До Арктики через тропіки/Північна оселя на межі двох півкуль

До Арктики через тропіки
Великий рейс накрижника „Літке“ 

М. Трублаїні
Північна оселя на межі двох півкуль
Харків; Київ: Державне видавництво «Молодий більшовик», 1931
 
І. ПІВНІЧНА ОСЕЛЯ НА МЕЖІ ДВОХ ПІВКУЛЬ

Барон Вранґель і старий чукча. — Леґенда чи дійсність. — У розшуках Франкліна. — Недоступний острів. — Білі ведмеді та мамутові бияки. — Загибель „Карлука“. — Претенсії трьох держав. — Полярна Робінзонша. — Англо-американське нахабство. Браконьєри під 77° північн. шир. — Експедиція „Красного Октября“. — Безнадійне становище. — Урятовані. — Колонія на півночі. — У невідомості.

Лейтенанта російської фльоти барона Ф. П. Вранґеля разом із мічманом Матюшкіним, ліцейським приятелем поета Пушкіна, та лікарем Кібером відрядили 1820 р. досліджувати північно-східнє узбережжя Сибіру. Вранґель пробув у тих місцях цілих чотири роки. Під час своїх подорожувань уздовж берегів Східньо-Сибірського моря він не раз зустрічався з дикунами-чукчами, що їх дотепер залишилося сім-вісім тисяч, розкиданих невеликими таборами та оселями на величезній території Чукотського півострова та на півночі Якутської республіки.

В одному з таборів старий чукча, що випас на своєму віку не одну тисячеголову отару оленів, розповів Вранґелеві стародавній чукотський переказ про невідому землю на морі. Зі слів старого дикуна, в одному місці на березі моря є висока скеля, що з неї, за ясної літньої погоди видно далеко в морі високі гори, вкриті снігом. Батько старого розповідав йому про те, як колись давно чукчі воювали з ворожим їм народом онкілон. Переможений ватажок онкілонів Крехай разом із своєю родиною та друзями був примушений утікати човнами до тієї невідомої землі. За деякий час до тієї землі подорожував один чукотський старшина. Але, чи повернувся він із своєї подорожі, Вранґель не знав. Як переказують чукчі, колись давно з моря в напрямі від невідомих гір кригою проходили великі отари диких оленів.

Вранґель вирішив перевірити переказ старого дикуна. Двічі — року 1822 та 1823 — дослідник вибирався далеко кригою в море на розшуки землі. Перший раз він проїхав саньми в північно-східньому напрямі від рогу „Бардничий Камінь“ щось із 135 кілометрів, удруге, в напрямі північно-східньому од річки Веркоп — близько 100 кілометрів. Обидва рази він не знайшов землі. Далі в море заїздити не зважився, побоюючись руху крижаних полів.

Вранґель прохав, щоб його залишили ще на рік у тій місцевості для розшуку невідомої землі. Але йому наказали негайно повертатись до Іркутська.

На мапі, що вміщена в книжці Вранґеля „Подорож північними берегами Сибіру та Крижаним океаном“ маємо острів з написом: „Горы видятся с мыса Якона в летнее время“.

Ще до подорожі Вранґеля в Росію доходили чутки про якийсь невідомий острів в Східньо-Сибірському морі поблизу сибірського берега. Російский учений Ломоносов навіть накреслив його на мапі, назвавши цей острів „Сомнительный“. Але всі ті відомості були надзвичайно сумнівні й довіряти їм було не можна.

Після досліджень Вранґеля, було більше даних сподіватися в цій частині моря знайти новий острів. Проте, й дослідження Вранґеля остаточно не розв'язали питання про острів. Леґенда чи дійсність? — Цю проблему розв'язано лише за двадцять років після подорожі Вранґеля.

Року 1845 з Англії виряджено до Арктики експедицію Джона Франкліна. Ця експедиція мала знайти морський шлях з Атлантичного океану до Тихого через західню частину Північного полярного моря. Експедиція Франкліна на двох кораблях у складі 129 чоловіка загинула в Арктиці. З 1848 р. почали розшукувати цю експедицію. У розшуках брало участь англійське військове судно „Гералд“ під командою капітана Келлетта. У серпні 1849 р. Келлетт відкрив у Східньо-сибірському морі невеличкий острів. Цей острів Келлетт назвав „Гералдом“ і урочисто приєднав його до англійських володінь. З цього острова в північно-західньому напрямі Келлетт бачив кілька островів та велику землю.

Ближче підійти до тієї землі Келлеттові заваджав лід. Сам Келлетт не був цілком певний, що земля справді існує.

Перший потвердив існування землі американський китобій Лонґ. Року 1867 Лонґ побачив землю під меридіяном 180° і приблизно правильно визначив її розполіг. Землю цю Лонґ назвав „Землею Вранґеля“, посилаючись на те, що Вранґель перший повідомив світ про її існування. Після цього ще чимало було плутанини з землею Вранґеля. Протягом п'ятнадцяти років до землі Вранґеля намагалося підійти кілька кораблів. Але жодному з них не пощастило цього зробити, бо крижані поля не підпускали їх до таємничої землі.

Лише 11 серпня 1881 p., після довгих зусиль, американець капітан Гупер на пароплаві „Корвін“ пробився крізь кригу до землі Вранґеля. Гупер підняв над островом прапор Північно-Американських Сполучених Штатів і перейменував острів у „Нову Колюмбію“.

Побоюючись, що кригами може затерти його пароплав, Гупер поспішив залишити острів без жодного дослідження.

Зато друге американське судно „Роджерс“, під командою капітана Беррі, що теж 26 серпня 1881 року підійшло до острова Вранґеля, затрималось біля острова цілих дев'ятнадцять днів. Капітан Беррі розподілив своїх людей на три партії, що пішли в різних напрямах досліджувати острів. Беррі з'ясував географічне становище та розміри острова, його фавну та фльору. За його визначенням, довжина острова із сходу на захід не перебільшує 70 миль[1]. Ширина з півночі на південь в окремих місцях сягала 30–35 миль. Острів надзвичайно гористий, і найвища точка його шпилів Беррі сягає 2500 футів. З верхів'їв гір острова тече кілька річок. Рослинність на острові надзвичайно бідна. Там налічується не більше двадцяти північних рослин, — карликова березка, полинь, осока й інш. На острові було чимало білих ведмедів та північних лисиць (песців). Знайдено значну кількість посліду диких гусей. Біля острова траплялись моржі та тюлені. На березі знайдено кістяк кита, а в глибині острова — мамутові бияки.

Таємницю землі Вранґеля розкрито. Холодний, безлюдний, малоприступний острів, укритий мовчазними голими скелями, нікого не вабив до себе. І хоч Гупер підняв над ним прапор Сполучених Штатів, але всі держави мовчки визнали його приналежність до Росії. На всіх географічних мапах, в усіх енциклопедіях, різних довідниках острів Вранґеля визначено, як російський, що входить до складу Сибіру.

Лише за тридцять років після того, як Беррі вперше поверхово дослідив острів, саме 1911 року, до острова Вранґеля прибув російський криголам „Вайгач“, щоб докладно дослідити береги острова та смугу моря, що його оточує. Тоді вперше складено докладну мапу острова, проведено маґнетні спостереження та деякі геологічні досліди. За кілька років „Вайгачеві“ довелося ще раз взяти напрям на острів Вранґеля, але дійти до острова вдруге не пощастило.

Та про це пізніше.

Уряд Канади, що є англійська автономна колонія (домініон), бувши зацікавлений тими полярними просторами, що межують з територією Канади, вирядив 1913 року наукову експедицію до Арктики під керуванням Стефенсона.

Весною (того року Стефенсон на пароплаві „Карлук“ (старе китобійне судно) пройшов Берінґову протоку й рушив на схід уздовж північного берега Америки. Того року було дуже багато криги в цій частині Полярного моря (так зване море Бофора). З великими труднощами дійшов „Карлук“ наприкінці вересня до гирла річки Колвілл. Тут його так тісно оточила крига, що Стефенсон вирішив стати на зимівлю. Давши наказа готуватися до зимівлі, сам Стефенсон подався до берегів Аляски на полювання, маючи на меті заготувати запас свіжого м'яса.

Другого дня після того, як Стефенсон зійшов на берег, знявся шторм і зрушив крижані поля, а разом із ними й „Карлук“ на північний захід. Три з половиною місяці поволі, разом із кригами, дрейфував „Карлук“ за вітрами. Аж 10 січня 1914 року на 173°50 західньої довготи й приблизно 72° північної широти пароплав розтрощила крига.

Завдяки енерґії та досвідченості капітана „Карлук“ Бартлета, з судна вчасно встигли вивантажити значний запас харчу, різних матеріялів та два намети з печами.

Пробувши деякий час на кризі, капітан Бартлет вирішив у супроводі команди з 13 чоловіка та 8 вчених дістатись острова Гералда за 60 миль од місця катастрофи. Але йому не пощастило. Експедиція замість Гералда ледве дійшла до острова Вранґеля. Підчас цієї подорожі кілька чоловіка загинуло. Загинули й лікар Мекей та океанограф Мюррей.

13 лютого 1914 року потерпілі були на острові Вранґеля.

За п'ять день капітан Бартлет у супроводі одного матроса рушив пішки кригою до Сибірського берега. Ця небезпечна подорож була щаслива. За три місяці Бартлет був в Алясці, а восени того таки року рятівнича експедиція зняла з острова дев'ять чи десять чоловіка, що залишилися живі. Перед тим їх намагався врятувати „Вайгач“. Протягом двадцяти день він пробивався крізь криги до Вранґеля. Зрештою за п'ятнадцять миль від острова, обламавши ґвинтові лопаті, примушений був повернути назад.

Стефенсон, що під час імперіялістичної війни (1914–1918 р.) досліджував Арктику, зрештою дійшов висновку, що острів Вранґеля матиме не абияке значіння, коли організувати повітряну авіо-лінію з Европи до Америки та Азії через Північне полярне море. Зокрема, на його думку, Англія мусила скористуватися із своїх прав на острів Вранґеля й побудувати там авіостанцію. Року 1921 з ініціятиви Стефенсона з Канади виряджено загін для окупації острова. Цей загін у складі трьох європейців та однієї ескімоски під керуванням двадцятилітнього юнака Аллана Крауфорда прибув до острова Вранґеля 1 вересня 1921 р. Загін Крауфорда мав харчів лише на 6 місяців. Крауфорд розраховував добути харчів полюванням, маючи надію, що влітку 1922 р. йому надішлють нові запаси. Але через ряд труднощів пароплав Стефенсона, що віз харчі на острів Вранґеля, запізнився й не зміг пробитись через кригу до острова. Тим часом Крауфорд з товарішами, сподіваючись на допомогу, не досить енерґійно полювали. Восени 1922 року, коли колоністи зрозуміли, що ніякий пароплав не зможе вже дістатися острова, в них було зовсім мало харчів. Стало ясно, що їм загрожує голодна смерть. Тоді, піднявши англійського прапора над островом Вранґеля й склавши деклярацію про „приєднання“ острова до Англії, Крауфорд із двома товаришами Геллем та Мауером вирішили, за прикладом капітана Бартлета, перейти з острова на Сибірський берег. На острові залишився хворий Найт та ескімоска-куховарка Ада Блекджек.

1923 року, зважаючи на цілковитий брак відомостей од колонії на о. Вранґеля, з Канади вирядили рятівничу експедицію під керуванням Нойса. Та до того часу вже остаточно вигнано інтервентів і білоґвардійців із Сибіру й Далекого Сходу, й відновлена зміцніла радянська влада вступила в права хазяїна. Перед тим, як Нойс мав одпливати, його повідомлено, що острів Вранґеля належить Радянській Росії, а тому експедиція мусить дістати спеціяльний дозвіл од представників радянської влади в Петропавловську. А в Номі (Аляска) Нойса повідомили, ніби там вважають, що о. Вранґеля належить Північним Американським Сполученим Штатам.

Нойс не зважив ні на радянські, ні на американські попередження й, захопивши групу ескімосів, щоб їх висадити на о. Вранґеля, рушив до острова. Восени 1923 року шхуна Нойса допливла до о. Вранґеля. На острові знайшли лише одну ескімоску, що вже протягом кількох місяців жила на острові самітньою полярною Робінзоншею, після того, як помер Найт. Про долю Крауфорда та його товаришів, що зважилися піти за прикладом сміливого Бартлета, немає жадних відомостей і досі. Можна бути певним, що ці троє людей загинули холодної, темної ночі-зими в одній із тих страшних ополонок, що трапляються в цій частині полярного моря.

Англійців не дуже вразила загибель першої колонії, і вони спокійнісінько висадили на острові чотирьох ескімосів із родинами на чолі з американцем Уельсом. Ця колонія мала своїм завданням полювати на острові. Та зважаючи на те, що острів цей радянський, ці мисливці були не що інше, як звичайні браконьєри-хижаки під 71° північної широти. Обґрунтовуючи свою авантуру, вони посилались на виступ прем'єр-міністра Канади Мекензі-Кінга 1922 р. в канадському парляменті з заявою, що острів Вранґеля „належить Канаді“. Там таки в Канаді й далі провадилась кампанія за остаточне закріплення острова за Англією. У зв'язку з цим Радянський уряд надіслав англійському меморандум з протестом проти захватницького приєднання острова до Англії. Англійський уряд відповів, що, не порушуючи питання про приналежність острова Вранґеля, він домагається того, аби радянський уряд не перешкоджав іще одній канадській партії висадитися на острові.

У зв'язку з цим влітку 1924 року з Владівостоку виряджено радянську експедицію на острів Вранґеля з наказом зняти з острова канадійських браконьєрів разом із англійским прапором і замінити його на радянський червоний.

Протягом місяця криголам „Красный Октябрь“ підготували для експедиції на о. Вранґеля. За начальника експедиції призначено гідрографа-геодезіста В. Давідова. 20 липня 1924 року „Красный Октябрь“ вирушив із Владівостоку.

Щоб забезпечити „Красный Октябрь“ паливом, пароплав „Олег“ завіз до Петропавловську на Камчатці 300 тонн та в заточину „Провидения“ 700 тонн вугілля.

9 серпня „Красный Октябрь“ уже вийшов із заточини „Провидения“ в напрямку до Берінґової протоки, взявши з собою 500 тонн вугілля. Вугіллям були завантажені вугільні ями, паровичня, трюм, палуба. Найголовніше для щасливої плавби „Красного Октября“ було забезпечено.

10 Серпня криголам пройшов Берінґову протоку й вийшов у Полярне море. Спочатку невеликі тумани й вітри та криги сприяли плавбі „Красного Октября“. Але за два дні в 96 милях од Вранґеля з'явилася крига, що дедалі більше перешкоджала криголамові просуватися вперед. Лише 20 серпня пощастило підійти до Вранґеля. У гавані Роджерса криголам закинув кітву. Тут же висадились на берег і пильно оглянули околичній район. Одразу знайшли щоглу та ще деякі ознаки недавньої присутности тут людей. Щоглу зрубали й на обрубку прибили дошку з написом російською та англійською мовами про час та мету експедиції на острів. Там таки поставили нову щоглу й підняли прапор СРСР.

Після цього „Красный Октябрь“ рушив на захід уздовж південного берега острова. Незабаром на березі помітили якісь будівлі. Це були землянки, вкриті водоростями та парусиною. Серед них видно було розвішені для сушіння шкіри білих ведмедів. Шлюпка, що припливла до берега, людей у цьому місці не знайшла. Але, коли шлюпка вже повертала до криголама, з нього помітили другу шлюпку, що відпливла од берега. Ця невідома шлюпка йшла прямо на криголам. У шлюпці можна було розпізнати одного європейця та чотирьох ескімосів. Вони поволі наближалися до „Красного Октября“. Коли шлюпка наблизилась до криголаму й з неї можна вже було побачити на кормі радянский прапор, люди, що сиділи в шлюпці, відразу повернули назад. Вони зрозуміли, що зустрілися з хазяїном острова, кого вони найменше хотіли б зустріти. Наказ із „Красного Октября“ підійти до борту примусив їх ізнову гребти до корабля.

Ескімоси були надзвичайно перелякані, і, як казали самовидці, тремтіли від страху, коли їх підняли на палубу. Це й були колоністи, що їх залишив на острові Нойс. Всього їх було чотирнадцять душ.

Колоністів-браконьєрів повідомили, що їх вважають за хижаків, їхнє промислове майно конфіскують, а їх самих заберуть з острова. Протягом двох ближчих днів на острові провели ряд астрономічних, маґнетних та гідрографічних спостережень, і 23 серпня „Красный Октябрь“ рушив назад. На той час з 560 тонн вугілля на криголамі залишилося 275 тонн. Це було мало: коли б зустрілась на дорозі крига, то вугілля могло не вистачити.

Власне так воно й вийшло. За п'ять днів „Красный Октябрь“ пробився до Сибірського берега недалеко миса Яконай, оточений кригою, мусив зупинитися в вузькій смузі чистої води біля самого берега.

Безперервні північно-західні вітри наганяли кригу й примушували думати про зимівлю. 25 Вересня припинили останню пару, розібрали деякі машини й остаточно вирішили зимувати в кризі. Але 26 вересня змінився вітер, і крига рушила на північний схід. Начальник експедиції вирішив спробувати вийти з полярного моря. Спішно зібрали машини, налили казани морською водою, рештками запасів вугілля розвели пару й рушили через кригу на північній схід.

Ранком 27 вересня підняли кітву, а з полудня того самого дня в морі знявся шторм. Протягом трьох діб кидало на всі боки „Красный Октябрь“. Розмах шторму перебільшував 45. Уже 28 вересня на паливо почали рубати дошки, стовпи, до вугілля домішували машинну олію й різне сміття. Увечері 30 вересня на судні залишилося лише 14 тонн вугілля. Спалили мало не всі линви, більшу частину машинної олії, фарби, все дерево з моторного катера. Протягом трьох діб крига кидала у всі боки біля Берінґової протоки. Становище було катастрофічне.

3-го жовтня „Красный Октябрь“ опинився на вільній воді, оселі Уеллен, що на північному березі миса Дєжньова. Тут довелося порубати шхуну якогось північного браконьєра, що залишилася там після конфіскації 1923 року. Окрім того, закупили в чукчів увесь їхній запас сухих водоростів і на цьому паливі з великими труднощами пішли через Берінґову протоку. На тому боці м. Дєжньова біля Дєжньовського поста знайшли невеличку купку вугілля, що її за великої економії могло вистачити до заточини „Провидения“, де були значні запаси палива.

Удосвіта 6 жовтня „Красный Октябрь“ входив у заточину „Провидения“. На кораблі було 21 пуд вугілля, тобто стільки, що його могло вистачити ще на 25 хвилин ходу. А солодкої води не було зовсім.

Тут уже можна було день-другий відпочити й знову поспішати до Петропавловську на Камчатці. За п'ять день були в Петропавловську, а 29 Жовтня „Красный Октябрь“ закинув кітву у Владівостоці в заточині „Золотий Ріг“.

„Красный Октябрь“ виконав своє завдання. З острова Вранґеля зняли групу канадійських браконьєрів, англо-американському інтервентському нахабству дали відсіч і над радянським островом підняли червоний прапор.

Того таки 1924 року американець-полярник, капітан Лен, на шхуні „Герман“ за кілька день раніше від „Красного Октября“ вийшов із миса Номе на Алясці теж із метою дійти до острова Вранґеля, зняти відтіля канадійську колонію й підняти над островом прапор Сполучених Штатів.

Хоча „Герман“ вийшов раніше від „Красного Октября“, але йому не пощастило дійти до Вранґеля. Лен, правда пробився через кригу до острова Гералда, де й підняв зоряного американського прапора для того, щоб незабаром його теж змінив червоний прапор СРСР.

У серпні 1924 року представник англійського міністерства закордонних справ Понсонбі офіціяльно від імени англійського уряду заявив, що Англія жадних претенсій на о. Вранґеля не має.

Після того, як повернувся „Красный Октябрь“ із експедиції на острів Вранґеля, у Владівостоці виникла думка про організацію радянської колонії на острові, що дала б змогу використовувати природні, головно, мисливські багатства острова та створила б ґрунт для організації метеорологічної та радіо-станцій, так потрібних для мореплавства в цьому районі Північного полярного моря. Здійснити цю думку вдалося лише 1926 року. Цього року пароплав „Ставрополь“ висадив на острові Радянську колонію в складі одинадцяти родин чукчів та ескімосів. Окрім них, на острові залишились начальник колонії, уповноважений Далькрайвиконкому Ушаков із жінкою, лікар із жінкою та троє мисливців. Всього росіян у колонії було дев'ять. Колонії залишили різних запасів на три роки. Колоністи мали полювати, організувати розплідник білих песців (полярних лисиць) та досліджувати острів. Радіостанції тоді на острові не було, і, коли „Ставрополь“ зник з обрію о. Вранґеля, колоністи залишилися самітні в товаристві білих ведмедів та білих лисиць, одрізані від усього світу на дикому, суворому острові, куди пробитися пароплавом важко, а в деякі роки й зовсім неможливо, де полярна ніч тягнеться цілими місяцями, а температура спадає до 70° нижче від нуля за Цельсієм.

За рік гідроплян, що був на шхуні „Колима“, яка йшла з Владівостоку до Нижнєколимську, завітав на о. Вранґеля до колоністів. Уперше загув пропелер самольота над островом. Радісно зустріли колоністи цього несподіваного гостя, що приніс їм новини за цілий рік і забрав їхні листи з вражінням першого року перебування на острові та з проханнями. Почували вони себе добре: ніхто, з винятком лікаря, не висловлював бажання залишити острів.

Незабаром гідроплян знявся над островом, повертаючись на „Колиму“ з першими відомостями про колонію та листами колоністів. З листа лікаря, між іншим, довідуємось про температуру о. Вранґеля за 1926–27 р.: найвища була 19° і найнижча — 64.

Узимку протягом двох місяців цілу добу доводиться користуватися лихтарем. Снігові бурі заносять хати й землянки снігом на кілька метрів.

Новий запас харчів, одягу та зброї на о. Вранґеля передбачалося завезти 1928 року. Удруге до о. Вранґеля відрядили „Ставрополь“. Одвізши запаси на острів, він мусив забрати там вантаж мисливської здобичі островитян та тих колоністів, що не захотять більше залишатися на острові.

1928 рік в Арктиці позначився великим нагромадженням криги. Того року біля сибірського берега затрималось на зимівлю кілька радянських та чужоземних пароплавів і шхун. Міцні крижані поля зупинили „Ставрополь“ за шістдесят кілометрів од острова. Після довгих даремних спроб пробитися на північ до Вранґеля, капітан Міловзоров, побоюючись, що його захопить арктична зима, мусив ні з чим повернутися до Владівостоку. Колоністи о. Вранґеля так і не діждались довгожданого пароплаву.

За розпорядженням уряду, 1929 року обов'язково мав відбутися рейс на о. Вранґеля. Після довгих суперечок про те, який пароплав чи криголам надіслати до Вранґеля, вирішили, що до о. Вранґеля піде накрижник „Літке“, що перед тим уже років чотири під ряд провадив криголамні кампанії в Чорному морі. Окрім „Ф. Літке“, на вранґелівський рейс претендував „Ставрополь“ та криголам „Сєдов“. Після довгого листування та роботи кількох спеціяльних комісій, право на рейс залишилося за „Ф. Літке“.

„Літке“ треба було перекинути з Чорного моря до Владівостоку, звідти він мав вийти на острів Вранґеля в перших числах липня, взявши з собою нових колоністів, радіо-станцію, трирічний запас для колонії та майже дворічний (на всякий випадок) — для екіпажу.

Під час переходу накрижника з Чорного моря до Японського, Центральна Управа морського транспорту запропонувала українським газетам надіслати до „Літке“ чотирьох журналістів.

Замість чотирьох поїхало лише двоє: О. Мар'ямов та я.

Оце були всі відомості про о. Вранґеля та про готування нової експедиції на нього, що я міг зібрати їх перед виходом „Ф. Літке“ з Владівостоку по статтях, брошурах, уривках з книжок, присвячених Арктиці, та розмов із полярниками нашого Далекого Сходу.

——————

  1. Морська миля дорівнює протягові 1 хвилини по меридіянові, близько 1,77 версти, або близько 1,85 кілометра.