До сьвіта/Під голим небом
| ◀ На полях | До сьвіта Під голим небом |
Там звізди пробивались ▶ |
|
Глубока зима.
Небо закуталось в однобарвну сїрину; нефоремні снїгові хмари збились під него, і злившись із ним, творили сумну копулу над широкою білою рівниною піль. Неначе з неба висипалась, так снувала ся нечувана маса чорних кавок довгими рядами по білих межах, і величаючись рухливо, радилась над чимсь поважно. По годинї роздїлились на три табори, знялись один по другім журливо в гору і поплили чорним хрестом поважно в далечінь. Летїли звільна ритмічними рухами чим раз висше, звертали ся кілька разів назад. Кружали сумовито, жалїючи над полем, пустили ся лагідно в сторону міста, що далеко від піль визирало з мраки на згірю стрункими вежами, — завернули знов назад і заникли, мов розплились здрібнїлими точками в мрачній далечинї.
|
|
Біла рівнина лишила ся пуста.
Безмежна, широка як степ, прибралась у грубу верству снїгу і глядїла тупо в сїру, небесну копулу.Нею далеко вила ся дорога і губилась чим раз далї в білости. Око так і вяло від посрібленої поверхнї.
В гладку рівнину прямували одні малі сани.
Глубоку тишину, що стелилась над широким тим мертвим морем, перебивали напрямком дороги голоси дрібних, дитячо звенячих дзвінків і мов кропили її тоненькими, одностайними крапельками звуків.
Малі сани тягнула рудава конина.
Не була гарна; сама собою незграбна. Довга шерсть її не знала греблицї і щітки, а грива росла, як хотїла. Лиш ноги в неї були тонкі і сильні мов струни, а груди і ніздрі широкі — знак витревалости в потягу й бігу. Йшла пильно; по важности, з якою ступала, знати було, що була інтелїґентна і вдячна, і що належала до тих, що радше з утоми падуть, чим залишають свій тяжкий обовязок. І вона любила обовязок. Прийшла з тим потягом — сповняти все, що наклав хто небудь на неї — вже на сьвіт і він нїколи не давав їй спочинку.
Батога ненавидїла.
Знакомство з ним уважала за грубу ганьбу, а коли лучалось їй кілька разів, що вдарено її ним — вона складала уражено вуха в зад і валила скажено заднїми копитами. Ломила дишель або орчики, або рвала посторонки. З того часу не брали вже до неї батога, а грозили їй лише кулаком.
І дивно! Хоч її пан сидїв звичайно позад неї і вона не все могла бачити, що дїєть ся там — усе таки відчувала, коли він здоймав кулак над нею і до своїх грубих напоминаючих окликів — махав ним грізно. Тодї летїла як шалена широкою рівниною, гнана диким почутєм страху, що на неї туй-туй спадуть якісь здоганяючі її в воздусї чорні пошматовані хоругви і убють її на місцї мов грім.
Упряжена в старанно повязані і поштуковані посторонки і шнурки, йшла скореньким і пильним кроком, схиливши стріпату голову в низ, неначе-б добре знала свої обовязки. Раз — заїхати завчасу до дому, щоб не остатись у ночи на тім білім морі, не стрінутись на нїм із заверюхою, що страх як грізно і самовільно шалїла на безкрайности — а по друге — що знала кого везе.
Тягнула родину ідіотів.
Почала їх тягнути — коли ще ранок був притемнений бурим серпанком задуманої ночи — і мала ще перебристи отсе цїле мертве море до вечера. Чи успіє? Не знала. Снїг лежав грубо, дорога не була добре уїхана, а у повітрі ген високо роїлись, майже клубились білі, дрібосенькі рої і віщували недобре. Лише ще не знати було, в котрій хвилинї розібють ся і нечутним летом заповнять повітрє і засиплють і без того білу рівнину.
Вітер почав злегка глузувати собі. Змішав ся з острою мов огонь пекучою студенею і розпочав гульню. Зразу легким танцем на поодиноких місцях, а опісля в зміненім tempo. Зривав ся і утихав раптом. Прилягав до землї і затаював віддих. Потім зривав ся шалено і знявшись широким крилом у гору, рвав білі хмари нїжних снїжин у свої обійми і розшалївшись із ними, мчав ся дико помертвілим морем. В полетї спиняв ся від часу до часу, кружав у дикій несамовитій пустотї вихром на однім місцї і кидав високо клубами снїгу стовпом у гору…
Краплї звука дрібних дзвінків розплакали ся…
|
|
Одягнений у старий почорнїлий кожух, сидїв як голова на малім підвисшеню, що уходило за сидженє.
Голова прикрита мізерною шапчиною — неначе без шиї вибігала вся в бороду. Борода з малою як у кози чорною рідкою борідкою, становила найбільшу і найвиднїйшу часть лиця. Кирпатий ніс, малі мов перець очи дивили ся в тупій і заразом ідіотично-задумчивій плоскій журбі зпід низького чола перед себе.
У деякім віддаленю за ним — на лабузї — низше від него сидїла вона. Обвита темною хусткою голова була ще раз вузенькою білою хусточкою понад чолом перевязана; знак, що дорога їх була далека.
І в неї голова сидїла на карку мов без шиї. Але її лице — Боже, те її лице! Заокруглене, плоске, було майже в гору звернене. Грубі і широкі губи пишали ся погано на лицї, ніс круглий, а великі мов небо синї очи перенялись на віки безвиразним поглядом.
Значно було: нїколи в житю не морщила думка її брови. Нїколи не зазнавала зворушуючих почувань; в її душі погода. Вічна, до розпуки приводяча, одностайна, тупа, глуха погода! Вічна бездумна погода! Сидїла так за ним, що знати було: він був кермуючою силою і головою всего, а вона лише в спокійнім вижидаючім послусї приймала всьо, не застановляючи ся нїколи над тим, що походило від него. Він знав, що робить.
|
|
Як найшов саме її — і де надибала вона його?
Між ними проходило і пересувалось стілько людей — вони родились кожде в иньшій місцевости — а однак — ждали десь обопільно несьвідомо на себе. Його не хотїв нїхто, аж доки вона не стрінула ся із ним, а з неї глузували всї, доки він не порозумів ся з нею.
Опісля і вийшла якась на прочуд дивна, на пів дика, на пів сьмішна гармонїя. І який був він — а все таки навіть і він устроїв собі свій власний сьвіт, де був у себе сам один паном, рядив і мав усе під своєю опікою і де все виходило як хотїв, де був самовладцем і був ним із цїлою своєю ідіотичною повагою.
Сидїв тепер у напруженій задумі і мав свою хатину перед душею. Малу, схилену, соломою вкриту хатину, зі скісними віконцями — коло неї низька шопка і стіг соломи… Хата під лїсом, майже обведена ним, у глубокій затиші, мов старий, спорохнявілий, нїким не тиканий гриб.
В нїй лишив конаючу матїр. Далеко, широко від лїса жадної душі, лише блїда, нїма рівнина.
Вони вчора з ранку виїхали з дому. Треба було в місто. Отсе вертали…
Між ними обома сидїло воно. Носило слїди його й її на собі і було осередком одинокої іскри божої в убогих їх душах, осередком їх любови. Вязало їх тїсно зі собою і приковувало до малої під лїсом засуненої хатина. Своїм дрібним, мізерним істнованєм надало їм від разу цїль житя і силувало несьвідомо до живійшого думаня і працї. Зрозуміли. Треба було за що небудь брати ся. Воно було. І з усего визирало для них воно.
Сидїло загорнене в найлїпшій одежі і хустинї, негарне, з вибалушеними, ясними оченятами і дивило ся мов черепаха однаково перед себе. Нагадувало також молоді з гнїзда визираючі пташенята з голими головками і майже на верх вилїзаючими очима.
І спокійно між ними сидїла безжурність.
|
|
В лїтї возили від часу до часу до одної великої лазнї в місто мітелки із зеленого дубового листя, де діставали від сотки 2 злр. Майже цїле лїто вязали і вязали.
Все, що робили, робили разом. Мале зносило налагоджене дрібне прутє, а родичі вязали його механїчно, мовчки. Куди не глянути лїтом коло їх хатини, всюди повно мітелок. Була обтулена ними, а приспа завалена верствами предивного того богацтва.
Здавало ся — цїле житє їх, уся їх будучність крила ся у зеленій дубинї, що рік-річно весною відновляла ся і простирала до них свої густі кріслаті віти, а вони так і чіпали ся за зелене гилля і майже живили ся ним.
В зимі вона пряла або брала від знайомої Жидівки з міста пірє дерти. Він ходив із цимбалами по весїлях або наймав ся десь колись із кониною. Се останнє рідко. Його хатина далеко від села і люди навідували ся мало до него. Часом вивозив і вугля в місто.
Мізерно дїяло ся зимою у них.
Майже пересипляли її. Одинокі живі сотворіня, що викликували рух коло хатини, були конина і собака. Їх треба було доглядати і з хати дозирати.
Конина вештала ся цїлими днями свобідно мов добра ґаздиня докола хатини, нипаючи то тут, то там за чимось коло приспи і край лїса, заглядаючи часом і в хатину крізь вікна своїми мудрими блискучими очима, а собака ворохобилась на найменший шелест дерев. Її гавканє гнало дико в понуру глубину мовчаливої дубини, лякало полохливі серни до нестями і грало довго грізною луною в тишинї лїса.
Пізною осїню приплентала ся до них його старенька мати, що жила лїтом із милостинї, а зимою переживала у них, і недавно занедужала. Була поражена. Лиш одною рукою володїла. Вони дожидали її кінця і сьвічка горіла коло неї майже ненастанно…
Лежала тепер сама-саміська в хатї і дожидала їх.
Вони виїхали в місто випросити трохи грошей за мітелки вперед. Треба було справити похорон, як вона вмре. Деревище зладити, попа заплатити, похоронний обід подати… Випросили за тисячку мітелок 15 злр. Звичайно діставали 20 злр., але сим разом і тому що наперед і в зимі — лише стілько.
Вертали отсе. Знаходили ся саме в половинї дороги і серед безкрайного поля.
Вертали погідні і вдоволені. Він неначе велику добичу зробив і сповнив важку задачу. Мав стілько грошей у своїх руках! нїколи ще не мав стілько разом; ну — але в него мати вмирає, а може вже і вмерла?… Він поховає її гарно, як личить ґаздї, щоб люди не глумили ся із него. І так усе чогось підсьмішкують ся. Але то нїчого, усе буде добре. І він почуває себе важним і неначе бачить ті похорони.
Бачить хоругви коло своєї хатини і багато людей з повідкриваними головами. Один чоловік тримає хрест у руках. Поза тим не бачить нїчого і не вспів більше нараз подумати…
Так. Його мати вмерла. І щоби не казали, що він не похоронив свою маму. Свою рідну маму…
Віз із собою кільканацять сьвічок, кусень мяса на посмертний обід, трохи муки і велику фляшку горівки.
|
|
Собака скавулїла коло хати голодним, жалісним голосом, хвилями зривала ся, кидаючись на всї сторони несамовито і майже уривала ся на дрантивій мотузинї — однак нїщо живе не з'являло ся. Иньшим часом дивила ся ненастанно на двері блискучими очима, чи не відчинить ся і чи не кине їй хто якого їдла — але вони немов на віки зачинили ся і вона плакала з жалю і нетерпливости.
Цїла хмара чорних ворон злетїла звідкись і посїдала на гиляках докола хатини, наїживши скучно дрібне пірє. Лїсом гнав дикий глухий шелест, ломило ся сухе гиллє, мов о него отирало ся щось, а відтак наближала ся ніч. Недобра, нечувана ніч.
Вихор не уставав. Зимно як огонь вялило все, а він так і розносив собою.
Із-за лїса надлетїла біла хмара снїгу і кинула ся на хатину. Рвала і термосила її, добивала ся і силувала ся розірвати вікна або двері. Не чув її нїхто там у серединї. Вона прилетїла з широкого поля і благала ратунку. Там страшне дїяло ся…
В хатї було тихо і темно, сьвічка згасла.
В углах темнота стовпом зросла і стояла недвижно, а серединою хати прокинув ся сумрак. На печи лежала старенька і сьвітила чорними очима просто у вікно.
Чула все. Не могла відчинити вікна, воно було забите, а вона лиш одною рукою і душею жива; хрестила ся на силу і відповідала: „Я чую — казала — але не можу; вертай назад“.
Хмара помчала ся кудись, полишаючи за собою гробову тишину в хатї, а за хвилину прилетїла друга.
Знов те саме. Термосїнє, стогін і гудїнє в коминї. Жменї снїгу метали ся о вікна, а в кінцї почало ся дике шалїнє докола хатини. Мала хоч би й розсадити ся — а доступити до живої душі… Холод тиснув ся жадібно коло шиб і бажав усе на віки заморозити, а вітер заохочував гострим свистом.Через час почув ся голосний лускіт, а опісля жалісний бренькіт. Зі сторони лїса відірвало ся вікно і падучи розбило ся на дрібні куснї.
|
|
На полях зле виглядало. У повітрю нечуваний бій. Хмари снїгу кидали ся змиями на себе, клубили ся і розбивали ся завзято — иньші знов метали ся серпанками сполохано на всї боки, розпинали широко свої крила, відпирали напір дикого вихру. Але він сильний і розлючений, рвав їх зі собою, кидав до землї, а опісля знявши їх у гору — розносив із побідним свистом по широкій рівнинї.
Мала конина борола ся з усеї сили в білих роях. Крок за кроком тягнула свій тягар, але дороги вже не знала. Її змело і перед нею зрівняло ся нараз якесь одно широке, біле море.
Її шерсть і грива одубіли. Вона ішла зі спущеною головою і тяжко дихала. Чула, що туй-туй упаде. Від часу до часу ставала, відсапувала, а потім немов почувши за собою грізний кулак, рвала вперед. Вітер пер її все в бік — і коли вона вже майже подавала ся, надлїтали серпанки снїгу і навертали нею в противну сторону. Не бачила виразно, куди йде. Дзвінки додавали їй сили. Слухала їх. Хвилями видавали ся вони їй як тоненький бренькіт мушок у лїтї, коли пасла ся краєм лїса і вони в сяєві сонця лїниво роїли ся в повітрі або докучали їй коло очей. Тодї вона майже рвалась у перед і їй здавало ся, що прискоривши кроки спинить ся коло зеленого лїса і дрїбонької нїжної трави, котру так любила спасати. Та ба! Се не було лїто, се була зима люта, як огонь.
Грубі напоминаючі слова пролїтали над нею чим раз рідше і слабше. Десь немов розлїтали ся. Віжок, здавалось, нїхто не держав. І справдї не держав. Її пан витягнув фляшку з горівкою, що віз її на похорон та посмертний обід і розгрівались нею всї троє. Перемерзли до кости. Мали під собою лише купу лабузу і якесь лахмітє. Коли виїздили з дому, було тихо у повітрі.
Вона попивала жадібно подаваний їй розгріваючий напиток, хухаючи раз-у-раз у закостенїлі руки — а мале, напившись, уснуло. Він уже найдовше прилягав устами до фляшки.
Опісля викрикував важким і грізним голосом на конину — і часом мов пригадував собі щось, дивив ся диким переляканим поглядом перед себе. Докола него шалїла заметїльниця; страшна, давно нечувана, і він не бачив нїчого. В лице, що висував його, аби глядїти лїпше вперед, било зимними шпильочками і очи стулювали ся мимоволї. Щоки аж пекли від студени; ух не чув уже. Кілька разів мелькнуло йому через голову: чи не взяв ся його блуд? Але потім успокоював ся. Не може бути. Конина ось та нїколи не блудила. Їздив уже нею четверту зиму. Раз сама заїхала до дому, як він іще з одним чоловіком підпивши собі трохи позасипляли на візку. Не було й куди блудити. Полями вела лиш одна дорога; нею їздив рідко хто зимою, хиба лише лїтом, як на полях лежало збіжє — отже нїкому було з дороги уступати ся. Біда лише, що розревілась заверюха, дорогу замітала. Але вона все знала, вона заїде як треба. Все до дому рвала ся. Худоба все так… Лише коби студїнь попустила… з зимна аж щоки розболїли… Щось пірвало його за шапку і збило з голови, майже на силу утримав. Відтак засунув її тїсно над чоло, потягнув іще раз із фляшки, подав фляшку жінцї і заховавши її опісля коло себе в ноги, закинув собі віжки на шию, руки засунув у рукави і згорбивши ся в двоє перед вітром, попав у тупу задуму і сидїв недвижно.За ним із заду змовкло також. Жінка лягла в сани, аби захоронити ся від вітру і охоронити від него сплячу дитину — отже нїяк було балакати. Вітер і так відганяв слова і ловив їх у себе. Їхали так довго. Часом мов зі сну прокидав ся і гукав на руденьку: „Калїко мой, чого стоїш“? Або грозив диким голосом.
Перед його уявою стояв непорушно, мов понурий мур, великий дубовий лїс, а під лїсом його хатина. Відтак бачив матїр на печи. Коло неї горіла сьвічка…
Він сам уставив її там… і вона горіла.
Далї видїв похорони… хоругви людей з повідкриваними головами, а опісля посмертний обід. Він зладив посмертний обід, бо його мати вмерла. Ходить між людьми, просить їсти і пити і наливає горівки з фляшки. Пили. Він усе наливав, а вони все пили. Най пють, аби знали і аби не говорили. І так усе підсьмішкують собі з него — але раз най знають. Він матїр свою ховав. Зладив посмертний обід…
На дворі заверюха, очей не може розплющити, але се нїчого. В хатї тепло і йому тепло. В цїлїм тїлї розливало ся тепло, а заметїльниця так лютувала і товклась, аж страшно… лісом гудїло…
І гудить і шелестить ненастанно. Сеж лїс велитень — се листє так шелестить… дубина та золота!
Ей той лїс, той лїс, той лїс! Хто би його знав, що то за лїс — на веснї хто би його знав… Великий та зелений! Він його тато й мама і годує його як свою дитину. Його гиллє широке і зелене, листе чорне, блискуче, аж любо мітелки вязати. Всї вяжуть; він, жінка і мале. Але мале найменше. Воно зносить листє, а зносячи робить доріжку зелену, граєть ся листєм. Обсипує себе ним, а листки лїтають мов зелені метелики докола його голови. Що йому робота? Що воно знає? Йому аби все готове було, та тепло аби йому було. Сонце аби йому гріло. А сонце сьвітило і гріло… пригрівало так, що роскіш. Усе тїло теплом своїм заливало…
|
|
„Калїко мой - чого стоїш?“
Причулось їй отсе, чи вітер рознїс був ті слова і аж тепер вернув назад до її слуху.
Дзвінки мов стрепенули ся, мов жменею з жахом розсипані на однім місцї, так раптом зойкнули.
І знов те саме. Голосне сапанє, майже стогін — і брала своїми тонкими ногами в закостенїлім морі.
Неба мабуть не було.
Понура маса звисала затемнена над землею. Над білою рівниною клубили ся хмари снїгу, иньші мов у перегонах лїтали в несказанім переляку, безцїльно, гонені диким вихром. Він сам, невидимий і гострий мчав ся завзято на всї сторони, шукав і котив ся за кимсь, бушуючи у невисловленій лютости.
Нечувана погоня відбувала ся нїмо на широких просторах.
Дзвінки задрожали і змовкли.
Руденька станула мов укопана. Десь недалеко перед нею перелетїла в серпанках снїгу закутана, довжезна чорна змия-велитень із червоними, огнем налитими очима, голосно стогнучи та сапаючи через поля і зникла. Лишила за собою чорні клуби диму. Довго було ще чути її стогін і стукіт, а потім усе втихло. Майже не тямлячись завернула руда. Дрожала на цїлім тїлї з переляку. Оглянула ся за підмогою. Але їй метнув ся в очи лише нїмий вітер і танець розшалїлого снїгу.Поступила кілька кроків у перед і вдарила головою о якийсь височенний тонкий стовп. Знов станула. Над її головою розсипала ся предивно гармонїйна, сьміла струя звуків і не вмовкала. Звенїла без перестанку, неначе гнала одностайним, безжурним летом через цїлий безмежний простір…
Насторчила вуха і слухала. Що се? Було миле і гарне і нїколи не чула сего, хоч кілько разів переїздила сею дорогою! Грало так звучно і рівно і не мало нїчого спільного з отсею заметїльницею. Воно не бояло ся її і летїло так спокійно і сьміливо крізь вихор до своєї мети…
Відтак прокинула ся.
Вона знов стояла і зараз гримне голос, піднїметь ся кулак над нею. Не відчувала його вже довший час над собою, отже він певно туй-туй піднїметь ся, а з ним разом і ті чорні зловіщі шмати, що їх мов грому бояла ся.
Почала рвати ся вперед. Дзвінки розворушились і пілляли звуками її слїди. Підбігла короткий кусень… та що се таке?… Вона зачіпила о такий самий стовп як перед хвилею, і з него розходила ся як передше та сама чудова, мила гра. Струя звуків, сама одинока, плила одностайним бренькотом своїм невпинно через отсе море в безвісти…
|
|
Та вона не стояла тут більше. Напруженими силами тягнула. Часом падала і знов уставала. Дикий ляк запанував над нею. Їй здавало ся виразно, що замісь кулака настановила ся там за нею на санках чорна, недвижна, кінчаста купа, стаєть ся чим раз тяжшою і дивить ся заєдно на її хребет. Щось чужого почула на санках, і те чуже мусїла тепер везти. Ясний інстинкт, що проводив її досї, почав покидати її. Очи почали іскрити ся, ніздрі розширяти ся. Цїла довга грива наїжилась миттю, вона скочила сполохана в бік, а потім почала утїкати.
Несамовита сила вступила в неї і вона утїкала. Гнала протяжними скоками; заднїм тропом майже прилягала до землї з остраху, а переднїм порола снїг. Дзвінки не опускали її. Товклись пискливо докола її шиї і благали розпучливо не зупиняти ся анї на хвилину нїде. А коли ставала, аби набрати сил, її грудь, здалось, туй-туй розсадить ся і дзвінки лякливо вмовкали, мов ховали ся раптом у снїг. Тодї ставало їй іще гірше і вона знов утїкала без тямки.
За нею росла на санках чорна купа. Білі серпанки снїгу супроводили її з обох сторін. Тулили ся до неї, міняючись один по другім, а нарештї осїлись на нїй нечутно і вкрили її своїм нїжним біливом цїлковито. Зпід него визирав лише якийсь чорний вершок і став ся ненастанним пострахом для рудої…
|
|
Над ранком бій устав.
Запанувала тупа тишина. Широкі снїжні крила хмар прилягли білим сріблом до землї і не знимали ся з неї більше. Вихор згубив ся. Небо прибирало ся в сїру барву і тонуло в жалібній задумі.
Слабим, знївеченим кроком і з ледви чутним, дрожачим звуком дзвінків приволокла ся конина до дому.
Станула саме перед дверми…
|
|
Собака рвала ся. Вже здалека почула їх і витала диким, несамовитим скавулїнєм. Тепер тягла до землї і волокла ся до них покірно, на скілько їй се позваляв мотузок. Скавулїла і вила, а очи іскрили ся предивним сьвітлом. Піднимала голову і оповідала. Ждала два дни, не їла, не бачила живої душі. Оті двері онтам не відчинялись, як зачинились за ними… а тепер… а тепер…
Гавкала неспокійно, болїзним, роздразняючим голосом, то знов шалїла простягаючи лапи до руденької.
„Щож? Щож?“
Тая стріпала ся з цїлої сили і поволокла ся з тягаром до стога. Дзвінки зісунули ся з неї, упали до землї, а звуки розбігли ся з поспіхом на всї сторони і згубили ся.
|
|
Ніч. Глубоке, безкрає небо погідне і оживлене. Зьвізди миготять, дрожать, грають сьвітлом своїм, а де-не-де перелїтають луковатим полетом і міняють місця на небі.
Між ними спокійно стоїть місяць.
Ясне, маґічне його сьвітло розиливаєть ся лагідно докола него. Біла, пуста рівнина заллята ним мов сріблом, а високі, тонкі стовпи, що біжуть правильно по нїй тут і там і далї, кидають на неї пасма струнких тїний і мов вяжуть ся руками з собою, аби не згубитись у одностайній пустинї.
Довгий дубовий лїс, прибраний в іней, творив краєм рівнини кришталевий мур. Його вершки прозорі у сьвітлї, майже розпливають ся в нїм.
Около півночи станув у закаменїлій недвижимости і побілїв цїлковито.
Бачив: в поблизькости хатини пересунулась тайком мрака, мов срібна, ледви замітна тканина, приняла чудно сформовану постать і перетяглась нечутно кришталевим верхом у пусту осьвітлену рівнину…Місяць пронизав її своїм лагідним сяєвом, а відтак заховав ся на хвилину за хмару, заглянувши в її фосфоричні, безсмертні очи…
Вона щезла…
|
|
Струя звучної, спокійної гри летить живо рівною ниткою далеко білою рівниною, невтомно, без перерви, мов у вічність.
Де урветь ся?
Їй байдуже.
Страху перед нїчим не знає.
Чернівцї, 25 марта, 1900.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|