До Арктики через тропіки/У морі

До Арктики через тропіки
Великий рейс накрижника „Літке“ 

М. Трублаїні
У морі
Харків; Київ: Державне видавництво «Молодий більшовик», 1931
 
III. У МОРІ

Останній вогник Севастополя. — Ранок. — Мертва брижа. — Перші фото-невдачі. — На порозі Туреччини. — Свято в Золотому Розі. — Принциповий англієць. — Ярмарок на човнах. — День у Стамбулі. — На Перу. — Болгарський „революціонер“. — „Иллюстрированная Россия“. — Таємничий будинок. — Тратимо валюту. — Підняли кітву. — Починаю морську кар'єру. — Архіпелаг. — Швидкомір і скляниці. — Літо.

Ще вранці „Літке“ вийшов у море на девіяцію. Старий девіятор Севастопольського порту має докладно вивірити обидва компаси судна: головний та шляховий, визначити поправку для обох, і лише тоді накрижник може рушити в далеку дорогу.

Протягом дня з Приморського бульвару червонофльотці, моряки радторгфльоти й невеличка кількість суходільних мешканців та мешканок Севастополя спостерігали, як пароплав, випускаючи густе пасмо чорного диму, вештався на обрії то зовсім зникаючи, то знову наближаючись до заточини, то поспішаючи на Евпаторію, то поволі, наче з неохотою, простуючи до Ялти, то кружляв на місці, чергуючи передній хід із заднім, міняв напрями, наче дражнився з містом, то немов вагався, чи завернути до заточини чи ні.

Його чекали на другу годину дня, потім на четверту, далі на п'яту й зрештою перестали чекати. Він повернувся о шостій. Пів на сьому девіятор скінчив обчислювати помилки обох компасів і передав капітанові відповідну табличку. Півгодини забрали митні формальності та огляд вугільних ям, щоб туди часами не заліз непроханий пасажир, а о восьмій загув прощальний гудок. Ще півгодини, й „Літке“ залишив Севастопольску заточину.

Пароплав легко похитувало, хвилі штурляли бризками на палубу, й ці бризки та холод проганяли всіх до теплих мурень і кают. Другого дня прокинулись десь близько десяти. Зовсім незвична обстановка
2. До Арктики через тропіки. 1931.jpg
для мешканця суходолу. Малюсінька каюта з двома койками одна над одною, невеличка полиця замість стола, люстро й складаний умивальник. Скрізь у безладді розкидано пакунки, валізки, апарати в чохлах, штативи, одяг. Останнє свідчить, що тут — не моряки. Нас погойдувало не менше, ніж учора. На палубі було холодно й непривітно. Сині важкі хмари затулили небо, й обриси сонця майже не пробивалися крізь їхній олив'яний шар. Лише тепло одягшись, можна було вистояти нагорі. Це 22 квітня, коли звичайно в Криму вже починається курортний сезон і купання. А до того ж уночі судно пройшло щось із півтораста миль на зюд-вест. Цьогорічна весна таки добре позначилася холодами, й ми розмовляємо, якою погодою нас зустріне Стамбул, а за ним Середземне море. Дехто запевнює, що там теж холода, й наш біолог Багров з цього приводу жартує:

— На екваторі обов'язково зустрінемо сніг і кригу.

Але мало охочих стовбичити на палубі, й більшість пасажирів розходиться по ютах, щоб упорядкувати пакунки й валізки та почати готуватись до своєї щоденної роботи.

З мурень теж ніхто не показується. Там люди вже звикли до моря й в такий холод нічим іншим, як авралом, їх не виманиш на палубу.

Лише нас двоє та лікар затрималися тут. Останній флегматично, вже поглядом старого звичного моряка, розглядає нерівну, горбату поверхню моря, вкритого хвилями, що наче незчисленна отара могутніх, розбурханих сивих биків безперервно котяться по степу й із всього розмаху скакають на пароплав. Вони з силою б'ють у борт, розбиваються й бризкають або відскакують, чи піринають під кіль, або навіть перекидають розлютовані до піни свої вершечки через пляншир верхньої палуби.

Вітру немає. А море розгойдане, розбурхане, знервоване.

— Це мертва брижа, — пояснює лікар: — лише два дні тому втих шторм, що лютував на Чорному морі, й воно досі ще не заспокоїлось.

Перший день нашої подорожі був досить звичайний і для моряків страшенно, нудний день, що не дав нічого цікавого. Ми були на середині Чорного моря, більше, ніж за сто миль од ближчого берега. Під нами була тисяча метрів морської глибини, а навколо схвильований водяний простір із чорним відтінком води й піною. Вгорі сиве небо. Навколо холод. Ми не зустріли жодного пароплава. Над нами не пролетіла жодна птиця. Не було й дельфінів, що в цю пору року вже починають супроводити пароплави, влаштовуючи перегони й розважаючи пасажирів.

Я вирішив узятися до фотографування. Облазивши із своїм „Rodenchtok'ом“ та дзеркалкою палубу й спардек, я вибрався на нижній місток і став лаштуватись на скрині для манільських линв, щоб зфотографувати гострошпильний півбак і бурхливе море. На матовому склі „Rodenchtok'y“ 13×18 нічогісінько не було видно. Тоді, знявши апарата із штатива, я став його протирати сухою хустинкою. Штатив, нічим, окрім сили земного тяжіння, не прикріплений, залишався стирчати на містку, одна з більших хвиль підкотилась до борту, відкотилася й залишила за собою двометрову прірву. „Літке“ нахилився на правий бік, мій новісінький штатив нагнувся, хитнувся й з розмаху полетів у море. Я бачив, як його підняло на хвилі, й він поплив назад у протилежний від нашого шляху бік. Ще бачив його хвилин зо дві в подовгастому вирі за нашою кормою. Далі він зник.

Лише за обідом, коли в кают-компанії я розповів про моє нещастя, капітан зауважив, що треба було швидко повідомити його або вахтового, й вони затримали б пароплава та наказали б виловити штатив…

Що ж, я не знав, що заради мого десятикарбованцевого штативу можна зупиняти пароплав. Хоча, правда, у даному разі він відігравав ролю „заколесника“. Найдешевше, а без нього не поїдеш. Недорогий, але вданому разі без нього нічого фотографувати не можна — де потрібна експозиція більше від однієї секунди. У кінооператора ще є чудовий штатив, але важить він із півпуда, й користуватись ним незручно. До речі, цього самого дня кінооператорові теж не повезло: дві скрині з фотоприладдям залляло морською водою. Пропало багато хемікалії та аркушів із двадцять фотопаперу.

Перший день у морі скінчився якось надзвичайно швидко й непомітно. Ми готувалися до другого дня, бо ранком мусили закінчити перехід через Чорне море й дістатися Стамбулу, де, ми були певні того, нас пустять на берег.

Туманним ранком „Ф. Літке“ підходив до Стамбулу. Пароплав поволі, мінімальною ходою, просувався крізь туман, раз-ураз подаючи гудки. На спардеку біля борту стояв сумний, з виглядом цілковитої безнадійности, кінооператор, устрявши поглядом у сиву мряку, що вкривала море й заховувала від об'єктиву його апарату берег.

Легесенько плюскалось море біля бортів, майже непомітно похитуючи судно. „Ф. Літке“ сидів глибоко в воді, вода заливала відводні труби, й інжектори не працювали. Троє паровичників тягали відрами попіл, сміття й жужіль із паровичні на спардек і висипали їх у море.

— Ну, й повзе! — зауважив, пихкаючи цигаркою, один із матросів чорному, замазаному сажею паровичникові, що з відром жужелі підійшов до плянширу.

— Милі три на годину, а то й менше. Ледве рухається машина, — відповів той.

Новий гудок перервав розмову. Паровичник спорожнив своє відро й пішов назад до труби, що крізь неї подають сміття.

З 800 тонн вугілля, навантажених у Севастополі, ще залишилося 700. Буде ще роботи днів на два, поки відводні труби підіймуться з води. Десь ліворуч у тумані загув гудок пароплаву, захованого в густому молоці. За хвилину здалека праворуч почувся рев сирени. Йому вторив гудок нашого „Літке“.

Так перегукуючись, ми просувалися вперед на вест.

— Берег видно! — почувся вигук із півбаку.

Справді, праворуч крізь туман можна було побачити обриси берегової лінії. Відти з невеликими перервами долітав рев сирени. Десь ліворуч гримнув гарматний постріл. Останнє свідчило, що берег ліворуч.

На капітанському містку капітан і два помічники. Другий помічник, Юрко Йванович, напружено вдивляється в туманний берег крізь великий морський бінокль.

— Боцман, лот!

— Є!

Лот із усього розмаху полетів у воду.

— Вибирай!

Раз-раз! Раз-раз! — зашурхав мокрий лінь об борт.

— Пронесло!

— На скількох?

— На дванадцяти сажнях!

— Ще кидай!

Боцман безперервно робить виміри. Пронесло на чотирнадцяти. Дістав ґрунту на п'ятнадцяти сажнях. Спереду з'явилась якась гора. Здавалося, пароплав прямував просто на берег. Праворуч на березі з туману виринали якісь будівлі. На півбаку збилась група матросів та паровичників, вони нетерпляче вдивлялись у туман і балакали про Босфор.

Десь збоку рванув вітрець і почав розганяти туман. Раптом на фок-щоглі знявся лоцманський прапор. Він викликав лоцмана. За лоцманським поповз жовтий, карантинний, що викликає лікаря.

Боцман готував вже нового прапора. Червоний із білим півмісяцем та зіркою, національний турецький прапор незабаром стрибне на самий вершок фока.

Вітер розігнав перед нами туман, і спереду розступився берег вузькою протокою, що наче веде до якоїсь невеличкої заточини. На берегах протоки оселі: це Каваки. Ліворуч азіятський суходіл, праворуч — європейський. Вузька протока — Босфор.

На європейському березі стоїть старовинна турецька фортеця. Чи не сюди добирався колись Сагайдачний із своїми бандами?

З протоки нам назустріч суне пароплав. Уже здалеку наші пізнають:

— Італієць!

Сухо й холодно, не вітаючись, розминаємось із фашистом, що мабуть іде до Одеси. Лише з цікавістю слідкуємо за людьми на його палубі, й з такою самою цікавістю вони повисли на своєму борті.

За п'ять хвилин, розминувшись із італійцем, взяли на борт лоцмана й сміливо рушили Босфором.

Перед нами розгорнулись краєвиди околиць Стамбулу. Минаємо Бейкос ліворуч, оглядаємось на Буюкдере на європейському березі. Далі йдуть Румелія-ісар та Анатолі-ісар. Праворуч Торабія, а ліворуч з поетичними назвами Екі-Кьой[1] та Паша-бахча[2] з нафтобазою між ними.

Паровичник, татарин Абібулаєв, що близько двох років жив у Стамбулі, де працював на складах нашого Нафтосиндикату, радісно повторює нам назву кожної знайомої околиці й знайомить із берегами колишньої султанської столиці. А перед полуднем ми закинули кітву в тисячі футах од берега, майже якраз напроти колишнього султанського палацу. Праворуч на горах розкинулась європейська частина міста, а в далині, по той бік протоки, азіятська, — власне, справжній Стамбул.

Легенький катер привіз до нас портових урядовців, лікаря та поліцаїв. За ними прибув потрібний скрізь шипчандлер!

Вони швидко закінчили всі формальності й поїхали разом із капітаном на берег, залишивши неприємну новину. Цього дня Стамбул святкував роковини свого визволення від окупантів, і це ставало перешкодою для негайної видачі перепусток на берег. Перепустки могли видати лише другого дня; але одночасно на пароплаві були вперті чутки, що сьогодні вночі ми залишаємо Стамбул.

На берег пустили лише шість чоловіка. Ми доручили їм всіма силами домагатися для нас перепусток сьогодні таки.

Нетерпляче вештались ми по всіх закутках нашого пароплаву, здалека милуючись містом, мріючи про його вулиці, закриті від нас великими будівлями, деревами та горою. Мабуть там десь, саме в цей час, проходили демонстрації, відбувалися мітинґи, місто було оздоблене плякатами й національними прапорами. Ми уявляли собі це свято так само, як свято в нашому СРСР.

У Золотому Розі загули гудки турецьких пароплавів. Вони салютували святу. Могутній гудок „Ф. Літке“ приєднався до них. Один по одному прогули кілька гудків. Двоє турків, що були саме в той час у нас, на привітання нашого накрижника засяли від задоволення й показали руками на сусіду — великого, похмурого „англійця“, що стояв не далі, як за півтораста метрів од нас і суворо мовчав.

Гудки, очевидно, викликали в синів туманного Албіону надто неприємні спогади про солідну невдачу в одній із минулих авантур, коли армії його величности Георга V довелося забиратись разом із своїми манатками із Стамбулу.

Тимчасом біля пароплаву збилося близько півдюжини човнів пливких крамарів. У малесеньких човнах розкладено купами й стосами привабливий крам: бурштинні й шкляні мундштуки, невисокої якости бритви, маленькі фабричні килимки, сиґарети, одекольонь, пудра, цукерки, старенькі листівки з краєвидами Стамбулу. Крамарі вперто накидали свій крам, користуючись тим особливим діялектом світових портів, де на десять слів припадає п'ять тубільних, двоє англійських, по одному французькому та німецькому й по півслова російського та італійського. Із цього перистого асортименту принаймні добра половина слів на мові глухонімих, коли останні не переважають. Правда, в даному разі майже кожен із крамарів знав близько півсотні російських слів, а один розмовляв таки досить добре, й з ним можна було порозумітись. Від нас був паровичник татарин, що міг виконувати обов'язки перекладача. Торг розпочався відразу, але минуло не менше півтори години, поки була зроблена перша покупка. Флякон одекольоню з назвою відомої закордонної фірми, придбаний за одну ліру й зразу відкритий своєю якістю, був не кращий за найгірший одекольонь Київського Хемтресту, що перед ним лежить іще довгий шлях змагання за перше місце серед наших одекольонів. Перша покупка розхолодила покупців. Але нудьга й безнадійність щодо сходу на берег зібрала більшість команди біля східника, навколо якого розмістились крамарі.

Торг відбувався мляво. Переоцінено ввесь крам із знижкою од 50 до 75 відсотків. Кожну річ перемацувалося й оглядалося не менше, як двома десятками рук і очей. Ніхто не набавляв жодного піястра. Так торгували довго. Зрештою наші не витримали.

— Раз у Стамбулі не будемо, то давайте хоч тут якусь дурницю на згадку купимо.

І більшість підтримала цю пропозицію.

Купували головним чином сиґарети й мундштуки на згадку.

Але відразу припинили торгівлю й не витратили жодного піястра, коли о п'ятій годині з берега повернувся капітан у супроводі урядовця й заявив, що таки сьогодні ми одержимо перепустки на берег.

Умить обшарпані, замурзані дикуни почали перетворюватися на європейців. Усі умивальники пішли в діло, й за годину витрачено мила більше, ніж звичайно протягом тижня.

Біля канцелярії у вузькому коридорчику збився гурт веселих, трохи схвильованих людей. Ревізор викликав за списком, показував місце, де розписатись, і віддавав перепустки.

На невеличкому клаптику паперу, що кожен із нас дістав, найбільше дивували наші фотографії. Протягом кількох годин турки репродукували понад вісімдесят фотографій з наших мореплавних книжок і наліпили їх у перепустки.

— Як це вони наважились випустити нас? — сміялись навколо, розглядаючи фотографії на перепустках Радзіховського, Мар'янова та мою.

У Севастополі, коли негайно були потрібні фотографії для мореплавних книжок, ми втрьох фотографувались у „моменталіста“ на Приморському бульварі. Фотограф посадив нас перед залізною огорожею, й на фотографії наші фізіономії вийшли на фоні залізних ґрат. А своєрідне ретушування севастопольського фотографа надавало цьому пейзажеві безсумнівно криміналістичного відтінку. Мабуть, „моменталіст“ у минулому чи не працював у каррозшуку.

Та як би то не було, нас на берег пустили.

— Завтра о восьмій годині всі мусять бути на борту, бо о дев'ятій виходимо, — попереджували нас.

Отож, ми могли провести на березі лише один вечір та, переспавши години чотири на судні, ще ранком з'їхати до міста не більше, як на дві години. Тому ми поспішали.

Хлопчина турок, з нерозбірливим ім'ям і охрещений від нас Махметом, користуючись з випадку, забрав нас п'ятьох на ялик, де треба було додержуватись якнайбільшої рівноваги й за дві ліри приставив нас на берег.

Ми стояли на суходолі. Тупали ногою об землю й з задоволенням говорили:

— Земля турецька.

Був вечір. Крізь темряву, з моря світили вогники „Ф. Літке“, праворуч зникали неясні обриси султанського палацу, ліворуч здіймались таємничі будівлі; в напрямку до міста йшов майданчик з деревами по боках, а в перспективі виднілась вулиця, освітлена лихтарями. Вулицею промайнув трамвай, промчав авто, десь близько було чути незрозумілу розмову.

Ми стояли трохи розгублені в цьому невідомому для нас місті. Один із нас знав трішки англійську мову, другий чи не гірше німецьку, двоє кілька німецьких слів, і один орудував лише двома мовами — українською та російською. А для того, щоб вас зрозуміли в Стамбулі, треба знати або турецьку або французьку. Про це нас повідомляли ще вдома, але на жаль, на „Літке“ не попав жодний, щоб міг „parler français“.

Куди? Звісно, на Перу.

Усі знали, що це головна частина європейського міста, й всі вирішили потрапити туди. Але як її знайти?

Рушили на освітлену вулицю. Вона була освітлена, але досить безлюдна. Окрім трамваю й кількох авто, зрідка траплялись перехожі.

Перші двоє стрічних нічого не могли нам пояснити. Третій запитав „Qu'est-ce-que vous voulez?“, і ми розійшлись із ним, як і з двома попередніми.

Лише на розі двоє ввічливих поліцаїв знайшли шофера, що знав принаймні півсотню російських слів, а більше нам було не потрібно.

Машина понесла нас вузькими вулицями Галати. Не знаю, де ми опинились. Це було на розі трьох вулиць, — там була перукарня. Перед візитою до консультанта слід було поголитись. Після біганини для розміну долярів на ліри, щоб розплатитися з таксі, ми сиділи в перукарських кріслах, і турецькі перукарі по-мистецькому голили наші щоки.

Низенький перукар із чорною бородою подав нам газету. Газета була болгарська. Після короткої розмови за допомогою товстого турка, що знав російську мову, виявилось, що перед нами стояв болгарський соціяль-демократ.

Соціяль-демократ набундючився й, очевидно, був не від того, щоб надовго встряти з нами в розмову.

— Він еміґрант? — питали ми.

— Ні. Приїхав сюди на заробітки. Перше мав власну перукарню, але прогорів.

— А у вас соціяль-демократи є?

Очі товстого турка сміялись. Він мовчки похитав головою й пальцями правої руки зробив рух біля горла, що мусив означати: вішають. Після такої розмови ми поспішили залишити любих перукарів, а в тому числі й болгарського „революціонера“ що, окрім плати за таксою, взяли з нас доляр „на чай“.

Повечеряти, розімняти ноги — і швидше до консульства, бо вже пізно.

Вулиці, залляті світлом, переповнені автомобілями, світляна рекляма, кафе й шантани, натовп елеґантно одягнених чоловіків і жінок із чималою кількістю підозрілих фіґур на панелях та поліцаї на своїх постах зустрічали нас. У цьому натовпі ми швидко посувалися вперед без жодного компаса та інших навіґаційних засобів, покладаючись лише на свої зорові вражіння й на бажання більше побачити.

В одному місці зустріли своїх. Вони йшли в протилежному напрямі.

— На пароплав вертаєтесь?

— Куди там! Ще навколо себе роздивитися не встигли.

Ми вже два дні без жодних інформацій. Газетний кіоск притягає нас, наче маґнет.

— Русь газет, журналь єст? — звертається один із нас до газетяря, уявляючи, що говорить стамбульським міжнароднім діялектом. Звідти чутно покручену російську мову вперемішку з французькими й німецькими словами. Нам протягають мілюковські „Последние Новости“, ризьке „Слово“ та паризьку „Иллюстрированную Россію“.

— А радянські є? Совєтіше.

— Ho! Но!

Ну, що ж, давай білогвардійські плюс „Берлінер Таґеблят“. Тим мусимо обмежитись. „Иллюстрированная Россия“, поганенький журнальчик із старою російською ортографією, з ятями та твердими знаками викликав у нас чимало сміху своєю „Сповіддю чекіста“, нарисами про радянську жіночу поліцію та своєю жіночою сторінкою. „Старий кривавий чекіст“ сповідається на стрінках „Иллюстрированной Россіи“ із страшних злочинів і викриває чергову серію „таємниць чека“. На сторінки цього журналу його привів відомий божевільний дідуган Бурцев, що в кожному більшовику бачив „німецького шпика“ й в кожній фізіономії, що йому не до вподоби, теж більшовика.

Виявляється, що „скажений чекіст“ — родич відомого генерала й Ялтинського градоначальника Думбадзе.

Тут таки подається листа якогось статечного біло-Думбадзе, із запевненням, що „старий чекіст нічого спільного з родиною Думбадзе не має“. Цей лист може стати за зразок писанини в „Иллюстрированной Россіи“, і тому варто навести уривки з нього.

„Я (пише один із справжніх Думбадзе), как старший из фамиліи Думбадзе в эмиграціи, считаю долгом сообщить господину Бурцеву о том, что во 1) Никаких родственников, подобных сему господину, фамилія Думбадзе не имѣла и имѣть не будет. Во 2) Утвержденіе его, что он состоит родственником по матери — ложь, ибо его фамилія не была бы Думбадзе. 3) Всѣ члены фамиліи Думбадзе честно стали в ряды бѣлых войск, состояли в них всю борьбу, прошли всѣ походы, не покладають оружія до конца и класть не собираются. Раскаиваться им не в чем. Совѣсть их чиста. Многіе из нашей семьи удостоены вниманіем вождей бѣлого движенія; в частности, Ваш покорный слуга гордится вниманіем к нему генерала Кутепова.

Готовий к услугам Леван Сампсонович Думбадзе, бывш. командир 3 Алексѣевской батарей, участник Дроздовского похода и бѣлого движенія первых дней, Галлиполіец и кавалер ордена Св. Николая 2 ст., сын генерала Самсона Антоновича Думбадзе и племянник Ялтинского градоначальника генерала Ивана Антоновича Думбадзе“.

Патос нагадує Сабурову дачу. Але для білогвардійського смітника це — стиль.

А на сумежній сторінці під заголовком: „Кухарка имѣет возможность управлять государством“ вміщено фотографію мітинґу чи демонстрації хатніх робітниць Харкова з таким підписом:

„Митинги, демонстраціи протеста, забастовки — довольно обычное явленіе в единственном на свете соціалистическом государствѣ. Приводимая нами фотографія изображает одну из таких сценок. На этот раз бунтуют совѣтскія кухарки. На знамени у демонстранток — цитата из Ленина: „Каждая кухарка может управлять государством“.

Цю фотографію з написом я вирізав і вирішив переслати своїй сестрі Галі, що працює за хатню робітницю в нашому таки Харкові. Хай покаже товаришкам і разом пригадають, коли то вони так рішуче й організовано виступали „проти радянської влади“, — чи не 8-го березня цього року?

Ще побавившись надзвичайно ориґінальною статтею у „Слові“ про величезне значіння теософії та її переваги над історичним матеріялізмом, ми почали розшукувати наше консульство.

За двадцять хвилин легковий автомобіль примчав нас на одну з малоосвітлених вулиць, і ми стали перед величезною чорною пащею якогось подвір'я з великим будинком. Серп і Молот Радянського герба на табличці і золоті літери U. S. S. R. не залишали жадного сумніву, що ми біля воріт своєї мети.

Увійшли на подвір'я. Перед нами кілька дверей, що ведуть до будинку, й жодної людини. Нерішуче ми збились у купу й обміркували, в які двері йти.

Увійшли в найбільші, що в центрі. Жодного швайцара, ніяких ознак присутности живої людини. З першого поверху йдемо на другий. Знаходимо вимикачі. Світимо електрику. Стукаємо в троє дверей, що перед нами. Тиша. За дверима — світло. Сходимо наниз, довгими коридорами проходимо кудись углиб будинку, минаємо великі освітлені кімнати — ніде нікого. Що це за будинок зачарований? Ми здивовані, зацікавлені й розгублені такою зустріччю.

Гвинтові сходи ведуть кудись угору.

— Ризикнемо?

— Давай!

І ми один, по одному цілою юрбою ризикуємо. Знову двері. Після довгого стуку, нарешті вони перед нами відчинились.

За п'ять хвилин ми сиділи в більярдній кімнаті консульського клюбу за кругленьким столиком і розмовляли разом із консулом.

— Пізненько ви до нас завітали, — сміється консул, показуючи на годинник. Там — 23 (11 г. ночі).

— Ви ж розумієте, що в вашому розпорядженні лише кілька годин.

Сині пасма диму пливуть над нами, й жвава розмова затягується до пізньої ночі. Сотні запитань зриваються з наших уст, але чи можемо вичерпати все в цій розмові? І консул має рацію, кажучи:

—Товариші, коли хочете познайомитись із Туреччиною чи хоча б із Стамбулом, приїздіть сюди не на кілька годин, а приїжджайте до Стамбулу щонайменше на тиждень, і до Туреччини принаймні на півтора місяці. Молода, визволена від національного й февдально-релігійного гніту держава швидко росте, розвивається й має величезні досягнення. Тут є на що подивитись.

Він із надзвичайним задоволенням згадував делеґацію українських учених та письменників, що минулого року відвідали Туреччину. Співробітники консульства з величезною цікавістю розпитували про своїх знайомих і з особливою симпатією згадували Льоню Первомайського.

З головою, набитою цифрами, фактами, пропозиціями й порадами, о другій годині ночі ми вертали на пароплав. Знову авто — недороге, зручне й швидке — несло нас спорожнілими вулицями міста на Галату повз пристань і зупинилось біля берега заточини. По довгих розшуках з якогось темного закутку з'явилося четверо перевізників і після шаленого торгу, злупивши з нас втроє, повезли своїми душогубками на пароплав. Тиха, прозора місячна ніч повисла над Босфором. Тільки хлюпання весел нашого весляра порушують тишу. Стамбул завмер у далині. Лише кілька годин ми пробули в колишній султанській столиці.

Кілька годин сну, й ми зможемо ще ранком протягом двох годин оглядати вулиці цього міста й розімняти ноги перед далекою подорожжю. Адже ми не певні того, чи зійдемо ще на берег протягом десяти тисяч миль до Владівостоку.

Ледве розвиднилось, як хлопці знову рушили до міста. Екіпаж дістав невеликий аванс турецькими лірами в рахунок зарплати. Все до піястра залишено в Стамбулі. Дешевина там справді надзвичайна. Це пояснюється тим, що згідно з угодою, яку накинули туркам англо-французи, тут заведено дуже малі мита. Зі всіх країн світу сюди завозиться всякий крам із мінімальним митом. Це надзвичайно вигідно всім міжнароднім спекулянтам, та тільки не Туреччині. За таких умов індустрія, що її тут майже немає, розвинутися не може, не витримуючи могутньої конкуренції вільного ринку. Але таке становища в Туреччині триватиме недовго. Цього року закінчується термін кабальної угоди, й турки не затаюють своїх намірів щодо того, що цього таки року вони покінчать із „вільним ринком“, розпочавши свою митну політику в інтересах розвитку власної індустрії.

Наші моряки, правда, не дуже цікавились становищем турецької індустрії та умовами завозу сюди чужоземного краму. Вони поспішали зазирнути до кожної крамниці на Галаті, купити бритву, білизну, хустинку, кепку — все, що дозволяв невеличкий аванс і радянська митниця. Характеристично, що рідко натрапляли на крамницю, де не можна було б порозумітись російською мовою. А там, де не можна було російською, допомагав міжнародній портовий жарґон, що про нього я вже згадував. О десятій годині, навантажені невеличкими пакунками, почали ми вертати на „Літке“. Тут ждала новина, що рушаємо не раніше, як годин за три, бо ще не закупили харчів. Новина була й приємна, й неприємна. Приємна тому, що можно було поїхати ще до міста, а неприємна через те, що вона з'явилась, наче погожий вітрець для вітрильника підчас штилю, коли моряки думали постояти на місці й зібрали вітрила, а ми в даному разі були вже без вітрил — без грошей, спішно витративши їх із самого ранку.

Лише четвертої години катеринка потягла кітвяні ланцюги на бак, і брудна білувата пляма в воді розпливлась під пикою. Ми нарешті знялися з кітви. На капітанському містку стояв лоцман, англоподібний турок, і вів „Літке“ в море. Сонце схилялось над містом, мальовниче фарбуючи промінням європейські велетні Перу, численні мінарети із славнозвісної Айя-Софії. З біноклями в руках ми милувалися містом колишніх візантійських, а потім турецьких деспотів-монархів, що тепер стало містом зґраї пройдисвітів, авантурників та аферистів усіх національностей, аґентури й паразитури світового деспота-капиталу.

„Літке“ поволі різав води Босфору, наближаючись до Мармурового моря, залишаючи ззаду Костянтинопіль.

Другого дня ми були в новому морі.

Того таки дня почалася моя морська кар'єра. На „Літке“ я був записаний машинним учнем, аж тут змінив свою професію на палубного матроса. Мене віддано в науку до матроса Миті Золкіна, підвахтового Юрка Йвановича. Наша вахта з 8 до 12 ранку й з 8 до 12 вечора.

Першого дня з 7 до 12 шкріб смолу на капітанському містку, а потім мив його за допомогою кишки, голяка, помела, кавстику та піску.

На перший раз воно видається не так то й легко. Зігнувшись удвоє, що сили шкребеш залізною шкрябкою по паралельних пасмах помоченої смоли. Сонце припікає, й смола вже починає розтоплюватись, треба швидше з нею кінчити, бо потім вона розпливається по всій палубі й липнутиме до ніг, розноситиметься по каютах і мурнях.

Цього самого дня я обізнався із швидковиміром та склянками. Швидкомір досить простий інструмент, що ним визначають довжину пройденого шляху, має величезне значіння в навіґації. За його допомогою контролюють довжину пройденого шляху визначають становище судна, віддалення од маяка, берегів, що проходять повз них. Щогодини, а іноді й частіш, вахтовий записує до журналу цифри швидковиміра. Двома нападами ви вивчаєте швидковимір і безпомилково читаєте його циферблят.

Набагато важче з такою немов простою річчю, як скляниці.

Корабельним дзвоном користуються для скляниць та тривог. Здається, надзвичайно просто підійти до дзвона, взяти в руку шкертик і вибити: бам-бам, бам-бам. Але учні звичайно замість скляниць б'ють, як дзвонарі в костьолі, скликаючи на месу, або вибивають пожежну тривогу. Перше викликає лише сміх та жарти моряків на адресу дзвонаря, а друге — загальну метушню, — шукають сокири, кишок, і зрештою радять дзвонареві піти до кока на камбуз і навчитись перше на казані, ніж одразу братися до дзвона.

Днів за два у Середземному морі зі мною трапилося перше й друге. Лише за тиждень після цього мені дозволено знову вибити скляниці.

Почалося літо. „Літке“ вибіг йому назустріч у Середземне море. Сонце нагрівало термометр до 28°, розтоплювало смолу, поскидало з людей одяг, залишивши їх лише в трусах, понатягало таші на містку, спардеку та юті, щоб ми могли там заховатись од його гарячих поцілунків, і примусило нас цінувати холодну воду, як нектар богів старої Еллади, що ми її залишили за собою.

Ми наближалися до Порт-Саїда, воріт Червоного моря, цього всесвітнє-відомого пекла на межі Африки й Азії. Блакитні середземноморські хвилі, нагріті сонцем, ластились біля бортів судна, призначеного різати крижані шари північного моря, й жартовливо обіцяли нас не гойдати.

Ліворуч маячили якісь великі острови й невідомі нам маяки, а перед нами ось-ось мусить з'явитися Порт-Саїд. Ми чекали на найгірше: спеку, поліцаїв, вугільний порох, що його привезуть вантажники, й заборону зійти на берег.

——————

  1. Нова оселя.
  2. Сад паші.