До ефективних суспільств/4/Радянський Союз
| ◀ Сполучені Штати Америки | До ефективних суспільств. Розділ 4. Стан націй-держав Радянський Союз |
Японія ▶ |
|
Вийшовши з Другої світової війни у складі переможців, Радянський Союз відтоді набув статусу країни, що має світове значення. Він став безпосереднім i могутнім суперником Сполучених Штатів, їхнім найбільш наполегливим конкурентом у намаганні посісти провідну роль у світі. Він мав для цього підстави з огляду на наявність відповідної бази.
По-перше, це його економіка. Оскільки остання, по суті, орієнтована на внутрішній ринок i тому не є складовим елементом світової торгівлі, зросли і масштаби, й можливості виробництва значної кількості основних промислових i споживчих товарів, хоч і обмеженого асортименту й невисокої якості. Радянська економіка посідає друге місце у світі щодо кількісних показників у загальному світовому обсязі виробництва. Радянський Союз має найбільші традиційні збройні сили, створив дуже сильний військово-морський флот і володіє потужним ядерним арсеналом, здатен доставляти боєголовки до будь-якої цілі. Все це підтримується розвинутою системою управління військами світового масштабу.
Зміцніло також політичне становище Радянського Союзу, принаймні щодо явної його могутності. Внутрішньо — це монолітна структура влади без будь-якої альтернативи. Зовнішньо Радянський Союз скористався кількома своїми козирними картами. В історичний період, відомий під назвою десятиліття деколонізації, Радянський Союз підтримував національно-визвольні рухи. Він запропонував чітку, виразну альтернативу суспільному устроєві, залишеному колоніальними державами, а також запропонованому Сполученими Штатами. Країнам, що прагнули до прискореної індустріалізації, він запропонував модель планової економіки, здатної нібито швидко провести будь-яку країну через стадії ранньої форсованої індустріалізації. Щоб забезпечити “дисципліну”, необхідну для такого процесу індустріалізації, Радянський Союз обстоював систему унітарної влади у формі диктатури пролетаріату. Наведені раніше рекомендації коренилися в офіційній марксистській ідеології, узаконювалися нею і далі приваблюють багатьох у всьому світі. Економічна спроможність утримувати велику воєнну силу і політична можливість розгортати її без широкого внутрішнього обговорення підсилили привабливість радянської моделі для тих, хто вважає, що “сила є право”.
Всупереч такій очевидній могутності Радянський Союз, можливо, уже пройшов зеніт своєї сили і впливу. Слабкі сторони його, напевно, зростатимуть, а здатність визначати долю світу зменшуватиметься. На даному етапі його економічного й соціального розвитку здається необхідною докорінна перебудова суспільного ладу, до того ж існує дуже мала ймовірність її здійснення безболісним, еволюційним шляхом. Проте якщо істотна перебудова не буде здійснена протягом кількох наступних десятиліть, остаточним наслідком матимуть повний розпад Радянського Союзу як політичної реальності. Підставою для таких висновків є аналіз сучасного становища Радянського Союзу.
2. Позитивні та негативні риси
Скориставшись раніше запропонованим підходом до аналізу ефективності країн, тобто формулою:
Еф = ƒ[(ресурси / населення, наснага до праці, ноу-хау, інвестиції); суспільний лад; світовий контекст],
можемо розпочати перелік деяких ключових елементів.
2.1. Позитивні риси
1. Найбільша серед усіх країн територія, що простяглася на два континенти з виходом до різних морів. Родючі землі, дуже багаті запаси фактично усього спектру природних ресурсів, включаючи широку базу джерел енергії і навіть значні родовища золота. Хоча доступність і кліматичні особливості зумовлюють високу собівартість експлуатації деяких ресурсів, загальне співвідношення ресурсів і населення надзвичайно сприятливе, що робить коли не економічно привабливою, то принаймні теоретично можливою автаркію (економічне самозабезпечення).
2. Наснага до ефективної праці присутня у тієї частини населення, якій система надає високі винагороди. Це стосується великої частини партійної еліти, вищих технократів, частини наукових і мистецьких кіл. Однак для значної частини населення стимули ефективно працювати здаються недостатніми і необхідне “підстьобування” шляхом різних кампаній.
3. Масштаб нововведень, зокрема в галузі техніки, широкий, поряд з ґрунтовними знаннями теоретичних наук (математика, фізика, кібернетика) і великим потенціалом у деяких галузях прикладної інженерії. Мережа освіти широка й різноманітна, принаймні у природничих науках і технічних галузях. У результаті велика частина населення високоосвічена технічно і, як наслідок, володіє високою потенціальною продуктивністю.
4. Підтримувалися значні рівні інвестицій, і в результаті склалася широка індустріальна база. Видобувається величезна кількість вугілля, нафти, газу, виробляються сталь і верстати, їм відповідає спроможність перевозити цю основну продукцію промисловості.
5. Негативно впливають на суспільний лад різні суперечності й невідповідності; нині він діє переважно як “суспільна гамівна сорочка” і тому розглядається у розділі пасивів.
6. Зовнішнє становище залишається досить міцним завдяки воєнній силі Радянського Союзу, чітко сформульованій ідеології, що може ще частково експортуватися, перебування людей при владі упродовж довгого періоду та очевидній свободі використання цієї влади як в середині країни, так і ззовні.
2.2. Негативні риси
Усі істотні пасиви походять від інституційної структури, власне суспільного ладу, зокрема суперечностей між:
- офіційно проголошеними егалітарно-колективістськими цінностями й адміністративною практикою, що спонукає індивідуалістську, конкурентну поведінку;
- досить ліберальною конституцією і диктаторською природою політичного правління;
- економічною системою, прийнятною для ранніх стадій економічного розвитку, і власне економікою, що наближається до стадії масового споживання; цінності більшості населення — характерна риса цієї вищої стадії розвитку.
Названі суперечності слід враховувати, аналізуючи пасиви радянського суспільного ладу.
1. Відкрито проголошено егалітарно-колективістські цінності, й вони пропагуються як бажані, хоч і не зовсім дієві, й такі, до яких наближається радянське суспільство. В дійсності зберігаються індивідуалістсько-конкуренційні цінності, які фактично підсилюються глибокою диференціацією у винагородах (грошових та інших) відповідно до участі особи у виробництві та лояльності до режиму. Така суперечність може послабити повсюдне бажання працювати. Відмінності у винагородах підривають “патріотичний” мотив, крім того, для більшості професій матеріальні винагороди нетотожні. Завдяки своїм можливостям впливати на перебіг справ і одержувати високі винагороди лише еліта у партії, адміністрації, науці, мистецтві й спорті має великі стимули до праці.
2. Із цим пов'язаний низький рівень втілення теоретичних знань і наукових відкриттів у потрібні нові вироби, процеси і технології. Для декого привабливість зростаючої академічної респектабельності й перспективи наукової кар'єри здається важливішою, ніж невеликі винагороди і великий ризик залучення до діяльності, що приводить до “комерційно” вигідних нововведень. Проблему поглиблює те, що велика кількість співробітників найбільшого у світі наукового комплексу працює у головних науково-дослідних інститутах, далеких від промисловості й ринку. Як свідчать емпіричні дослідження, найкорисніші нововведення більшою мірою “викликані попитом ринку”, ніж є результатом накопичених теоретичних знань. Таким чином, Радянський Союз у низці галузей імпортує технології, втім, не у військовій сфері, де чітко визначені цілі спонукують вчених до необхідних технічних нововведень.
3. Незважаючи на високий рівень інвестицій і передові позиції науки, реальна продуктивність залишається низькою у більшості галузей економіки.
4. Сільське господарство — найслабша ланка радянської економіки. У ньому зайнято понад 25 % працездатного населення; до того ж країна, що століття тому була найбільшим експортером пшениці, перетворилась останніми роками на найбільшого її імпортера, хоча кількість населення збільшувалася повільно і традиційне харчування фактично не змінилось. Причини такого становища різноманітні: рани від насильницької колективізації, надмірне вилучення сільськогосподарської продукції для фінансування індустріалізації, а звідси — неадекватна оплата праці селян, незадовільна модернізація сільського господарства (механізація, застосування добрив), серйозні труднощі із застосуванням централізованого планування у галузі. Нарешті, великі зусилля селяни спрямовують на інтенсивний обробіток приватних ділянок, з яких вони одержують додаткові харчові продукти. Тут винагорода за працю прямо пропорціональна трудовим зусиллям.
5. Економічна система з її централізованим плануванням і здебільшого адміністративним розподілом ресурсів досі не відповідає нинішній стадії розвитку радянської економіки. “Командний тип економіки” сприяв прогресу на ранньому етапі індустріалізації (якщо не брати до уваги соціополітичні втрати). Тоді стояло чітке завдання — створити індустріальну базу. Було кілька пріоритетів: енергетична база, металургійна, машинобудівна та оборонна галузі промисловості й матеріальна інфраструктура. Таким чином, це дало можливість централізовано розв'язувати більшість економічних проблем і спрямовувати ресурси у визначені галузі. Це був форсований процес індустріалізації, що частково мав характер виробництва заради виробництва (більше металургійних заводів для нарощування виплавки сталі, виробництва більшої кількості верстатів, будівництва нових домен тощо) і легко узгоджувався з директивним плануванням.
Нині існують широка індустріальна база та інфраструктура, задовольняються основні потреби у промислових товарах. У своєму розвитку економіка наближається до стадії масового споживання, на якій могли б бути задоволені вишукані й найрізноманітніші все більші потреби населення. Для цього треба мати можливості визначати попит і потреби споживачів і, таким чином, збільшувати кількість центрів, в яких вирішувати, що виробляти, для кого і як. На цьому шляху перешкодою стає централізоване планування. Складності додає потреба формувати плани і контролювати їх виконання в той час як більшість людей прагне швидше служити собі, ніж добровільно підпорядковуватися суспільним пріоритетам, що відповідало б фактичному пануванню егалітарно-колективістських цінностей. В результаті — надмірна бюрократизація. В суспільстві виникає нагальна потреба децентралізувати процес розроблення економічних рішень, однак нинішнє керівництво не готове піти на поступки, бо це означало б втрату політичного контролю.
6. Існують також великі розбіжності у сфері політичного правління. Конституція досить ліберальна і гарантує широкі свободи, але монолітний і обмежувальний характер має структура влади. Теоретично влада належить народу, який делегує її своїм обранцям. Реально влада перебуває у руках партійного керівництва, управління здійснюється лише в одному напрямку — зверху донизу. Виправдання цієї форми “тоталітарної демократії” значною мірою випливає з марксистської доктрини, а не з волі народу. Ці суперечності зумовлюють напруженість, зняття якої потребує великої організаційної роботи, значних суспільних зусиль, що збільшує тягар “макроуправління”.
7. Інша розбіжність полягає у великій нетривкості політичної будови. Теоретично СРСР є тим, що закладено в його назві: союз республік. Номінально республіки мають широкі повноваження і навіть конституційно гарантоване право на відокремлення. Одне з основних мобілізуючих гасел Жовтневої революції — руйнація Російської імперії і створення самостійних, хоча й об'єднаних у федерацію республік. Однак, скориставшись своєю чисельною перевагою і панівним становищем, росіяни зосередили у своїх руках політичну владу й були впевнені, що інші нації погодяться з їхньою керівною роллю не лише в політичній, а й в економічній, культурній та мовній сферах. Залученими до структури влади виявлялися лише ті представники інших національностей, які визнавали таку зверхність і працювали в напрямі створення “нової радянської людини” на кшталт росіянина.
Така ситуація викликає глибокі національні почуття, що легко перетворюються, як показала Друга світова війна, на відцентрові сили. Відтоді як протягом останніх десятиліть національні прагнення до самовизначення були задоволені шляхом деколонізації у більшості частин світу, багатьом у Радянському Союзі вони здавалися природними і законними. Ці приховані відцентрові сили стійкі. Особливим аспектом вказаної проблеми стала швидка демографічна експансія азіатів, зокрема мусульман у Радянському Союзі, саме в добу всесвітнього відродження ісламу як життєздатної сили. Це було подібним до збільшення рядів “національного відхилення”, чисельних в Україні, Прибалтиці та Кавказьких республіках.8. Така сама нетривкість притаманна відносинам із країнами Центральної Європи, що потрапили до сфери радянського впливу після Другої світової війни. Незгода Югославії з радянським керівництвом у 1949 році, повстання в Угорщині 1956 року, спроба Чехословаччини розвивати власну модель “соціалізму з людським обличчям” у 1968-му, постійне обстоювання Румунією своїх прав, періодичні заворушення в Польщі — все це більше прояви почуттів національної незалежності, ніж ностальгія за попередніми соціально-економічними порядками. Тим самим демонструються межі “ненаситності” Радянського Союзу і, як наслідок, його потенціалу для подальшої територіальної експансії.
9. Конфлікт із Китаєм — дуже значний пасив. Він має три корені: націоналістичний, територіальний та ідеологічний. По-перше, китайцям — нації, чисельність якої сягає мільярда, з понад чотирьохтисячолітньою історією, визначними культурними здобутками і недавньою успішною революцією, важко погодитися на керівництво з боку молодшої, менш чисельної російської нації. По-друге, для китайців є великою спокусою освоєння багатого, рідко заселеного Сибіру своїми енергійними, працьовитими масами. Проте, на відміну від монголів, китайці не мають багатої історії територіального експансіонізму. Нація, схильна до загарбання нових територій, навряд чи побудувала б захисну стіну довжиною кілька тисяч кілометрів. Як тільки виникає потреба у здобутті нових земель, зусилля на пересування такої стіни здаються невиправданими у порівнянні з одержаним “нерухомим майном”. Хоча, беручи до уваги той факт, що на росіян у минулому нападали як зі сходу, так і з заходу і що їхня історія насичена територіальною експансією, загроза китайського проникнення до Сибіру, напевно, виглядає для них досить реальною.
Ідеологічний конфлікт також очевидний. Радянське керівництво виправдовує нинішню практику матеріальних стимулів і нерівних винагород як необхідну частину “перехідного соціалізму”, етапу створення багатої матеріальної бази для запровадження комунізму. До цього часу китайці зберігали більшу рівність у розподілі, навіть за низького рівня матеріального добробуту. Названі конфлікти, могли ослабнути, але не зникнути зовсім.
Загалом матеріальний потенціал Радянського Союзу величезний, проте його інституційні структури досить нетривкі й потребують докорінної перебудови.Очевидними є напрями, якими розвивався б радянський суспільний лад, щоб послабити розбіжності, привести до більшої гармонії інституційні складові й, таким чином, бути спроможним перейти до наступних логічних стадій економічного розвитку і політичного досвіду. Великі сумніви викликає ймовірність такого розвитку. Для перебудови радянської системи були б логічними насамперед докорінні економічні реформи, розширення системи влади, зміни у політичному правлінні й, нарешті, переоцінка цінностей.
3.1. Економічна система
Зміни повинні були б відбуватись у напрямі, запропонованому в минулому навіть радянськими економістами: від централізованого планування, через помітну децентралізацію розроблення економічних рішень, до системи типу “ринкового соціалізму”. Схематично зміни економічної системи представлені на мал. 7.
| Від: | Через: | До: | |||
|
|
| |||
| Державної власності; централізованого планування; адміністративного розподілу ресурсів | Державну власність; керовану економіку; ринковий розподіл ресурсів | Кооперативної і частково приватної власності; узгодженої економіки з більшою самостійністю республік; ринкового розподілу ресурсів |
Еволюція могла б пройти такі етапи:
1. На першому етапі реформи слід значно скоротити централізоване планування і змінити його характер. У нових умовах основними функціями централізованого планування були б визначення ключових пріоритетів для інвестицій, розподіл ресурсів, узгодження планів різних підприємств у сфері виробництва і розподілу. Насамперед ціни можна було б привести у більшу відповідність із фактичною вартістю, дефіцитом і попитом. Потім слід поступово знімати контроль за цінами, щоб для визначення їх відкрити простір закону попиту і пропозиції, найперше для споживчих товарів, а далі для напівпромислових і промислових товарів. Що могло б залишитись у сфері централізованого управління? Це були б такі життєво важливі стратегічні ресурси, як нафта, вугілля, газ, окремі рідкісні метали, а також загальнодержавні системи послуг, наприклад, зв'язок і транспорт.
2. На наступному етапі зміни могли б торкнутися чисто кооперативної власності на більшість промислових підприємств, колгоспів і в цьому разі управління ними здійснювалося б виборними комітетами. Система могла б запозичити деякі риси югославського “робітничого самоуправління” і кібуців Ізраїлю. Приватну власність можна було б дозволити на малих підприємствах, зокрема у сфері послуг. З плином часу в міру зростання вимог населення можна було б повернути приватну власність на землю шляхом поступового перетворення у спільні підприємства, придбання товарів на спільні потреби, чи оренду машин і збут продукції.
3. Таким чином, економіка могла б крок за кроком розвиватися від повністю планової і контрольованої до узгоджуваної і керованої, використовуючи фінансово-грошову систему, диференційовані кредити, нормативи розподілу прибутків, мінімум і максимум заробітної плати та “індикативно-прогнозний” тип планування. Щоб забезпечити кредити, уникнути створення надмірно великих заводів і гарантувати місце на ринку збуту, великі підприємства мали б подавати свої плани до планово-координаційних органів, які порівнювали б їх із подібними планами інших підприємств, здійснювали б зворотний зв'язок і пропонували зміни.
4. Більшість цих функцій могли б здійснюватися не на всесоюзному, а на республіканському рівні. Всупереч нинішній практиці вольового розподілу квот за цінами, встановленими центром, ресурси розподілялися б між союзними республіками шляхом торгівлі.
5. Більшої справедливості у життєвих рівнях можна було б досягти шляхом зменшення відмінностей у заробітній платі й використання таких механізмів поділу як, наприклад, у Скандинавських країнах.3.2. Політичне правління
Зміни характеру політичного правління надзвичайно важливі й водночас їх важко здійснити безконфліктним шляхом. Перетворення мають бути спрямовані від нинішньої унітарної структури, коли владу зосереджено у руках верхівки, через розширення основи влади до колегіального правління, уникаючи фази зі структурою влади типу противаги. Схематично такий перехід зображено на мал. 8.
| Від: | Через: | До: | |||
|
|
| |||
| Унітарної влади, вузької олігархії | Розширену основу влади | Вираження через співробітництво |
Яким чином міг би відбуватися такий розвиток?
1. У разі здійснення економічна децентралізація започаткувала б політичну еволюцію, оскільки вона автоматично привела б до певного перерозподілу і децентралізації політичної влади. Ось чому економічні реформи мають передувати змінам політичного правління[1].
2. Суть наступного важливого кроку полягала б у поступовій ліквідації сучасної “подвійної” структури правління, за якої партійні органи визначають політику й цілі та контролюють їх виконання, а адміністрація (від міністрів і нижче) лише виконує рішення.
3. Такі зміни послабили б владу партії і зміцнили функцію виборних органів та адміністрації у виборі рішень. Вони могли б упевненіше формувати політику й ухвалювати рішення при підтримці народу і / або більш професійно компетентними людьми, аніж ті, що віддані партії.
4. Далі можна було б розпочати істотну політичну лібералізацію шляхом поступового і суворого дотримання чинних конституції та законів.5. Разом із забезпеченням свободи поглядів могла б бути проголошена більша свобода об'єднань. Це могло б привести до створення нових політичних угруповань.
6. Потім, напевно, можна було б усунути монополію Комуністичної партії на владу через дозвіл кандидатам від різних угруповань бути обраними до законодавчих і виконавчих органів. Верховна Рада в такому разі могла б, наприклад, призначити Раду Міністрів, що мала б представників усіх угруповань у такій пропорції, яка відповідала б поданим за них голосам.
7. У цьому разі прерогативи були б перерозподілені з метою перетворення Радянського Союзу з фактично унітарної держави у справжню і добровільну федерацію рівноправних та самостійних республік. Конституційне право на відокремлення слід було б відновити, удавшись до референдуму, а для багатьох республік слід було б визнати можливість виходу з федерації.
3.3. Цінності
Основні цілі щодо зміни цінностей такі: усунути суперечність між тим, що офіційно проголошується, і тим, що практично здійснюється; розвивати систему цінностей і способів поведінки, яка відображала б нову економічну й політичну системи і сприяла б їхньому функціонуванню. Зміни варто було б проводити в напрямі від офіційно егалітарно-колективістських (а в дійсності індивідуалістсько-конкуренційних) цінностей до групово-кооперативних. Схематично зміна цінностей зображена на мал. 9.
| Від: | До: | |||
| (офіційно) |
|
| ||
| (фактично) |
|
У США могли б відбуватися спонтанні зміни в цінностях за умови, що політичні й економічні інституції відповідають потребам суспільства у зв'язку з плюралістичним характером країни, існуючою свободою слова і вірувань. Народ розуміє, що країна стикається з різними внутрішніми і зовнішніми середовищами, які потребують зміни переконань, поведінки та інституцій.
У Радянському Союзі розбіжність між офіційними і фактичними цінностями, а також неспроможність публічно сформулювати нові цінності свідчать, що зміни цінностей можливі за умови, коли економічні й політичні інституції (у межах яких люди працюють, мислять і сприймають світ) створять потребу і викличуть появу нової моделі поведінки, а отже, нові погляди й цінності. Тому можна було б визначити таку послідовність розвитку:
1. Перетворення промислових підприємств, а також колгоспів і радгоспів на кооперативи із самостійним управлінням пробудило б почуття власника і відповідальності перед такими економічними утвореннями. Члени подібних утворень поступово усвідомлювали б вплив своїх рішень і своєї праці на інших і навпаки. Таке сприйняття приналежності і взаємозалежності породжувало б схильність до більшої співпраці.
2. При децентралізації процесу розроблення політичних рішень і обмеженні диктату згори почуття обов'язку перед угрупованнями і громадами, на які люди могли б потім впливати, поступово стимулювало б більш свідому дисципліну й підпорядкування місцевим громадським потребам та пріоритетам.
3. За умови, коли політичні інституції на всіх рівнях процесу підготовки рішень допускають справжні дискусії і участь у них, змінюється почуття приналежності людей до цих інституцій і могла б стимулюватися готовність до уникнення конфліктів та пошуку консенсусу. Розглянутий процес тривав би десятиліття. На цьому шляху були б деякі зриви й економічні труднощі. З часом вони окупилися б сторицею за рахунок скорочення витрат на примусовий бюрократичний апарат та посилення почуттів свободи й гідності.4. Вірогідність мирної еволюції
Постає таке фундаментальне запитання: чи можуть економічна система і політичне правління змінитися без нової революції, війни та інших катаклізмів? Хоча вірогідність мирного розвитку дуже мала, деякі обставини могли б сприяти цьому процесу:
1. Очевидною є потреба в економічних реформах, її визнають багато економістів; вона обговорювалася досить відверто у 60-х роках (ліберманізм); була спроба здійснити деякі реформи. До того ж подібні реформи проводилися мирним шляхом у деяких країнах, зокрема в Угорщині.
2. Внутрішня нагальність реформ зростатиме, оскільки ускладнення планування породжуватиме подальше стримування розвитку, Більше того, уже очевидний уповільнений поступ економічного зростання збільшить труднощі задоволення все більших потреб населення.
3. Подібно діятимуть деякі зовнішні фактори. Не можна ігнорувати той факт, що нинішні нові індустріальні країни типу Південної Кореї працюють скоріше на засадах “узгодженого вільного підприємництва”, ніж командної економіки. Стане нестерпним постійне звертання до імпорту деяких технологій. Стимулом до лібералізації буде також не тільки потреба конкурувати на світових ринках сировини, а й торгувати якісними промисловими товарами.
4. Очевидно, що в політичному житті Радянського Союзу згаданих тенденцій немає. Усі імперії деколонізувалися. Приклад Іспанії красномовно свідчить, що диктаторські режими можуть трансформуватися шляхом еволюції. Інші країни (наприклад, Бразилія або навіть Чилі) можуть успішно випробувати цей процес у недалекому майбутньому.
5. Внутрішньо зростатиме “ціна” утримання в покорі людей високоосвічених і краще поінформованих про зовнішні реальності, які можуть запропонувати політичний вибір. Не можна безкінечно приховувати або заперечувати розбіжності між теорією і дійсністю.
6. У декого з росіян, що належать до верхівки влади, можуть виникнути внутрішні сумніви щодо переваг підтримання їхньої монополії на владу над іншими національностями у Радянському Союзі. Задоволення національного его — головне, що вони здобувають. Проте економічна і політична ціна такого верховенства висока. Тоталітарне управління такою величезною і складною системою, як Радянський Союз поглинає надмірну кількість енергії, яку в іншому випадку можна було б використати на створення корисних економічних та соціальних благ і послуг. Підтримання політичної слухняності усього населення означає визнання багатьох обмежень свобод, навіть для тих, хто належить до верхівки влади.
7. Досвід Західної Німеччини після Другої світової війни може мати цінність зразка. Німці відчували, що їм потрібен більший простір для творчого використання своєї надмірної суспільної енергії. Як наслідок програної війни їхня територія виявилася навіть меншою, ніж та, що була до війни. Тоді німці зосередили зусилля на цьому обмеженому просторі й у результаті створили високорозвинену економіку і політично вільне суспільство. Деякі росіяни, здається, усвідомлюють, що абсолютно те саме трапилося б із ними, якби вони скинули тягар “управління” Радянським Союзом. Вони могли б дійти висновку справедливішого поділу влади з іншими національностями.
8. Нарешті, той факт, що структура влади пройшла шлях розвитку від абсолютної диктатури Сталіна до олігархічної влади без серйозних політичних потрясінь, може надихнути декого з верхівки навіть на подальше розширення системи влади.
Проте існують серйозні сумніви:
1. Росіяни не мають ніяких традицій ліберального типу правління. Вести інших до такої системи було б для них нелегким завданням. Це майже подібно до того, як сліпий веде сліпого.
2. Ті, хто тепер біля верхівки влади, безумовно, боялися б утратити здобуті привілеї, більше того — можливої втрати контролю над процесом лібералізації, якби він повністю розгорнувся. Вторгнення до Чехословаччини у 1968 році — яскравий приклад таких побоювань.
3. Враховуючи труднощі відкритої дискусії, практично неможливо, щоб будь-хто у цій країні запропонував генеральний план або проект із необхідними перетвореннями. Політична влада занадто монолітна, несприйнятлива до будь-яких ідей, що кидають серйозний виклик нинішньому стану.
4. Люди, що належать до верхівки влади, зовсім старі. Для них привабливіша є перспектива виходу на пенсію, аніж починати непевну авантюру лібералізації. Недавнє (липень 1979 року) повернення до жорсткішого управління економікою — показник цього.Можливими наслідками спроби зберегти наявний стан були б зростання невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Радянського Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами. Вони прагнули б уберегти свою незалежність протягом кількох десятиліть. Зазнавши радощів і гіркоти такої незалежності, вони, можливо, добровільно створили б більші об'єднання, подібні до Сполучених Штатів Європи або Середньої Азії, водночас відповідно зберігаючи свою культурну самостійність, як у сучасному Європейському Економічному Співтоваристві. Російська республіка також знайшла б своє місце у такій наднаціональній будові, де вона посіла б місце сильного партнера, але тільки партнера.
Чи реально говорити про можливі революційні події у країні, яка виглядає такою монолітною, має могутню армію, що діє як інструмент зближення різних національностей, і сили внутрішньої служби безпеки, які неодноразово демонстрували здатність знищувати будь-яку опозицію, не зупиняючись навіть перед ліквідацією або депортацією великих людських мас?
Деякі хімічні процеси допускають розчинення певної кількості твердих речовин до стану насичення. Навіть один додатковий кристал може викликати випадання осаду. Недавня історія свідчить, що в суспільствах, перенасичених напруженістю, можуть спостерігатися подібні явища. У цих умовах потрібен каталізатор. У Португалії ним може стати книга, написана генералом. В Ірані, який також мав сильну армію і безпощадні органи безпеки, це був голос Хомейні, почутий безпосередньо (ніби з небес) завдяки магнітофонним записам. Під час останнього візиту до Польщі Папа Римський міг би викликати практично будь-які події, які б забажав.
Що стосується Радянського Союзу, процес розпаду могла б прискорити низка подій такого типу: повернення до жорсткого централізованого планування створює нові вузькі місця. Ситуація погіршується кількома підряд поганими урожаями. Видобування нафти у країні падає, в той час як попит на неї все ще зростає. Радянський Союз має забезпечувати деякі зарубіжні поставки. Робити це не так просто: він мусить рахуватися зі зростанням світових цін; водночас повинен купувати велику кількість зерна; він ще не спроможний за все це платити експортом своїх промислових товарів високого ґатунку. Зростає спокуса проникнути принаймні на частину Близького Сходу. Привид іноземної інтервенції використовується, щоб відволікати людей від внутрішніх труднощів і готувати їх до зовнішньої авантюри шляхом підігрівання спогадів про Чингізхана, Наполеона й Гітлера. Проте просування на Близький Схід зустрічає протидію, і одночасно доходить до сутичок з Китаєм. В результаті спостерігаються боротьба за владу у верхівці, окремі великі страйки робітників і виступи деяких “націонал-ухильників”. Визріли умови для процесу розпаду.
Наведений сценарій не є прогнозом; це роздуми, подібні до раніше викладених можливих наслідків еволюційних кроків.
Отже, Радянський Союз перебуває на роздоріжжі. “Дороговказ у майбутнє” відкриває два головних напрями — або істотні перетворення еволюційного характеру, що потребують великої рішучості й уміння з боку нинішнього керівництва, або збереження статус-кво з вірогідністю розпаду у кінці цього шляху.
Будь-який із зазначених напрямів розвитку допоможе Радянському Союзу або його державам-спадкоємцям перейти до стану відповідності прогресу решти світу й, таким чином, наблизитися до оптимального світового ладу.
- ↑ Okun A. M. Capitalism and Democracy: some unifying principles. Columbia Journal of World Business, Winter 1978.