До сьвіта/На полях
| ◀ Поети | До сьвіта На полях |
Під голим небом ▶ |
|
Так вчасно настала весна і так лагідно!
З теплим вітром, соняшним промінєм і блискучим дощем, що ледви можна було замітити, як снїг зійшов із землї і вона остала ся без покривала.
І з тим було їй добре.
У своїй чорній наготї простерла ся вона на сонци широко-далеко, і купала ся в запашних вогких віддихах весни. Місцями, де на нїй назбирала ся вода, покривала ся легкою імлою, а там, де спочивала в нїй озимина, прибрала ся в пишну, веселу зелень.
Під склепінєм недоглядно співали жайворонки. Лише здавлено і немов перли гуляли трілєри в висотї, і перлами котили ся в низ…
|
|
— Так зараня і лагідно, як сего року, наставала весна лиш тодї, як ми дістали нашого Василя, — обізвала ся мужичка Марійка до свого чоловіка, що лежав близько хати, грів ся на сонци і пас свої два пишні молоді воли — нї, не пас, а пускав їх лише, щоби нюхали траву, бо-ж вона була ще за нїжна і мохната, щоб їх грубі писки могли її скубати.
— Та так. Тодї, як ми ще не мали нїчого, а тепер, коли нам Бог допоміг до землї, ми мусимо його тратити!Вона не відповіла нїчого; зітхнула і пряла дальше.
І між тим тодї і тим тепер лежала лише праця.
Від сїрого ранку до пізної ночи — праця.
Завсїди була вона тут і ждала. Похмура і невмолима пожирала все. Час, думку, забаву, силу, здоровлє, молодість, навіть і ту одробину охоти до житя, коли та хотїла в неспостережених хвилях переломити сїрий одностайний тон і позолотити істнованє. Завсїди була ненаситна і невдоволена; ледви лишила чоловікови кілька крапель крови в жилах і семий день у тижни, в якім ішло ся з ранку до Бога, а по обідї в поле…
В поле!… По двацятьох майже роках доробили ся вони кількох морґів поля.
Журбою і мозолою пересякла кожда грудка, але й любовю. Тою жадною, заляканою любовю, яку відчуває кождий мужик для своєї землї.
Про неї говорило ся як про живу істоту.
Хто її кормив — того кормила й вона.
Хто її не занедбував — того не занедбувала й вона. Нїхто не розумів її лїпше, як мужик, — і тому дав Бог мужиків, як сотворив землю.
Доки буде земля, будуть і мужики…
|
|
Мали і двох дорослих синів.
За кілька недїль старший Василь мав ставати до бранки. Від хвилї поклику ходили всї мов під вагою якогось тягару. Покличуть його? Чи лишать? Коли би взяли… щоби нїхто не діждав ся тої години! — настав би всему конець!
Поля родили би без помочи його молодої сили лише слабий хлїб. Вони обоє постаріли ся перед часом, а молодший син не вдав ся. Йому була земля байдужа і він оминав працю. Безжурний був і до дївчат прихильний. Мов половик спадав всюди, де лиш були які танцї, і коїв між ними лихо!… До того і крав іще, брехав, і обмивав свое сумлїнє в горівцї.
В кінци закохав ся в якійсь молодій Циганцї, що розуміла ся на зїлях, і забув про тата й маму.
З плачем відвернув ся сором від него.
Такий був молодший…
Бог один знав, що тепер настане. Батьки дивили ся в будуччину, як у ніч. Доси був старший їх єдиною потїхою. І молоду мав уже: молодесеньке покірне дївча, що плакало з любови до него…
|
|
— Був ти в панотця? — перебила вона мовчанку. — Може він порадив би, що робити, аби не втратити дитини!
— Ей, панотець! Він був знов такий жовчний! День перед тим впала попадя підчас служби пяна до церкви і сварила ся з ним, що без неї винаймив одному мужикови кусень поля. Потім били ся обоє, таки в церкві… Вона кинула за ним хрестом… Тепер він знов лютий і важить свої слова грішми…
— Що казав?
— „Дай на службу“ казав. — „Буде, як Бог схоче“.
— Треба дати, — відповіла жінка.
— Піду і дам, — відповів він побожно; — лиш треба би що продати. — Що? — він сам не знав іще; може оту пшеницю, що ховав її старанно на подї на насїнє, і хотїв саме тепер посїяти, або один улий з бжолами? Мав чотири пнї.
— Ти поговорив би з учителем, — говорила дальше Марійка. — Може би він дав яку раду?
— Е! що вже той порадить! Він знає лиш калатати про свою біду та про те, що з своїми дїтьми гине з голоду. Колись то, міркуй, Маріє, казав менї, аби наш Василь женив ся з його донькою.
— А він що, здурів? На що Василеви панни?
— Се тому, що в них велика біда. Має багато дїтий.
— Але за те має цїсарську платню.
— Я йому се казав; а він каже: її за багато, щоби вмерти, а за мало, щоб жити.
— Погано…
Потім обоє замовкли.
На її перед часом постарілім нїжнім лици розстелила ся жура. Пряла ще пильнїйше. Він дивив ся на воли. Василь виховав їх. А тепер доглядали їх усї, як ока в голові. Але-ж бо й „файні“ були вони… Цїле село любувало ся ними. І сам двірник не мав таких волів. Були оба червоні, товсті, блискучі, а їх вола звисали аж по колїна. До того були в них ріжки маленькі, білі, як місяць, коли настає; а самі були розумні і послушні — потїха і надїя Василя! В осени хотїв він ними виорати поля, а потім продати. За ті гроші для себе і своєї „жінки“ хату поставити. Або докупити кусень поля і кілька молодих штук товару. Або одного коня і кілька господарських річей: віз і иньше таке, що потребував конечно. Або поставити стодолу, хоч і малу, як її ставлять нїмецькі господарі; або податки поплатити і иньщі громадські дачки. Або… ей, стілько-стілько було того всего, чого він хотїв! Все те, що було потрібне, сунуло ся на чоловіка так часто, тиснуло ся так близько… одно по другім, росло чим раз висше й висше і доводило до розпуки, що все ще його не було!
Все те неначе містило ся в тих двох гарних спокійних звірях, що їх доглядали мов собі рівних, із якими і спали і їли під одним дахом…
В слітних недїлях, коли годї було йти в поле, грали коло них у сопілку. Ріжні піснї — сумні і веселі. Вони стояли спокійно, румигаючи — і дивили ся своїми великими лагідними очима так розумно в перед себе! А коли було перестати і забирати ся зі стайнї, завертали свої статочні голови за чоловіком і ревіли! Тодї треба було мимоволї вертати і гласкати їх…
Прекрасні, мудрі звірі…
|
|
Здалека пізнала Марійка і її чоловік давного пропінатора Беняміна, як ішов полем вузкою стежкою до них. Перед якими двацять пятьма роками прийшов він у село, бідний Жид, із жінкою і девятьма малими дїтьми.
Від трьох років мешкав уже в столицї.
Збогатїв, пересилив ся туди, мешкав у великій каменици, повіддавав доньки за богатих панських купцїв, а сам ходив із грубим золотим ланцюжком коло годинника, та блискучим проти сонця, великим капелюхом.
Але він усе не цурав ся того тихого села, що між своїми широкими полями конюшин і жит — зі своїми хатками, критими соломою, виглядало мов купка мушель зпосеред зеленї.
Що весни приходив він і питав ся про поводженє і здоровлє людей. Знав усї їх справи і їх журби. Постарів ся з ними, знав звичаї їх житя, і нїяк не міг відорвати ся від сего кусника землї на завсїди.
На веснї находила на селян, крім звичайних турбот, що відчували ся у ту пору найглубше, — ще й велика жура про синів, покликуваних до війська. Неначе мрака лягав смуток на молоді і старі уми.
Привитали ся.
Він подав їм руку, прибрану в червоняву рукавичку. Говорили про всїляке. Найбільше про матеріяльний стан села, про засїви… Потім Бенямін звернув увагу на красні воли, що пасли ся.— Пишні звірята! — сказав і його очи усьміхнули ся.
Серце старого селянина зняло ся з утїхи.
— А правда? — Більше не сказав нїчого. Він знав, що „знав“.
Марія перестала прясти і глянула йому в лице.
— Се воли нашого Василька, — сказала. — Ви й не знаєте, пане Бенямін. Наш Василь такий господар, що йому й пари в селї нема. Нїколи не побачите його на танцях, нїколи в коршмі. Якби Василя не було, було би вже давно по всему! Коли-б ви знали, який Василь чемний… коли-б ви знали…
А він знав усе, і став разом із ними хвалити.
— А отсї воли, пане Бенямін… — хотїла вона ще щось сказати про звірів, але він перебив їй.
— Ей, що там воли! Віл усе волом. Але як стоїть дїло з бранкою?
Тут зітхнули старі і почали нарікати.
Він здержано, покірно, з похиленою на груди головою, з сумом, а вона балакливо, горесно і з рухами повними грозьби.
Сотню разів проклинала вона вже тих, що як голодні вовки кидались на синів! Нехай би нїколи не найшли спочинку в гробі, а на тамтім сьвітї анї одного ясного кута!
А Бенямін сьміяв ся.
Яка вона була дурна! Чи вона не знала, що инакше не могло бути?
Знала! Яка їй з того розрада?
Бенямін грав ся своїм ланцюжком від годинника і думав довго. Потім казав, що справа далась би може змінити ся і на добре, хлопчиско міг би може остатись дома. Що справдї годї його увільнити, але… але… він не докінчив гадки і похитав журливо головою.Але що?
Але то коштувало би дуже багато.
Боже!
Таки так. Коштувало би багато… Може й більше, нїж варті отсї глупі воли…
Ісусе Христе!
Та що-ж? Чи се таке страшне? Коли подумати, що від сего залежить усе… що син працював би три роки дома, замість бігати три роки по толоках, чистити ґвери, бути слугою чужих людей, бути виставленим на всякі небезпечности, а ще гірше на смерть — то що значать два дурні воли супроти того всего? За три роки можна мати знов такий „гаразд“!
Обоє признали, що він каже правду, але не переставали нарікати. Сеж таки страшна річ — пара таких волів!
— Я вже думав сяк і так, — обізвав ся селянин, — хоч і не говорив про се нїчого. На приклад: спродати отсї красні воли і піти з грішми перед панів…
— Що ви хотїли би? — майже скрикнув Бенямін.
— Піду, кажу, до панів, поклоню ся їм, покладу гроші на стіл і скажу: „Пустїть мою дитину. Я не хочу дурно. От тутки моя праця: я даю її з радної душі… цїсареви… або кому вже треба. За те пустїть мою дитину…“
Бенямін розсьміяв ся, як перше.
— Який же з тебе дурний мужик!
— Я дурний, се правда, але до того не треба багато розуму…
— Так? Не треба багато розуму? Спробуй лише, побачиш, що стане ся з тобою і з твоїм Василем. Спробуй лише!
Жінка почала плакати.
— Так, так, небоже! Ти сидиш тут на полях і розумієш ся на таких справах стілько, що твої воли. Се кажу я тобі, бо инакше годї. До панів і не вільно йти, а хоч би ти, мужик, і перед них пішов і їм і сто разів поклонив ся, то всеж таки було би се, що ти сказав би, мужицьке! З панами говорить ся инакше. Се не для твоєї голови. Дай спокій, коли не хочеш справу попсувати!
А наляканий селянин не хотїв справу „попсувати“.
Бенямін хотїв отсю річ узяти в свої руки. Не дуже радо, але з милосердя для них. Він знав їх обставини докладно, знав, як дрожали над хлопцем і якою силою був він в їх істнованю. Лише тому. І тому, що він не був такий злий мужик, як иньші, а був завсїди добрий і чесний, і що хлопчиско не мав серця до війська мимо свого медвежого здоровля і сили…
А голос молодого Василя доходов до них здалека мягкими филями. Він співав при роботї. Веселі і сумні піснї причиняли ся несьвідомо до того, що тут рішили гірку справу. Рішили його любимцїв спродати, а гроші за них обернути на його визволенє. Бенямін мав те все зробити.
|
|
Старі провели його далеко, аж на конець села, а Марійка понесла за ним іще для його жінки гарний барвний коверець, що сама його виробила і хотїла ним на весїлю Василя застелити лаву, найкрасший кусень зі скринї. Потім вернули ся обоє до дому.
|
|
Було се одної слітної, зимної днини в жовтни, як Василь покинув своїх батьків і землю.
Нїчого не помогло, хоч і волів продали, хоч і сам Бенямін орудував грішми…
В день перед тим чорні ворони окружували без настанку соломою криту хатину, мов би там лежав труп і ждав на них довго…Потім настала осїнь.
Закутана у мраку, з супроводом зимних вітрів, із сумними сїрими вечерами, з хлипанєм безнастанних дощів…
Тихо і пусто було всюди, але не спокійно.
Було щось, що мучило… гризло… щось, що себе під'їдаючи, ширилось без відпочинку і спокою.
Се була туга.
За молодою, здоровою, жвавою силою, що потягла ся кудись, лишаючи все ще слїди по собі, тут і там, мов лїто.
Стайня стояла пусткою.
Красні звірята, з великими лагідними очима і сильним теплим віддихом лишили порожнечу, що болїла господарів безнастанно і не загибала. Все те, чого було треба і чого ще завсїди не було — зростало, кидало ся в очи, збільшало ся, байдуже і тривке, і заповідало якесь безконечне істнованє…
Земля лежала сумна.
Щось сильне, здорове, не могла вона сотворити без молодої сили. Мусїла ждати.
І з самого початку, від першої хвилини його відходу, — все ждало…
|
|
Крізь понуру масу мрак, в яку уткала ся гризуча туга, що укладала ся щораз тяжше на все і ширила ся тяжкими филями так далеко, як око сягало, спонукуючи, що всї барви блїдли, пробивав ся один голос. Незамічений він співав в-одно: Сьвітла! Сьвітла!…
Чернівцї, 4 цьвітня, 1898.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|