Доля (1897)/Знов загинула душенька праведна…

Доля (1897
Павло Граб
«Знов загинула душенька праведна…» (Томас Гуд), переклад — Павло Грабовський
Видання: Львів: 1897.

Знов загинула душенька праведна;
Тільки-б жити, вона-ж полягла;

Нїжна квітонька… Доле зненавидна,
Ти за що їй життє відняла?

Підниміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалїйте її молодесеньку,
Що була беззахистно слаба!

Подивіть ся: з одежи намоклої,
Що мов саваном труп обляга,
Із уший, із голівоньки мокрої,
Вода крапля по краплї збіга.

Не згнущайтесь жорстоко над мертвою
А на руки здіймайте її;
Запинїть над нещасною жертою
Безсердешні докори свої!

Не спішіть лиш до неї з наругою,
Тїнь погорди згвсїть на виду,
А згадайте з глибокою тугою
Про її горювання-біду!

Не врікайте гіркими споминами:
Смерть обмила всї плями зараз…
Хай же змовкне злий суд над провинами,
Змовкне галас нелюдських образ!

Що догана жорстка́ перед мукою?
Що гріхи перед млою труни?
Обітріть її губи: грязюкою
Покалялись, облипли вони.


Уквітчайте їй коси гарнесенькі,
Вони гідні того убрання, —
Поки люд розпускає тихесенькі
Міркування-гадки навманя.

Хто вона? Над її домовиною
Чи заплаче хтонебудь з своїх:
Батько, мати з сумною родиною,
Або може ще близчий від їх?

Серед пекла столицї багатої,
Де громада велика така,
Не було в неї, наче заклятої,
Нї ріднї, нї близьких, нї кутка.

Над водою, де смутно поблискує
Тїнь від сьвітла підчас вечерів,
Де у хвилях тремтить і полискує
Млявий промінь нічних лїхтарів;

Де бушують вали над безоднею, —
Там стояла вона без шляху,
Без притулку, з журбою самотною,
В непривітливу північ глуху.

Тії ночи вона не лякала ся,
Не боялась кромішної тьми,
Анї арки, що в воду спускала ся,
Нї безоднї з валами тими.

„Вмерти!“ каже їй думка уїдлива:
Утекти від усїх від життя…

Прощавай же ти, доле огидлива,
Без людий, без мети, без пуття!

І без жалю, без слїз, не хитаючись,
Вона кинулась в темні вали…
Хто збагне, як жилось їй тиняючись,
Як їй муки життя допекли?

Підниміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалїйте її молодесеньку,
Що була беззахистно слаба!

Поки тїло зовсїм не задубло ще,
Поки кости не стали як лїд, —
Потихеньку, уважно та любляще,
Ви розправте їх зараз як слїд!

Затулїть їй розплющені віченьки,
Що зпід мулу глядять слїпуче,
Наче зір занїмілого личенька
Того сьвіту шука боляче.

Бо на сїм вона все покінчила вже;
Холод, голод, злість-ганьба людська,
Лиходїйність… Нї, ждати не сила вже,
Поки сором той пташку спітка.

Чи билинка з негодою бореть ся?
Покладїть ви їй руки навхрест;
Хай спочине, а все нїби молить ся
О тім щастї, що в вічности єсть!


Не нам з вами судить виноватого:
Хто небозї суддя, крім Того,
За мир грішний колись розіпятого,
Що нїс прощу для люду всього!