До Арктики через тропіки/На землі Анкауге
| ◀ Країна підземного вогню, снігових гір, лісів та ведмедів | До Арктики через тропіки Великий рейс накрижника „Літке“ На землі Анкауге |
Серед криг та туманів ▶ |
|
——————
Заточина „Лаврентія“. — Ентузіясти й авантурники. — Як умирають чукчі. — Воля шамана. — Оравелян. — У полярних сутінках. — Рінтетегін. — У гості до людини моря. — У лікарні. — Дівчина в білому халаті. — Беремо вугілля. — Як украдено Мері. — У штурму на вельботі. — На порозі крижаного рейсу.
На брунатно-сірому відлогому березі, майже під горою, простяглися в ряд десять дерев'яних будиночків. Навколо — жодної деревини, жодного кущика, жодної огорожі. Це найбільша европейська оселя на півночі — культбаза Лаврентія. Тут є факторія. Минулого року тут відкрили школу та лікарню, привезли кіно. П'ятдесят европейців оселилося серед пустельної країни, що обіймає понад сотню тисяч квадратових кілометрів із шістю тисячами тубільної людности на цій території. Не далі, як за сто миль звідси, ближчі оселі европейців — Дєжньов, Уелен, Чаплін, і в кожному з останніх живуть четверо-п'ятеро білих. Живуть у яранґах. Це житло чукчі — шкіряний намет, іноді над неглибокою ямою. Одягаються напів по-европейському, напів по-чукотському. На ногах високі ґумові чоботи, на голові оленяча або песцова шапка й зверху „укенсі“ — плащ із кишок моржа. Харчуються здебільшого европейськими привозними продуктами, головно, консервами. Але часами доводиться ласувати нерпою, що віддає лоєм, пробувати копальхен, тобто моржатину з „запахом“ і, значно рідше — полярної ведмежатини, що тут трапляється рідко. Торгують із чукчами та ескімосами, вимінюючи в останніх хутра песця та білого ведмедя, шкіри моржа й нерпи, бияки моржа, а іноді й величезні доісторичні бияки та кістки мамута, що колись тут у теплому підсонні випасався на розкішній рослинності. Тепер у розмитих берегах річок час од часу знаходять могутні бияки, ребра, хребці та кістки ніг, і все це ще до недавніх часів ішло в чукчів на будівний матеріял для яраноґ. Привчають чукчів лікуватись у лікарні, вчать чукотських дітей письменности, показують чукчам кіно й не дають чукчам спірту, за що останні їх лають і погрожують плисти по вогняну воду на Аляску до американців, де стодолярові хутра йдуть за пляшку спірту.
Серед цих европейців є ентузіясти, але є й авантурники, є люди сильні, придатні для тяжких умов життя на півночі, але є й кволі, нервові, не придатні для холодної, суворої пустелі з її людністю — чукчами та ескімосами, що ледве виходять з побуту кам'яної (певніше — костяної) доби, бідними й, на перший погляд, жорстокими. Оселя попала в задуху чвар, пліток, дріб'язкової безпринципової боротьби, й це тяжким духом війнуло на нас, коли ми закинули кітву, а сильний гудок сповістив оселю про прибуття рідкого гостя-пароплава.
До нас уже наближався чотиривесельний вельбот з кількома европейцями, а його переганяла байдара — човен із шкіри моржа, повний чукчів.
|
Тетрадь для регистрации актов о смерти Яндагайского чернового стола ЗАК на 1929-й год. Отдел записей актов гражданского состояния. Запись о смерти.
1. № записи — 1. 2. Число, месяц совершения записи — 17 мая 1929 г. |
|
3. Пол умершего — Женский. 4. Фамилия и имя умершего — Панай. 5. Возраст — 57 лет. 6. Число, месяц и год смерти — 6 марта 1929 года. 7. Место смерти — С. Яндагай, бухта Лаврентия, Чукотский полуостров. 8. Род занятий умершего — Домашняя работница. 9. Семейное положение умершего — Вдова. 10. Причина смерти — Удушена родными по собственному желанию. 11. Место погребения — Недалеко от селения. |
Це списано дослівно з книжки Заксу, що її я знайшов на столі єдиного комсомольця в зат. Лаврентія — першого вчителя місцевої школи — Ніколаєва. Виявляється, що вираз — „задушений родичами з власного бажання“ — має на Чукотці всі права громадянства. Коли чукча хорий, до нього кличуть шамана. Той лікує його пришіптуванням, молитвами, іноді освяченими кров'ю чи м'ясом якоїсь звірини. Але ось шаман вважає, що хорий мусить померти. Про це він говорить хорому, а той мусить просити ближчих родичів: старшого сина, брата, зятя, щоб його задушили. Горе тому, хто відмовиться просити про смерть: з глибоким призирством одвернеться від нього вся родина. Його поставлять у такі умови, що зрештою він мусить капітулювати. І тоді приходять сини, брати, зяті, й той, хто найближчий хорому, ремінцем зашморгує йому шию, й всі разом тягнуть за обидва кінці ремінця — поки й задубіє.
Панай була за сторожиху в місцевій школі, знала кілька російських слів і, захорівши на коросту, спочатку навіть звернулася до лікарні. Швидко по ню приїхали родичі й забрали до яранґи, щоб незабаром, зустрівши вчительку Суховілову, сповістити:
— Панай нема. Шибко просив задушить.
Її засудив на смерть шаман — її власний син: він виконав і обряд.
Тут жорстокі звичаї; їх створили суворі закони північної природи й злиденне дикунське життя. Зайвий рот — важка навантага для родини, й коли він не має жадних перспектив стати працездатним — він мусить зникнути.Воля шамана — лише тепер, фактично вперше, починає зустрічати тут опір культурної людини. Цими днями з Уелена, де міститься чукотський райвиконком, повернулася лікарка, що працює на Лаврентії. Там її повідомили, що в одній з яраноґ лежить хора породілля. Коли вона з'явилася до тої яранґи, її не пустили до хорої. Похмурий вигляд натовпу чукчів не обіцяв нічого доброго. До райвиконкому викликали члена президії виконкому — чукчу, напівазіята, напівамериканця Франка Умк, що значить — Франк Білий Ведмідь.
Білий Ведмідь обіцяв другого дня провести лікарку до хорої. Тієї самої ночі шаман, востаннє оглянувши хору, наказав задушити її немовля, бо це мусило врятувати життя й здоров'я хорої. До ранку наказ шамана виконали.
Чукчі жорстокі, але чукчі й добрі. Вони ніколи не б'ють дітей і жінок. Але одночасно жінка не рівноправна з чоловіком. Близькі приятелі можуть мінятися жінками, не питаючись їхньої згоди. Не так давно траплялись скандали з европейцями, що користувалися з цього звичаю. Европейці брали в чукчів жінок, але не віддавали їм своїх. Чукчі сердились, називали европейців шахраями, брехунами й похвалялись повиганяти їх усіх з Чукотки. А взагалі чукчі не рівниві й в своїх взаєминах із жінками виходять з погляду найбільшої доцільности. Коли чукча бачить здорового, кріпкого европейця, він з охотою віддає йому жінку або дочку, сподіваючись міцних життєздатних нащадків-метисів.
Оравелян — так звуть себе чукчі — живуть найпримітивнішим життям в умовах первісного родового комунізму. Принаймні до цього часу харчі вважають за спільні, й коли один мисливець уб'є моржа, то на бенкет він кличе всю оселю. А речі особистого вжитку й промислу, — зброя, одяг та ще хіба собаки — мають індивідуальних власників.
Уже рік Ніколаєв працює на Чукотці. Він поїхав сюди добровільцем, лише закінчивши Хабаровський педтехнікум. Минулого року пізньої осени пароплав, що йшов на північ, зустрівши в Берінґовому морі кригу, висадив Ніколаєва разом із групою інших колоністів за двісті миль до зат. Лаврентія. Пішки, на байдарках уздовж берега та в нартах, запряжених собаками, берегом вони дісталися до культбази, й відразу з головою пірнули в роботу. Треба було зорганізувати школу. Швидко, самотужки, без жодних підручників, вивчали мову чукчів. Єдиний підручник цієї мови Тана-Богораза був непридатний. Тан-Богораз вивчив мову чукчів оленячих, що живуть у тундрах біля Колими, а їхня мова значно відмінна від мови чукчів морських.
Було приміщення для школи й знання кількох чукотських слів. Одного короткого зимового дня, коли сонце показалось на небі лише для того, щоб одразу зникнути, коли живе срібло звичайного термометра перетворилось на камінь, а спіртовий показував 45 нижче нуля, в пустельну тундру, вкриту білою ковдрою, вибігло в різних напрямах двоє нарт, запряжених собаками-камчадалками. То вчителі рушили по яранґах та оселях оравелян, що розкидані за десятки миль одна від одної, набирати учнів.
Північним сяйвом полум'яніло небо, безмежна здавалася біля пустеля, в нічних сутінках неясні обриси в уяві подорожніх виступали на обрії, й лише дихання та скрип снігу під нартами порушували тишу. Собаки після порції юколи бігли швидко, слухняно підкорюючися вигукам чукчі-погонича. Лише набігши на свіжий слід песця, вони зупинялися, пригиналися, нюхали й починали хвилюватись, намагаючись звернути по сліду. Погонич їх втихомирював, і вони несли далі своїх пасажирів. Часами до скрипу снігу приєднувалися скриплячі вигуки погонича. Він співав:
Памяльха-кай гантімпеулен.
Міпукуваян ору катанальхіргіп
Дівішхакай кіраматау капатьхвуен
опоп мип мауміх.
Ніколаєв записав мені переклад цієї пісні, але він згубився в мене на поворотному шляху під час штурми в Охотському морі. Пригадується, що в цій пісні співається про подорож, нарт і собак.
Протягом місяця довелося подорожувати в умовах, що з ними не зрівнятись клондайським описам Дж. Лондона. Місяць не довелося вмиватись, треба було харчуватись моржовими біфстексами — копальхен, призви
А за місяць чи півтора до культбази з'їздилися нарти чукчів і везли хлоп'ят і дівчат чукчів вчитись письменности. Школа — пансіон, має виробничий ухил, і з цього року школярі вивчатимуть різьбарство на кості. Чукчі взагалі добрі різьбарі, і їхні вироби з бияків моржа та мамута високо цінують закордоном, надто в Америці. Малюють вони теж добре й малювати люблять. Малих школярів та школярок вимили та пообстригали, одягли в новий одяг і почали призвичаювати спати на ліжках, звикнути до чого декому з них було надзвичайно важко.
На кінець липня, коли їх відрядили додому, вони вже добре знали абетку, і їх можна вважати за письменних, бо жодної граматики чукотської мови ще не існує, а разом із тим і граматичних правил. Вони призвичаїлись спати на ліжках, щодня вмиватися, вивчили кілька російських слів і починають читати російські книжки з малюнками.
Тепер Ніколаєв організує піонерзагін із цих дикунів, що лише відчули перші подихи радянської культури.
Не зважаючи на тяжкі умови життя, на малу оплату праці, Ніколаєв провадить величезну культурну роботу. Протягом першого року він зібрав багатий етнографічний матеріял із життя чукчів, ботанічну та зоологічну колекцію, знайшов ряд помилок на мапах Чукотки. Виявляється, що тут зовсім не існує річки Геверин, річка Мімка тече в іншому місці, ніж її показано на мапі. Ніколаєв і редактор стінгазети культбази, кіно-механік, секретар осередку МОДР, керівник гуртка ТСО-Авіяхему. Худорлявий, з почорнілим обличчям хлопчина з вінчестером у руках, гербарійною сумкою за спиною, оточений дітворою — Рультеном, Темаром, Пікульом, Ейпіном, Тайо — на шкіряній байдарці разом із геологами Союззолота він прощається зі мною, перепливає на той бік затоки допомагати в розшукові цінних копалин.
Рультен — це значить слабий. Темар — полоз від нарт. Пікуль — поріг. Ейпін — закритий. Анкарультен — погане море. Тайо-Тваль — сіль. Рінтетегін — це мій провідник, що з доручення Ніколаєва залишився на березі й мусить провести мене до яранґи Анкауге — людини моря. Та яранга в кількох милях на південно-захід од культбази. Анкауге — приятель Ніколаєва, і, користуючись обіцянкою останнього, я зможу подивитись яранґу чукчі в її найприроднішому становищі.
Рінтетегін — хлопчина років дванадцяти, учень Ніколаєва, майже не знає російських слів і лише посміхається до мене своїм широким здоровим обличчям. Він поведе мене в тундру й, знайшовши Анкауге, скаже останньому, що я найближчий друг Ніколаєва, й щоб Анкауге прийняв мене, як прийняв би самого Ніколаєва.
Ми залишаємо будинки культбази та йдемо навпростець береговою долиною з милю завширшки, що вкрита ріденькою травою, мохом, різними квітами й іноді кущиками полярної берізки. Праворуч тягнеться невисокий горб, а ліворуч за піском узбережжя простяглася заточина.Рінтетегін одягнений у хутрові штани — канахтен, сорочку із шкіри нерпи — утишку. На ногах у нього міцні й зручні плекети з оленячої шкіри. Як майже всі чукчі, він не носить шапки, і його густий чуб, що розвіюється на всі боки, прекрасно замінює йому хутряну шапку — келі.
Рінтетегін раз-у-раз вибігає вперед мене, визираючи різних пташок, що заповнюють усі прогалини, рівчаки та ковбані тундрової води. З надзвичайною спритністю він підкрадається до них і з дивною влучністю шпурляє камінцями. Коли птах зривається із свого місця з запізненням лише на якусь долю секунди, на те саме місце падає камінь Рінтетегіна.
Залюбки я дивився, як цей хлопчина, ввесь напружений мисливськими інстинктами, підбирався до своєї жертви. Він на хвилину завмирав у кам'яній непорушності, його нога безгучно впиралась у кочку й, ледве-ледве пригнувшись, він впивався зором у пташку, а вухом ловив найтонший звук. Хвилина-дві — і він вже на тій відстані, ближче якої підійти не можна. Із свистом летить камінь, і переляканий птах зривається із свого місця. Рінтетегін слідкує за його льотом. Той, одлетівши кілька десятків метрів, сідає або перелітає до іншого озерця. Коли це недалеко, Рінтетегін знову починає крастись, не звертаючи уваги на інших пташок, що є тут таки. Він обов'язково хоче дістати намічену. Знову невдача, й знову Рінтетегін гониться за нею. Але — не завжди невдача. За кілька годин нашої подорожі, не зважаючи на те, що я значно перешкоджав моєму юному мисливцеві, незграбно кидаючи камінці й лише розганячи птахів, чим викликав голосний сміх Рінтетегіна, він все-таки вбив двох птахів і кількох влучив так, що вони з жалібним писком одлетіли далеко в сторону.
Повертаючись, ми наблизились до моря. Біля берега плавала зґрая диких качок. Рінтетегін витяг з кишені якийсь ремінчик, вложив у нього кілька камінців і сильним рухом руки за допомогою того ремінця наче з рогачки розсипав ті камінці над качками, що злетіли догори вмент. Одна з них, одлетівши кілька метрів, упала тут таки в море, а решта перелетіли на значну віддаль і сіли знову близько берега. Рінтетегін лише похвалився вдачею, але дістати вбиту качку без човна він не міг, хоч вона й бовталась на хвилях зовсім близько. Я не мав жадної охоти лізти в холодну воду, щоб пливти за качкою, а Рінтетегін хоча б і мав таку охоту, не міг того зробити, бо не вмів плавати. Хоча місцеві чукчі й звуть себе „морськими людьми“, і серед них чимало Анкауге, Анкарультенів та інших Анків[1] і хоча майже пів життя провадять вони в морі, бо море дає їм найголовніший харч, одяг, житло, жоден із них ніколи не купається й уявлення не має, що людина, не користуючись човном, може триматися на воді. Коли якось на культбазі в кіно чукчі побачили, як люди плигають у воду й пливуть, вони довго про це згадували, не вірили тому й казали, що то людина-нерпа.
Зрозуміло, що чукчі не могли вивчитись плавати, коли в навколишній воді ще наприкінці липня плаває крига.
Я винен перед Рінтетегіном. Мені теж захотілося спробувати щастя в полюванні. Він з охотою передав мені свій ремінчик і показав, як у нього набирати камінців. У той момент, як я щосили махнув рукою в напрямі до зґраї качок, ремінчик вилетів у мене з руки разом із камінцями й, значно не долетівши качок, навіть не злякавши їх, упав у море.
Здається, жаль за тим ремінчиком мене охопив більший, ніж самого Рінтетегіна, що лише сміявся.
Але ще раніше перед тим ми були в Анкауге.
Коли тундра стала вже надто мокра, озера надто часто почали перегорожувати нам шлях, а мої ґумові черевики не змогли більше захищати ноги від болотяної води, бо вона заливала зверху, Рінтетегін узяв напрям праворуч до гори, повз яку ми досі йшли.
Підійматись угору було не зовсім легко. Але мені хотілось іти гірським ребром, бо я переховував таємну сподіванку, що на горі побачу глибину Чукотської землі. Під ногами мох і каміння. Іноді в тріщинах та ровах траплялися міцно злютовані шари снігу. Рідко — кольорові квіти, що їх стільки було лише на кілька футів нижче, там у долині.
З верхів'я горба перед нами відкривався бажаний краєвид. Невисокі горби якогось брунатного кольору й абсолютна порожнеча простягалися в далечінь. Тут таки в кількох кроках од нас на землі лежало кілька китових хребтів та ребер, очевидно, покладених сюди людською рукою. Вони лежали навколо невеличкого черепа, що нагадував череп собаки.
Я підійшов і підняв череп. Він чудово зберігся. Всі зуби в щелепах, не видно жодної попсованої кісточки, абсолютно цілий.
Рінтетегін мовчки, з виразом якогось незадоволення, дивився на мої руки.
— Що це?
Питав я його. Навряд чи знав він ці слова, але зрозумів моє запитання.
— Песєц!
Я хотів забрати цей череп, щоб однести нашому зоологові Ушакову. Ми завжди під час своєї прогулянки збирали все, що траплялося нам під руку й могло зацікавити нашого зоолога, геолога чи ботаніка. Але цього разу мені не пощастило зробити черговий сюрприз зоологові. Рінтетегін рішуче запротестував проти мого вчинку; мотаючи головою й розмахуючи руками, він показував, що череп треба покласти назад. Щось довго й багато лопотав він по-своєму, узяв із моїх рук черепа й обережно поклав на старе місце.
Треба було коритися господареві країни. Потім Ніколаєв розповів мені, що то було місце жертвування якомусь богові чи чортові після вдалого полювання. На його думку, черепа можна було забрати лише так, щоб ніхто з чукчів не бачив. А зникнення черепа особливого вражіння на них не справило б. Виявилося також, що Рінтетегін заперечував лише тому, що ми мали зайти до Анкауге, а той міг би догадатись. А загалом він був не проти, бо під упливом Ніколаєва зовсім перестав вірити в шамана та чарівництво.
Ми пройшли глибоку засніжену западину й знову вийшли на горб. Наближалися до житла. На схилі гори чорніли дві яранґи й біля них — огорожа з китових ребер. Десятків півтора собак лежало тут і суворими поглядами слідкували за нами. Хлопчина, приблизно Рінтетегінового віку, стояв недалеко й з цікавістю позирав на мене. Рінтетегін щось гукнув йому й зупинився. Той коротко відповів. Я не зрозумів, про що вони розмовляли, й чекав на наслідки цієї розмови, озираючись навкруги. Внизу простяглася заточина; віддалік ледве-ледве майоріла культбаза; на березі лежала догори дном шкіряна байдарка; біля мене здіймалося шкіряне шатро й собака, що вийшов з-поза нього, підійшов до мене ближче, глянув байдужим шкляним зором, мотнув хвостом і ліг на землю, показавши довгого червоного язика.
Розмову закінчено. Рінтетегін стояв нерухомо й не робив жадних натяків, що робити далі.
— Анкауге? — спитав я його.
Він покірно повернувся й повів мене до яранґи. Вхід був напівзавішений якоюсь шкірою. Переступили поріг, і в ніс ударив тяжкий сморід, що нагадував лій, брудне шмаття й каналізаційну трубу. На моє щастя, ніс мій не дуже вередливий, та до того ці пахощі мені були знайомі ще значно раніше від одягу чукчів, що приїздили на пароплав.У напівтемний ярниці сиділа жінка, схилившись над дитиною. Вона злякано озирнулась на нас і щось проговорила хрипким голосом. З-під шкір, що звисали зі стелі серед помешкання й по всіх ознаках запинали ліжко, з'явилась голова роздягненої людини. Голова важко звелась і показала своє брунатне обличчя з виразом болю.
— Анкауге?
— Анкауге, моя — була відповідь.
Рінтетегін щось розповідав, повторюючи ім'я Ніколаєва. Анкауге похитав головою й звернувся до мене.
— Ніколаєв шибко немолька[2].
І продовжував мовчати. Було якось незручно. Треба було розбалакатись, але Анкауге, показавши на розпухле обличчя, сказав:
— Моя боліт, боліт.
І замовк. Потім його голова зникла, й лише я встиг оглянути мішки з нерп'ячої шкіри, налляті якимсь салом, Анкауге висунувся знову й протяг мені старенький зошит. У зошиті хтось олівцем кілька раз одряду написав:„Анкауге немолька кляур, Анкауге хороший человєк, Анкауге оптима каттекар кляур, Анкауге всьо ровно культбазний человек“.
Мені залишилося лише й собі занотувати в цій адресній книжці кілька слів на похвалу Анкауге. „Анкауге дуже симпатичний хлопець“ — залишив такий підпис і я. Анкауге довго читав, звісно, нічого не розібрав, але залишився надзвичайно задоволений.
Його мучив біль, і він час од часу легенько стогнав.
— А чому Анкауге не піде до лікарні?
— Анкауге шибко боліть, боліть.
— Треба піти до лікарні, культбази, там Анкауге не буде боліти.
Анкауге дивився на мене почервонілими від сліз та жару очима.
— Папа умер, — несподівано заявив він.
Довго розпитував його, чий батько помер і коли, але він не розумів моїх запитань і лише повторював:
— Папа умер.
Так нічого й не добравши від нього й пообіцявши надіслати йому лікаря, ми а Рінтетегіном повернулися до культбази.За дві години діставшись до лікарні й розповівши лікареві про хоробу Анкауге, я дізнався, чому Анкауге не хотів іти до культбази.
— Каже „папа умер“? — питав мене лікар. Це він сам тиждень тому задушив свого батька, а тепер сюди не йде, боїться, що тут будуть його лаяти та соромити. Проте, треба буде до нього заглянути.
Одвідати Анкауге визвалась акушерка, що саме на той час була майже без роботи. Єдина її пацієнтка, яка тоді була в лікарні, почувала себе вже добре.
Я бачив ту чукчанку. Це була одна з перших, що їх вдалося покласти до лікарні. Вона погодилась залишитися в лікарні лише разом зі своєю родиною. Їй приділили окрему кімнату, й там жили: хора, її мати, сестри, батько й чоловік. Правда, саме тепер батько й чоловік вибирались на полювання за моржами. Хора вперто намагалася перетворити цю палату лікарні на звичайну яранґу, й, щоб втримати її в лікарні, лікарі мусили йти на значні поступки.
Окрім неї, в лікарні був іще лише один хорий чукча, що взимку відморозив ноги. Він живе у другій кімнаті й почуває себе надзвичайно добре. Він сидів на ліжку, весело посміхався й хитав своїми короткими ніжками-куксами. Взагалі виглядає товстеньким, одгодованим, життєрадісним, як порося.
З нагоди захорування бідного Анкауге відвідавши лікарню, дістав я цікаві відомості про медичну допомогу чукчам, про деякі їхні звички та силу енеглін — шамана.
Минулого року тут відкрили лікарню й привезли трьох лікарів, що дали згоду працювати на Чукотці протягом року. Треба було не абиякої енергії, щоб хорий чукча замість іти до шамана пішов до лікарні. Серед чукчів та ескімосів, що теж живуть у районі лікарні, поширені головно шкіряні та очні захорування. Це цілком зрозуміло, коли взяти до уваги, що дев'яносто процентів людности ніколи не вмивається, а є й такі, що вмиваються, тільки не водою, а сечею. Взагалі на Чукотці сечу вважають за цінну рідину. Вона йде, як квас для дубління шкір, чукотські франти та франтихи вживають її замість туалетної води та крему „метамарфози“, а шамани запевняють, що сеча в багатьох випадках може бути за ліки.
Лікарка-окулістка взимку на собаках об'їхала величезний район і добиралась навіть до рогу Північного[3], біля якого в той час зимувала затиснута кригою американська шхуна „Єліазар“. Вона відвідала сотні яраноґ, бачила оленячих чукчів, зробила кілька очних операцій, в багатьох випадках подала першу медичну допомогу й розповіла чукчам про лікарню.
У наслідок цієї роботи, менше ніж за рік, лікарня зареєструвала понад 1200 амбуляторних хорих та 60 стаціонарних. Правда, частина їх, надто станціонарних, припадає на европейців.
Тепер увесь лікарський персонал, виснажений тяжкою роботою й надзвичайно нервовою атмосферою культбази, покидає землю Анкауге після року перебування тут.Це було на початку літа, коли крижане поле в заточині вже покришилося на дрібні криги з невеликими прогалинами між ними. Ще місяць — і криги повиносить у море, й сюди, на край світа, прийде пароплав, привезе новини за цілий рік, прибудуть нові люди, й багато тих, що тут занудьгували за культурним життям великих міст чи навіть великих сіл, розпрощаються з непривітною крижаною заточиною. Люди жили чеканням і мріями, нервова атмосфера важкої приполярної зими змінилася на ще важчу, коли кожен день нетерплячка зростала пропорційно сподіванкам. Більшість колоністів, не призвичаєна до диких умов Чукотки, переживала жорстоку кризу. Збільшились сварки, загострилися взаємини, брудні плітки йшли з будинку до будинку, з кімнати до кімнати. Говорили про зраду між подружжям, про погано прихований адюльтер, про те, хто на яку хорий хоробу, хто не відривається від карт, а хто тихенько знищує давно знищений спірт. Вдесятеро перебільшували, правда, досить серйозні злочини, що стосувалися до тубільців. Невдалий добір людей для першої зимівлі культбази давав себе відчувати. І всі чекали на пароплава, що прийде, відсвіжить атмосферу цих взаємин, забере непридатних людей, заспокоїть знервованих і піддасть енерґії тим кільком активістам-північникам, що приїхали сюди не для заробітків і не з легковажної примхи, а для серйозної творчої праці, поставивши перед собою завдання перемогти всі перешкоди.
Одного дня під вікнами факторії пролунав вигук:
— Пароплав!
І за кілька хвилин вся людність культбази мчала до берега. А в заточині справді, обережно лавуючи між кригами, йшла шхуна під американським прапором. У бінокль легко було прочитати її назву: „Нанук“. Це була промислова американська шхуна, що плаває на півночі й на цей раз перша проскочила до заточини Лаврентія.
У той момент, коли колоністи збирались до берега, з приміщення лікарні вибігла жіноча постать у білому халаті. Враз вона приєдналась до тієї групи, що стояла на березі, чекаючи на судно. Жінка, точніше — дівчина в білому халаті, з радістю щось виспівувала й пританцьовувала.
Не встигли змовкнути вигуки здивовання й радости, що ними вітали пароплав, як почулися нові здивовані вигуки, але вже нерадісні.
Постать у білому халаті, захопивши хлопчину-чукчу, сідала до єдиного човна, що був на той час біля культбази; перше, ніж хто встиг приєднатися до неї та її провожатого, як, відштовхнувшись від берега, вони опинились уже біля ближчої крижини.
Не зважаючи на вигуки, якими закликали човна повернути назад, він й віддалявся, пробираючись серед крижин назустріч шхуні.
Завідувач культбази й лікар лаялись. Завідувач обурювався, як це хору випустили з лікарні, а лікар кричав, що це чорт зна що, хіба можна було її пускати до човна.
А човен тим часом наближався до шхуни, поки не підійшов до самого борта, й білу постать підняли на палубу.
Дівчина в білому халаті була вчителька місцевої школи. Вона прибула сюди минулого року, надзвичайно багато працювала, вивчила чукотську мову, налагодила навчання в школі. Вона завоювала величезну популярність і любов серед чукчів. Але не змогла вона завоювати дбайливого, товариського ставлення кількох місцевих працівників, що тероризували її брутальною поведінкою, похабщиною, плітками, безглуздими наказами начальства й, нарешті, вчинками до неї, що їх можна кваліфікувати, як справжнє грабіжництво: все це призвело її до тяжкого нервового захорування й примусило піти до лікарні.
Довга приполярна зима, багатомісячна відірваність од світу й тяжкі умови зимівлі важко вплинули на настрій зацькованої людини.
Прибув довгожданий пароплав, і з надмірною силою вирвалось нервове напруження, розрядившись надмірною радістю.
Дівчина просила капітана шхуни, щоб той одвіз її хоча до Уелену, тільки не бачити б остогидлих будівель і людей заточини Лаврентія.
Той погодився на її прохання. Вона сяла від щастя.За півгодини капітан „Нанук“ був на березі, де його відповідно поінформували про ту чудну прохачку й домагались, аби він не забирав її.
Американець погодився з громадською думкою й відмовив учительці. З тією стався страшенний удар. Лікар перелякався за долю своєї пацієнтки, але що він міг зробити в таких умовах, в яких сам ледве витримував?
Ця вчителька, в один із моментів особливої нервової депресії, подала заяву завідувачеві культбази, в якій писала, що вона більше в таких умовах працювати не може й не буде. Її звільнили. Але тому, що вона розривала контракт, який підписала перед від'їздом сюди, й за яким зобов'язувалась працювати тут не менше трьох років, їй не виплатили ні копійки грошей і навіть, навпаки, вимагали ще з неї плату за попередній проїзд на Чукотку та за харчування.
Знервовану, змучену 19-тилітню дівчину довели до відчаю. Правда, їй співчували. Співчували працівники лікарні, співчував учитель Ніколаєв, але завідувач школи, якийсь пройдисвіт Сьомушкін, і далі цькував. Ставлення завідувача культбази до цієї справи було якесь невиразне, й здавалося, він більше схилявся на бік Сьомушкіна. Значно пізніше він говорив, що він сам доходив до відчаю, спостерігаючи навколо себе пройдисвітів, авантурників, мерзотників. Але зробити щось, щоб вийти з цього становища, не міг.
— Куди я міг їх одіслати? Взимку у всякому разі нікуди. А потім, ким зможу їх замінити, тут, у цій дикій глушині, куди лише раз, два рази на літо зазирає пароплав?
Безперечно, що завідувач культбази, коли він виправдувався й, припустимо, говорив щиро, все ж таки був не правий, бо в багатьох його вчинках відчувався вплив того самого Сьомушкіна, хоча б у справі звільнення молодої вчительки.
До речі, про Сьомушкіна. Він завідувач школи, але, як нам переказували, до цього часу він не мав нічого спільного не лише з педагогікою, а й взагалі з будь-якою освітньою роботою. Перше він, здається, працював на розі Північному в факторії не то за сторожа, не то за аґента для закупки хутра. Після того, забивши комусь баки, що наче б то він добре знає чукотську мову, домігся призначення на посаду завідувача школи в заточині Лаврентія. Що він знає ту мову не краще, а може й гірше, ніж матрос Чепко, тому були свідками багато з наших товаришів. Коли доводилося розмовляти з чукчами, то Сьомушкін ніяк не міг перекласти їм, чого ми від них хочемо, а нам — чого ті хотять від нас. У таких випадках доводилося звертатися до Ніколаєва або до тієї самої вчительки. Щодо останньої, то вона знала цю мову якнайкраще.
Сьомушкіна тут не люблять, надто чукчі. Він поводиться з ними надзвичайно погано, й причиною того, що частина дітей залишила школу, було урядування цього завідувача. Траплялись випадки, коли він учнів виганяв із-за столу, лаючи їх за різні дрібниці. Діти втікали із школи, не зважаючи на зимню пургу. І коли б Ніколаєв не вжив рішучих заходів, щоб припинити самодурство Сьомушкіна, то школа, чого доброго, й розвалилася б.Але й Сьомушкін, і подібні йому цього літа були неспокійні. У Берінґовому морі вздовж пустельних берегів Чукотки, наче якийсь військовий фреґат в гонитві за браконьєром, ішов старенький пароплав „Астрахань“ з комісією для чистки на своєму борту. І в цей, у планетарному маштабі, далекий і дикий край, куди, в буквальному розумінні, три роки скачи, — не доскачеш, простяглася рука РСІ та КК.
Багато покладали надії на цю комісію всі чесні працівники Чукотки. Зокрема сподівалися, що розв'яжуть справу цієї вчительки, яка залишилася без грошей і роботи за 15.000 кілометрів од рідних, товаришів і культурного світу.
31-го липня о 1-й год. ночі, ледве почало розвиднятися, „Літке“ прийшов у цю заточину. На рейді вже стояли „Ставрополь“[4] та „Якут“. Перший одразу пішов у море. Ми почали швартуватися до „Якута“, борт до борту. Негайно почали вантажити вугілля. Всю команду поділено на дві черги.
Влізе 800 — візьмемо 800, 1000 — 1000, 1500 — 1500, так говорить капітан. Навантажимось вщерть і лише тоді рушимо в крижаний рейс, на порозі якого ми тут стоїмо. Хлопці вантажать швидко й інтенсивно. Працюють змінами по 6 год.: 6 годин праці, 6 відпочинку. За другу зміну взяли 90 тонн, за третю 102, за четверту — 108.
З першого дня на нашій палубі, безперечно, товчуться гості-чукчі. П'ють чай із білим хлібом. Просять чаю міцного, справжньої настоянки. З цікавістю оглядають пароплав, а дехто з-під поли пропонує хутро песця, питаючи за нього спірту. День-у-день їх прибуває сюди щодалі більше. За 20–30 миль з гір, з тундри, побачивши димок пароплава чи почувши про нього від стрічного, чукчі поспішають до заточини. На берег витягають шкіряні байдарки, перевертають їх догори дном, і хижка готова. Поруч на піску розводять вогонь, стріляють нерп, і тут їхній табор. Що-дві-три години вони з'являються на пароплав, де гостюють, добре наїдаючись та вештаючись по всіх приміщеннях пароплава.
Протягом трьох днів ми безперервно вантажимось без жодних перешкод. Вільної хвилини люди їдуть на берег або ходять по палубі й стріляють нерп, що їх сила у цій заточині. Але нашим мисливцям не щастить. Якось я спостерігав, як кіно-оператор убив нерпу. Зараз же біля судна з'явилася друга. На неї стріляли разів п'ятнадцять, але так і не влучили.
Третього дня під час перевантажування вугілля хтось невдало повернув катеринку, й вугілля вагою в одну тонну придавило електрика. Якось щасливо обійшлось лише звихненням ноги.
На четвертий день у морі почалася штурма. У заточині хвилювання дійшло чотирьох балів. Стояти біля „Якута“ борт до борту було неможливо. Обидва пароплави рушили вглиб заточини, зазираючи до кожного з її закутків, щоб відшукати спокійніше місце, де можна було б і далі перевантажуватись. Кінець-кінцем знайшли аж у самому кінці, миль не то за 10, не то за 15 від культбази.
Звечора перед штурмою на „Літке“ було багато чукчів. Серед них — чорноока маленька Мері-метистка, дочка чукчанки й, здається, інгуша. Її батько, що перше працював на Чукотці, на службі в якогось торговельного т-ва, невідомо за які провини перед радянською владою, втік до Америки, перепливши Берінґову протоку. Мері вешталась разом із іншими по пароплаву, але зацікавила нас всіх ця маленька красива чукчанка тим, що дуже добре розмовляла російською мовою. Вона ходила по каютах, з нею довго панькались в кают-компанії, частуючи всякими ласощами. І в той час, коли остання байдарка відійшла від „Літке“ до берега, Мері залишилася в нас.
Вночі почалася штурма, накрижник підняв кітву й рушив далі в заточину. На ранок перед культбазою було лише схвильоване море й жодного пароплава. А ми в той час за 15 миль от культбази довідались, що в нас на борту є несподівана гостя.
По обіді радист дістав радіограму: „ Капітанові накрижника „Літке“. У нас на Чукотці дітей не крадуть. Поверніть Мері. Суховілова“.
У капітана очі полізли на лоба, коли він побачив таку телеграму. Він не міг собі уявити, щоб у нього на пароплаві були такі злочини, а про Мері він навіть не знав. Не зважаючи на штурму, наказали спускати моторного вельбота й відвезти Мері. На капітана вельбота призначили матроса Чепка. Окрім нього, поїхало кілька вранґелівців, Ріхтер та я. Мені доручили Мері й суворо наказали, що коли втопне, так і самому не повертатися.
Море пінилося й хвилювалося, наче сотні кашалотів та мільйони моржів почали гру між собою. Туман насідав, налягав, обгортав, котився хвилями й заховував небо та береги. Лише злісно буяла розлютована стихія, кидаючи невеличкий катер то на бік, то високо підкидаючи носом, то оголюючи корму, коли лопаті ґвинта безглуздо різали повітря замість води. Пароплав швидко зник у тумані. Праворуч крізь туман маячили обриси високого берега. Чепко на кормі. В його руках заклякло стерно, а очі впевнено позирали на стрілку компасу й намагалися пронизати туман. Моторист обмерзлими руками раз-у-раз підливав до попсованого мотору бензини. Арефа Мінєєв, стиснувши зуби, сумно озирався навколо, то поглядаючи на своїх супутників, то на хвилі, що кипіли навколо й заховувались у тумані. Куций метеоролог, що нагадував якийсь обрубок, загорнувшись у шинелю та кожушок, не звертаючи уваги на хитавицю й бризки, дрімав на дні вельбота. Лікар, що, зовсім замерзаючи в своїй хромовій шкірянці, з цікавістю слідкував за чайками та нирками, які з'являлися в тумані з-під хвиль, на хвилях і над хвилями — мабуть мріяв про полювання. Зінаїда Володимировна, що примостилася ближче до носа, міцно обв'язавшись рятівничим корковим поясом, очевидно, відчувала хитавицю й холод і, мабуть, мріяла про далеку, за півтора десятки тисяч кілометрів звідси, редакцію. Я з Мері на руках, загорнувши її в шинелю й почепивши аж два коркові рятівничі пояси, сиділи посередині й були в центрі уваги.
Туман і штурма загрожували нам аварією та багатьма неприємностями. Вже понад годину ми йшли морем, часами берег ховався від нас, але потім ізнову визирав то відлогою косою, то крутою високою стіною, що об неї могутнім прибоєм розбивалися хвилі. Ми не наважувалися наближатися до цих берегів. Вмить нас могло захопити прибоєм, розбити об скелясті кручі, й не можна було навіть мріяти вибратись тут на землю.
Перевантажуючи вугілля з „Якута“ на „Літке“, викидали в заточину багато солом'яних мішків. Тепер час од часу вони попадалися нам, спливаючи на хвилях і загрожуючи замотатись у лопатях нашого ґвинта. Але найгірше було, коли зовсім несподівано для всіх із рук Чепка вислизнуло стерно й, підхоплене хвилею, попливло від нас. Ми залишилися без стерна. Матрос узяв весло й спробував ним стернувати, та з того нічого не виходило. За кілька хвилин упевнившись, що заміна стерна звичайним веслом потребує неймовірної затрати зусиль, повернули на розшуки стерна. Сподіванки знайти його майже не було. З великими труднощами, користуючись веслом, вдалося зробити два чи три кола. Стерна ніде не було видно. Чепко вже відчував себе надзвичайно стомленим, і до нас почали підкрадатись серйозні побоювання — що буде? Коли враз одна з хвиль підняла якийсь дерев'яний уламок. Безперечно, то було наше стерно. З великими труднощами пощастило його виловити, й вельбот рушив далі. Але лихо не ходить одно. У моторі щось попсувалося. Моторист примушений безперервно маленькою чарочкою набирати бензину й подавати в мотор. Мотор треба було почистити.
Ми проминули вже кілька рогів, і, за нашими розрахунками, ось-ось мусила з'явитися коса, що на ній розташована культбаза. Проте культбаза не з'являлась. Нарешті, мотор, а з ним і моторист почали вимагати, аби негайно причалити до берега, щоб щось там полагодити. На наше щастя, за одним із високих рогів показалася відлога коса, біля якої прибій був дуже малий, і це нам дозволило пристати до неї. Моторист лагодив, а решта бігали й грілись. Рушили знов у море, й лише за 4½ години дісталися культбази. Там були новини.
Під час нашої відсутности приходив пароплав „Астрахань“, на культбазі провели чистку, й ще до нашого прибуття „Астрахань“ залишила заточину Лаврентія. На „Астрахані“ виїхав старий лікарський персонал, поїхала вчителька, якій сплатили її заробіток і виплатили гроші за переїзд.
Сьомушкіна й ще кількох працівників звільнено, й з найближчим пароплавом вони мали залишити заточину Лаврентія.
Ми щасливо приставили Мері, розпрощалися з нею та, довідавшись про останні новини й погрівшись в їдальні культбази, рушили назад розшукувати „Літке“, на цей раз захопивши з собою голову Чукотського райвиконкому, що на „Літке“ хотів дістатись Уелену.
Знову схвильоване море, туман, стужа. Але в нас уже була впевненість, що ми щасливо повернемось. Лише під кінець нашого подорожування з'явились сумніви, чи зможемо в тумані відшукати „Літке“, що стоїть все ж далеченько від берега. Стріляли з револьверів: жодного відгуку на ці постріли не мали. Біля однієї коси більшістю голосів визнали, що „Літке“ мусить бути десь ось тут недалеко, й повернули просто в море, залишаючи берег у тумані. І справді, за якихось 10–15 хвилин вельбот підходив до „Літке“. Там уже турбувалися за нашу долю. Раз-у-раз подавали гудки, тільки ми їх почули лише тоді, коли змогли роздивитися шлюпки на спардеку.
Ми були щасливі. Наш невеличкий рейс закінчився, „Літке“ був навантажений вугіллям, і, коли б трішки стихло хвилювання, можна було-б рушати далі.
Ще трапилася лише одна неприємність. Коли вельбот підіймали на палубу, порвалася линва, й Корчак, що в той час був у вельботі, полетів сторч головою й коли б не схопився за якусь перекладину, то обов'язково попав би у хвилі.
Голова Чукотського райвиконкому, цей найвищий представник радянської влади на
Другого дня ми залишили заточину Лаврентія, ввійшли в Берінґову протоку, й, пройшовши її скелясті береги, підійшли до Уелену.
Ми стояли на порозі крижаного рейсу.