В ЕЛЄКТРИЧНИЙ ВІК.
Красномовного мудреця Бояна
в хуртовину
промайнула
тінь.
І обіжно на подій екрані
фаркнув люкс.
І читали:
Степи Залізняка і Гонти,
а на зорі —
гайдамацький рев.
То ведмідь блакитноокий
біля твоіх дверей.
Гляди ж, щоб думок анемона
на релях не закурявила лист,
бо тендітне досягнення гроно
упаде на траурні ризи.
І молився я:
Отче наш — елєктричноі сістеми віку!
На твоіх крицевих віях
запеклася майбуття сльоза.
Твоя напруженність воліє
на патлах буйних днів
провести лабірінти смаку.
Да святиться —
твоє імя.
Да буде твоя непохитна воля
там —
на землі,
як тут —
в заводі.
І глузовали над святим святих,
і в сміх
підмішували кал.
Вони не знали тих доріжок
і шлях той бурьовий,
що нас виховував
тримати руху стяг.
Іх розуміння, що порожній
у діжці згук.
Іх приборкала тирса, поле
і шелести журби,
а клуні рип колись повісив
життя іх на снопи.
І казав я:
Покиньте мріяти мертвим!
Давайте посолодимо сучасний мент.
Ви хочете, мабуть, жерти?
Так і я ж хочу!
Чуєте?
Ах, не варт!
Вас розбуркає лишень Марат.
А я (я не покину ранок!)
і ваших і своіх дітей
уберу у віяло фазана
і поведу в майбутнє.
1.
А вчора степ шумів…
Ох, як метушився степ!
Чекали у місто гостей
троглодітного віку.
Тулились до будинків
примари переляку,
десь скаучав собака,
а потім вив
на хмари.
Було небо повне, як вагітна сіроока дівчинка.
Але була виснажена душа —
кинено іі знову в лабети…
Ша!..
Серце моє, де ти?
Привязане на нитку
і мусиш під'агатити кров?
Невже воли і корови
кізяками нагодують іх?
Невже мукання золотоі телиці
вартує ударів по ковадлові?
Ні! „Сила солому ломить“, —
а іхня воля
за гратами біляозерного виховання.
Ах, я знаю цю в'язницю.
У ній і мені — атому мільоноголового тіла
було гарно гріться
на коміні з жеврівшими колоссями.
Я згадую: волошкова тиша,
дзвіночки в вербах шарудять похило,
а легіт припоясав межі,
розпустивши бузкові крила.
Іржали десь на луках коні,
і так боязко було кинути голосівку…
Хотілось забрести до самих фараонів
і дмухати на нетутешню музику.
Все це я знаю… Має насолоду і пелюшковий сморід.
І от на годину
у ланцюжку чоловічого життя
ви маєте ще раз посьорбати
отрути.
А я, як лаврик,
покину сад у літку під морозом
своім зраненим оком.
Хай! Я почекаю!
І брук мій — у глушінь, майдани притаяться…
Я ж біля машини стану.
І ремінь заспіває про иншу перемогу,
про авіо-часи…
2.
І буде так —
Я вмить скричу:
Гей, просторніш мені дорогу!
Це буде перший сказ.
За ним заспівають і перетворяться
в блискучу мантію
дійсности
казки утопистів…
Я не схотів бути Паде-Кале і Ля-маншем
і роздерати землю.
Я хочу нести вісти
з берегів елєктричного царства.
Але я — не Гастів, не Маяковський, не Єсєнін,
я з украінськоі діжки беру хміль.
Я лишень (по персіянські) пенід.
І кому ж, як не мені,
мисль свою пускати амазонкою
в далечінь?
Я буду уідливою нянькою
біля вас,
бо ви розібєте коштовні вази,
і будемо укупі плакати
ще один вік.
Ви розумієте мене?
Я — це фуга!
Во імя ваших —
Отця і сина, і святого духа —
Я — ми.
Слухай чоловіче:
Да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
Це — не наруга —
це сердечна порада,
бо мені вклоняються не лишень Дніпрові русалки,
але й окіянські наяди…
Хто міжпланетних мрій
таємність розпутляє?
Я.
Я лоно страдниці землі
в троянди уквітчаю,
а кров
і бризки мозку під мечами
перетворю в вино й желе.
А фаворіти моі — бурі
гієні очі попечуть,
і потечуть
часів Адама ріки…
Ах, швидкувати б, заарканити
цю мить!
3.
Степ замовк.
Мовчить.
Гризе наші виснажені крижі.
І я мовчу. І в цій мовчанці
ховаються зорі далекого-близького
і трагедія сучасности.
Вулиці примружили єхидні очі
і вийшов вчорашній жужу
з приватною ініціативою в кишені.
Чути на брукові крізь шум:
Ага!
Це до мене… Ну і щож —
не повернеться Мойсей у Єгипет,
а сьогодняшній Прометей
умовно —
неприковано-прикований.
Одно зусилля в зусиллях вікових —
і вільний заспіває вільним.
А місто і степи
шпалєрами пропустять
уідливих пророків
до арки на тріумф.
Сплете вінки історія
з фіялок-сміхострумок,
і уквітчає шлях.
Вона ж примусила
іти
в прийдешнє.
Вона ж поклала колючок,
бар'єри і паркани.
Вона! Це все вона!
І я, коли бракує палу,
сітчаю розумом
всесвіт
життя.
І глум, плювки
приймаю доброхітно —
офіра
це…
Ах, карнавальте своі оселі
і огадючте оазу міст,
я все ж упертий, хоч невеселий
і неосяжний бажання пляц.
Іду похмурий в крицевих дзвонах,
ростаборився по всій землі…
бори в задумі… ідуть кольони…
бори — кольони…
То я іду.
Іду —
по льогорифмах —
бо вічний
дух
мій.
4.
І в цю хвилину
вашого розгнузданого свята
стою біля машини
і слухаю пісню безмежности.
В руках румпель —
веду корабель машинізаціі.
І повернути землю
вже маю твердь.
О, Архимеде!
Твоя сива голова прострілена
сяйвом.
Нащадок прадідів великих
вже скрикнув —
Евріка!
І із провалля літ
нова Америка,
Месія і Колюмб.
То —
Колєктив,
заліза міць
і я.
І на минулого полову —
притьмом беркут —
огня.
Цього і досить.
А там, по-малу в реп'яхах,
в мамуловатому коші
хтось прогремить —
Товариші!
І табуни проколе мрія
і глузд творіння.
І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідь
і б'ється у бекет з погрозами пожеж —
і я бреду і ти бредеш
вперед.
5.
Так споконвіку було.
Одні упирались з ганчіркою в руці,
а другі тяглися до стягу зорі
і йшли за хвостами комет,
горіх роскусивши буття.
І хіба посміє вічність
шпурнути в моє обличчя
докір?
Я почуваю, як моі плечи піднімаються
у височінь.
Я проростаю мудростю, величністю
природи.
І не вам, льокаям склизькоі жабиноі пристрасти
зупинити мене!
Я вже бреду по мрійній вохкости,
по асфальтах прийдешнього.
Окіяни запінили береги
і мелодійно музиканять повітря.
Обшир —
до Оріона.
В моіх грудях товпиться
легкоморозний цвіт
осінноі турботи.
Мурашки золотоі радости
плазують по спині.
І всюду бачу я
елєктрики блискучі очі.
І всюду чую я
прелюдію машин до людського життя.
А Украіна, всесвіт —
в купілі боротьби,
і біля них — матуся неминучість.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Так крок крівавий тисячеліття
свою одмірює добу.
Зітхне так легко людскість,
і під березами незгод
опороситься немовлям.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
| Але ще довго буде степ
ревти.
Я знаю це.
Не раз іще гостей
з звіриними очима,
що гірше татарви
часів перегорівших,
чекатиму до себе.
Хай буде так! — инакше і не можна…
А я в той час у елєктричний вік
ступатиму по волі
і в елєктричний вік —
прийду…
… На димарях похмурого завода
і на полях, в шматках крови —
читаю заповіт.
| 