Доля (1897)/Сон невольника
| ◀ Знов загинула душенька праведна… | Доля Сон невольника (Льонгфелло) |
Норманський барон ▶ |
|
Він заснув, кукурудзу жнучи,
Не зважав на пекельну жару:
Як упав із серпом у руцї,
Так і спить головою в пилу;
Весь розхріставсь, — і в снї отому
Рідний край увижав ся йому.
Тихо Нїгер котивсь по піску…
Він царем собі знов похожав
Попід пальмами там в холодку,
Поглядаючи, зір розважав:
Каравани спускали ся з гір,
І дзвенїв їх брязкучий убір.
Знов він бачив свій давнїй куток,
Знов дививсь на дружину свою,
Обіймав своїх любих дїток,
Раював наче справдї в раю,
І сльозинка з очий потекла,
Огнем щоки крізь сон опекла.
На баскому конї він гасав,
Тільки посвист летить зпід ноги;
Збрую злотом, сріблом украшав,
Перешкоди не знав навкруги,
А шаблюка висить, поганя,
Опустившись на боки, коня.
За ключами червоних гусий
Він носив ся по луках у слїд,
З ранних ранків до пізних ночий,
Де зелений росте тимаринд;
Показали ся кафрів хатки,
Океан заманїв здалеки.
Серед ночі лев страшно ричав,
Завивала гієна; з болот
Донеслось, — очерет затріщав, —
То по йому бродив бегемот;
В сонних мріях кругом все гуло,
Так, немов бойовище було.
Про свободу сьпівали лїси,
Бурі вістку ту всюди несли —
Визволення сьвяті голоси
Всїм, що рабства кормигу тягли;
Він здрігнув ся, легенько зітхнув,
Усьміхнувсь і на віки заснув.
Він не чув більш нї спеки, нї мук,
Він не чув, як по спинї гуляв
З усїх сил володарський канчук,
Бо кайдани життя перервав,
Ставши вільним: на ниві самий
Труп валяв ся бездушно нїмий.