Мати невільниця.
Був ясний день, веселий, провесняний,
До нас у хату крізь вікно одкрите
Вривав ся гомін голосних потоків,
Що бігли в-низ по вулицї нагірній,
Вітрець влїтав і, мов пуста дитина,
Скидав до долу від стола папери,
За ним влїтала цїла зграя гуків,
Все та давно знайома пісня міста,
Але і в нїй нові лунали ноти,
Весняні… Та вони лунали не для нас,
Бо не було весни у нашім серцї.
Ота весна, що за вікном сьміялась,
Нам принесла новини невеселі,
Тюремні вісти: той сидить в неволї,
Недавно взятий, той в тюрмі збожеволїв,
А той недавно вийшов, але хворий
Душею й тїлом, він же був забраний
Як раз в розцьвітї мрій, надїй і працї.
Над нами теж, мов туча громовая,
Нависли влади темної погрози.
Така була для нас в той рік весна.
У двох сидїли ми і розмовляли,
Я сумно слухала товаришки розповідь
І без'уважно торочки сплїтала
На обрусї (товаришцї той обрус
В тюрмі покійна мати вишивала);
Розповідь та була уривчаста і тиха,
Бо голос був приглушений від туги,
І хутко він урвав ся, мов струна;
У хатї стало тихо, тілько чутно,
Як грала ся товаришки дитина,
І ляскала маленьким батіжком,
На стільчику рушаючи в дорогу.
Я, дивлячись на неї, проказала:
„Ба, що робити? Не журіть ся, друже!
Хоч може ми і не побачим волї,
Але дитинка ся побачить, певне!
Що скажеш ти на се, малий фільософ?“
Дитинка ясно глянула на мене
Розумними, цїкавими очима,
А мати шпарко мовила до мене:
„Мовчіть, нехай воно сього не чує!
Ви знаєте, дитиною я часто
Від матери покійної се чула:
Як виростеш, то будеш вільна, доню.
Вона казала се так весело і твердо,
Що я повірила в свою щасливу долю,
І вірила, аж поки не зросла…
Тепер моїй дитинї се говорять…
Іди, іди, моє маленьке, грай ся!“
Дитина знов до забавок вернулась,
Товаришка взяла шитя, я книжку,
Розмова наша більше не вела ся…
1895 року.
|
