До Арктики через тропіки/Корабель чотирьох назов

До Арктики через тропіки
Великий рейс накрижника „Літке“ 

М. Трублаїні
Корабель чотирьох назов
Харків; Київ: Державне видавництво «Молодий більшовик», 1931
 
II. КОРАБЕЛЬ ЧОТИРЬОХ НАЗОВ

„Граф Ґрей“ на англійській службі. — Від цивільної „Канади“ до збройного „Інтернаціоналу“. — Під ім'ям славнозвісного дослідника. — Кают-компанія і мурні. — Вовки і вовченята. — Моряки з перами, мікроскопами та фотоапаратами.

Запивши бокалом дешевого лівадійського вина раґу з портсаїдської баранини, другий помічник капітана, Юрко Иванович, зібрався відпочивати після чотиригодинної ранішньої вахти.

Але це не так легко було зробити. В каюті температура була понад 30°. Одчинений ілюмінатор і електричний вентилятор не допомагали. Повітря, розпечене вертикальним промінням південного тропічного сонця, не виправдувало відчиненого ілюмінатора. Юрко Иванович, увесь спітнілий, в одних трусах, згубивши, як і всі, надію знайти схованку від цієї спеки, розіклав на своєму столі для писання папку з паперами й, безнадійним голосом поскаржившись на спеку, подав мені папку.

Ті документи були свідоцтво про народження, паспорта, й мореплавна книжка нашого „Ф. Літке“.

За допомогою Юрка Ивановича, з тих документів можна було розібрати, що — 4 вересня 1909 року суднобудівний завод „Віккерс та Максім“ спустили на воду судно, збудоване із сталі та заліза, „Граф Ґрей“. Судно було збудоване з таким розрахунком, щоб воно могло бути накрижником, а не криголамом, і пасажирським пароплавом. Регістровий тоннаж „Графа Ґрея“ становив 2216 тонн. Чистого вантажу він міг узяти 375 тонн. Завдовжки нове судно було 274 фути, завширшки 48 і завглибшки 27,5 футів. Вага судна була щось із 5.000 тонн.

З двома могутніми машинами на 7.200 індикаторних сил „Граф Ґрей“ під командою капітана Брауна ввійшов до складу суден особливого призначення, що належали канадійському урядові.

Взимку, колі міцний крижаний шар укривав морські узбережжя Канади, „Граф Ґрей“ проводив через кригу пароплави та перевозив пошту й пасажирів між південними портами домініону.

Із своїми могутніми машинами під шістьма казанами, з міцною панцерною пикою, щоб різати кригу, з швидкістю до 18,5 миль на годину, „Графові Ґрею“ не раз доводилось виконувати важливі доручення в часи холодних канадійських зим. А влітку „Граф Ґрей“ міг бути чудово встаткованою яхтою для морських прогулянок.

Та минуло якихось п'ять років, і „Граф Ґрей“ перейшов до рук нового господаря.

Війна 1914 року відрізала російські порти Чорного та Балтицького морів од океанів. Розташований за десять тисяч кілометрів од європейської частини, Владівосток не міг заступати Одеси та Петербурґу. Залізниця до Мурману ще не була закінчена. Залишався лише Архангельськ, та останній, як відомо, щороку на довгий час укриває крига. Щоб хоч частково вийти з такого становища, Росія потребує величезної кількости криголамів. Закордоном у Англії замовляється кілька нових криголамів. Там будують теперішні „Макаров“, „Красін“, „Малигін“, „Добриня Нікітіч“, нумерні №№ 1–6 та інші криголами.

Але, поки їх будували, російський уряд пошукував уже готових криголамів, щоб придбати їх негайно за готівку.

1915 р. „Граф Ґрей“ прибув до Архангельського порту, де, перейменувавшись на „Канаду“, працював під час імперіялістичної та громадянської війни, роблячи рейси між Білим морем та Ню-Кестльо, Лондоном, Ліверпулем.

Коли Архангельськ, а разом із ним і накрижник „Канада“ дістались червоним, „Канаду“ перейменовано на „ІІІ-й Інтернаціонал“ і оззброєно 6 гарматами. Недовго накрижник лишався оззброєний. Не довелося йому брати участи в військових баталіях. Лише раз стріляв він із своїх гармат тоді, коли вивели його на спробу в море. Наш старший матрос, естонець Лапін-найстарший, разом із боцманом (теж естонець), службовець накрижника, оповідає, що, коли дали випал із усіх шести гармат, — всі двері й вікна на судні повилітали, а люди попадали додолу. Після того вже більше не стріляли. Вчетверте міняють ім'я накрижника. Тепер він дістає ім'я славнозвісного вченого географа й полярного дослідника „Ф. Літке“[1], що свого часу перший склав мапу Нової Землі.

1923 року накрижник перекинуто до Леніґраду, а звідти після генерального ремонту він у Серпні 1925 р. прибув до Одеси для роботи в Чорному морі. Три зими „Літке“ працював у кригах Чорного та Азовського морів у районах Одеси, Миколаєва, Керчі, Маріюполя, проводячи через криги вантажні та пасажирські пароплави. Останньої зими року 1928–29 йому довелося попрацювати дуже багато, й завдяки йому чимало пароплавів урятовано від аварії в замерзлому морі. Ця надзвичайно холодна зима затяглася довго, й лише наприкінці березня Чорне море звільнилось од криги.

З квітня „Літке“ почали ремонтувати на Севастопольському морзаводі. До 15 квітня треба було закінчити ремонт накрижника. Був такий наказ уряду. Проте, через „повільні темпи“ різних комісій, замість того, щоб до 15 квітня закінчити ремонт і вийти в море, наш накрижник залишив Севастополь 21 квітня, ледве полатавшись для переходу в 10 тисяч миль до Владівостоку. Остаточно його мали відремонтувати у Владівостоці.

— Коли так збиратимемось і далі, то зимівля в кригах біля Вранґеля забезпечена, — говорив один із наших товаришів.

Справді, у листопаді в Москві начальник Цумору Сергєєв запевняв мене, що найпізніше наприкінці грудня я відпливу на „Літке“ від берегів Одеси. У грудні дістав листа од того самого Цумора, що вихід „Літке“ передбачається наприкінці січня, або початку лютого. Минув січень. Дістаю повідомлення бути готовим на початок березня. І так, кінець-кінцем замість грудня він рушає майже в травні.

Але перших таки днів нашого рейсу з'явилася надія, що нам пощастить залишити Владівосток не лише вчасно, а, можливо, ще й раніш. Цю надію подавали нам швидкий хід „Літке“ південними морями та запевнення наших владівостокчан. Владівостокчани, тобто капітан Дублицький, старший механік Гейн та старший помічник капітана Стєхов запевняли, що „Літке“ потребує значно меншого ремонту, ніж те передбачалось у Севастополі, й що Владівостоцький морзавод зробить його протягом двох тижнів.

— Першого липня вийдемо на о. Вранґеля, — говорив Йосип Антонович Гейн, німець, що забув німецьку мову й тепер українською говорить краще, ніж німецькою.

Далекосхіднього українізованого німця підтримував Володимир Михайлович Стєхов — моряк із двадцятип'ятирічним стажем, що вже не раз бував за Берінґовою протокою.

— Я запевняю, що 23 Вересня повернемось із Вранґеля до Владівостоку, — говорив він нам.

Вранґель часто стає темою наших розмов. Але це ще так далеко й така невелика певність кожного, що йому пощастить попасти в рейс Владівосток-Вранґель, що розмови ці мають під собою мало реальний ґрунт.

Із Севастополя до Владівостоку на „Літке“ йдуть дев'яносто чоловіка. З них вісім пасажирів, а решта — команда: капітан, три помічники, чотири механіки, лікар, радист, боцман, керманич, учень, дев'ять матросів, дванадцять машиністів, сорок паровичників, електрик, чотири коки (корабельні кухарі), буфетник і двоє буфетних службовців. Ось і весь перелік нашої команди.

Коли ранком вахтовий матрос одіб'є чотири скляниці, ми поспішаємо до кают-компанії. На столі, застеленому білою скатертиною, вже готовий сніданок і чай. Блищать нікельовані таці, чайники, ковники, цукерниці. По коробці консервів на двох і чаю досхочу на кожного — от і весь наш сніданок. До сніданку можна трохи запізнитися. Не те з обідом. Після трьох скляниць, що означають в перекладі на мову суходолу — одинадцять годин, дзвінок буфетника скликає до обіду. Запізнюватися можна лише вахтовим, що змінюються о дванадцятій годині. З інших коли б хто насмілився запізнитися, ризикує залишитися без обіду.

У кают-компанії головує наш капітан Костянтин Олександрович Дублицький. Старий морський вовк налічує близько тридцяти років морського стажу, й це вже п'ятий раз веде судно за полярне коло.

Під час обіду точаться безперервні розмови. Майже щоразу центром уваги кают-компанії бувають дискусії двох „вовків“, що своїм виглядом, ані трохи не нагадують вищезгаданої породи тваринного світу, — третього помічника Олександра Олександровича й третього механіка Пилипа Йвановича. Пилип Іванович родом із Києва, але довгий час живе вже в Херсоні, за що Олександер Олександрович зве його „охерсонившимся“. Олександер Олександрович розповідає про всякі події в його житті за тридцятичотирирічної плавби по Чорному морю. Пилип Іванович років на три старшій від Олександра Олександровича, старий приятель, заїдаючи другу порцію супу третьою, з таким гумором запевнює, що „Саша травить“[2], що вся кают-компанія заходиться від реготу. Але часами починає „травити“ й Пилип Іванович, і тоді за нього береться Олександер Олександрович.

Моряки люблять „травить“, і тут уславлені мисливці залишаються далеко позаду. У мурні ви зможете почути цілком неймовірні історії, де, справді, неймовірна дійсність переплітається з не менш неймовірною брехнею. Кают-компанії не відстають від мурень.

Окрім оповідань Олександра Олександровича й реплік на них Пилипа Ивановича, чимало часу забирають дискусії владівостокчан з чорноморцями про те, де кращі моряки, де краще працювати, й ціла низка всяких переваг Владівостоку над Одесою та Севастополем, чи навпаки — останніх над Владівостоком.

Стєхов і Гейн запевняли, що чорноморські паровичники й в підметки не годяться владівостоцьким, а четвертий механік Іванов, молодий, рішучий хлопець, гаряче боронив чорноморців та балтійців.

Невтральний залишався тільки наш лікар Шатров, що лише років два тому став за моряка, попливши на вітрильнику „Товарищ“ із Архангельска до Буенос-Айресу. Подорож вітрильника тривала понад півтора роки, й Шатрову так сподобалося морське життя, що він, людина вже літня, не зважаючи ні на які труднощі, охоче погодився йти на о. Вранґеля,

Покищо лікареві роботи мало. Хорих майже немає, з винятком двох-трьох застуджених. У інших час від часу трапляються лише невеликі пошкодження: той розбив ногу, другому притиснуло пальця, третій попікся, в четвертого розболівся зуб. Але всі ці дрібниці забирають надзвичайно мало часу, й тому лікар дістав додаткову навантагу. Він разом із радистом правлять за господиню в кают-кампанії. Радист теж роботи майже не має. Востаннє в Червоному морі зв'язавшись своєю двокіловаткою з Миколаївською радіостанцією за півтори тисячі миль, і одіславши цілий пакунок радіограм по сім копійок радянською валютою за слово, він спочиває. Тепер зв'язок тримаємо через закордонні радіостанції. Лише раз на добу звіряє радіом хронометр та коли-не-коли надсилає або приймає службову телеграму. Приватних телеграм більше ніхто не посилає. Закордонним радіостанціям треба платити дорого та до того й чужоземною валютою.

За столом радиста (прозваного Марконі) та лікаря ніхто інакше не зве, як „люба господиня“. На їхньому обов'язку стежити, щоб вчасно й в достатній кількості було подане, прибране й зроблене все, що стосується харчування. З вином наша господиня має найбільше клопоту. За колективним договором команді пароплаву під тропіками, коли температура повітря понад 20°, видається по півпляшки вина на людину. Ми почали вино ще до тропіків. Кисленькі лівадійські вина спочатку всім припали до смаку, й тому, що видавали по пляшці на двох, траплялось, що хтось один випивав усю пляшку, залишивши для другого дві чайні ложки. До вина ставилися уважно, до пляшок — ні. Пляшки перемішували. Траплялось, забували пляшки в кают-компанії, і коли, під час хитавиці пароплав давав крен 15–20 градусів, пляшки летіли на підлогу, бились, і вино розливалося. У таких випадках господиня лаялась і обіцяла зняти з себе свої обов'язки. Але за якихось півтора тижні вино набридло, і його лише підмішували до чаю або мішали з водою для питва. Дехто почав складати вино до фондів „недоторканого запасу“, щоб було на випадок зимівлі біля Вранґеля.

Після обіду хороше забиратись кудись у затінок і задати хропака, поки неймовірно гаряче тропічне сонце, перейшовши з півдня на північ, поверне на захід.

Ще був чай за дві години по обіді, але його швидко зліквідували, бо ніхто не хотів пити.

Перемучившись до п'ятої години й відбувши вечерю, втішені вечірньою прохолодою люди розходяться хто куди. А я простую на бак до матроської мурні, щоб звідти милуватися заходом сонця в Індійському океані, імпресіоністичними мазками на рожево-синюватих пасмах водяної пустелі, невисокими, але могутніми хвилями, що їх з півдня наганяє мусон, і слухати, як „травлять“ у мурні.

З боцманом у нас десять чоловіка матросів. Семеро містяться в мурні. Це все — вовки й вовченята.

Забув попередити: „вовком“ у нас зветься кожний моряк, що плещеться в солоній воді щонайменше чверть століття. Троє чи четверо наших матросів, безперечно, мають право на цю почесну назву.

Наймолодший у мурні — Митя Золкін, матрос-комуніст із воєнморів, налічує стажу сім років, що за них встиг потеліпатись у Балтиці, у водах Далекого Сходу й сполоснутись найсолонішою чорноморською водичкою.

Митя — санґвінік. Він рідко сидить мовчки. Любить дискусувати, нікому не попустить, рішуче береться до діла, не завжди виконує його й ніколи не згоджується визнати себе за переможеного.

Ось він починає дискусувати з боцманом. Цей високий сухорлявий латиш, що на своєму віку більше бачив моря, ніж суходолу, заявив, що Митя не так, як слід, в'яже подвійний бесідочний ґудзь.

— Хто, я?

— Ти! — сміється боцман.

Митя починає палко доводити, що боцман хоч і плаває вчетверо більше від нього, але в ґудзях розуміє принаймні втричі менш його — Миті. На доказ своєї правоти починає посилатися на ряд авторитетних „морських практик“, що боцман про них, правда, чув, але ніколи не читав, бо взагалі нічого, окрім вивісок, не читає.

Боцман знизує плечима, і Миті, звісно, не вірить. Він знає, що ще 1912 року, коли Митя без штанів бігав, він тоді вже матросом „першої кляси“[3] проходив цим самим шляхом через Індійський океан з Одеси до Владівостоку, а звідти до Австралії. Років двадцять тому наш боцман ходив на вітрильниках з Европи до Америки, він був в усіх російських і багатьох чужоземних портах і разом із Лапіним — найстарший службовець на „Літке“.

Лапін теж латиш. Це найпоказніша постать серед палубної команди. Коли його могутня постать з'являється з кишкою в руках на спардеку — ви зачаровуєтесь ним. Широкі груди вкриті просоленою й запаленою шкірою, й на кожному дюймі з-під неї виступають м'язи. Напів-голий, з білим матроським покрівцем на голові, він посміхається чудовою м'якою посмішкою, що розпливається на широкому обличчі. На вигляд йому можна дати років п'ятдесят, хоча сивина в його вусах лише ледве пробивається. Тільки на малюнках можна зустріти таку типову піратську постать і тільки в книжках таку спокійну, лагідну, прекрасну людину, як наш тесля й старий матрос „Петрович“. Лапіна величають Петровичем, і всі ставляться до нього з величезною повагою. Він старий морський бурлака, не має ні своєї домівки, ні родини. Він понад трицять років на морі й зовсім не зв'язаний із суходолом.

Але цей бурлака з піратським виглядом чи не найвитриманіший моряк на нашому судні. Від нього так рідко можна почути лайку, що нам хочеться вірити, ніби Петрович зовсім не лається. Ніколи, ніде він не свариться й дуже рідко гнівається.

Ось він спокійно схилився над бортом і милується морем, перекидаючись коротенькими німецькими фразами з Корчаком. Корчак — він же спрощено „Колчак“ — маленький сухорлявий матрос родом із Мошни біля Черкас, куди й збирається повернутися після рейсу на о. Вранґеля, якщо комісія відбере для рейсу. Корчак трішки знає німецьку мову, — вивчив у німецькому полоні. Петрович учив німецькі фрази, вештаючись по німецьких портах. Тепер вони практикуються по-німецькому, сподіваючись використати свої знання в тих небагатьох англійських, голяндських та японських колоніяльних портах, де, можливо, (ми сподіваємось) нас пустять на берег.

Митя знову дискусує. Наш стерновий Сеня, що плаває вже двадцять четвертий рік, скептично висловився на адресу сучасної постави навчання морського молодняка. Він згадує, як його вчили.

— Хлопчиськом був… Попав до грека на шхуну. Потім перейшов на руську. Били, але й вчили. Всі переп'ються, а ти сам мусиш все робити — і за стерном слідкувати, й за вітрилами. А пошле на щоглу до вітрил та як почнеш принайтовувати, так і пальці до крови облазять. Так зате ж моряки виходили!

Митя не стерпів. Він розсипається цілим каскадом рішучих заперечень проти старих метод морської науки та іронічними посмішками на адресу старих п'яних шкіперів.

Сєня сидить на койці, обмотавши голову якоюсь подертою хустиною й бавиться з двома маленькими макаками, улюбленцями всієї команди, що їх куплено в чорномазого [[w:Бербери |берберійця]] в Адені.

— Ах, пройдисвиту ж ти мій, — ловить він маленького Яшку й водночас відповідає Миті: — А тепер лише „сачкувати“[4] вміють.

Але Митя рішуче відкидає всі необґрунтовані арґументи Сєні, нагадуючи про те, як нещодавно Сєня заявив, що ніколи не повернеться на вітрильника, й що він не знає професії гіршої, ніж професія моряка. З першого й другого виходить, що Сєня з природи не моряк, і що із своєї морської науки нічого, окрім огиди до своєї професії, він не виніс.

Юрко Йванович, що проходив на ют, зазирнув чогось до мурні саме під час дискусії.

 — Так, так його, Митя. Хоч ти сам, здається, не від того, щоб посачкувати, — пожартував він, і тут гаки розповів кілька епізодів із свого юнацтва, коли дванадцятилітнім хлопчиком попав на промислову поморську шхуну в Білому морі, де його вчив жорстокий п'яниця Митька Косой.

Сєня спльовує й ще раз запевняє, що тепер треба вчити так само, як і перше, й загалом морська професія — собача професія, і він з охотою давно б її покинув, але не може знайти підходящої роботи на суходолі.

— Я теж уже не раз хотів покинути й піти на завод, — встряв у розмову другий стерновий Антін, — але не можу. Втігся, й ніяк моря не покину. І на заводі таки міг би влаштуватись. Море не пускає.

Мовчки сидить водолаз. Це матрос Чумак. Він мій земляк із Поділля. Його зріст — два метри п'ятнадцять сантиметрів, вага — щось пудів шість. У морі з 1908 року. Був за водолаза, потім за матроса на „Пантелеймоні“, що під час війни ганяв у Чорному морі за леґендарним „Гебеном“ і громив Анатолійські береги. Не раз зазирав смерті ввічі, коли „Пантелеймон“ оточували ворожі підводні човни, або коли з наказу начальства спускався на п'ятнадцять-двадцять метрів у глибину моря. Цей самий Чумак розшукав між підводними скелями Балаклави рештки „Чорного Принца“ й знайшов серед заржавілих старовинних ядер та рушниць золоту англійську монету.

Ох, Чумак, Чумак! Це він своєю знахідкою підживив леґенду про мільйони „Чорного Принца“. Ця леґенда дорого коштувала багатьом шукачам легкої здобичі на дні морському. Самі лише японці витратили чимало тисяч на розшуки золота, а його, як з'ясувалося, дякуючи різним архіварам, ще за тиждень чи за два до своєї загибелі „Чорний Принц“ вивантажив у Стамбулі.

Тепер Чумак їде на о. Вранґеля. Але всеж, не зважаючи на свою величезну силу, здоровенні легені, серце й міцні нерви, на запитання, чи піде в Полярне море, відповідає:

— Якщо комісія пропустить.

Ця комісія тяжить над нами, й ніхто, окрім капітана, старшого механіка, старшого помічника й лікаря, не певні, що підуть на цей зачарований острів. Більшість паровичників зовсім не збирається на о. Вранґеля, й це найнеґативніше позначається на роботі команди. Люди лічать останні дні свого перебування на борті „Літке“ й до своєї роботи ставлятся досить байдуже. Відси цілий ряд різних неприємностей. Але про наші дрібні особисті неприємності, поки вони не позначаються на остаточній меті рейсу, краще не будемо згадувати.

А поки треба згадати про моряків із самописними перами, бльокнотами, мікроскопами, фото й кіно-апаратами, що їх аж восьмеро на борту „Літке“. Це, насамперед, п'ятеро практикантів, один електроосвітлювач прожектора та двоє машинних учнів. Кожний із них має морську книжку, стаж кожного обчислюється з моменту виходу „Літке“ з Севастополя, й з них лише двоє останніх сумлінно працюють на судні, правда, не за машинних учнів, а за палубних матросів. Решта „сачкують“. Морочаться з фото-апаратами. Одні оззброєні дзеркалами „Ментор“, інші „Кодаками“, а електроосвітлювач — справжнім „ЖК-дебрі“

Окрім фотографування, один із практикантів завжди порається біля мікроскопу, двоє безперервно вимірюють температуру повітря та води й переносять із нижнього містка на півбак, з полубака на спардек, із спардека на корму, з корми знову на півбак якісь ориґінальні, червоні дерев'яні й блискучі білі нікльовані інструменти. Двоє практикантів і машинні учні, окрім фото-апаратів, олівців, ручок і бльокнотів жодними речами не цікавляться. Ця таємнича частина екіпажу чимало дивує колоніяльних поліцаїв та урядовців англійських портів, коли вони випадково помітять когось із цієї групи. Усі вони стирчать в кают-компанії, не зважаючи на те, що машинним учням за їхнім рангом, хоча б вони стали за палубних матросів, бути за адміністраторів ніяк не личить.

Ця найжвавіша, найініціятивніша група охоплена надзвичайною цікавістю й одночасно найнеписьменніша щодо морської плавби.

Отже, розкриємо інкоґніто цих підозрілих моряків.

Багров — практикант. Він і біолог, співробітник морського плавучого інституту, працював на плавучій базі інституту — судні „Персей“, що плаває в Білому, Карському та Баренцовому морях. Робить спостереження над планктоном Червоного моря, Індійського та Тихого океанів по шляху „Літке“.

Самійленко — практикант. Теж співробітник морського плавучого інституту. Гідрофізик. Три роки плавав на „Персею“; досліджує температуру води, випарювання її під тропічним сонцем, уплив вітрів і сонячного проміння на людське тіло й багато іншого, що стосується гідрофізики.

Олевінський — практикант, співробітник того самого інституту — метеоролог, що окрім метеорології ввесь вільний час витрачає на фотографію, гасаючи по всьому судні зі своїм „Ментором“.

Радзіховський — електроосвітлювач. Він і колишній молотобоєць, потім червоноармієць, потім начальник окружної міліції у Зінов'ївському, а тепер молодий кіно-оператор ВУФКУ. Останньої криголамної кампанії він плавав на „Літке“ й зробив короткометражний фільм.

Тепер у Радзіховського сила-силенна завдань.

Зафіксувати шлях „Літке“ від Одеси до Владівостоку. — Владівосток, Зелений Клин і рейс Владівосток—Вранґель.

Він засмалився під тропічним сонцем, обріс бородою, став схожий на дикуна й стежить чи не пильніше, ніж вахтові, за кожним пароплавом та островком, що з'являються на обрії, та практикується в фотографуванні поліцаїв так, щоб вони того не помітили.

Мленіч і Корольков — практиканти. Перший — співробітник „Вечерней Москвы“, а другий — „Комсомольской Правды“.

Мар'янов і я — машинні учні. Обидва українські журналісти. Обидва ретельно вистоюємо всі вахти, виконуємо обов'язки палубних матросів, слідкуємо за швидкоміром, б'ємо скляниці, цуркуємо палуби, фарбуємо вентилятори, стоїмо на штурвалі й цим зміцнюємо базу під сподіванкою йти на Вранґеля, як звичайні матроси „Літке“.

Це не хвастощі. І скромність, і самокритика враховані й на своєму місці.

Журналістсько-наукова колегія на судні ввійшла до складу команди й принесла з собою жваве, підвищено-інтесивне культурне життя. Допомагає культкомісії, книгозбірні, стінгазеті, аґітпропові, осередкові. Під час авралів, що в нас обмежуються здійманням таші та вивантаженням вугілля, з охотою допомагають команді.

Ми ще не знаємо напевно, хто з нас піде на Вранґеля, хоча кожен сподівається взяти участь у полярному рейсі. А поки перед нами шляхи в десять тисяч морських миль од Севастополя до Владівостоку.

——————

  1. Між іншим, в газетах довгий час неправильно писалось ім'я накрижника „Лідтке“ замість „Літке“, як справді він зветься.
  2. Травити — розпускати линву. На морському жарґон те саме, що брехати. Мав також інші значіння, напр. — блювати, хоріючи на морську хоробу.
  3. „Матрос 1 статьи“ — за старої царської табелі „нижних чинов“ — дорівнювався унтер-офіцерові суходільного війська.
  4. Те саме, що „ледаря корчить“.