До сьвіта/Поети
| ◀ Акорди | До сьвіта Поети |
На полях ▶ |
|
Була в мене колись поранкова душа. Се значить стілько, що щастє, соняшне промінє, весна… Се є суть усего сильного і добірного, що чоловік має в собі, чим може з усьміхом дивити ся на житє і легко переносити його важні пригоди.
За се мав я дякувати поетам. Вони так вимоделювали мене, що в кождій хвилинї я був вразливий на штуку і красоту. А се велике добро, правда? Коли чоловік отворить очи і все може прочитати! Починаючи від рожі, що хитаєть ся в огородї, а кінчачи тим, що тягне ся геть-геть у соняшному сьвітлї і зветь ся далечінь і тягне кудись нашу тугу за собою! Нема понад поетів і артистів!
Чи як то говорила моя поранкова душа? „Бог сам — говорила вона — не міг займати ся поезією і для того сотворив поетів“. А поезія — се мати всякої величі, всякої краси.
А ще коли вишлеш свою душу в тиху вандрівку і вона порівнює „тут“ і „там“, і бере з собою все що найкраще… Поети і артисти виховують поранкові душі!
І моя поранкова душа над усе любила поетів і артистів; жерцїв красоти, співаків любови, богів землї. Над усе величала моя поранкова душа поетів…
Нехай жиють поети, творцї поранкових душ!
У мене душ гурток чималий… Сама добірна публїка, яку я спрошую до своєї хати і оберігаю старанно. В хатї, до якої весь день із усьміхом заглядає сонце, позолочуючи все, що є в нїй, цїлуючи і буйністю надихаючи добірні квітки і вимітаючи своїм промінєм із кутів усїх кобольдів понурости, що наводять слабість на душу… Добірна публїка, якій однаково сьвяті величні дїла, делїкатні рухи і високо культурні обичаї. А також суть інтелїґенції. Все те для них не фаталашки, не хвилева оздоба, а ґрунт і основа, на якій будує ся чисте, сьвяте житло, повне радощів і щастя. І заперте грубими дубовими дверми — для захисту від поганих звуків і плоских лобів юрби. Се поети і артисти у мене, гарна порода людей. Я сказав би: найкраща. Бо хиба-ж є ще краща порода? О, тодї я відчинив би тій ще кращій породї настїж двері своєї хати і вступив би її і вистелив би поміст коштовними килимами, щоб їм було мягко ходити… як і слїд для найкращої породи людей.
Коханцї моєї поранкової душі! Квіти людськости!…
Їх величні душі прохожають ся собі у мене так свобідно, поводять ся так, як у себе дома. Розмовляють про всячину, сягають на вершини і в низини і все вміють видобути щось нового. Нові скарби, нові вартости, нові форми… жінок і мужчин, із яких можна моделювати себе, як із взірцїв. При тім вони одно прищіплюють до житя, иньше витягають зпід звалищ і руїн і відкривають красоту у всїх її криївках. Розвязують загадки душ і завдають людям усе нові загадки. При тім вони делїкатні і чемні і вміють любити.
Менї здаєть ся, немов вони все поглядають на мене так приязно і люблять мене… Нї, я чую ту їх любов. Се зовсїм особливе чутє, зовсїм особлива приємність, зовсїм особлива роскіш, яку справляє нам любов поета. Вона пригадує запах фіялок і те щастє, що зачароване в стародавнїх казках…
Та всего того юрба не може й уявити собі. А юрбою, тупоумною юрбою є у мене всї ті, що не шанують і не чтять поета, не стелять йому під ноги найкоштовнїйших килимів, не сиплють йому під ноги квіток і золота… Тупоумна, груба юрба! Вона не стоїть того, щоби красота хоч раз пройшла ся по її оселях, щоби хоч раз вповнї обернула до неї своє чудове лице і показала їй щось викінчене! Тьфу на тупоумну юрбу, що не шанує своїх вибранцїв… Богів землї… Коханцїв моєї поранкової душі…!
Сказано вже. Моя душа не була буденна буда повна крамського товару. Нї, се була справдїшня дама, що через довголїтнє товаришуванє з вибранцями духа набрала ся тонких обичаїв і нїжного прочутя. Її інстинкти зробили ся делїкатні, як цьвітковий пил лелїї.
В ранцї, коли сонце в повнім блиску горіло на небі, повітрє було ясне і око могло докладно розріжнювати всї форми природи і штуки, вона пускала ся в тихі вандрівки. Її розумні очи оглядали кожду постать, а уха напоювали ся мельодією дня.
Вечером у радіснім або в сумнім настрою вона оповідала все, що підхопили її довгі погляди. Вона малювала так, як артисти навчили її малювати. Кількома рисами, але зовсїм вірно і різко так, що постать ясно ставала передо мною.
Вона любила далечінь так, як любимо будущину, те, до чого тягне туга. От тим то вона лїтала поза границї свойого краю. А коли вернула до дому, то не було кінця оповіданям, не було кінця подивови і величаню. Вона була пяна красою. Від ненастанного подиву очи її зробили ся великі, зачудувані, і вся вона зробила ся частиною красоти. Бо те, що вона бачила, пишало ся досконалістю, величю. Говорило про культуру і силу, про горде самопізнанє ще гордїйших народів і про запоруки будущини. І про широкий сьвітогляд. Нї, говорило про тисячні докази здібности до сильного житя! І все було правдиве.
І остаточно, і найбільше тїшилась вона — а вона вміла тїшити ся. Вона тїшила ся, як малі дїти в золотих блисках соняшного сьвітла тїшать ся ріжнобарвними коралями; тїшила ся поетами і артистами і тим, як вони там ходять по коштовних килимах, як їм там сиплють під ноги цьвіти і золото, як там мужчини і жінки і дївчата пестять і бережуть їх мов дорогі клейноти. І як вони без перепони і неподїльно можуть віддавати ся Музам…
Потім, щаслива і вдоволена вона лягала спати і снила про безжурне щастє своїх коханцїв. — Одного, що був вибранцем її серця, вона все в ту пору витала крізь вечірню тишу; „Ти початок і кінець мойого житя!“ Так витала його і засипляла потому…
Одного дня вона не йшла за границї свойого краю. Лишила ся там і там подала ся в тиху вандрівку. Вечером не вернула. І другого і третього дня не вернула.
Аж пятого вечера вернула. Далеко пізнїйше, нїж вертала звичайно. Ішла волочучи ноги, з очима втупленими в землю. Її лице нагадувало блїдість трупа.
Мовчала. Не відповіла навіть на моє питанє. Навіть на питанє про те, що побачила вона в рідному краю, які тони прибили ся до її вуха. Я ждав усьміху, що звичайно роз'яснював її лице перед її оповіданєм, але усьміху не було.
В темну ніч зірок не видно.
Моя поранкова душе! Солодка душе моя!…
Другого ранку вона не захотїла поживи. Коли я заговорив до неї і почав розпитувати, вона відвернула лице на бік і звільна замкнула очи. Потім я почув хлипанє — і я зрозумів її. Як уміла радувати ся, так і терпіти вміла вона.
Потім прийшли до неї душі поетів, усї, за рядом, із якими вона звичайно любила розмовляти, і стурбовано запитували її, що їй хибує. Вони питали, чого вона бажає і віддавали їй усї свої скарби до волї. Нехай перебирає в них, нехай бере собі що найкраще. Що тілько захоче. Золото і цьвіти і клейноти. Старанну опіку в формі великої коштовної перлини оправленої в золото, і иньші коштовні речі, які тілько є в скарбницях поетів і артистів.
Але вона мовчала. Мовчала і затулювала очи перед усїми ними, немов вид їх справляв їй біль або навіть ослїплював її як найяснїйші блиски полудня. Грубі сльози спливали по її лицї.
В самотї, в якій найлїпше було можна відгадати її — в самотї навіть чутно її часом — роздумував я, що їй могло стати ся? Але я не міг догадати ся. Я безрадно бачив, як сум і туга чим раз сильнїйшими хвилями напливали на неї. Я чув, що вони швидко понесуть її на велике море вічної тиші…
Я плакав і згадував недавнїй ще час, коли вона, весела як перший маєвий ранок, із щастєм у очах, самого мене наповняла щастєм.
Душе моя!
Тисячу разів я рад був кликати її: „Лишись зо мною, поранкова душе моя!“
Вікна і двері стояли настїж отворені. Самота і тиша розсїли ся довкола, тілько цьвіти, її улюблені цьвіти, цвили і дихали пахощами і купали ся в сьвітлї заходового сонця.
Почули ся кроки.
Се той одинокий, якому вона що вечера перед сном посилала поздоровленє: „Ти початок і конець мойого житя!“ — так поздоровляла вона його.
Він прийшов. Без шуму, осторожно, і сїв на краю її постелї. Довго сидїв і промовляв.
Я догадував ся, що він говорив до неї і чого просив, і я затаїв у собі дух, щоб видерти у захланної тиші те, що мало стати ся. Вона в кінцї прихилила ся до його просьби, бо кохала його. Велике коханє все прихиляє ся…
Вона сїла на постелї і озирнула ся. Здивовано і трівожно, так трівожно, як я ще нїколи не бачив її…
— Чи тут нема нїкого? Зовсїм нїкого?
— Нїкого. Тілько цьвіти. Але цьвіти не чують нїчого, вміють тілько цвисти і дихати пахощами…
Тодї вона закрила своє лице, на якім розітлїв ся весь сором її істоти і прошептала:— В моїм краю…
Він урочисто повторив її слова: — В моїм краю…
— ...поети...
— ...поети...
— ...се жебраки!
— ...се жебраки!
Потім вона відлетїла, моя поранкова душа. Відлетїла, як день перед нічю.
І лишила — жебрака…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|