби не буди, бо вона сторожка,
Мов хижая птиця, — засне на хвилину
І зо сну її кожний шелест ляка.
Настрій свою лїру гучну, невидиму,
Струна струнї стиха нехай промовля,
І в слїд за тобою я голос вести-му,
А думка хай вільно по сьвітї гуля.
Про те, як весною
Усе відживаєть ся знов,
Про квіти весняні
І речі кохані,
Про першу весняну любов.
— Нї, Музо, ся пісня незграйно лунає,
Чомусь я на голос її не зведу,
Мій голос журливеє щось починає,
А струни твої на веселім ладу.
Лишімо сю пісню…
Поки не розстроїв ся лад!
„Підківки іскристі!
Дївки танцюристі!
Гей, пари, ставайте всї в ряд!…“
— Ми, Музо, не щиро сю пісню співали,
Менї вона завждї чужая була, —
В той час, як навколо усї танцювали,
Я тілько таємнії сльози лила.
Веселого строю,
Судились нам інші піснї.
Співаймо поважно
Про те, як одважно
Герой умира на війнї.
Він рад серед бою
Лягти головою,
Аби не впустить корогви,
Він чесно поляже,
Товаришам скаже:
„Я вде́ржав, держіть тепер ви!“
— Ой, Музо! ся пісня двусїчна, мов зброя,
І будить одвагу й жалю завдає:
Ти згадуєш в піснї погибель героя,
Я згадую в думцї безсилля моє.
Поки я недужа, не клич до відваги,
В заржавілих піхвах меча не воруш.
Менї тепер сумно, я прагну розваги,
Прошу тебе, сьвіжої рани не руш!
Від всього займають ся жалем страшним.
Згадай, як колись ти на яснії зорі
Зо мною дивилась під небом рідним.
Чи в сїй сторонї закривають так щільно
Небесну красу кипариси сумні,
Що пісня твоя не лїтає так вільно
До самого неба, як в давнії днї?
Невже отсих гір золота верховина
Для тебе сумна, мов тюремна стїна?
Замовкни-ж ти, пісне моя лебедина,
Бо хутко порветь ся остання струна!
— Стій, Музо, ображена, горда богине!
Даремне твій спів безнадїйно луна.
Скорійш моє серце раптово загине,
Нїж в тебе порветь ся остання струна!…
Згадай, як у лїтнії ночі безхмарні
Крізь ті кипариси сьвітили зірки, —
Були наші мрії хоч смутні, та гарні,
Немов у жало́бі вродливі жінки.
Нехай же тепер тумани непрозорі
Вкривають і небо, і серце моє, —
В піснях наших завждї сияти-муть зорі,
Вони там лишили проміннє своє.
Згадай, як ми співом стрівали світання:
Мінила ся ясна зоря, мов рубін,
Шаріло ся море від сонця вітання,
По той бік затоки лунав тихий дзвін.
Нехай тепер щастя зайшло як і сонце,
Марою насунулась ніч дощова,
А завтра знов сонце загляне в віконце
І збужене серце моє заспіва.
Згадай, як у день ми стояли з тобою
На скелї гарячій, на кручі стрімкій,
Я вчила ся піснї в морського прибою,
А ти прислухалась, який в ньому стрій.
Нехай я отруєна злою журбою,
Та в піснї на всяку отруту є лїк;
Ми слухали пісню морського прибою, —
Хто чув її раз, не забуде по вік.
Згадай, як захід у вогнистії шати
Верхівля гори одягав кремяні, —
Палали в гущавинї квіти ґранати,
А в серцї мойому палали піснї.
Нехай мої співи й садочки квітчаті
Заснули, оковані сном зимовим, —
Весною й піснї, і квітки на ґранатї
Вогнем загорять ся новим!
Ялта, 15. грудня 1897 р.